Сутність і структура політичного процесу

Невід'ємною стороною політичної реальності виступає політичний процес, який розкриває специфічні риси і грані цієї сфери суспільного життя. У найзагальнішому вигляді він хара­ктеризує взаємодію соціальних і політичних структур суспільс­тва, ту площину політики, де виконуються ролі й функції голо­вних суб'єктів і носіїв політичної влади. При цьому політичний процес розкриває зміст не нормативних або офіційно-бажаних, а реально існуючих фактів і явищ, що склалися на перетині со­ціального й політичного життя.

В рамках політичного процесу явища влади вивчаються з точки зору руху, зміни свого звичайного становища. Тому в цілому доцільно розрізняти три різних режими існування полі­тичного процесу. Перший - це режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян і інститутів влади, що склалися. У цьому випадку політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, повторюваних з дня в день відношень між елітою і електоратом, громадянином і державою Традиції і правонаступність в розвитку політичних зв'язків во­лодіють тут незаперечним авторитетом на противагу будь-яким інноваціям і зрушенням у здійсненні функцій основними полі­тичними суб'єктами.

Другий режим протікання політичного процесу - це режим розвитку. Тут структури й механізми влади виводять політику держави на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики часу. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола знайшли мету й методи управління, від­повідні змінам у соціальній структурі та серед політичних сил. Політичний розвиток супроводжується інтенсивною взаємоді­єю мікро- і макрофакторів влади, борінням різнобічних течій і тенденцій, які в кінцевому результаті ведуть до підвищення відповідності соціальних і політичних явищ.

І, зрештою, третім різновидом режиму існування полі­тичного процесу є режим занепаду, розпаду політичної ціліс­ності або, як говорив П.Струве, "регресивна метаморфоза" по­літики. В даному випадку напрям динаміки політичного проце­су має негативний стосовно норм і умов цілісного існування політичної системи характер. Ентропія і відцентрові тенденції переважають тут над інтеграцією, розпад режиму правління носить невідворотній характер. В результаті рішення, що при­ймаються режимом, втрачають управлінську здатність, а сам режим - свою легітимність.

Всі три режими існування політичного процесу харак­теризують постійну взаємодію різноманітних груп і громадян, що відносяться до них і які використовують різні канали й ін­ститути політичної влади для задоволення своїх суспільно зна­чущих потреб.

Зрозуміло, що настільки багатий і різнобічний зміст по­літичного процесу вимагає певних спрощень, щоб виявити його найбільш сутнісні й глибинні властивості та характеристики. Враховуючи ж, що у будь-якому суспільстві так чи інакше складається певний курс державної політики, що відображає різноманітність вимог різних груп, політичний процес можна було б коротко визначити як сукупність інституалізованих і пеінституалізованих дій суб'єктів політики, що здійсню­ють формування і реалізацію міжгруповою (і в цьому розу­мінні - загальноколективною) владою волі суспільства.

Політична воля одночасно інтегрує і селекціонує групо­ві претензії на владу.

Таке розуміння політичного процесу дозволяє виділити його найбільш значущі фази й етапи здійснення. Перш за все можна говорити про етап представлення політичних інте­ресів груп інститутам, що приймають управлінські рішен­ня. Організовані й неорганізовані асоціації громадян мають різний характер і регулярність у представництві своїх інтересів.

Накопичення критичної маси політичних заяв включає у дію організаційні структури як масового (електорального) характе­ру, так і спеціалізованого призначення (партії, групи інтересів). Зрозуміло, що в плюралістичних і монопартійних системах як набір організаційних засобів, так і загальний клімат трансляції політичних інтересів до вищих елементів влади мають досить-таки різний характер.

Як показує досвід політичного розвитку, у ряді сучас­них демократичних режимів Заходу криза партійних інститутів виражає намір до встановлення безпосередніх зв'язків з інсти­тутами державної влади; в країнах же, які тільки що звільнили­ся від диктатури "реального соціалізму", навпаки, слабка ефек­тивність партійних інститутів спричинена низькою політичною свідомістю і організованістю більшої частини населення, що нерідко примушує політичну презентацію їх інтересів починати з демонстрації сили, протиправних та інших дій, що демон­струють "твердість позицій".

І все ж центральне значення на даному етапі політично­го процесу має електоральний процес, де проходить головна лінія політичного конституювання людей, здійснення ними громадянських функцій. В цьому розумінні змістовні різниці політичних процесів у тих чи інших країнах залежать, перш за все, від наявності або відсутності там вільних виборів і устано­вленої виборчої системи.

Разом з тим, для характеристики даного етапу політич­ного процесу недостатньо знань про встановлені виборчі сис­теми, оскільки електоральний процес безпосереднім чином за­лежить від діючих у цій сфері норм, звичаїв і стереотипів насе­лення, що склалися.

Для визначення домінуючих форм електоральної пове­дінки й пануючих поглядів у цьому процесі необхідно виявити фактори, здатні вирішальним чином вплинути на вподобання і ставлення громадян. Найчастіше вчені радять звертати увагу на політичні пристрасті правлячих еліт і способи, якими вони ко­ристуються для впливу на результати голосування, соціальну структуру й етнічний склад населення, долю міських жителів, рівень освіченості й динаміку матеріальних доходів, домінуючі цінності та рівень стереотипізації свідомості. Ці фактори у багатьох випадках визначають свідому й підсвідому, компетентну й некомпетентну участь громадян у виборчому процесі.

Другою стадією політичного процесу виступає етап прийняття рішень і формулювання політичної волі. Тут, на думку Д.Істона, політичний процес являє собою сукупність "конкретних прийомів, методів, процедур, усвідомлених і спо­нтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретних рі­шень". Ця стадія політичного процесу включає наявність таких обов'язкових елементів, як виділення з політичного контексту проблем, збір інформації, розгляд різних можливих альтерна­тив. Аналіз політичного процесу повинен враховувати тут як макрофактори (конституційно закріплений порядок прийняття рішень), так і відомості про конкретних осіб і груп, що висту­пають від імені держави, а також інформацію, якою вони воло­діють, і конкретну ситуацію, у якій виробляється спільна воля.

Таким чином, зміст політичного процесу буде залежати від рівня централізації (децентралізації) влади; співвідношення прав і прерогатив центральних і місцевих органів державної системи; взаємодії партійних і державних структур, прямо чи побічно впливаючих на процес прийняття політичних рішень; ступеня розподілу гілок влади.

Якісні відмінності політичних процесів залежать від то­го, чи базуються вони на консенсусі, згоді політичних сил, чи знайдені компроміси з приводу ролей і функцій правлячої еліти й контреліти, чи розходяться статусні та реальні можливості суб'єктів, що беруть участь у виробленні рішень.

Визнані авторитети в області теорії управління і, в тому числі, Ч.Лінзблом, вважають, що існують два основних методи прийняття рішень: раціонально-універсальний і метод послідо­вних обмежень ("метод гілок"). Перший передбачає раціональ­не знайдення проблеми й вибір шляхів її вирішення, які найбі­льше відповідають поставленій меті. Це ніби ідеальний план вирішення питання, результат "правильного мислення", що ро­бить його найбільш поширеним серед представників опозицій­них сил.

В той самий час зрозуміло, що на практиці політики ви­ходять не стільки з оптимального, скільки з можливого способу дій.

Саме тому більш оптимальним є метод "гілок", який виходить з необхідності внесення у звичайну управлінську дія­льність так званих "інкрементних поправок" (прирощування), необхідних для реалізації часткової мети. Допускаючи навіть протилежні дії в межах загальної стратегії управління, правлячі еліти здатні все ж добиватися таким шляхом поступового при­рощування загального успіху. З точки зору стабільності режи­му управління особливо важливим є те, що при таких методах управління уряд, як правило, уникає великих складностей і по­милок. Хоча не можна не визнати, що, ідучи цим шляхом, не­можливо добитися і серйозних проривів у політичному рефор­муванні суспільства.

Враховуючи плюси і мінуси розглянутих методів при­йняття рішень, ряд вчених наполягають на великій продуктив­ності так званого "змішано-скануючого методу", який забез­печує масштабний процес прийняття рішень, поєднуючи при цьому переваги обох вищеназваних методів.

Третьою фазою і структурним елементом політичного процесу є етап реалізації політичної волі, вираженій у формі управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу перш за все відбивається уміння влад добиватися адекватної реаліза­ції прийняття рішень і сформульованих завдань, масово підко­рити їм поведінку громадян. Правлячі структури повинні за­безпечити вертикальну інтеграцію політичного життя суспільс­тва.

Таким чином, на даному етапі політичного процесу го­ловним питанням є вибір адекватних прийнятим рішенням за­собів і методів політичного регулювання (перш за все: насиль­ницьких - ненасильницьких, ідеологізованих - неідеологізова-них). В цьому розумінні правлячі кола можуть орієнтуватися на раціональну й популістську політичні лінії, проводити відкриту політику, звернену до свідомості кожного громадянина, або ж робити наголос на правлінні угрупувань, не зацікавлених у втя-гненні народу в політичне життя.

В будь-якому випадку реалізація прийнятих рішень по­винна враховувати можливість розмивання і послаблення їх мотивуючої ролі на всіх нижчих рівнях організації влади, тому що нижчі за підпорядкуванням структури, як правило, намага­ються пристосувати закони, що приймаються, рішення і директиви влади до власних повноважень і інтересів. Наприклад, мі­ністерства або місцеві органи можуть давати свою інтерпрета­цію урядовим рішенням, сприяючи дезінтеграції влади, а від­повідно, і зростанню суперечності політичного процесу. Тому однією з універсальних вимог до здійснення владної волі на даному етапі політичного процесу є застосування правлячою елітою заходів, що дозволять обмежити можливості політично­го опанування конкурентів і блокування ними прийнятих рі­шень на всіх поверхах політичної системи. Ці вимоги повинні виконуватись навіть у тому випадку, якщо загублена соціальна база правління і маневрування здійснюється тільки за рахунок стійкості владних структур, що склалася.

Поиск по сайту: