Основні теорії політичної модернізації

Однією з центральних проблем сучасної політології є дослідження переходів від авторитарних і тоталітарних ре­жимів до демократичних. Сучасні переходи, за висловом аме­риканського політолога С.Хантінгтона, отримали назву "тре­тьої хвилі демократизації". Порівняння з хвилею підкреслює нелінійність процесів демократизації, можливість "зворотних" рухів. С.Хантінгтон визначив і хронологічні межі двох попере­дніх хвиль: повільна хвиля, що тяглася з 1828 р. до 1926 p., і хвиля 1943-1964 pp. Обидві хвилі супроводжувались відмовою від демократії в деяких країнах і установленням з 1974 р., на думку ученого, починає відлік "третя хвиля глобальної експан­сії демократії". Вона починається з падіння диктатури і відновлення демократичних свобод у Португалії. В цьому ж році впа­ла диктатура "чорних полковників" у Греції, а в 1975 р. із смер­тю диктатора Ф.Франко закінчується тридцятидев'ятилітній період диктатури в Іспанії і починається історія демократичних реформ, що проводилися "зверху" за ініціативою короля Хуана Карлоса.

Демократичні процеси практично охоплюють всі регіо­ни сучасного світу. Процеси руйнування тоталітарних режимів в СРСР та інших країнах Східної Європи розглядаються у ме­жах теорії "третьої хвилі".

На сьогоднішній день в політологічній науці немає єди­ної теорії, яка б пояснювала закономірність становлення і роз­витку демократії. І це не дивно. Під єдину схему неможливо підвести всю багатогранність демократичних перетворень, що розгорнулися у другій половині XX ст., а тим більше, всю істо­рію розвитку демократії, яка сягає своїм корінням у попередні епохи. Сучасні країни, що стали на шлях демократичного роз­витку, володіючи різним потенціалом і готовністю до змін, де­монструють різні моделі переходу.

Цікавість до проблем переходу до демократії виникає після закінчення Другої світової війни. Вона була продиктова­на визначенням перспективи післявоєнного розвитку світу. Критерії розвитку трактувалися у межах теорії модернізації, тобто осучаснення суспільства на засадах Європейського лібе­ралізму, раціоналізму і ринкової економіки. Перші однолінійні теорії модернізації пов'язували досягнення демократії з еко­номічним ростом і розвитком ринкової економіки. Оскільки у якості еталону для наслідування виступали західні країни, мо­дернізація розглядалася як "вестернізація". Перспективи розви­тку демократії пов'язувалися з утвердженням в інших країнах і на інших континентах західноєвропейських і американських цінностей, моделей політичних інститутів і відносин. Вчені вважали, що на основі економічної допомоги розвинутих країн і інвестицій в економіку розвитку ринку, можна буде забезпе­чити економічний ріст, а відповідно, підвищити рівень життя і грамотність населення і тим самим створити соціальну базу демократії - середній клас, що бере участь у політичних проце­сах. Відмінними рисами цього підходу були оптимізм в оцінці перспектив демократії і упевненість, що ці зміни можуть бути здійснені в принципі в будь-якій країні, незалежно від міри їх готовності до цих змін. Американський політолог С.Ліпсет чіт­ко сформулював ідею взаємозв'язку економічного росту з де­мократією: "Чим більше нація досягає економічного росту, -писав він, - тим більше шансів для того, щоби нація стала де­мократичною".

В кінці 70-х років XX ст. позиції однолінійної теорії модернізації були серйозно зрушені. Деякі країни, демонстру­ючи економічний ріст на базі розвитку ринкових відносин і но­вих технологій, вибрали не демократію, а авторитаризм. Типо­вою стала фрагментарна модернізація, яка проявляється у не­узгодженості розвитку економічної і політичної сфер. Це пов'язано з тим, що модернізація породжує цілий комплекс со­ціальних і політичних проблем. Надії на зовнішню фінансову допомогу не завжди бувають виправданими. Ресурси для моде­рнізації шукаються всередині суспільства, що передбачає появу груп населення, які "програли" і не зуміли адаптуватися до но­вих відносин. Різке майнове розшарування, крах очікувань при­зводять до росту політичної активності мас, мітингової стихії, що сприяє вибуху суспільної нестабільності. На думку С.Ханінгтона, вибираючи стабільність політичні еліти роблять ставку на авторитаризм.

Нарешті, в перших теоріях модернізації ігнорувався культурний фактор. Але саме він часто виступає самостійним фактором розвитку, зводячи нанівець всі спроби реформ або надаючи їм інших рис. Прикладом краху модернізації-вестернізації невдача "білої революції" в Ірані (1963-1979 pp.) -спроба проведення реформ шахом Мохамедом Реза Пехлеві. Релігійна традиція виявилася сильнішою від світської інновації і призвела у 1979 р. до ісламської революції і установленню теократичного режиму на чолі з релігійним лідером Хомейні. Події в Ірані - свідчення невдалої спроби швидкої модернізації і механічного копіювання західного досвіду, а в результаті -опір зі сторони традиційного фактору. Не будь-яке суспільство може швидко дорости до того, що у західних країнах створю­валося у ході довгої еволюції. Пізніше в теорію модернізації були внесені певні корективи.

Зокрема, було визнано, що:

• на розвиток країн суттєвий вплив здійснює культур­ний фактор, фон історичних традицій, що призводить до неод­накового сприйняття цінностей модернізації;

• країни відрізняються різним обсягом ресурсів, необ­хідних для модернізації, що робить можливим багатоваріант-ність переходу до демократії.

Відповідно у дослідженнях перспектив розвитку демок­ратії проявилися два напрямки. Перший акцентує увагу на своєрідності кожної країни і ставить питання про можливість типологічної різноманітності моделей демократії. Наприклад, розглядається питання про самобутність "східної" демократії (індійської, японської), обговорюється питання про схильність України до східного чи західного типу. Є заклики з боку суспі­льствознавців розробити нову демократичну теорію, виходячи з досвіду незахідних регіонів. Якщо в західних теоріях в якості культурних передумов демократії виступає поширення ціннос­тей індивідуалізму, замінюючи колективістські і патріархальні типи мислення, то у східних демократіях, як визнають дослід­ники, західні цінності можуть межувати з колективізмом.

Другий напрямок аналізує моделі переходу до демокра­тії. Серед політологів стали популярні теорії "транзитології" (від лат. дієслова - transire - переходити). Вчені намагаються змоделювати процеси перехідного (транзитивного) періоду від недемократичних режимів до демократичних і виявити набір факторів, що сприяють чи ускладнюють ці переходи. В межах цього напрямку виділяються декілька підходів.

Процедурний підхід трактує перехід до демократії у бі­льшій мірі залежним від вибору тактики застосування конкрет­них процедур і технологій у початих перетвореннях, ніж від соціально-економічних і культурних факторів. Наприклад, є думка, що розширення політичного простору демократії визна­чається бажанням і волею правлячих еліт. У межах цього на­прямку можна виділити теорію раціонального вибору, згідно якої всі політичні процеси детерміновані діяльністю людей, що приймають рішення для отримання очікуваної вигоди. Відпові­дно перехідний період розглядається як боротьба між прибіч­никами і противниками змін, результат якої залежить від того,

чи зуміють ці групи домовитися між собою і укласти угоду про набір нових демократичних правил і процедур.

Структурний підхід аналізує цілий набір економічних, соціальних, політичних і культурних передумов. На відміну від ранніх теорій модернізації, значення цих факторів не абсолю­тизується. Як стверджує С.Ханінгтон, демократизація у різних країнах містить у своїй основі різну комбінацію факторів, що веде до установлення демократичних ладів, які відрізняються один від одного.

Поиск по сайту: