Прийняття та реалізація нормативних актів

На етапі формулювання політичної волі суспільства у вигляді керівницьких рішень, нормативних актів влади, які приймаються центральними політичними течіями сукупністю кон­кретних прийомів, методів, процедур, усвідомлених і спонтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретних рішень, включа­ють технологію прийняття рішень, організаційний контекст, мож­ливі результати реалізації рішень (Девід Істон). На стадії роз­робки нормативних актів з реального соціального контексту вимог структур, соціальних спільностей, соціальних верств, груп та гро­мадян виділяються конкретні проблеми політичного характеру: збирається інформація, розглядаються можливі альтернативні дії, відбирається і корегується план дій тощо. Враховуються й кон­ституційно закріплено порядок і процедури прийняття рішень, відомості про конкретних осіб і соціальні сфери, групи інтересів, що виступають від імені держави, інформація, якою володіють, і конкретна ситуація, в якій виробляється спільна воля суспіль­ства та ін. В багатьох країнах кожна з гілок влади у центрі і на місцях має свої експертні ради, консультантів тощо. Підготовка нормативних актів, політичних рішень, що відповідають реаль­ним потребам суспільства, обумовлюються рядом факторів. Це -рівень централізації влади, співвідношення прав та прерогатив центральних та місцевих органів державної системи, взаємодії політичних і державних структур, ступінь розподілу влади тощо. Якісні відмінності політичних процесів залежать від їх бази: чи то консенсус, чи то угода політичних сил, взаємоможливі відно­сини між тими елітами які управляють та опозиційними елітами.

Існує, на думку американського політолога Чарльза Ліпдблюма, два основних методи прийняття нормативних, управлінських актів та полі­тичних рішень: раціонально-універсальний та метод послідовних обме­жень (метод гілок). Раціопальио-універсальний метод допускає відокремлення проблем та вибір ефективних способів та шляхів їх роз­в'язання. Щоправда, практично політики виходять не стільки з опти­мального, скільки з можливого способу дій. Адже па думку західних соціологів, спроможність людини оперувати інформацією значно мен­ша, аніж вимагається, і зовсім можливо, що кожний учасник управлін­ського процесу раціональний у своїй діяльності, проте при зустрічі безлічі учасників процесу раціональність їх колективної діяльності прийняття рішень стає примарною. Практично уряд не діє за схемою: проблема та її вирішення, а якщо врахувати обставину, що проблеми зненацька ви­никають і зникають, то еліти, які управляють нерідко вимушені діяти ще до того, як визначати свою мету і переваги. Ось чому в таких умовах застосуємо метод послідовних обмежень, що допускає внесення до зви­чайної управлінської діяльності додаткових зусиль для реалізації част­кової мети, і завдяки добиватися збільшення загального успіху. В таких умовах уряд, прагнучи утримати стабільність режиму управління, уни­кає великих складнощів та помилок, а це пе веде до можливості добити­ся серйозних проривів у політичному реформуванні суспільства.

Ряд учених, і зокрема американський соціолог Амітай Ентіціоні, вра­ховуючи позитивні та негативні сторони раціонально-уиіверсального методу та методу послідовних обмежень, наполягають па ефективності так званого змішаноскануючого методу, що забезпечує масштабний про­цес прийнятих рішень, єднаючи переваги обох методів прийняття рішень. Змішаиоскапуючий метод допускає широкий раціональний погляд па політичні проблеми суспільства і виділення їх найбільш спільних, типо­вих якостей, що дозволяє побачити глибинні загальносоціальні основи наявних суперечностей та конфліктів. Послідовне застосування загаль­нотеоретичних, раціональних знань для врегулювання конкретних пи­тань і сприяє досягненню ефективного політичного управління. Зви­чайно ж, в конкретних державах зміст політичного процесу залежить пе від обраної форми, методу прийняття політичних рішень, а від їх реаль­ного використання в управлінні суспільством. Зміст політичного проце­су напряму залежить від гнучкості та еластичності стратегії, виробле­них рішень елітами, що управляють, від спроможності раціоналізації політичних конфліктів у суспільстві тощо.

Важливо у політичному процесі і ланка, стадія реалізації нор­мативних актів, управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу відбивається уміння властей добитися відповідної реалі­зації прийнятих рішень та сформульованої конкретної мети, підпо­рядкувати їм масову поведінку громадян, населення. Нейтралізу­вавши вплив усіх інших контртенденцій у сфері влади, управлінських структур, забезпечується вертикальна інтеграція політичного життя суспільства. В житті нерідко здійсненню поставленої мети намагаються перешкодити не лише опозиційні структури, але іі інститути державної влади. Так, в Україні міністерства або місцеві органи управління дають свою інтерпретацію урядовим рішенням та директивам, що часто веде до дезін­теграції влади, а, отже, й наростання суперечливості політичного процесу. Застосування управлінською елітою заходів, що обме­жують протидію конкурентів і блокування прийнятих ними рішень в усіх ланках політичної системи, є однією з універсальних ви­мог реалізації владних рішень.

У реалізації управлінських рішень виділяється декілька основ­них поглядів: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм і ради­калізм.. Кожний різновид здійснення політичного курсу відрізняєть­ся певними методами владного регулювання, тим чи іншим характером взаємовідносин властей з населенням, відповідним ти­пом інформаційного режиму, здійсненням влади й управління.

Одним з різновидів політичного управління виступає популізм. Популізм використовується як основний засіб досягнення влад ної мети, апелювання до громадської думки, опору на настрій мас. Популізм неминуче зорієнтований на спрощення політичної ситуації, а в ряді випадків і вульгаризацію передбачуваної гро­мадської мети. Ось чому, на думку управлінських еліт, подолан­ня суперечностей, недоліків і забезпечить швидке просування до успіху, вироблення таких лозунгів, закликів до населення, що відбивали б їх інтереси та потреби. У таких ситуаціях нерідко використовуються лестощі (демократи - на чолі громадського прогресу), залякування зовнішньою чи внутрішньою загрозою, необгрунтовані обіцянки тощо. Популізм може виступати і скла­довою частиною політичного курсу демократично обраного керів­ництва суспільства, і засобом забезпечення підтримки масами за­конної мети. Але популізм часто використовується для маніпуляції громадською думкою, маскування справжніх намірів управлінсь­ких еліт, формою змагання з опозиційними силами тощо, сприяє виробленню та використанню консенсусу. Зрозуміло, популізм -різновидність політичної діяльності держави або інших політич­них структур та інститутів, що допускає як основний засіб ви­правдання (досягнення) владної мети пряму апеляцію до гро­мадської думки, опору на масовий настрій. Політичні вимоги популістського характеру загальнодоступні для розуміння широ­кими соціальними колами і розраховані на таку соціальну при­вабливість мети, яка здатна забезпечити їх масову підтримку. В Україні часто до популізму при формулюванні мети вдаються представники Руху, націонал-патріотичних партій та рухів.

На відвернення якої-небудь значної участі громадян не лише у розробці, але й і в корегуванні політичного курсу зорієнтова­ний елітизм. Політична еліта - сукупність груп, що виділяються в суспільстві впливом, привілейованим становищем та прести­жем, що безпосередньо й систематично беруть участь у реалізації рішень, зв'язаних з використанням державної влади або впливом на неї. В умовах елітарного режиму заохочується діяльність різно манітних посередницьких форм взаємодії з виборцями, зосеред жується увага на розвитку в політичному процесі представниці, ких органів та структур Тут же широко розповсюджена діяльність тіньових апаратних механізмів влади. Суспільству, як правило, надається усічена політична інформація, не сприятлива всебічній оцінці діяльності влади. Активність владних структур та інсти­тутів лише викликає політичну активність мас. Політика, що за проваджується у таких умовах, скерована на усунення участі ос­новних мас населення у прийнятті рішень та витисненні їх за межі політичного процесу.

Стійке прагнення влади за будь-яких суспільних перетворень, насамперед, зберегти ті або інші владні інститути, структури тощо. Це можливо здійснити в умовах консерватизму. Консерватизм -одна з форм здійснення політики правлячим режимом. Принци­пи конструювання політики майбутнього, засоби діалогу з опо­зицією, конкретний характер взаємовідносин еліт з населенням визначаються консерватизмом. Однак у будь-яких випадках пріо­ритет віддається використанню традиційних форм та засобів полі­тичної поведінки населення, функціонуванню державних інсти­тутів та ін. Консервативна політика притаманна стабільним політичним режимам, які не піддаються різким ваганням полі­тичної кон'юнктури. Культивування внутрішньої прихильності населення до шанованих у суспільстві цінностей, які охороня­ються - позитивне в консерватизмі.

Радикалізм - одна з форм політичного правління, допускає активізацію участі населення в політичному процесі. В умовах радикалізму не є самометою влади добитися якісної перебудови політичної системи та суспільства. Але революціонізація полі­тичної системи і суспільства часто приводить до нестабільності суспільства. В революційних режимах, помічає французький полі­толог Генрі Ерме, насилля не стільки супроводжує, скільки не­минуче йде за народним повстанням чи іншими формами ради­кальних перетворень, і тому «влада, що називається народною, дуже часто виявляється смертоносною».

На відміну від радикалізму, що нехтує заради глобальної май­бутньої мети загальними інтересами та правами людей, демокра­тизм, насамперед, орієнтується на реальні потреби й запити гро­мадян, втілення їх невідчужуваних прав та свобод. Добиваючись довір'я та бажання людей лояльно співробітничати з владою, де­мократична політика сприяє встановленню в суспільстві атмос­фери взаємовідповідальних відносин між рядовими громадянами та елітою. З арсеналу політичного правління виключаються засо­би жорсткого соціального примушення, але зате дотримується процедура виборчих циклів, принципи розподілу й урівноваже­ності влади, орієнтація на цивілізовані відносини з опозицією, боротьба з політичною пасивністю населення тощо, що забезпечує політичний процес, механізми самодисципліни і самоприму­су громадян і замінює насилля.

Поиск по сайту: