Типологія політичних процесів. Сучасною політологією вже розроблено декілька типологій політичних процесів, що базуються на різних критеріальних засадах

Сучасною політологією вже розроблено декілька типологій політичних процесів, що базуються на різних критеріальних засадах. Упорядкуванню різних видів політичних процесів має передувати розуміння проблеми політичного розвитку. Вона тісно пов'язана з аналізом політичного процесу в гло­бальному аспекті, адже поняття «політичний розвиток» було введене у науковий обіг у другій половині XX ст. для відобра­ження динаміки політичного життя. Політичний розвиток суттєво відрізняється від економічного, соціального, куль­турного процесів і має свої параметри: 1) він не є незворотним, можлива й політична реверсія; 2) має свої власні показники щодо певної історичної доби; 3) незважаючи на загальні кри­терії, політичний розвиток не буває подібним у різних су­спільно-політичних системах. Основою політичного розвитку традиційних суспільств були звичка, інерція, традиція, дик­тат групи; сучасний політичний розвиток ґрунтується на ін­новаціях, публічності та світськості політики, індивідуально­му виборі та орієнтаціях, політичній активності.

Політичний розвиток можна визначити як зростання здатності політичної системи постійно й ефективно адаптува­тися до нових соціальних цілей та утворювати нові інститути, які забезпечують канали для діалогу між урядом і населен­ням. Критеріями політичного розвитку західна політологія називає:

— структурну диференціацію інститутів політичної системи;

— здатність політичної системи до інновацій, мобілізації ресурсів влади, до самозбереження;

— тенденцію до рівноправності (у політичній участі, в обійманні владних посад, перед законом).

Якщо вважати політичний розвиток спрямованим та інко­ли керованим змінами у політичній системі, які визначають­ся потребами соціально-економічного і культурного середови­ща, то за мірою інтенсивності та ступенем радикалізму цих змін можна виокремити процеси — політичної модернізації, політичної трансформації та політичної модифікації.

1. Політичною модернізацією називають процес набли­ження різних фрагментів чи цілих політичних і соціальних систем до рівня їх найвищого розвитку. Об'єктивною підста­вою потреб у модернізації є реальна цілісність людства, взаємозалежність різних його частин: збільшення суперечно­стей у відносинах між відсталими і провідними фрагментами соціально-політичного життя (у масштабах країн, регіонів, окремих галузей), що обертається на кризу чи глобальний конфлікт, аж до політико-культурного відторгнення. Суб'єк­тивні чинники модернізації часто виходили з дуже різних і суперечливих мотивів: завоювання, окультурення, захист, звільнення тощо. Залежно від історичної епохи, типу культу­ри та ідеології «лозунги» і методи модернізації теж змінюють­ся: підкорення варварів, місіонерська «християнізація язич­ників», «ісламізація невірних», колонізація або деколоніза­ція, експорт «світової революції» тощо.

Головна соціальна мета модернізації — гармонізація су­спільних відносин, подолання розриву та жорстких супереч­ностей між різними секторами суспільного життя. Політична модернізація є складовою більш широкого процесу соціальної модернізації. Вона предметно конкретизує всі напрями мо­дернізації в політичному аспекті. Наприклад, індустріа­лізація та втілення нових технологій модернізує політику працевлаштування, розподілу та всю економічну політику в цілому; інформатизація суспільства пов'язана з опануванням неоліберальних цінностей, прав і свобод людини, зі зміною ролі засобів масової інформації в політиці та реалізації влади,

радикально змінюється сутність і пріоритети соціальної політики (в освіті, культурі, охороні здоров'я, материнства і дитинства) тощо.

Політичною модернізацією після Другої світової війни бу­ли охоплені ті країни, що, розвиваючись, переходили від архаїчних політичних структур (притаманних колоніям) до сучасних форм та інститутів, опановували нові технології політичної влади, отже, звільнялися від так званих рудимен­тарних зразків політичного буття.

Найпомітнішими тенденціями політичної модернізації були і є:

а) «раціоналізація політичної влади» шляхом заміни тра­диційних, династичних, релігійних, етнічних, політичних інститутів єдиною світською політичною владою;

б) диференціація (виокремлення) нових політичних функ­цій і відповідна спеціалізація політичних структур (наприк­лад, інститут розподілу влади, політичного плюралізму, політичного представництва тощо);

в) поширення форм і засобів політичної участі різних груп традиційних суспільств;

г) суттєве вдосконалення чинного законодавства (можли­во, реформи правових систем) та збільшення числа політич­них норм і традицій відповідно до вимог нової політичної сис­теми (режиму).

2. Політична трансформація означає перехід від одного ти­пу сучасної політичної системи до іншого, як правило, від авто­кратії (тоталітаризму, авторитаризму) до демократії. її мета — приведення політичної системи до сучасного стану, що від­повідає стандартам і всім ознакам соціального прогресу.

У XX ст. політична трансформація торкнулася багатьох до­сить розвинених країн — Німеччини, Іспанії, Італії, держав Східної та Центральної Європи, колишнього СРСР, у тому числі — України і Росії. Цей процес є найбільш радикальним, навіть революційним за своєю природою, адже його основою є

кардинальна зміна політичного режиму, з усіма атрибутами й ознаками влади. Політична трансформація можлива лише за умов, що ресурси минулої влади та її легітимність вичерпано.

Власне процес переходу від тоталітаризму до демократії в сучасній політології назвали «демократичним транзитом», адже він ґрунтується на відомому законі політики: «прямого шляху від тоталітаризму до демократії немає; обов'язковим є авторитарний етап». Під час проходження останнього «тран­зитні суспільства» мають вирішити багато перехідних проб­лем, які й становлять зміст політичної трансформації:

— панування однієї ідеології та «гіперідеологізація» змінюються деідеологізацією, утворюється поліідеологічне суспільство;

— однопартійність змінюється багатопартійністю, форму­ється політична опозиція;

— руйнується колишня корумпованість держави з правля­чою партією, йде «департизація» державних установ і соціа­льних інститутів; складається справжня ситуація горизон­тального поділу влади на виконавчу, законодавчу і судову, а по вертикалі — на центральну, регіональну і місцеву;

— етатизована економіка роздержавлюється, демонопо­лізується; йде розбудова ринкової інфраструктури, перш за все на основі інституту приватної власності;

— монополію на інформацію та цензуру замінює «свобода слова» і «вільна преса», що діє як «четверта влада»;

— тоталітарні засоби і методи управління поступаються де­мократичним механізмам і технологіям реалізації політичної влади;

— руйнуються цінності та стереотипи тоталітарної по­літичної культури і свідомості, водночас поступово форму­ються нові прогресивні пріоритети та зразки політичної поведінки і політичних переконань тощо.

Слід враховувати, що процес трансформаційного переходу часто не вільний від загрози реставрації авторитарних режимів, що може відбутись на ґрунті як націоналістичного, так і релігійного екстремізму.

Своєрідні особливості мав процес переходу (трансформації) від диктатури Франко до демократії в Іспанії у другій поло­вині 1970-х — на початку 80-х pp. Тоді важливу роль стабілізуючого гаранта легітимності переходу влади і віднос­но «повільної трансформації» на основі громадського кон­сенсусу виконав інститут монархії.

Посттоталітарні структури держав Центральної, Східної та Південної Європи, республік колишнього СРСР також руйну­валися в ході трансформації різними шляхами: парламентсь­ким (Польща, Німеччина, Угорщина); масовими радикальни­ми виступами та акціями, що отримали назву «оксамитових революцій» (Чехія, Словакія, Болгарія); збройного повстання (Румунія, Албанія); громадянської війни (Югославія, пізніше Сербія, Хорватія, Словенія). Україні випало на долю поєднан­ня парламентських засобів трансформації з окремими еле­ментами «оксамитової революції»; в Росії відбувається транс­формація, що поєднує парламентські методи, сильну автори­тарну виконавчу владу і локальні збройні конфлікти у деяких регіонах федерації.

3. Політична модифікація — процес, що є характерним для досить розвинених і цілком прогресивних політичних си­стем і полягає в закономірній зміні акцентів у розташуванні політичних сил (партій), які конкурують на політичній арені. Під час модифікації через оновлення йде укріплення ресурсів демократичної влади, парламентаризму, партійно-ідеологіч­ного плюралізму, прав і свобод людини. Завдяки коливанню центру влади між легітимними носіями зберігається демокра­тична наступність та стабільність всієї політичної системи. Наприклад, коли посилюються етатичні тенденції у функціях держави, їх врівноважує посилення активності громадських рухів і груп («зелених», альтернативних, профспілок, асо­ціацій тощо); так, неоконсервативні моделі політики «тетче-ризму» і «рейганоміки» спричинили помітне соціально-політичне збудження тих соціально-професійних груп США і Великої Британії, інтересів яких це торкнулося. Політична модифікація, як і модернізація, здебільшого здійснюється шляхом реформ, принципових політичних рішень і вдоскона­лення законодавства.

У західній політології набула поширення типологія по­літичних процесів, яку запропонував американський політо­лог Л. Пай, порівнюючи політичний розвиток західних і не-західних країн за критерієм «культурного коду», що визначає поведінку і політичні орієнтації населення. Виявлені відмінності, як вважає вчений, обумовлені цивілізаційними особливостями західного і «незахідного» світу. Отже, Л. Пай здійснив на прикладі так званої «ідеальної моделі» характери­стику «незахідного» (фактично, афро-азіатського) політичного процесу. Порівняймо цю модель з відповідними характерис­тиками моделі західного («вестернізованого») політичного процесу:

«Незахідний» політичний процес (Л. Пай)

Політична сфера чітко не відокремлена від сфери громадських і особистих відносин.

Політичні партії претендують на ви­словлення світогляду і зразків образу життя.

У політичному процесі домінують так звані кліки, клани.

Опозиційні парти та контреліта часто виступають як революційні рухи.

Слабка інтеграція учасників політичного процесу як наслідок відсутності в суспільстві єдиної системи комунікацій.

«Західний» політичний процес (Л. Герасіна)

Політична сфера є досить автономною, хоча й природно взаємодіє з іншими сферами суспільства.

Партії - це політичні субстрати, що відбй'-* вають політичні інтереси та ідеологічні цінності.

У політичному процесі домінують «політичних інтересів», еліти.

Опозиція здебільшого легальна, розвинута щодо форм і засобів дії.

Високий ступінь політичної інтеграції

суспільства як наслідок розвинутих комунікаційних зв'язків.

Типовими є різкі відмінності в політич­них орієнтаціях поколінь.

У суспільстві слабкий консенсус щодо цілком легальних цілей і засобів політичної дії.

Висока міра сполучення і взаємозаміни політичних ролей.

Політичні дискусії в суспільстві мало пов'язані з прийняттям політичних рішень.

Національне керівництво вимушене апелювати до недиференційованої громадськості.

На першому плані політики - емоційні та символічні аспекти і рішення.

Велику роль відіграють харизматичні лідери.

У політичному процесі практично немає так званих «політичних брокерів».

За наявності широкого вибору в системі ідейно-політичних уявлень громадян між політичними перевагами поколінь зберігається політична наступність.

Соціальний консенсус щодо засобів політичного життя досить міцний і стабільний.

Виокремлення великої кількості політичних ролей та їх чітка диференціація.

Підготовка і прийняття політичних рішень досить пов'язані з інтенсивністю і широтою політичних дискусій в суспільстві.

Політичне керівництво країни завжди має ґрунтовну соціальну базу в суспільстві, водночас підтримує соціальний діалог з іншими групами соціуму.

Раціональні пошуки оптимальної стратегії і тактики в політичній діяльності.

Серед типів політичних лідерів переважа­ють раціонально-легальні, демократичні.

Політичний процес часто відбувається за типом «політичного ринку», в якому діють політичний торг, політичний маркетинг тощо.

Однак слід враховувати, що в західному світі є держави, на­роди яких складаються з різних етнічних, релігійних і куль­турних спільнот; політична культура таких країн гетероген­на, з великою кількістю субкультур (наприклад, Швейцарія, Бельгія, Люксембург, Австрія). У них політичний процес має специфіку порівняно з політико-культурними однорідними суспільствами; отже, тут протиставлення політичних проце­сів за схемою «Захід — не Захід» втрачає сенс.

Для розв'язання цієї дилеми політологія пропонує ще одну типологізацію процесів (за критерієм різновидів політичної культури):

1. Якщо основою політичної взаємодії є демократична, не-етатична політична культура, в суспільстві розвивається го­ризонтально організований політичний процес. Він побудо­ваний на визнанні формальної рівності та відносній автономії суб'єктів політики, що конкурують чи співпрацюють згідно з правилами політичної гри. У неетатичній системі цінностей домінує ідея свободи, права і консенсусу.

2. Якщо політичні відносини ґрунтуються на етатичній (елітистській, технократичній) політичній культурі, то скла­дається вертикально організований політичний процес. За його умов державній владі, пануючій системі цінностей та політичній науці протистоять стихійні вияви політичних ін­тересів і потреб ірраціональних мас. Отже, сенс взаємодії держави і громадян полягає у визначенні норм поведінки правителів і тих, ким управляють, тобто піддані визнають ав­торитет влади, якщо правителі гарантують їм певну міру су­спільної свободи.

У посттоталітарних суспільствах держав СНД, Східної і Центральної Європи через особливі специфічні умови сфор­мувалися дещо своєрідні типи політичного процесу. До цих особливих умов належать: перехідний (транзитний) стан су­спільства; наявність великої кількості субкультур і контр-культур; слабка спеціалізація політичних функцій і ролей; величезна соціально-економічна диференціація населення тощо. Виходячи з цього, виокремлюють політичні процеси:

— технократичного типу, в якому головне місце надаєть­ся опануванню політичними технологіями, процедурами, ме­тодами прийняття політичних рішень, засобами легітимації влади. Учасники політичного процесу суворо дотримуються нормативних приписів у своїх функціях та політичних ролях; політична культура більш гомогенна (однорідна), політична система стабілізується, а зміни відбуваються еволюційно:

— ідеократичного типу, що є більш характерним для тра­диційних суспільств, в яких немає автономної політичної осо­би, слабка диференціація політичних ролей і функцій, тобто це суспільства на початку політичної модернізації. Інтегрува­ти такі суспільства можливо на основі так званої загально­національної об'єднувальної ідеї — наприклад, соборності, месіанства, релігії, філософсько-етичної системи, вибір і ак­центуація якої залежать від специфіки культурно-історично­го досвіду народу, країни;

— харизматичного типу, тобто політичний процес, що пер­винно був характерним для східної культурно-політичної тради­ції, а тепер часто відновлюється в посттоталітарних суспіль­ствах (Китай 1980-90-х pp., Росія, Грузія, Азербайджан). В особі харизматичного лідера народ шукає свої політичні ідеали, сподівання; під нього «підганяють» політико-правові норми, нові традиції, він уособлює політичні цілі, визначає завдання і методи політичної влади. За умов низької політич­ної культури населення харизматичний лідер може швидко перетворитися на вождя чи диктатора, що деформує весь політичний процес. Отже, його необхідно контролювати і стримувати демократичними засобами.

Поиск по сайту: