Соціологія сьогодні - пошук синтезу

Теорія комунікації (Юрген Габермас). 70-90 р.р. ХХ століття.

Вельми важливим теоретичним доробком сучасної соціо­логії, у якому по-новому постає проблема особистості й су­спільства, є теорія комунікативної дії Ю.Габермаса. Тут тра­диційне розуміння взаємин між цими сутностями перенесено в новий спільний контекст, у якому соціум постає як символічно структурований життєвий світ. Струк­турно він почленований на культуру, суспільство й особистість. Культура - це той розумовий багаж, із якого суб'єкти комуні­кативної дії дістають консенсуально прийнятні інтерпретації. Суспільство – легітим­ні порядки, завдяки яким ці суб'єкти вступають у міжперсональні зв'язки, дістають солідарну підтримку, грунтовану на груповій належності. Особистість - набуті компетенції, які виконує і водночас підтримує на належ­ному рівні суб'єкт, здатний до мовлення та дії і спроможний, таким чином, утверджувати власну ідентичність. Жорстка інституціалізація визначає, що інди­відуальне "я" набувають лише за допомогою колективного "ми", а традиція безпосередньо визначає індивідуальну свідомість. Раціоналізація життєвого світу спричиняє його структур­ну диференціацію. Стосовно культури і суспільства це озна­чає поступове виокремлення системи суспільних інституцій від образів світу, стосовно особистості й суспільства - роз­ширення простору випадковості для міжособистісних взаємин, щодо культури й особистості - те, що оновлення традицій дедалі більшою мірою залежить від здатності індивідів до критики та інновацій. Поступово всі структурні компоненти життєвого світу здобувають більший рівень свободи, що в ца­рині культури вимагає критичного перегляду гарантованого знання, в царині суспільства - встановлення генералізованих цінностей та норм, у царині особистості - самокерованої інди­візуалізації. У Габермаса ця суперечливість долається розріз­ненням соціальної та системної інтеграції суспільства: для першої клю­човим моментом є взаєморозуміння і злагода суб'єктів, для другої - нормативне регулювання індивідуальних рішень, які залишаються суб'єктивно неузгодженими. Система за визна­ченням деперсоналі­зо-вана, тут системи дії відокремлені від структур особистості, а, скажімо, культурна традиція втрачає свою зобов'язувальну силу і сама стає матеріалом для ідеоло­гічного маніпулювання. Система, що уособлює економіку і бюрократизований держапарат, успішно "коло­нізує" життєвий світ, презентований приватною (сім'я, вільні асоціації) та пуб-. лічною (об'єднання громадян) сферами.

Основні ідеї Габермаса:

1. Від індивіда акцент зміщується до міжособистісної комунікації. В основі-філософія герменевтики. Мова - дискурсивна форма тексту. Дані соціології - теж тексти. Їхнє розуміння більше розкриває життя суспільства, ніж цифри. Але мова йде про розуміння того, що сховане за словами. «Спрямованість на Іншого» - взаємовплив людей через комунікацію-предмет його досліджень.

2. Комунікація в сучасному суспільстві залежить від політичної системи і культури. Проблемі сучасної освіти присвячена його робота «Знання й інтерес». Зміна пріоритетів у суспільстві повинна відбиватися й у системі освіти. Багато уваги він поділяв дослідженню маосої комунікацію та ії продукту – масової куль­турі, яка породжує маосовго індивида яким легко манюпулювати.

3. Його класифікація соціальних систем в історії також базується на домінанті інтересів: а) техніко - маніпуляційний інтерес (індустріальне суспільство, модернізм і масова культура); б) герменевтичний інтерес (Культура Відродження); в) критично-емансипаторський інтерес (сучасний постмодерністський етап). Хабермас прагнув до звільнення людей від обмежень природи і соціального гноблення. Не випадково він належить до франкфуртської школи неомарксизму.

4. Хабермас докладно досліджує тоталітарні системи і природу тоталітарної влади у всіх сферах громадського життя, у всіх проявах: особистій, сімейній, економічній, політичній, духовній.

Пьєр Бурдьє - «Габітус» і «Соціальні практики». Продовжу­ю­чи ідеї розуміючої соціології і Парсонса, досліджує структуру соціальної дії індивідів і його детермінанти. Поняття «габітус» можна витлумачити як навик, схильність, готовність, навичка до визначених моделей поведінка, мислення і спілкування. Це ментальна характерис-тика індивіда. Вона не уроджена, але формується ще в ранньому дитинстві. Соціальне життя перебуває з взаємодії трьох систем:

СТРУКТУРИ HABUTUS ПРАКТИКИ Правила,норми,закони- Схильності,суб'єктивна Реальні способи

Об'єктивні для індивіда. настанови, упередження техніки і дії,

що визначає моделі що витворюють

поведінки,.вибір структури

способу дії,

життєву стратегію.

Індивід підкоряється «Габітус» несвідомо, все залежить у великому ступені від соціального середовища, культури, моди, престижу, традицій, тобто від колективного практичного розуму. Габітус складає поле можливостей і виборівдля особистості. Стимулом виступає Конвенція (Угода) між агентами, що дотримують ті або інші практики, у яких відтворюються соціальні структури й інститути.що створюєдовіру між акторами.Соціальний інститут, навіть такий необхідний як економіка, існує не тільки в речах (матеріальних продуктах діяльності- К.Маркс), але й у логіці (практичних установках і мотивах) саме визначеним, а не іншим способом. Так можна зрозуміти речі, не розв'язувані в рамках соціології моря і критичної соціології. Люди дотримуються правил, але при цьому суспільство змінюється. Цей погляд відмінний від драма­тургічного підходу Гофмана, бо хоча, на думку Бурдьє, в реальній прак­тичній діяльності світ нав'язує себе, проте ніколи не розгорта­ється як вистава. Спираючись на думку Е.Ліча, що структурні системи, в яких усі шляхи соціальної дії суворо інституціалізовані, неможливі, і будь-яка система має містити царину, в якій індивід вільний у своєму виборі й може маніпулювати систе­мою на свою користь, Бурдьє формулює відоме положення про габітус як систему диспозицій, що становлять упорядковані структури і водночас функціонують як структури, що структурують. Завдяки дії цієї когнітивної і мотиваційної структури найменш імовірні практики виключаються ще до розгляду як немислимі через безпосереднє підко­рення порядку, який зму­шує "відмовлятися від неможливого і бажати неминучого". Фактично йдеться про спробу створити концепт, здатний подолати одвічну дихотомію "індивід - суспільство". Саме за його допомогою відбувається поєднання об'єктивованого інкорпорованого: "габітус є те, що дає змогу "обжити" інституції, практично привласнити їх і тим самим підтримувати в активному, життєвому, діяльнісному режимі", і водночас він "піддає їх перегляду і пере­творенню", більше за те, він дає інституції можливість здійснитися в усій повноті, коли влас­ність привласнює власника. Інституція життєздатна лише тоді, коли вона об'єктивується не лише в предметах, а й у сталій налаштованості визнавати і виконувати її вимоги (Бурдьє, 1998). Габітус тлумачиться як іманентний закон, "вписаний у тіло спільною історією". Його призначенням є, насамперед, організація колективної дії. Хоча не можна відмежуватися від діалектики диспозицій і можли­востей, наявної в кожному агенті, "вкрай небезпечно аналізу­вати колективну дію за моделлю індивідуальною". Індивідуальність одиничних практик несуттєва порівняно зі спільністю практик представників однакових со­ціальних класів. Отже, габітус є механізмом структурації досвіду, інтеграції досвіду спільного для всіх членів класу, який забезпечує інди­відам відносно стабільний універсум ситуацій, здатних підси­лити їхні диспозиції. Відповідно агенти розгляд­даються, передусім, як носії диспозицій, що роз­різняються за конкретними ознаками доступного і недоступ­ного, того, що "для нас" і "не для нас". Саме завдяки диспози­ціям відбувається узгодження задоволення потреб з об'єктив­ними шансами, внаслідок чого "жити на власний розсуд" оз­начає жити "відповідно до свого становища".Про це далі в диспозиційної теорії особистості.

Е нтоні Гідденс розділяє подібну позицію. Він вважає, що з метою, наміром (інтенціею), причиною і мотивом, яким користується розуміюча соціологія і теорія керування (Скіннер), - треба поводитися обережно. Оскільки не можна вирвати людську дію з її просторово-тимчасового контексту (конкретної ситуації) - це безупинний потік поведінка. Крім цілераціональної дії (М.Вебера), йде постійний рефлексивний моніторинг, що контролює дії суб'єкта. Внутрішньо властиву агентам спроможність розуміти свої дії і чекання Інших, він називав «компетентністю акторів». Він же розділяв суб'єктів дії на «агентів», «акторів» і «учасників».

Агенти - це учасники, що роблять дію і здійснюють рефлексивний моніторинг, але можуть не розуміти умов і наслідків, що актуально впливають на процес.

Актори - учасники, що усвідомлено прийняли свої ролі. Вони здійснюють цілеспрямовану дію, освідомлюючи умови і наслідки.

Учасники - люди потенційно здатні до якоїсь дії. Вони або спостерігають, або присутні, тим самим становлячись учасниками Спів-буття, навіть не підозрюючи про це.

Гідденс увів поняття «ненавмисні» або «неочікувані» дії, які є проявом рефлекторних механізмів або побочними наследками.Бо людина не занє всіх умов та наследків Наприклад, людина випадково зайшла в кімнату і запалила світло, тим самим злякавши злочинця, що там ховався. А його давно розшукувала поліція. Злочинець вискочив і побіг - і був схоплений. Дії, що не були навмисними або усвідом­леними цілями: злочинець у в'язниці і відвернений новий злочин.

Поиск по сайту: