Історія виникнення

У розвитку хірургії виділяють два періоди – доантисептичний та антисептичний. Перший період тривав до другої половини ХІХ століття, а початком другого вважають 1867 рік. До середини ХІХ століття понад 80 % прооперованих хворих вмирали від гнійно-септичних і гнилісних ускладнень операційних ран, розрізи, місця пункції тканин та інші маніпуляції дуже часто ускладнювались важкими гнійними процесами.

Король Франції Людовік XIV із гіркою іронією зауважував, що «ночі хірургів для його вояків загрозливіші, ніж ворожі кулі», оскільки більшість поранених помирали від сепсису після операції, яка була головним методом лікування відкритих і закритих переломів кісток кінцівок. З цього приводу М.Пірогов із сумом констатував, що «поранений, у якого не був розпізнаний перелом і якому, у зв’язку з цим, не було зроблено ампутації, зобов’язаний своїм життям лікарському незнанню».

І хоч ще в сиву давнину найбільш спостережливі та проникливі лікарі вказували на значення чистоти рук, шкіри, одягу, білизни, приміщення, повітря та води для загоєння ран і успішного одужання хворих і навіть застосовували для обробки ран спирт, оцет, вино, дьоготь, мідний купорос, до другої половини ХІХ століття нагноєння ран (випадкових і операційних) вважалось явищем природним і закономірним. Тільки в поодиноких випадках причину нагноєння рани чи пологової гарячки бачили в гіпотетичних «міазмах живої природи», що передавалися від хворої людини через руки, перев’язувальний матеріал, інструменти, білизну під час лікарських процедур та досліджень.

Серед тих, хто усвідомлював роль асептики і антисептики слід відмітити угорського акушера-гінеколога Ігнаца Земмельвейса (1818-1865), який у 1847 році стверджував, що причиною післяродового сепсису є занесення трупної отрути в родові шляхи жінок студентами, котрі приходять з анатомічного театру й обстежують хворих забрудненими руками. Земмельвейс зобов’язав акушерів мити руки розчином хлорного вапна, що призвело до зниження кількості ускладнень.

М.Пірогов визнавав, що причиною нагноєння й піємії є живі «прилипливі міазми», які передаються від одного хворого до іншого через білизну, повітря, перев’язувальний матеріал, руки хірургів. Для профілактики нагноєнь у військових шпиталях М.Пірогов запровадив простий і геніальний захід – сортування і відокремлення хворих із гнійними ранами від «чистих» поранених, рекомендував спалювати просочені гноєм матраци. Для обробки гнійних ран він використовував спиртовий розчин йоду, нітрату срібла, хлорне вапно. Всі ці заходи, однак, не могли забезпечити ефективної боротьби з нагноєнням, оскільки лікарі не знали причини виникнення нагноєнь, і не мали жодної уяви про роль в цьому процесі мікроорганізмів. Лише після відкриття Луї Пастером процесів бродіння та гниття як наслідків життєдіяльності мікроорганізмів, стало можливим обґрунтування емпіричних припущень щодо походження гнійної інфекції і було створено систему профілактичних заходів, яка згодом отримала назву антисептика. Першим будівничим цієї системи став Джозеф Лістер (1827-1912), який, вивчаючи смертність хворих після операцій, дійшов висновку, що причиною ускладнень є бактерії. Він розробив методику зменшення кількості мікроорганізмів, які знаходяться в повітрі та на предметах, які доторкаються до поверхні рани. Джозеф Лістер довів, що гнійні ускладнення розвиваються внаслідок попадання бактерій в тканини через пошкоджену шкіру. Він був впевнений, що мікроорганізми проникають в рану головним чином з повітря, і вважав, що при захисті рани від проникнення в неї повітря шляхом накладання герметичної пов’язки, можна попередити інфікування. В якості засобу знищення бактерій Лістер запропонував карболову кислоту. За методикою Лістера під час операцій проводилось постійне знезараження повітря, перев’язувального матеріалу, інструментів, шкіри хворого, рук хірурга, що призводило до отруєння медичного персоналу і хворого.

Подальший розвиток мікробіології виявив, що мікроорганізми можна знищувати за допомогою високої температури. Великою заслугою хірургів М.Суботіна і Е.Бергмана є розробка методів використання киплячої води і пари для знищення мікроорганізмів на інструментах, операційній білизні, перев’язувальному матеріалі. Е.Бергман та його учень Шіммельбуш детально розробили методи запобігання рановій інфекції і цей спосіб, на відміну від антисептики отримав назву асептики.

У 1890 році на І з’їзді німецьких хірургів Е.Бергман проголосив асептику основним засобом боротьби з хірургічною інфекцією. Однак це твердження в перші ж роки виявило свою недосконалість. Стало відомо, що відмова від антисептичних засобів є неправильною. З того часу обидва напрямки склали єдину систему, яка впродовж ХХ століття збагатилась місцевими механічними втручаннями (хірургічна обробка рани), появою нових фізичних і хімічних засобів, біологічних препаратів, технічних і організаційних заходів.

Поиск по сайту: