ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК І МОДЕРНІЗАЦІЯ

Засновник соціології французький учений Огюст Конт виділяв у науці про суспільство (яку він спочатку назвав соціальною фізикою) два основних рівні — соціальну стати­ку і соціальну динаміку. Якщо соціальна статика покликана розкрити взаємозв'язок між соціальними інститутами в за­гальній системі, представленій як єдиний організм, то со­ціальна динаміка спрямована на вивчення процесів соці­альних змін, «що відбуваються внаслідок розпаду або пере­будови соціальних структур»¹.

Смелзер Н. Социология. — М.: Феникс, 1998. — С. 39.

Слідом за соціологією уявимо собі в такий же спосіб і політичну науку, де теорія політичних систем — це розділ аполітичної статики», що розкриває структуру політики, умови існування та основні закономірності функціонування політичних інститутів, у той час, як аполітичною динамікою» перед нами постають політичні процеси, з якими пов'язані основні зміни в по­літичному житті.

Таким чином, якщо поняття «політична система» від­биває цілісність політики, взаємозв'язок елементів, що за­безпечують її стабільність і рівновагу, то поняття «полі­тичний процес» розкриває характер взаємодії різних суб'єк­тів політичної системи, виражає мінливість та безперервний розвиток політики.

Політичний процес (лат. ргосезтз — просування) — це діяльність суб'єктів політичних відносин, що відбиває стадії зміни політичної системи.

У сучасному політичному житті будь-якого суспільства можна виділити низку політичних процесів. Класифікація основних видів політичного процесу подається в таблиці 7. 1. Отже, політичний процес визначається характером полі­тичних змій, під якими можуть розумітися перехід політич­ної системи з одного стану в інший; перетворення, що від­буваються в політичній структурі суспільства, політичній культурі й політичній поведінці; трансформація політичних інститутів; ускладнення форм політичної взаємодії та ін.

Залежно від якісних і кількісних характеристик змін ви­діляють дві основні форми перебігу політичних процесів: режим функціонування та режим розвитку.

Режим функціонування політичного процесу характе­ризується простим відтворенням сформованої моделі відносин, використанням усталених механізмів реалізації політичної влади. Пріоритет традицій над інноваціями охороняє політичну систему від якісних змін, надаючи всій системі достатню стабільність і стійкість. Режим функціо­нування має яскраво виражений циклічний характер, що проявляється в послідовній зміні певних фаз здійснення основних політичних дій, реалізації політичною системою встановлених функцій.

Табл. 7. 1. Типологія політичних процесів

«Функції процесу — це... різні форми активності, необхідні для ви­роблення й здійснення політичного курсу в політичній системі будь-якого типу: артикуляція інтересів, агрегація інтересів, реалізація влади, винесення судових рішень. Ми називаємо ці форми активності функціями процесу, оскільки вони відіграють необхідну роль при фор­мулюванні політичного курсу. Соціалізація, рекрутування та комуні­кація, прямо не пов'язані з формулюванням і здійсненням політики, вкрай важливі для політичної системи. Ми говоримо про них як про системні функції, оскільки саме вони визначають, чи збережеться си­стема, чи зміниться».

Алмонд Г., Паі/елл Дж., Стром К., Далтон Р. «Порівняльна політологія сьогодні»

Цикли політичного процесу, як правило, визначаються проведеними з певною періодичністю виборами до органів державної влади, які, стаючи «підтримкою» політичної сис­теми, легітимізують дії політичної влади. У тоталітарних державах, де повністю відсутня політична конкуренція, та­кий режим досягає свого крайнього прояву — так званого політичного застою, котрий проявляється в практично по­вній «консервації» політичного життя, що, у свою чергу, істотно гальмує економічний, соціальний і культурний роз­виток суспільства. Класичним прикладом політичного за­стою є радянська політична система періоду правління Л. Брежнєва 70-х рр. XX ст. У цей час політичне життя в СРСР відрізнялося найбільшим консерватизмом, розши­ренням бюрократичного й партійного апарату, практично повною відсутністю реформ, посиленням репресій інако­мислячих, розвитком військово-промислового комплексу, що знекровлював економіку країни. Саме ці фактори на початку 80-х рр. призвели до різкого спаду темпів еконо­мічного росту й уповільненню науково-технічного прогре­су, ввівши країну в системну кризу.

Політичний процес, що характеризується високою ін­тенсивністю тих чи інших політичних змін, у політичній науці називають політичним розвитком. Цей термін був введений у науковий обіг в 50-х рр. XX ст. американським соціологом Т. Парсонсом для відображення динаміки по­літичного життя. Політичний розвиток представляє собою таку зміну (або набуття) якостей і ха­рактеристик політичної системи, що дозволяє їй адаптуватися до нових умов соціально-політичного життя. Режим розвитку політичного процесу супроводжується істотною зміною структури і характеру політичних від­носин, механізмів функціонування елементів політичної системи, а також характеру її взаємодії із зовнішнім се­редовищем.

Намагання вчених виявити джерела, характер і спрямо­ваність політичних змін у суспільствах, що змінюють мо­делі економічного та політичного розвитку, призвело до формування теорії політичної модернізації.

Під політичною модернізацією (фр. тойетізайоп, від тойегпе — сучасний) розуміють процес, пов'язаний із фор­муванням або відновленням інститутів політичної системи, а також характеру політичних відносин. Основний внесок у розвиток теорії політичної модернізації зробили такі вче­ні, як Г. Алмонд, Д. Пауелл, Л. Пай, С. Хантіштон та ін.

На відміну від поняття аполітичний розвиток», термін аполітична модернізація» вживається стосовно до країн, що здійснюють перехід від традиційного (доіндустріально-го, аграрного) до індустріального суспільства. У більшості розвинених сучасних країн політична модернізація відбу­валася в період з кінця XVII до початку XX ст., протягом якого виникали нові політичні інститути, з'являлися різ­номанітні форми політичної участі громадян у політич­ному житті, формувався новий тип політичної культури.

Виділяють два основних типи модернізації:

— первинну (оригінальну) або органічну модернізацію;

— вторинну (віддзеркалену) або неорганічну модерні­зацію.

Первинна модернізація реалізовувалася в США, а також країнах Західної Європи шляхом еволюційного розвитку всіх сфер громадського життя, що призвело до формування громадянського суспільства та виникнення нового типу по­літичної системи. Так, наприклад, у Великобританії процес модернізації політичної системи, по суті, бере свій початок ще в середині XVII ст., коли були істотно розширені повно­важення парламенту та уряду, і, тим самим, закладені ос­нови політичної системи нового типу. В середині XVIII ст. в Англії формуються перші прообрази політичних пар­тій — торі та віги, а політичні реформи призводять до оста­точної ліквідації абсолютизму й встановлення конститу­ційної монархії. Інституціональні зміни англійської полі­тичної системи закінчуються лише в середині XIX ст. з утворенням перших політичних партій — ліберальної та консервативної, а остаточне становлення громадянського суспільства пов'язується з прийняттям закону про місцеве самоврядування в кінці XIX ст.

Вторинна модернізація (Росія, Бразилія, Туреччина та ін.) здійснювалася шляхом запозичення досвіду розви­нених країн, що вже пройшли цей етап. Даний тип модер­нізації, заснований не на внутрішньому розвитку, а на впливі зовнішніх факторів, відрізнявся набагато більшою інтенсивністю, але, при цьому, й істотною нерівномірністю змін, що відбувалися в суспільстві.

Спочатку в політичній практиці (та й у політичній на­уці також) політична модернізація сприймалася винятково як вестернізацгя (англ. тюеМегп, від тезі — захід), тобто без­умовна орієнтація на американський або західноєвропей­ський спосіб життя, західні моделі політичної поведінки, духовні та політичні цінності. Однак спроби прямого за­позичення західних політичних стандартів, заміна ціннос­тей традиційного суспільства цінностями західної цивілі­зації на практиці далеко не завжди виявлялися ефектив­ними, що призвело до переосмислення теорії політичної модернізації в 70-90 роки XX ст., з урахуванням своєрід­ності історичних і національних умов реформування тра­диційних політичних систем.

«Щоб прийти до демократії, потрібне не копіювання конститу­ційних законів або парламентської практики будь-якої вже існую­чої демократії, а здатність чесно поглянути на свої специфічні конф­лікти та уміння винайти або запозичити ефективні механізми їх ви­рішення».

Растоу Д. «Переходи до демократії: спроба динамічної моделі»

Внаслідок модернізації самої теорії модернізації вини­кли концепції «часткової модернізації» (що припускає можливість включення традиційних інститутів і цінностей до нових політичних структур), «кризової (регресивної) модернізації», і навіть «тупикової модернізації». ¹ Пугачев В. II., Соловьеи А. И. Ввсдеіше в іюлитологию. — М.: Аспект Пресе, 1997,-С. 428.

Тенденція до здійснення культурної та політичної мо­дернізації впливає на суспільство, стимулюючи громадян­ську участь, легітимацію політичної влади, прагнення до поліпшення життєвих умов та ін. Разом з тим модерніза­ція завжди відбивається на стабільності суспільства, його культурній та політичній системах, підриваючи традиційні основи легітимності та політичного порядку, змінюючи звичні життєві уклади, цінності і норми поведінки.

На початку XXI ст. наслідком процесу політичної та соціокультурної модернізації стало придбання сучасними державами Західної Європи і Північної Америки рис пост-індустріального суспільства, в умовах якого всезростаюче значення набувають постматеріальні цінності: соціальна рівність, захист навколишнього середовища, культурний плюралізм і самовираження. Г. Алмонд і Дж. Пауелл у своїх дослідженнях відзначали, що постматеріальні цінності ста­ли джерелом виникнення нових соціальних груп (таких, як екологічні та феміністські рухи, різні асоціації із захис­ту суспільних інтересів). Нові цінності нереформатували політичний порядок для індустріальних демократій: все більше громадян висувають вимоги до політичної влади, пов'язані із захистом навколишнього середовища, розши­ренням свобод, гарантіями соціального захисту.

В останні десятиліття XX ст. в межах теорії політичної модернізації активно вивчається проблема демократизації — переходу від різних форм недемократичного політичного режиму до демократії. Багато в чому інтерес до даної про­блематики обґрунтований тими політичними процесами, що відбувалися в країнах Східної Європи в 90-х рр. XX ст.

Демократизація (гр. а'етоз — народ і кгаіоз — влада) у політичній науці визначається як процес зміни політич­ної системи, що характеризується розширенням політичних прав і свобод громадян, виникненням політичного та ідеологічного плюраліз­му, збільшенням форм участі населен­ня в політичному житті, децентраліза­цією державної влади, реалізацією принципу розподілу влади, а також по­будовою громадянського суспільства.

Розглядаючи основні фази переходу до демократії, американський політо­лог Д. Растоу стверджує, що для гене­зису демократії необхідна низка факто­рів: почуття національної єдності, на­явність стійкого конфлікту, а також свідомий вибір демократичних процедур. Крім того, і сама політична еліта, і суспільство повинні усвідомити та засвоїти нові правила політичного життя. Перехід до демократії не може бути лег­ким і швидким, він супроводжується різними конфліктами і кризами. Потрібен досить тривалий період для того, щоб не тільки інституціоналізувалися ті зміни, що відбулися в структурі політичної системи, але й у свідомості людей за­кріпилися нові для них цінності, норми і зразки поведінки. Так, ще в XIX ст. французький учений Алекс де Токвіль, ана­лізуючи протиріччя «демократичної революції», вказував на небезпеку швидкого переходу до демократичної системи, відзначаючи, що встановлення рівності серед народу, який не звик до політичної свободи, неминуче призводить до ти­ранії більшості, від якої до тиранії одноособової — усього один крок. Це підтверджується й подіями, що відбувалися у Франції після революції XVII ст., і подіями на початку XX ст. в Росії, коли революції 1917 р. призвели до встановлення в країні тоталітарного політичного режиму.

Чимало парадоксів зустрічаються й на шляху демократи­зації політичного режиму. Так, американський політолог А. Пшеворський у праці «Демократія і ринок»¹ відзначає два можливих рівні виникнення конфліктів: між прихильниками й супротивниками автократії та між самими демократичними силами за місця в майбутній політичній системі. Ця ситуація породжує наступну дилему: для того, щоб прийти до демократії, антиавтокра-тичні сили повинні об'єднатися в бо­ротьбі проти авторитаризму, але щоб перемогти в умовах демократії, вони повинні суперничати одна з одною.

¹ Пшеворский А. Демократка и ринок. Политические и зкономические реформи в Восточной Европе и Латинской Америке. — М.. 1999.

Напевне, найоригінальнішою сучас­ною концепцією демократизації є за­пропонована американським політоло­гом С. Хантінгтоном теорія «третьої хвилі демократизації»-Виділяючи пев­ні періоди («хвилі») збільшення й ско­рочення кількості переходів до демократичних режимів, Хантінгтон розглядає в цілому процес демократизації як глобальний, здатний, в остаточному підсумку, охопити всі політичні системи світу (схема 7. 1.).

Корені першої хвилі демократизації Хантінгтон вбачає в американській і французькій революціях, відзначаючи, що справжнє виникнення демократичних інститутів відбу­вається вже в XIX ст. Початок першої хвилі вчений пов'я­зує зі скасуванням майнового цензу й розширенням ви­борчого права в США в 1828 р.

Схема 7. 1. Хвилі демократизації та відкоти.

Y — загальна кількість країн, що відносяться до демокритичних режимів;

X — часовий інтервал процесу демократизації

Швейцарія, Франція, Великобританія та інші європей­ські держави також здійснили перехід до демократії про­тягом сторіччя. До 1926 р. вже налічується понад ЗО країн, у яких встановлюються демократичні інститути.

Однак для країн, що встановили демократичні режими напередодні Першої світової війни, країн, в яких нові де­мократичні цінності, що прийшли на зміну традиційним, не встигли закріпитися у свідомості громадян, швидкі змі­ни призвели до сумного результату — відновленню авто­ритарного або виникненню нового, значно жорсткішого варіанта автократії — тоталітарного політичного режиму. Хантінгтон підкреслює, що більш ніж з десятка країн, що створили демократичні інститути до 1910 р., лише Греція пережила після 1920 р. такий «відкіт», тоді як із сімнад­цяти країн, що сприйняли демократичну ідею в 1910-1931 рр., зберегли її тільки чотири.

«Перший відкіт почався в 1922 р. з березня в Римі, коли Муссоліні з легкістю одержав у своє розпорядження неміцну та корумповану італійську демократію. Близько десятиліття знадобилося, щоб демо­кратичні інститути, які ледь оперилися, у Литві, Польщі, Латвії та Ес­тонії були скинуті внаслідок військових переворотів. Такі країни, як Югославія і Болгарія, які ніколи не знали реальної демократії, підкори­лися новим формам більш жорсткої диктатури. Захоплення влади Гіт-лером покінчило з демократією в Німеччині, зробивши неминучою за­гибель австрійської демократії і, в результаті, поклало в 1938 р. кінець чеській демократії. Грецька демократія була остаточно похована в 1936 р. Португалія в 1926 р. стала жертвою військового перевороту, що по­тягнув за собою довгу диктатуру Салазара. Військові путчі відбулися в 1930 р. у Бразилії та Аргентині. Уругвай повернувся до авторитаризму в 1933 р. Військовий переворот 1936 р. призвів до громадянської війни в Іспанії й загибелі Іспанської республіки в 1939 р. Нова обмежена де­мократія, встановлена в 1920-ті рр. в Японії, на початку 1930-х рр. вия­вилася витиснутою військовим правлінням».

Хантиштон С. «Третя хвиля. Демократизація наприкінці XX століття»

Початок другої хвилі демократизації пов'язаний із пере­могою антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні та розпадом світової колоніальної системи, що призвело до ви­никнення низки нових держав (Індії, Пакистану, Шрі-Лан­ки, Малайзії та ін.) і встановленню демократичних інститутів у Західній Німеччині, Італії, Австрії, Японії, Кореї. На­прикінці 1940-х — на початку 1950-х рр. демократичний режим встановлюється в Туреччині та Греції. У Латинській Америці до кінця 1940-х рр. демократія відновлюється в Уругваї, Бразилії, Аргентині, Перу й деяких інших країнах.

Однак друга хвиля демократизації, що характеризувала­ся в порівнянні з першою хвилею набагато більшою інтен­сивністю, виявилася досить нетривалою, і до кінця 1960-х рр. повністю вичерпала себе. Хантінгтон відзначає, що з кін­ця 1950-х рр. політичний розвиток і транзит режимів набу-івають чітко авторитарного характеру. Найбільшого масш­табу другий відкіт досяг у Латинській Америці — Перу (1962), Бразилія (1964), Болівія (1964), Аргентина (1966), Еквадор (1972), Уругвай (1973), Чилі (1973). Зачепив дру­гий відкіт і азіатські країни (Пакистан, Корея, Індонезія, Філіппіни), а також практично повністю захопив країни Африки, шо стали незалежними в період з 1956 р. по 1970 р. (за винятком Ботсвани). У Середземномор'ї авторитарні режими встановлюються в Греції та Туреччині.

Третя хвиля демократизації починається з 1974 р. і про­являється, насамперед, у Південній Європі. Першим впав авторитарний режим у Греції, згодом — у Португалії, а зі смертю Франко починається процес демократизації в Іс­панії. Протягом п'ятнадцяти років після падіння порту­гальської диктатури демократичні режими прийшли на змі­ну авторитарним майже в тридцяти країнах. Наприкінці 1970-х рр. хвиля демократизації докочується до Латин­ської Америки (демократичні режими встановлюються в Еквадорі, Перу, Болівії, Уругваї, Бразилії та інших краї­нах). У 1977 р. демократичний рух заявляє про себе в Азії — Індія, проживши півтора роки в умовах надзвичай­ного стану, повертається на демократичний шлях. У серед­ині 1980-х рр. демократії встановлюються на Філіппінах, у Південній Кореї та Пакистані. Наприкінці десятиліття демократична хвиля захлеснула Східну Європу, що при­звело до розпаду комуністичного світу та утворення цілої низки нових держав, які вставали на шлях демократичного розвитку. Пік третьої хвилі демократизації припадає на 1991-1992 рр.

До кінця сторіччя третя хвиля демократизації поступо­во слабшає, і Хантінгтон виділяє 4-5 країн, що відновлю­ють авторитарні режими. Загальна (кількісна) картина процесу демократизації станом на кінець XX ст. наведена у таблиці 7. 2.

«Чи завершилася «третя хвиля»? У 1991-1192 рр. поширення сво­боди у світі, схоже, досягло вищої точки. І, хоча кількість автори­тарних режимів скоротилася, те ж саме можна сказати й про ліберальну демократію. Відбувається процес «конвергенції», який призводить до появи «змішаних різновидів напівдємократичних режимів». Чи озна­чає це, що ми перебуваємо на порозі третьої «відкотної хвилі» демокра­тизації? Така, досить жахлива перспектива ще не стала невідворотною: «відкотної хвилі», безумовно, можна уникнути. Якщо ми не хочемо по­вторення традиційної схеми й прагнемо уникнути чергового «відкоту», насамперед, необхідно, щоб у найближчі роки відбулася консолідація тих демократій, які виникли в роки «третьої хвилі». Суть консолідації полягає в досягненні широкої й глибокої легітимації, такій, за якої всі найважливіші політичні актори — як на елітному, так і на масовому рів­ні — впевнені, що для їх країни демократичний режим краще будь-якої іншої реальної альтернативи, яку вони можуть собі уявити. Поглиблен­ню демократії будуть також сприяти інституціоналізація такої системи політичних партій, яка буде стимулювати масову участь, залучати до політичного життя маргшалізовані групи й встановить живі зв'язки між організаціями громадянського суспільства, партійними відділен­нями та посадовими особами на місцевому рівні».

Даймонд Л. «Чи пройшла третя хвиля демократизації?»

Таблица 7. 2. Хвилі демократизації та відкоти}¹ Хантингтои С Третья волна. Демократизация в конце XX п. — М., 2003.

Таким чином, С. Хантінгтон стверджує, що демократи­зація — це глобальний процес, котрий з кожним десяти­літтям охоплює все більшу кількість сучасних держав. Розвиваючи дану теорію, відомий англій­ський соціолог Е. Гідденс відзначає, що демократія — «ймовірно, найпотуж­ніша з ідей XX ст.»¹. Гидденс 3. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизиь. М.: Весь. Мир, 2004. - С. 82.

Дійсно, сьогодні у світі залишилося зовсім небагато країн, які не називають себе демокра­тичними. Навіть колишній Радян­ський Союз або сучасний Китай ви­значали себе не інакше, як країни «на­родної демократії». <<б буквальному значенні єдиними державами, що від­крито заявляють про свою недемокра­тичність, — відзначає Гідденс, — залишаються останні на­півфеодальні монархії, на кшталт Саудівської Аравії, та й вони, швидше за все, не зможуть не відчути впливу демо­кратичних тенденцій»².

² Гиддеис 3. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизиь. М.: Весь Мир, 2004. - С. 82.

При цьому, на думку вченого, у сучасному світі виникає так званий парадокс демократії. Він полягає в тому, що поки демократія поширюється по усьому світі, у зрілих де­мократичних країнах, які інші країни повинні, здавалося б, брати за зразок, все більше й більше зростає розчарування в демократичних процесах. Пояснюється цей факт тим, що традиційні для демократії механізми правління все менше відповідають новим умовам життя, у тому числі гнучкості й динамізму, необхідним у постіндустріальному світі, який заснований на активному обміні інформацією. Колишні механізми управління просто не працюють у суспільстві, громадяни якого перебувають у тім самому інформаційному середовищі, як і ті, хто ними управляє. Тому, на думку Гід-денса, для підтримки існування демократії необхідна де­мократизація самої демократії. Причому така демократи­зація необхідна не тільки зрілим демократичним державам, вона може сприяти й розвитку нових демократій. Так, на­приклад, у Росії, на думку Гідденса, внаслідок збереження сильних «авторитарних обертонів» з минулого, неможливо побудувати відкрите й демократичне суспільство винятко­во «зверху», його необхідно терпляче створювати через відродження громадянської культури.

«У різних країнах демократизація демократії може приймати різні форми, в залежності від конкретних умов. Але жодну сучасну краї­ну не можна вважати настільки передовою, щоб вона не мала потребу в цьому процесі. Демократизація демократії означає ефективне делегу­вання повноважень там, де — як у Великобританії — занадто багато вла­ди все ще зосереджено на загальнодержавному рівні. Найчастіше вона передбачає й конституційні реформи, а також більшу прозорість у по­літичній сфері. Політичним партіям доведеться тісніше, аніж раніше, співробітничати з «групами інтересів», наприклад, екологічними руха­ми. Демократизація демократії залежить також і від виховання потуж­ної громадянської культури».

Гідденс Е. «Світ, що тікає: як глобалізація змінює наше життя»

ГОЛОВНЕ В РОЗДІЛІ:

1 Політичний процес — це діяльність учасників політич­них відносин, що відбиває стадії зміни політичної си­стеми. Політичні процеси можна поділити на внут­рішньополітичні та зовнішньополітичні, стабільні та нестабільні, еволюційні та революційні, конфронтацій­ні та консенсуальні, тривалі та короткочасні, глобальні та регіональні, відкриті та латентні.

2. Відповідно до якісних і кількісних характеристик змін, виділяють дві основні форми протікання полі­тичних процесів: режим функціонування і режим роз­витку.

3. Під політичною модернізацією розуміється процес, пов'язаний із формуванням або відновленням інсти­тутів політичної системи, а також характеру політич­них відносин. Термін «політична модернізація» вжи­вається стосовно до країн, що здійснюють перехід від традиційного до сучасного суспільства. Виділяють два основних типи політичної модернізації: первинну (ори­гінальну) і вторинну (віддзеркалену) модернізацію.

Демократизація визначається як процес зміни полі­тичної системи, що характеризується розширеннямполітичних прав і свобод громадян, виникненням по­літичного та ідеологічного плюралізму, збільшеннямформ участі населення в політичному житті, децен­тралізацією державної влади, реалізацією принципурозподілу влади, побудовою громадянського суспіль­ства.

Поиск по сайту: