Проблема ціни та історичної результативності революцій і реформ

У троїстому співвідношенні - «революція -інволюція (лат. envolutio - «згортання, зво­ротний розвиток») - еволюція» — безсумнів­ну перевагу і пріоритет має еволюція:

• еволюція (реформа) забезпечує на­ступність суспільного розвитку;

• реформи як спосіб соціального перетворення не можна зіста­вити з революціями за їх соціальними витратами;

• еволюція (реформи) супроводжуються і значними якісними змінами в усіх суспільних сферах (ця теза суперечить марксист­ським догмам і уявленням).

Соціально-політичний процес є варіативним; цей засновок вимагає визнання революції і еволюції різними гранями єдиного

суспільного прогресу. Діалектика еволюції і революції проявляєть­ся таким чином: коли еволюційний розвиток стає неможливим через певні суб'єктивні і об'єктивні перешкоди, тоді йому на зміну приходить революція.

Еволюція в дожовтневій Росії відрізнялась від Західної Євро­пи за цілим рядом ознак:

- монополізмом у землеволодінні і промисловості;

- загальною відсталістю економіки;

- величезною роллю істеблішмента;

- недемократичністю державного ладу;

- крайньою слабкістю «середнього» класу;

- тяжким економічним становищем основної маси населення;

- кволістю ліберально-реформістського руху;

- «общинною» соціальною психологією.

Тут не громадянське суспільство в процесі свого поступового формування підкорювало собі державу, а навпаки, державний Ле­віафан формував соціум відповідно до своїх управлінських потреб. У Росії тривав процес не удосконалення соціального середовища, а навпаки, рафінування форм закріпачення народної ініціативи. Ці обставини обумовили соціально-психологічну готовність більшості нації до революційних потрясінь початку XX століття. У цілому політичний процес у Росії мав характер маятникових коливань: на зміну періоду реформ приходив період контрреформ.

Реформи Петра І, П. Столипіна в імператорській Росії, НЕП і хрущовська «відлига» в радянські часи, перебудова М.Горбачова зустрічали сильний опір консервативних сил і завершувались по­разкою. Та все ж вони (особливо інновації Петра І) здійснили суттєвий крок на шляху модернізації країни за відносного мініму­му соціальних витрат.

ІННОВАЦІЯ

КОНСЕРВАЦІЯ

+ полюс

- полюс

РЕФОРМИ

КОНТРРЕФОРМИ

У процесі розв'язання революційних криз беруть участь три соціальні верстви, які відіграють особливу роль у політичних пе­реворотах:

• Еліта - специфічна верства, яка знаходиться в тих місцях суспільного простору, де перетинаються особливо значущі соціальні зв'язки; у неї особлива самосвідомість, а у справжньої (продуктив­ної) еліти - місіонерська свідомість, особливо гостре сприйняття світу; вона без ілюзій і містифікацій сприймає суспільні процеси.

• Маргінали - їх можна назвати антиелітою, оскільки вони характеризуються тими ж рисами, що й еліта, але зі знаком «мінус». Так само, як і еліта, вони є відокремленими від суспільства, але причина цього в знехтуванні, невизнанні їх суспільством. Таке відчуження викликає абсолютно негативне ставлення до суспіль­ства і його цінностей. Розвинена маргінальна свідомість орієнтується на повне знищення суспільства - це мета життя маргіналів.

• «Середній клас» є найменш відчуженим від суспільства і забезпечує усталеність його відтворення, нейтралізує небезпечні для стабільності суспільства спроби інновацій; «середній клас» урівно­важує протистояння еліти і маргіналів. Збільшення частки цього класу в сучасному суспільстві є гарантом його стабільності.

Найбільший соціальний недолік революцій (революційних криз) полягає в необоротності якісних змін у соціальній структурі суспі­льства. Функції і стиль поведінки цих верств різко змінюються: середні верстви маргіналізуються, а маргінали прагнуть зайняти місце еліти. Маргіналізація означає загибель соціально плідного «середнього класу», а витиснення старої еліти ще не означає вищої якості нової еліти з числа маргіналів. Революції «вимивають» спад­кову аристократію з верхніх ешелонів влади, маргіналізують вла­ду, викликаючи її сутнісну деградацію.

Від участі інтелігенції в революціях чи реформах (відмінність між докорінними реформами і революцією важко встановити) прямо залежить результат суспільних перетво­рень. В епоху Петра І, Катерини II, Олександра І інтелігенція йшла з владою, звідси й значний прогрес. У подальшому актив­ний інтелігент-політик (явище досить рідкісне) усувався з полі­тичного процесу; після 1825 р. з'явились «зайві люди»; були вони і за Миколи І, і за Л. Брежнєва.

Ф. Рузвельт, здійснюючи «новий курс», спирався на команду інтелектуалів; в Італії після другої світової війни план переустрою країни був створений потужним союзом економістів, соціологів та інженерів; інтелектуальне крило взяло гору наприкінці 70-х pp. у Китаї, де проводяться досить ефективні реформи за збереження основ суспільно-політичного ладу. У СРСР у роки «державного соціалізму» крихкий прошарок інтелігенції був повністю усунений під участі в політиці, виник феномен «внутрішньої еміграції»,

суспільство втратило творчу енергію наукової, культурної і техніч­ної еліти, причому значно зменшилось надходження інтелектуаль­них сил до політики.

Поиск по сайту: