ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ

ВІТЧИЗНЯНОЇ СОЦІАЛЬ­НОЇ ДУМКИ В ХІХ СТ.

Початком самостійних соціологічних праць слід вважати дослідження гуртка українських вчених у 80-х роках XIX ст., які друкувалися в часопис і «Громада», що виходив у Женеві. У цей час у всій тодішній соціології переважаючим методологічним напрямом був позитивізм. Водночас зароджується і набуває поширення марксист­тська соціальна теорія. Саме під впливом цих напрямів ї течій перебували вчені, які започатковували соціологічні студії в Україні. Члени женевського гуртка українських вчених-істориків, до якого належали С.Подолин­сь­кий, М.Драгоманов, Ф.Вовк, по суті, першими в своїх соціологічних студіях звернулись до тем соціально-культур-ного життя українського народу.

Відомий український публіцист, економіст і соціолог Подолинський основний закон суспільного життя трактував досить своєрідно, оскільки поряд із законом боротьби за існування діє і закон зростання солідарності людей. Людські громади, слідуючи закону Дарвіна, можуть перестати боротися між собою, оскільки переможе почуття прихильності, солідарності. З другого боку, вирівню­вати­муться й умови боротьби різних людей з природою. Такі соціальні умови сприятимуть підвищенню середнього рівня розвитку більшості людей і водночас не перешкоджатимуть розвитку особливо талано­ви­тих осіб. В майбутній громаді люди боротимуться не між собою, а з природою, а громадське життя сприя­тиме просу­ван­ню талановитіших, а не перемозі сильніших. С.Подолинському належить також праця «Ремесла і фабрики на Україні» (1880 р.) У ній вчений аналізує соці­альне становище (умови праці, життя, заробіток) різних груп робіт­ників України, їх стосунки з працедавцями тощо.

Видатний український етнограф і громадський діяч Ф.Вовк розглядав соціологію як науку про громадське життя, яка поряд із спеціальною антропологією, етнологією, етнографією становить науку про людину — антропологію. Його соціологічні погляди відзначалися еволюціонізмом. На його думку, спільні закони еволюції дають підста­ви зробити висновок, що всі суспільні явища і форми з'явилися не внаслідок втручання зовнішніх сил, а є результатом повільного поступового розвитку зародків фізичної природи людини. Цілковита однаковість останньої зумовлювала більшу чи меншу одноманітність явищ, як і різні умови навколишнього сере­довища зумовлювали їхню різноманітність.

Значний внесок в розвиток вітчизняної соціології зробив росій­ський вчений М.Я. Данилевський. Він є основоположником теорії культурно-історичних типів. Данилевський підрозділяв усі на­роди на історичні і неісторичні. Неісторичні народи,- на його думку, тупикові галузі в розвитку сус­пільства. Вони не в змозі вирішувати свою долю, виробити форми своєї держ­авності і т.д. М. Я. Данилевський нара­ховує 13 типів самобутніх культурно-історичних типів: єгипетський, китайський, ассіро-вавілонський (древнє семітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, ново семітський (аравійський), романо-герман­ський, перуа­н­ський. З погляду Данилевського, кожен тип, якщо він не гине наси­льницькою смертю, проходить 4 основні фази свого розвитку: перший період «несвідо­мий», коли народи ще не вийшли на історичну арену і перебувають на рівні «етнографічного матеріалу». Другий період – період державного становлення, формування основ­них соціальних інститутів і соціальних регуляторів. Ці два періоди займають самий тривалий проміжок в історії даних народів. Третій - період розквіту цивілізації, і четвертий – період спадку.

Культурно-історичні типи по М. Я. Данилевському розрізняються по своє­рідних сполученнях чотирьох основних елементів: релігійного, культурного, політичного і суспільно-економічного. Майже всі історичні типи, вважав Данилевський, одноосновні. Тобто в них при сполученні елементів переважає якийсь один: наприклад, у романо-германському – суспільно-економічний. І лише слов'янському типу з його православ'ям, культурною само бут­ністю, самодержавством і селянською громадою визначено стати пов­ним чотирьох основним історичним типом. Таким чином, теорія куль­­турно-історичних типів Данилевського була методологічною основою слов'янофільської ідеології і відсто­ю­вала домінуючу роль держави в бутті і розвитку суспільства, що получило назву етатизм Сходу.

Одним із найбільших українських дослідників у галузі соціології був М. Ковалевський Ще у 17-річному віці він познайомився з «Курсом позитивної філософії» О.Конта. Працюючи за кордоном, він мав можливість оцінювати погляди сучасних йому соціологів не лише за їх творами, більшість з них він знав особисто — Спенсера, Льюіса, Уордо де Графа, Тарда, Дюркгейма, Мена, К.Маркса та інших. Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою, безпосереднім учасником його конгресів, членом ряду соціологічних інститутів і автором їх видань. З цього приводу іноді М.Ковалевського не вважають представником суто української соціології. Відомий соціолог П.Сорокін, юнаком був секретарем М.Ковалевського.

У книзі «Сучасні соціології» М.Ковалевський ратував за утвердження двох напрямів, гармонійне поєднання яких може забезпечити щасливий розвиток суспільства. Індивід не може бути принесений у жертву родині, роду, класу, державі, але його діяльність водночас повинна бути координованою з діяльністю інших рівних йому одиниць, і їх спільні зусилля мають бути спрямовані на забезпечення загального блага. Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалевського займає ідея прогресу як історичної неминучості. Природною передумовою цієї ідеї є уява про змінність і закономірності суспільних феноменів. Він вважав, що без прогресу не може бути соціології як науки. Суть прогресу він зводив до солідарності. При чому солідарність Ковалевський зводить не тільки до почуття чи ідеї. Це насамперед суспільні порядки, інститути, соціальні зрушення, які пов'язані з певними ідейними проявами. Говорячи про прогрес, Ковалевський має на увазі не наявність самого факту солідарності, а її зростання, збільшення питомої ваги, розширення сфери застосування і проявів.

Значний внесок М.Ковалевського у розвиток Історико-порівняльного методу в соціології, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб'єктивізму. Істориком Ковалевський став з метою кращого опанування соціологією. Наявність такого поє­днання в його працях дозволяє сказати, що в історії він соціолог, а в соціології — історик. В останні роки свого життя М.Ковалевський багато працю­вав над складанням курсу соціології. Він розглядав соціологію як науку про організацію й еволюцію суспільства вимагав включити в завдання соціології вивчення не тільки Прогресу, а й періодів занепаду, регресу, дисгармонії між окремими сторонами суспільства.

П. А. Сорокін -відомий російсько і американський соціологдав своєрідну концепцію типів суспільства в книзі „Соціальна динамика”.Як такі типи він розглядав соціально-куль­турні супер­системи. В основі орга­нізацій цих суперсистем лежить світогляд, що формується на базі визначеного способу пізнання. Сорокін бачив три типи супер­систем: 1)спіритуалістична, у якій на першому місці ціну­є­ться екстра чуттєва реальність і істина; 2)сенсуалістична, у якій джерелом і мірою всіх речей визнається чуттєвість і відчуття; 3) ідеалістична, заснована на синтезі інтуїції, розуму і чуттєвості. Дані суперсистеми існують ідеально, але історично об'єктивуються в матеріальних цінностях і культурі. П. А. Сорокін вважав, що в соціо-культурних процесах можна обчислити обмежене в часі лінійний рух, а також установити деякі повторювані ритми зміни одних соціокультурних систем іншими. Час існування той чи іншої цивілізації залежить від того на яких цінностях вона збудована: насильстві до людини, тоді Ії строк короткий, не більш 300 років, або на гуманізмі і любові (у христіанському духовному сенсі), тоді вона існує тисячі років.Основні теореми Сорокіна свідчать, що, існує зв'язок між двома змінними - характером домінантної культури і ха­рактером поведінки індивідів, що живуть у світі цієї культу­ри, -але він не може бути так само тісним, як зв'язок між домінант­ною культурою і свідомістю цих індивідів. Тому носії різних типів культур відрізня­ються один від одного не лише своєю ментальністю (ідеями, думками, переконаннями, віруваннями, преференціями, мо­ральними й естетичними установками тощо), а й своєю пове­дінкою і типом особистості (Сорокин, 2000: 702-704). Фактично тут також маємо системний підхід, ґрунтований на понятті "культура". Як пише Сорокін, "в інтегрованих культурах і поведінка, і ментальність стають частинами єдиної інтегрованої системи", причому різні типи поведінки відтворюються різними типа­ми особистості (Сорокин, 2000: 718).

Також він порівнював соціальні системи (США, Великобританію, Індію) з точки зору відкритості та мобільності в соціальних відносинах для індивідів та груп і вніс значний вклад в розробку теорії мобільності та стратифікації суспільства.

Неабиякий внесок у розвиток української соціології зробили такі видатні українські вчені, як М.Грушевський, Б.Кістяківський, С.Дністрянський, М.Туган-Барановський та іншi.

М. Грушевський вперше почав застосовувати історико-соціо-логічний метод в Україні. Грушевський обґрунтував немов­ливість моністичного розуміння історії, а також неправо-мірність застосування натуралістичного підходу для пізнання соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти лише закони, які виключають автоматичність і механістичність соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Соціальний процес у цілому, на думку М.Грушевського, хара­к­теризується певним ритмом, тенденціями, формами. Завдання соціології, відкидаючи мінливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що складає властиву основу соціального ритму. Український вче-ний обґрунтував думку, що характерними тенденціями со­ціального роз­витку є диференціація й інтеграція. Чергування цих тенденцій відбувається під впливом комбінації факторів, проте у визначеному соці­альному просторі і часі можуть переважати те чи інші. М.Гру-шевський, по суті, відстоював розуміння коливальної динаміки сус-пільної еволюції, яке є близьким сучасним пост класичним теоріям. У праці «Початки громадянства» він критикував суперечливі теорії про початкову суспільну еволюцію, застосовуючи для порівняння ії з українські матеріали.

Видатним репрезентантом українських соціологів був Б.О. Кістяківський (1868 — 1920 рр.). Б. Кістяківський вважав як і М.Вебер, що реальність, яку повинна вивчати соціологія, є дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Звернення до цієї реальності — умова здобуття соціологією статусу самостійної науки, відокремлення її від соціальної філософії. Галузь соціології — це галузь достовірного в соціальних явищах, а тому її точка зору полягає не у визначенні різних можливостей, а в уста­нов-ленні необхідного.

Близьким до зазначеної групи українських соціологів був С.Дністрянський. У своїх працях «Загальна наука права й політики», «Соціальні форми права» він висунув теорію інсти-туціональних зв'язків. Історико-соціальні зв'язки розвиваються від найпростіших (родини) до найскладніших, якими є народ і держава. Соціальними зв'язками виступають також церква, покоління, суспільні класи тощо. Умова успішного функціонування соціальних зв'язків — наявність норм, які виникають, із внутрішнього пере-конання про взаємну залежність людей у процесі задоволення своїх потреб. Кожний соціальний зв'язок живе своїм особистим життям, має свої особливі цілі і засоби їх досягнення. Одна й таж особа, на думку Дністрянського, належить до різних соціальних зв'язків, виконує в них різні обов'язки і дотримується різних правил. Саме з позиції теорії соціальних зв'язків С.Дністрянський розглядав право як соціальне утворення. Це погляди в сучасної соціології вивчаються рольовою теорією особистості.

Значний внесок у розвиток української соціології зробив видатний вчений-економіст, мислитель М.Туган-Барановський (1865 -1919 рр.), який вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. У працях «Основи політичної економії», «Суспільні основи кооперації», «Вплив ідей політичної економії на приро­дознавство та філософію», «Психологічні фактори суспільного розвитку»:- та інших він обґрунтовує роль господарства в соціаль-ному житті. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ для створення матеріальної обстановки, необхідної для задоволення людських потреб. Вирішальне значення господарства у суспільному житті ґрунтується не тільки на тому, що люди, як стверджували марксисти, перш ніж займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією, повинні їсти, пити і одягатися, а й тому, що політика, наука, тощо мають свою ма-теріальну основу, яка створюється господарством.

На думку Туган-Барановського, виробництво безпосередніх засобів до життя, що становить господарську діяльність, є нижчою сходинкою драбини, яку утворює різноманітна діяльність людей. Однак на вищих сходинках господарська робота складає все меншу частку відповідної діяльності, звідси вчений виводить законо-мірність, яка полягає в тому, що чим вища потреба, тим меншу роль у діяльності по її задоволенню відіграє господарська праця. Вищі види соціальної діяльності мають своє самостійне значення, незалежне від господарства. Оскільки історичний прогрес саме і полягає в одухотворенні людини, в переміщенні центру ваги людсь­кого життя в сферу вищих духовних потреб, то і соціальне значення господарського моменту зменшуватиметься з рухом історії вперед. Такі погляди українського вченого перекликаються із сучасними теоріями постіндустріального суспільства.

ЗАХІДНА СОЦІОЛОГІЯ ХХ ст.

Еміль Дюркгейм - засновник прикладної емпіричної соціології і функціоналізму. Його основні заслуги:

1. Розробка предмета, методів і категорій соціології. Ввів у методологію поняття: «соціальний факт», «середній тип», як відбиток узагальненого поведінка індивідів, «норма і патологія», стосовно до соціальних явищ і процесів, у залежності від їхньої відповідності вимогам епохи і тен­ден­ціям розвитку і «межа норми» (які умовні і рухливі).Першим почав применяти статистику в соц.дослідженнях.

2. Розробив свою теорію соціальної революції і розкритикував теорії О.Конта і Г.Спенсера. Дав типологію суспільних форм.

3. Розробляв методологію аналізу структури суспільства і функцій її елементів (Соціальних інститутів). Вважав, що спочатку виникає функція, а вже потім самий елемент структури.

4. Займався прикладними дослідженнями Девіантної поведінки, зокрема самогубств і злочинності. Вивів декілька законів і причин девіантного поведінка. Зробив висновки, що обурили все товариство: злочини - це норма, вони необхідні для суспільства. Якщо число вчинків, оцінюваних як злочинні, зменшується - суспільство змінює норми у бік більш строгої моралі, щоб було кого таврувати і карати. Це заспокоює, об΄єднує суспільство і допомагає вихованню. Другий висновок - поширення протестан­тизму - збільшує число самогубств. В другому випадку відбулася типова «помилкова кореляції». Ці два процеси не взаємозалежні, а лише супроводжувались в часі. Причини росту самогубств були інші. Хоча протестан­тизм, спростовуючи роль церкви і священика, як посередника - послабив соціальний зовнішній контроль, що могло зіграти непряму роль зростання індивідуалізму й автономії особистості. Дюркгейм же вважав протестантизм - причиною самогубств. Ствердження Дюркгейма, що порушення зв’язків із суспіль­ством призводить до розриву зв'язку людини з життям, якнай­краще ілюструє його вихідну тезу про домінування соціаль­ного над індивідуальним. Причому, розглядаючи це питання, Дюркгейм торкнувся проблеми поступового перетворення індивіда на особистість під час соціально-історичного процесу, виходячи з того, що "суспільне начало становить сутність ци­вілізованої людини" (Дюркгайм, 1998: 249). Лише поступово індивід позбавляється залежності від зов­нішнього середовища, стає господарем своєї долі й може сам визначити кінець свого життя. Хоча рішення піти з життя прий­має сам індивід, подолати в такий спосіб розлад у внутрішньо­му світі людину примушують розлади у світі зовнішньому, насамперед соціальна дезоргані­зація, виразом якої стає аномія. Натомість стабілізація суспіль­ства сприяє розвитку особистості, формуванню в кожному індивіді почуття незалежності, здатності до рефлексії та вибору.

5. Розрізняв все соціальні організації за типом солідарності. Серед характеристик, що відрізняють суспільство механічної солідарності від суспільства солідарності органіч­ної, він відзначає різний тип ставлення до людини. У суспіль­стві механічної солідарності в колективній свідомості панує примат цінності суспільства і переважання суспільних інте­ресів над інтересами людини, натомість суспільство органіч­ної солідарності зорієнтоване на людину і вважає гідність інди­віда вищою цінністю

6. Розробляв Соціологію праці. В книзі –„Розподіл праці” відвігає свої критерії видів праці та їх зміни.

Психологічні школи в соціології були широко поширені в цей період. До них відносяться Теорія імітації як головного способу соціалізації особистості (Габріеля Тарда); Теорія первинних груп і їхньої ролі і впливу на особистість (Хортон Кулі); Психологія мас і юрби для пояснення соціальних змін і революцій (Густав Лебон); Г.Тард, що розділив поняття «юрба» і «публіка». Біхевіоризм - наука про поведінка. Головним механізмом, що лежить в основі поведінка людини, вважали адаптацію до ситуації. Тому керувати потрібно за схемою «стимул-реакція», правильно підбираючи стимули, адекватні даній особистості і ситуації, в якій вона знаходиться.(Берес Скіннер). Скиннер формулує 3 аксиоми стимулювання: коли поведенка відповідає очикуванням- вона поощрається; получивши позитивний стимул людина буде настпуним разом повторювати соціально одобренну повединку чикая нових винагрод;с часом стимули теряють свою силу,тому їх терба змінювати. Його ідеі стали основою „Ситуаційного менеджменту”.

Більш докладніше ознайомтеся з ними самостійно.

Біологічні школи в соціології. До них відносяться соціал-дарвінізм, що розповсюдив закони Дарвіна на соціальний світ, соціал-расизм, що продовжує доводити нерівність рас, але вже спираючись на теорію Дарвіна, і мальтузианство, що бачить погрозу в некерованому рості народонаселенні і вважає корисним і необхідним війни, епідемії і т.п. Більш докладно прочитаєте самостійно в додатковій літературі.

Формальна школа в соціології з'явилася в Німеччині в к. Х1Х ст.

Її представники:

1. Фердинанд Тьонніс. Він першим розмежував поняття «суспільство» і «громада». Суспільство - це формальні, ідеальні, опосередковані, знеособлені, символічні зв'язки. А Громада -соціальна-психологічна спільність, заснована на реальних, органічних особистих зв'язках кожного з кожним (прообразом для нього послужила сільська громада).

2. Георг Зіммель - засновник Розуміючої соціології. Належав до філософської течії неокантіанства «філософії життя». Вважав, що завдяки суспільству (наджиття) людина (життя) знаходить безсмертя. Основним механізмом взаємодії між людиною і суспільством вважав культуру. Від нього почалася Соціологія культури. Культура - творчий феномен соціального життя, вона в процесі формотворчості створює окремі «світи» (елементи): релігію, філософію, науку, мистецтво, технологію і т.п.

Макс Вебер - засновник теоретичної соціології, соціології релігії і політичної соціології, представник течії - Розуміючої соціології. В молодості захоплювався марксизмом, але потім відійшов на позиції соціал-демократії. Активний політик, депутат рейхстагу. Його внесок у соціологію складається з таких теорій:

1. Найбільше відома його робота «Протестантський дух і зародження капіталізму в Європі», де він стверджує, що успішний розвиток капіталістичних відносин можна пояснити відповідністю системи цінностей протестантської етики (особиста відповідальність, праця - як головна заповідь, орієнтація на індивідуальний успіх) «духу» капіталістичного підприємництва.

2. Він порівнював пізніше системи цінностей інших плинів християнства і світових релігій: католицизм, православ'я, індуїзм, буддизм, мусульманство, іудаїзм, - розкривав їхню роль у мотиваційній структурі поведінка особистості і її життєвих орієнтаціях. Він аналізував також ритуали, символи і роль традицій у різних релігійних системах.

3. М.Вебер розробив методологію досліджень, зокрема, увів поняття «ідеального типу», який у реальності не існує, але на його основі легше зрозуміти риси і сутність реальних процесів і явищ. Раціоналістичні методи вважав найбільше оптимальними.

4. Розкрив взаємозв'язок трьох систем у житті суспільства й особистості: сфери економіки, сфери влади і сфери цінностей. Предмет соціології визначав так: «Політична соціологія економічного поведінка індивідів».

5. Докладно досліджував природу влади. Панування вважав не тільки результатом примусу, але і бажанням підкорятися тих, хто позбавлений влади. Дав типологію лідерства (панування), що стала класичною: раціональне, традиційне, харизматичне.

6. Розробляв вчення про соціальні інститути й організації. Вважав бюрократичну організацію (у чистому ідеальному вигляді) - найбільш раціональною формою керування.

7. Створив теорію «соціальної дії», суб’єктом якой є індивід. Дії людей за своєю суттю бувають: цілераціональними, ціннісно - раціональними, афективними і традиціоналістичними, залежно від мотиву. Соціологія повинна допомогти особистості побачити взаємозв'язок між загаль­ними «типовими шансами» і «чеканнями» конкретного суб'єкта, щоб визначити цілі і методи його діяльності. Він назвав це Закон збагненої причинності. М.Вебер вважав, що індивід будує свою пове­дінку в суспільстві свідомо і контролює ії. Соціологія допомогає йому конструювати «індивідуальні перспективи». Якщо історію творять індивіди, то треба вивчати мотиви й установки, що спону­кають їх до дії. Зрозумівши їх, соціологія зробить їх більш перед­баченими і тоді наступить «роз-чарування», «роз-чаклування» дій­сності. Однак виявилося, що не все доступне раціоналізації і не всі люди діють усвідомлено.

ВІТЧИЗНЯНА СОЦІОЛОГІЯ в ХХ ст.