Розділ II. Історія конституційного права України. Відставка Кабінету Міністрів України викликала критику Прези­дента України В

Відставка Кабінету Міністрів України викликала критику Прези­дента України В. А. Ющенка, який вважає, що парламент переви-щив свої повноваження і порушив Конституцію України. Водночас Президент України висловив ініціативу про проведення всеук-раїнського референдуму з питань конституційної реформи, оскільки прийняття Верховною Радою України в грудні 2004 р. За­кону про внесення змін до Конституції України відбулося з пору-шенням конституційного законодавства. 17 січня 2006 р. Голова ЦБК Я. В. Давидович повідомив, що до Центральної виборчої комісії почали надходити матеріали стосовно ініціативи Президента України В. А. Ющенка про проведення всеукраїнського референду­му з питань конституційності реформи¹.

На сьогодні нагальними завданнями третьего періоду розвитку конституційного права України мають стати: комплексне впровад-ження конституційно-правової реформи в Україні: реалізація оновле-ної Конституції України; оновлення чинного конституційного зако­нодавства України із метою його приведення відповідно до оновленої Конституції України; прийняття законів України, прямо передбаче-них чинною Конституцією України, зокрема, законів про консти-туційно-правовий статус Президента України, Кабінету Міністрів Ук­раїни, Державного секретаріату та ряду інших важливих суб'єктів конституційних правовідносин; приведення чинного конституційно­го законодавства України у відповідність до європейських стандартів з метою реалізації зовнішньополітичного курсу України на євроінтег-рацію; завершення судово-правової реформи; проведення адмініст-ративно-територіальної реформи та реформи місцевого самовряду-вання та ряд інших.

2.2 Історія конституційного права України [ як науки і навчальної дисципліни

Конституційне право як наука — це сукупність теорій, концепцій, ідей, гіпотез, суджень, міркувань і висновків щодо консти­туційного права, його норм та інститутів. Наука конституційного права пройшла тривалий історичний шлях розвитку, але це відносно

¹ Голос України. — 2006. — № 9. — С. 2. 126

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

нова юридична наука, яка відокремилася від філософії, політології, загальної теорії держави і права та інших наук доволі пізно — у серєдин і XIX ст.

Процес формування галузі конституційного права припадає на період буржуазно-демократичних революцій у Європі та війни за не-залежність у Північній Америці. Здобутки них революцій і війни за незалежність були втілені в буржуазних конституціях, які й стали предметом перших глибоких наукових досліджень у галузі консти­туційного права.

Але й перші конституції мали переважно наукове підгрунтя. В їх основу були покладені здобутки філософів-мислителів щодо консти-туціоналізму, поділу влади, правової держави, прав і свобод людини й громадянина, форм безпосередньої демократії тощо.

Вагомий вплив на формування конституційного права як галузі права та юридичної науки мали праці європейських і американських просвітників XVI—XVIII ст. і насамперед Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, П. А. Гольбаха, I. Канта, I. Бентама, Г. В. Ф. Гегеля, А. Ш. А. Токвіля, Дж. Мілля, Т. Пейна, Т. Джефферсона та ін. їх теоретична спадщина була виражена в конституційних принципах народного суверенітету, поділу влади, верхо­венства конституції, природних і невід'ємних прав людини, правової держави, громадянського суспільства, федералізму тощо, які були втілені в перших конституційних актах — Декларації незалежності США 1776 р., Конституції США 1787 р., французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р., польській і французькій конституціях 1791 р. та в конституційних актах інших країн.

Зокрема, вагомий вплив на національний конституціоналізм, його подальший розвиток справила так звана Конституція П. Орлика 1710 р., яка стала більш відома світові як «Пакти та конституції за-конів та вольностей Війська Запорозького між ясновельможним геть-маном Пилипом Орликом та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким» від 5 травня 1710 р. Ця Конституція була складена в латинському та українському (дещо скороченому) варіантах гетьманом П. Орликом. До складу Конституції входили преамбула та 16 розділів. На думку I. О. Кресіної, в назві Конституції П. Орлика вживаються три назви нашої держави — Україна, Мала Рось та Військо Запорозьке. Водночас П. Орликові вдалося відстояти такі атрибута державності, як символи держави, система органів дер-жавної влади та місцевого самоврядування, а також соціальний та

Розділ II. Історія конституційного права України

культурно-освітній захист незахищених прошарків населення — ко-зацьких вдів та сиріт¹.

На превеликий жаль, цей досконалий зразок тогочасного консти-туціоналізму не був утілений у життя, оскільки на теренах сучасної України діяв чинний на той час Прутський (1711 р.) та турецько-ук-раїнські договори (1711-1712 рр.), що проіснували до 1714 р. Діяльність козаків мала обмежений характер і часто позначувалася лише військовими експедиціями.

Українська наука та освіта в галузі конституційного права розвива-лася у контексті світової й, насамперед, європейської історії консти­туційного права. Але тривалий час Україна була позбавлена держав-ності, а її сучасна територія перебувала спочатку під владою Російської імперії, Австро-Угорської імперії, Польщі та Румунії, а з 1922 по 1990 рр. — у складі Союзу Радянських Соціалістичних Рес-публік. Лише з проголошенням Декларації про державний суве-ренітет України починається етап самостійного розвитку національ-ного конституційного права як галузі права, юридичної науки та на-вчальної дисципліни.

Історію української науки та освіти в галузі конституційного права можна умовно поділити на кілька періодів: I період (1861-1864-1918 рр.) — дорадянський період; II період (1918-1991 рр.) — радянський період; III період (1991—2006 р.) — період незалежного розвитку України (пострадянський період). Кож-ний із цих періодів поділяється на окремі етапи, пов'язані переважно з станом розвитку Конституції України, зміст яких визначає сутність історії української науки та освіти в галузі конституційного права.

Слід взяти до уваги, що історії конституційно-правової науки та освіти передував протоконституційний період (із найдавніших днів до серєдини XIX ст.). За відсутності сформованого конституційного (державного) права в цей період його не можна повною мірою відне-сти до історії конституційно-правової науки та освіти, але, безпереч-но, він мав значний вплив на цю історію.

Витоками конституційно-правової думки України є насамперед правові пам'ятки Київської Русі, документа Козацької доби, консти-туційні проекти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Як відо-

¹ Кресін О. В. Конституція Пилипа Орлика // Юридична енциклопедія / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: Укр. енцикл., 2001. — С. 297-299.

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

I мо, надбання протоконституційної думки України мали надзвичайно високий вплив не лише на теренах України, айв усьому світі. Неод­норазово вони бралися за взірець передових на той час джерел кон' ституційного права держав Європи.

Осередками науки конституційного права в Україні були, насам-перед, юридичні освітні навчальні заклади. Головними осередками юридичної науки та освіти в Україні були юридичні відділення ліцеїв, а пізніше — юридичні факультета університетів Російської імперії, Польщі, Австро-Угорщини та Румунії на території України. На російській частині території України діяли три таких ліцеї — Безбо-родьківський у Ніжині (1832-1875 рр.), Рішельєвський у Одесі (1817—1865 рр.) і Кременецький ліцеї (1819—1831 рр.) та Харківський (1805 р.), Київський (1834 р.), Новоросійський (1861 р.), Львівський (1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети. За відсутності держав-ності в Україні юридична наука та освіта в ліцеях і університетах роз-вивалась у цілому в тих же організаційних формах і на тих же ор-ганізаційних засадах, що й в університетах Росії та інших країн. Зок-рема, у Київському університеті відповідно до університетського ста­туту від 18 червня 1863 р. діяла самостійна кафедра державного права, у Новоросійському університеті в 1865 р. на юридичному факультеті діяло 13 кафедр, у тому числі й кафедра державного права.

Водночас через об'єктивні обставини розвиток науки та освіти у галузі державного права в Україні був значною мірою зумовлений розвитком державно-правової думки в Росії, Австро-Угорщині, Польщі, Румунії. Державно-правова ідеологія, державна політика в галузі науки і освіти Росії, Австро-Угорщини, Польщі та Румунії три-валий час визначали основні напрями розвитку і становлення відповідної науки і освіти в Україні. Водночас об'єктивно здобутки представників науки українського державного (конституційного) права впливали на формування державного права сусідніх країн.

Професори державного (конституційного) права з «українських» університетів завжди були бажаними гостями російських та євро-пейських університетів і доволі часто продовжували в них свою кар'єру в галузі науки і освіти у сфері конституційного права. Пара­доксально, але вітчизняні вчені-конституціоналісти через історичні обставини здебільшого отримували визнання за межами України, за-лишаючись тривалий час, а деякі й нині, невідомими або маловідоми-ми в Україні. Відродження їх імен та ідей — справа честі науки кон­ституційного права України.

5 б-2оо 129

Розділ II. Історія конституційного права України

Провісниками національних конституційних ідей можна вважати авторів «Історії русів» I. П. Котляревського (1769—1838 рр.) та «Оди на рабство» В. В. Капніста (1758—1823 рр.). У цих творах відстоювалися права людини на вільне існування та особистий розвиток, право на ав-тономію України, а в перспективі і на національно-визвольне по-встання проти російського царату (за підтримки Пруссії). Пізніше ці ідеї були виражені у підручнику професора Харківського університету Й. Б. Шада (1758—1834 рр.) «Природне право», що був виданий (ла-тинською мовою) у 1814 р. Погляди Й. Б. Шада були розвинені в пра-цях його учнів і послідовників — А. Дурдовича, А. Гевліча, М. Білоуса.

У 1828 р. львівський, а згодом петербурзький професор, перший декан юридичного факультету Петербурзького університету П. Д. Лодій (1764—1829 рр.) видав працю «Теорія (трактат) загальних прав, яка містить у собі філософське вчення про природне загальне державне право», в якій відстоювалися позиції природного права. Найбільшу цінність становить глава V «Про формальні внутрішні права величності», в якій учений викладає своє бачення тогочасної конституційної держави.

П. Д. Лодій народився в 1764 р. у селі Збой Земщинського коміта-ту в Австро-Угорщині, до якого тоді належали західноукраїнські землі. Будучи професором логіки Львівського університету (1787—1802 рр.), успішно захистив і отримав ступінь доктора права. У 1819р. став першим деканом юридичного факультету Петербурзько­го університету. У своїх численних працях учений виступає проти ви-кладання у Російській імперії філософії, яка б виправдовувала бо-гослів'я, за що його праці вважаються «некорисними» і такими, що суперечать православній ідеології.

У 1828 р. виходить найвідоміший трактат професора П. Д. Лодія, українця за походженням, «Теорія (трактат) загальних прав, яка містить у собі філософське вчення про природне загальне державне право». Цей Трактат у своїй витонченості міг би «змагатися» з найкра-щими працями Ж.-Ж. Руссо та інших фахівців природного права, але, навіть будучи виданим у тогочасній Російській імперії, він став «не-потрібним», «несвоєчасним» для тієї епохи.

Але міркування цієї Теорії є глибокими і сучасними й на сьогодні. Зокрема, присвячуючи окремий розділ (відділення) про владу «Власть блюдущая», професор П. Д. Лодій писав: «Найсильніша пружина Державного механізму є громадяни; відповідно, Верховний Воло-дарь, за Правом Найвищого Нагляду має знати фізичні, моральні та

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

громадянські їх потреби; тому Правитель має знати їх кількість, для пізнання сили держави, що необхідно у випадку непередбачуваної війни — для заведення хлібних магазеєв, в необхідність подолання крайньої потреби щодо недоліків їх харчування».

Слова українського професора виявилися пророчими (й залиша-ються актуальними і нині) — на жаль, Перша світова війна виявила недоліки і фактичний крах режиму Царату: фактично третина насе­лення Російської імперії, однієї з наймогутніших у тогочасній Європі, виявилася «не врахованою», а більшість п мешканців не мала соціаль-ного захисту Правителя в час лиходнів. Складно вважати професора П. Д. Лодія протиставником тогочасного режиму, але його консти-туційні реформи виявилися непочутими і нереалізованими. На жаль, Теорія загальних прав, що містить філософські вчення про природне загальне державне право, не змогла бути об'єктивно використана для розбудови незалежної Української держави, але творчі надбання про­фесора П. Д. Лодія щодо побудови правової соціальної держави з успіхом можуть і мають бути використані сучасним поколінням ук-раїнських будівників держави.

На межі 30—40-х рр. XIX ст. серед дворянської інтелігенції Російської імперії, в тому числі й учених у галузі державного права, формуються два напрями суспільної й наукової думки, прибічників яких умовно називали слов'янофілами і західниками. Предметом дискусій між слов'янофілами і західниками стали питання історичної долі Російської імперії та народів, що входять до її складу; особли-вості політичного і правового досвіду держави у порівняльно-істо-ричному порівнянні з досвідом народів Європи та Сходу. Слов'я-нофіли дотримувалися думки про можливість особливого безрево-люційного шляху реформування державного ладу Російської імперії на основі патріархальних самобутніх традицій слов'янських народів. Західники бачили майбутнє Російської імперії в інтефації із Заходом шляхом проведення буржуазно-демократичних перетворень та сприйняття західноєвропейських конституційних цінностей. Особ-ливої популярності серед західників у той період набули ідеї I. Канта та Г. В. Ф. Гегеля.

Погляди вітчизняних слов'янофілів суттєво відрізнялися від по-зицій російських представників слов'янофільства, які фактично про-довжували розвивати у своїх працях тему: «Москва — третій Рим» і ке-рувалися відомою формулою режиму Миколи I, висловленої міністром освіти С. С. Уваровим: «Православ'я, самодержавність, на-

Розділ II. Історія конституційного права України

родництво». Йшлося про гармонійне поєднання православ'я та дер-жавної влади Російської імперії. На фоні тогочасних Балканських війн така ідеологія мала виправдовувати себе «урапатріотичними гас-лами», що частково спрацьовувала у багатонаціональній мілітаризо-ваній імперії.

Українські слов'янофіли відстоювали ідею створення християнсь-кої держави слов'янських народів на основі їх рівності та братерства. Ця ідея на той час здавалася чи не найкращим способом створення Української держави у вільній федерації (конфедерації) слав'янських народів. Історія показала недостоменність ідей слов'янофілів — їх щирі наміри не співпадали з істинними думками Російського Царату, котрий із самого початку скептично, і навіть негативно ставився до думок про федерацію слов'янських народів: Балканські війни багато в чому виявилися боротьбою за сфери впливу Російської та Османсь-кої імперії, в плани яких надання незалежності Україні не входило. Проте національні науковці щиро вірили у союз братніх слов'янських народів.

Українська конституційно-правова думка 50-х рр. XIX ст. ознамену-валася діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства (1845—1847 рр.), представники якого започаткували вітчизняний напрям слов'яно-філства. їх діяльність стала таким самим підгрунтям для українського конституціоналізму, як діяльність просвітителів для європейського конституційного права. У «Книзі буття українського народу» («Законі Божому»), відозвах, статуті товариства обгрунтовувалися політичні ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства, слов'янського союзу у вигляді федерації слов'янських народів. Кирило-Мефодіївське товари-ство дало Україні плеяду видатних філософів, просвітників — Т. Г. Шевченка, Г. В. Андрузького, М. I. Гулака, О. Навроцького, I. По-сяда, М. I. Костомарова, В. Білозерського, П. О. Куліша та інших.

Під впливом Т. Г. Шевченка і М. I. Гулака у Товаристві сформува-лося кілька проектів конституції Слов'янських Сполучених Штатів, автором яких був 20-річний студент юридичного факультету Київського університету Г. В. Андрузький.

Політико-правові ідеї кирило-мефодіївців знайшли своє продов-ження в осередках української інтелігенції — громадах, які виникають у серєдині XIX ст. в Петербурзі (В. Білозерський, Г. Вашкевич, Г. Гала-ган, С. Глушановський, Д. Каменецький, В. Каховський, О. Кістя-ківський, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, Ф. Лазаревсь-кий, В. Менчиць, В. Тарновський, Ф. Черненко, Г. Честахівський,

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

Т. Шевченко та інші), Києві (В. Антонович, П. Житецький, К. Ми-хальчук, В. Познанський, В. Сінєгуб, Т. Рильський, О. Стоянов, В. Торський, П. Чубинський та інші), а пізніше — у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Праці громадівців започатковують особливий національний напрям слов'янофільства — україно-фільство. Цей напрям має суттєві розбіжності зі слов'янофілством у цілому, і навіть межується з ним. Українофіли допускають, навіть пе-редбачають можливість того, що саме Україна стане колискою неза-лежних слов'янських держав.

Члени громад різнилися за своїми поглядами на майбутнє ук­раїнської державності. Зокрема, ідейний натхненник українофільців-поляків, об'єднаних у гурток «Хлопоманів», В. Б. Антонович (1834—1908 рр.) вважав, що національне відродження просувається не від нації етнографічної до нації політичної, а навпаки. Вроджена не-здатність українців до державного життя, на думку В. Б. Антоновича, була не такою вже й страшною, оскільки кращою віддержави є вільна творча спільність людей¹.

Проблеми незалежності й національної розбудови України, скасу-вання кріпацтва та припинення свавілля з боку самодержавства відстоював один із засновників і лідерів львівського товариства ім. Т. Шевченка О. Я. Кониський (1836-1900 рр.). Погляди на Київську Русь як колиску лише українського народу відстоював П. Г. Житець­кий (1836—1911 рр.). Схожі ідеї розвивали Т. Р. Рильський (1841—1902 рр.), А. П. Свидницький (1834—1871 рр.) та інші представ-ники української інтелігенції. На жаль, тогочасна цензура Царату проводила вбачливу політику і спрямовувала пересічних громадян лише на літературну творчість зазначених представників національ­ної інтелігенції. Наслідки такої цензурної політики Російського Ца­рату не повною мірою подолані й нині.

Певний вплив на українську конституційно-правову думку мали й ідеї так званих «західників». Ідеї I. Канта та Г. В. Ф. Гегеля мали попу-лярність і в українських мислителів, представників західників — В. Довговича, В. В. Лесевича, а згодом — М. I. Тугана-Барановського, Б. О. Кістяківського та в інших, хоча багато вітчизняних послідо-вників ідей Г. В. Ф. Гегеля не бачили майбутнього для української дер-жавності та підтримували русифікаторську політику самодержавства.

¹ Мироненко О. М. Історія Конституції України. — К., 1997. — С. 32-33.

Розділ П. Історія конституційного права України

Шсля революції 1848 р. в Західній Європі в 50—60 роках погляди слов'янофілів та західників певною мірою зблизилися, але Царат ще раніше активно відреагував на події 1848 р. — з університетських про-грам виключили викладання іноземного державного права. Історич-ний підхід до вивчення державного права стае домінуючим. Прикла­дом є лекційний курс С. М. Орнатського — спочатку професора, а згодом декана й проректора Київського університету, а потім профе­сора Харківського університету, що змінив на посаді професора кафе-дри Московського університету. У своїх лекціях С. М. Орнатський до­водив тезу про історичну перевагу необмеженої монархії в Росії над іншими формами правління у Європі.

Важливою подією у юридичному житті України стало відкриття в 1835 р. юридичного факультету Київського університету. Його очолив відомий правознавець і громадський діяч Г. М. Данилович. У 1838 р. було створене відділення правознавства Рішельєвського ліцею, яке за Статутом 1837 р. мало статус університетського факультету в Одесі.

Діяльність громад та реформи 1861 — 1864 рр. у Російській імперії стали у хронологічному відношенні відправною точкою першого періоду історії української науки та освіти в галузі конституційного права (186І —1864—1917 рр.). Безперечно, попередня політико-право-ва думка цього часу стала надійним фундаментом для зародження на­уки конституційного права, але до серєдини XIX ст. можна говорити лише про передумови становлення української науки та освіти в га­лузі конституційного права.

Після проведення реформи 1861 р. ведуться тривалі дискусії щодо подальших реформ у Російській імперії та їх правового забезпечення. Саме на цей час дедалі помітнішими стають праці українських вче-них-державознавців, присвячені проблемам державного права Російської імперії. Українська університетська державно-правова на­ука здобула визнання на теренах Російської імперії. Насамперед, це праця професора Київського університету О. В. Романовича-Слава-тинського «Посібник для вивчення російського державного права за методом історично-догматичним», видана в Києві у 1871 р.

Пізніше, О. В. Романович-Славатинський відбуває до Петербурзь-кого університету, а його розширена і перероблена праця «Система російського державного права»¹ видається в Петербурзі й тривалий

¹ Романович-Славатьінский А. В. Система русского государственного права. — СПб., 1886.

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

час є підручником з державного права для студентів-юристів на тере-нах всієї Російської імперії, в тому числі й в Україні. Ця праця є ціка-вою і науково значущою тим, що є одним із перших підручників з дер­жавного (конституційного) права у Російській імперії. Крім загально-теоретичних питань державного права (предмет і метод державного права, його система, джерела конституційного права тощо), підруч-ник висвітлює проблеми теорії та практики організації державного ладу тогочасної Російської імперії. Особлива увага приділяється інституту глави держави, організації й діяльності органів виконавчої та судової влади, процесу законотворення.

Зокрема, О. В. Романович-Славатинський писав: «В титулі Все-російського Імператора необхідно розрізняти три частини: по-перше,

в ньому вказується джерело його влади; по-друге, зміст цієї влади і ранг, котрий Він займає серед інших монархів і, по-третє, обсяг во-лодінь, на котрі простягається його влада; це є територіальна частина титулу». На жаль, цей підручник неуважно досліджувався царською родиною, оскільки всі три положення забувалися імперською роди­ною: цар забував згадувати народ як джерело власної влади, ігнорував своє місце в ієрархії монархів і часто забував свою «територіальну ча-стину титулу», що врешті-решт негативно позначилося на монархії. Підручник О. В. Романовича-Славатинського переріс свою епоху і став майбутнім кроком до історії українського конституціоналізму.

Засновником суто української національної конституційної дум­ки, творцем першого конституційного проекту, що наближався до європейських зразків, вважається провідний ідеолог Старої Громади, яка діяла у Києві, М. П. Драгоманов (1841-1895 рр.).

Проголошуючи примат прав і свобод людини в державі, консти-туція М. П. Драгоманова передбачала перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де з українців створювалася «Вільна спілка», що ставила на меті економічне і культурне звільнення не лише українського народу, а й «іноплемінних колоній»¹. Конституційні ідеї М. П. Драгоманова сприяли стрімкому поширенню соціалістичних ідей у їх різноманітних варіаціях. Послідовниками М. П. Драгоманова були М. Зібер, Ф. Вовк, С. Подолинський, О. Тер-лецький, Я. Шульгін, М. Павлик, I. Я. Франко, Б. Кістяківський, М. I. ТуганБарановський та інші. Під впливом М. П. Драгоманова

¹ Мироненко О. М. Історія Конституції України. — К., 1997. — С. 33-34.

Розділ II. Історія конституційного права України

I. Я. Франко, М. Павлик і О. Терлецький заснували у Галичині першу українську політичну партію — «Русько-Українську політичну партію», що виступала за демократію, соціалізм і соборність України. Ідеї соборності та соціалізму стали домінуючими в українській дер-жавно-правовій ідеології наприкінці XIX — на початку XX ст., угас­нувши ліберальні та консервативні ідейно-політичні напрями.

Так, I. Я. Франко (1856—1916 рр.), більш відомий сучасникам як письменник, поет, історик, що за своє життя написав більше 5 000 творів, громадський і політичний діяч присвятив ряд праць про­блемам національного самоототожнення Українського народу, кон­ституційного устрою майбутньої Української держави та ролі й місцю України у світовій спільноті.

На думку I. Я. Франка, важливою передумовою розбудови суве-ренної Української держави є зростання національної самосвідомості Українського народу, трансформація величезної етнічної маси ук­раїнського народу в Українську націю як єдиний соціальний культур-ний механізм. У створенні соборної (єдиної) Української держави I. Я. Франко вбачав гарантію достойного існування Українського на­роду серед народів Європи, цивілізованих народів світу, позаяк вва-жав: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до па-нування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими і вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

Найбільш глибоко і рельефно конституційні ідеали I. Я. Франка розкриті у праці «Свобода і автономія», в якій він як Каменяр (бо-рець) відстоює ідеї соціальної, культурної та мовної самобутності й унікальності Українського народу та визначає перспективи створення національної соборної Української держави, як автор (ідеолог, тво-рець) української національної ідеї державотворення.

Так, I. Я. Франко пише: «Ось недавно читали ми у «Новом време­ни» голос д. Меншікова, який іноді говорить як розумний чоловік, а іноді договарєвається до такого, що хоч святих із хати виносити. I ось він, говорячи про будущий устрій Росії, ні з сього ні з того випалює таку бомбу: «Россія для русскіх! Нема більшої дурості, як признавати в будущій думі іншим народностям або признавати, приміром ук-раїнців, якимось окремим народом. Не слід також допускати до думи всіх інородців: євреїв, поляків, башкирів, кавказців. Треба показати їм, що ми тут пани». Відстоюючи незалежність та самобутність ук-

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

раїнського народу, I. Я. Франко стояв на корінних позиціях марксиз­му, за що був звеличений і несправедливо забутий рідним народом. Водночас I. Я. Франко як засновник першої в Україні політичної партії неодноразово, особливо у більш пізніх працях, критикував марксизм як учення й догму. Погляди великого мислителя розходи-лися з марксизмом щодо рушійних сил суспільного професу та за-собів докорінної перебудови суспільства, а також щодо соціалізму як суспільного явища. На жаль, ідеї I. Я. Франка щодо соціалізму як співдружності людей праці не вдалося втілити, але його ідеї повсяк-часно використовувалися в тогочасній Українській РСР, до якої Західна Україна була приєднана у 1939 р. для поширення радянсько-го соціалізму.

Помітний доробок залишили й українські вчені з числа державоз-навців-позитивістів. Професор Новоросійського університету В. В. Сокольський видає підручник «Стислий підручник російського державного права»¹, а професор Харківського університету М. О. Куплеваський видав фундаментальну двотомну монографію «Руське державне право»². Ці праці користувалися увагою у фахівців-правознавців на території всієї Російської імперії та стали загально-визнаними підручниками з державного (конституційного) права для багатьох поколінь студентів юридичних закладів освіти.

Послідовним прибічником ідей соціологічного позитивізму висту-пав і випускник Харківського університету, професор Московського університету М. М. Ковалевський (1851—1916), який відстоював концепцію побудови конституційної правової держави на зразок бри-танської. М. М. Ковалевський відстоював ідею повної автономії Ук­раїни у складі федеративної Росії. У той же час вчений, що перебував тривалий час за кордоном, будучи звинуваченим в революційній діяльності, критично ставився до зарубіжного конституційного досвіду. М. М. Ковалевський присвятив свої праці дослідженню дер­жавного права зарубіжних країн³ та видав фундаментальну працю в трьох томах «Від прямого народоправства до представницького і від

¹ Сокольский В. В. Краткий учебник русского государственного права. — Одесса,
1890.

² Куплеваский Н. О. Русское государственное право. — Т.І. — X., 1902; Там само. —
Т. II. Вьіп. 1. — X., 1896.

³ Ковалевский М. М. Государственное право европейских держав. 1883-1884 уч. год.

Розділ II. Історія конституційного права України

патріархальної монархії до парламентаризму» (1906 р.). Також менш відомими є його праці «Нариси з історії політичних закладів у Росії» та «Походження сучасної демократії» (1895 р.). В цих працях М. М. Ковалевський грунтовно досліджує генезис основних держав-но-політичних інституцій у Російській імперії та аналізує проблему становлення і розвитку безпосередньої та представницької демократії у тогочасних державах світу.

Помітною подією у житті тогочасної української та російської на­уки конституційного права стала праця М. М. Ковалевського «За-гальне вчення про державу» (1909 р.), в якій автор здійснив глибокий науково-правовий аналіз тогочасного державного ладу Російської імперії на основі його порівняння з державним ладом тогочасних за-рубіжних країн. Ця праця має фундаментальне значення для держав­ного (конституційного) права, оскільки в ній М. М. Ковалевський од­ним із перших сформував цілісну концепцію правових основ ор-ганізації й функціонування державної влади на теренах Російської імперії.

М. М. Ковалевський також приділяв особливу увагу дослідженню конституційного права тогочасних зарубіжних держав, зокрема Вели­ко! Британії. Особливий інтерес становить глава 7 «Особисті права англійців» із курсу лекцій «Конституційне право», що читалися про-фесором М. М. Ковалевським у 1905-1916 рр. у Петербурзькому Університеті та Політехнічному інституті. У цій главі вчений детально аналізує генезис основних прав і свобод громадян Великої Британії.

Після того як наріжним каменем дискусії серед державознавців стало питання про реформування державного устрою Російської імперії. М. М. Ковалевський у своїх працях виступав за перебудову багатонаціональної Російської імперії на федеративних засадах на зразок США, але на національній' основі. Втім більшість російських вчених та державних діячів (П. Мілюков, П. Струве, С. Муромцев та ін.) підтримують ідею збереження унітарної російської держави з на-данням свободи розвитку національної культури та вільного вжитку національних мов.

Говорячи про розвиток науки конституційного права в Україні у другій половині XIX ст., слід відзначити високий авторитет ідей за­рубіжних засновників історичної школи права — Г. Гуго, Ф. К. Савін'ї, М. Ф. Пухти. Ідеї німецьких мислителів були продов-жені в творчості Г. Даниловича, М. Іванишева, К. Неволіча, М. Вла-димирського-Буданова, Ф. Леонтовича, В. Демченка, О. Малиновсь-

2.2 Історія конституціиного права України як науки і навчальної...

кого, М. Максименка, Ф. Тарнавського, М. Василенка та інших. У їхніх працях відстоюються позиції історизму генезису державного права, шо зумовлюється особливостями національного, етнічного, культурного, мовного розвитку українського народу.

Після революції 1905 р. коло проблем, що виступають предметом державно-правових досліджень, розширюється. Набуває особливої актуальності питання народного представництва та його співвідно-шення з верховною самодержавною владою. Після створення Думи проблеми парламентаризму, формування виборчої системи та конституційного обмеження монархії стають наріжним каменем у працях таких видатних державознавців, в тому числі й українських, як А. А. Алексеев, Б. Вєліхов, В. М. Гессен, М. М. Ковалевський, Ф. Ф. Кокошкін, М. I. Лазаревський, С. Г. Лозінський, П. Г. Міжуєв, Н. Рожков, К. Н. Соколов, Л. А. Шалланд та інших¹. Учені досліджу-вали питання оптимальної для Російської Імперії моделі парламенту, способів його формування, структури, повноважень і статусу російського парламентарія. При цьому дослідження здійснювалися шляхом історико-правового порівняння з проблемами парламентів і парламентаризму в зарубіжних державах.

Набув актуальності й проект перебудови Російської імперії ви-датного українського мислителя М. С. Грушевського (1866—1934 рр.). Проект передбачав децентралізацію держави та на-дання регіонам широкої національної та територіальної автономії, парламентське правління, поділ влади за вертикальною і горизон­тальною схемою, закріплення основних прав і свобод людини і гро-мадянина тощо. Водночас з'являється конституційний проект Братства тарасівців, авторство якого належить М. I. Міхновському (1873—1924 рр.). Проект М. I. Міхновського базувався на ключево­му положенні про самостійність України. Проекти конституцій

¹ Алексеев Л. А К учению о парламентаризме. — СПб., 1908; Велихов Б. Теория и практика пропорционального представительства. — СПб., 1907; Ковалевский М. М. Конституционное право. — СПб., 1909; Кокошкин Ф. Ф. Русское государственное право. — Вьіп. 2. — М., 1908; Шалланд Л. А. Русское государственное право. — Юрьев, 1908; Лазаревский Н. И. Лекції по русскому государственному праву. — Т. I. — СПб., 1910; Лозинский С. Г. Об избирательннх системах. — Пг., 1917; Мижуев П. Г. Народное представительство и законодательное собрання в главньіх странах мира. — СПб., 1906; Рожков Н. О формах народного представительства. — СПб., 1905; Соколов К. Н. Парламентаризм. Опьіт правовой теории парламентарного строя. — СПб., 1912; Гессен В. М. Основьі конституционного права. — Пг., 1917.

Розділ II. Історія конституційного права України

М. С. Грушевського, М. I. Міхновського, С. С. Дністрянського та інших вітчизняних мислителів і державних діячів лежали у прак­тичней площині, але не були реалізовані в практиці національного державного будівництва.

Жовтнева революція перервала еволюційний процес формування науки конституційного права на теренах Російської імперії, в тому числі й в Україні. Університети як центри розвитку юридичної науки та освіти були закриті, а професура залишилися без роботи й була змушена перепрофілюватися чи емігрувати за кордон.

Революційні події початку XX ст. завершили перший період історії науки та освіти у галузі конституційного (державного) права і запо-чаткували II радянський період генезису вітчизняної конституційно-правової думки (1917/1918—1991 рр.). Цей період, у свою черту, поділяється на кілька етапів, пов'язаних із прийняттям українських радянських конституцій 1919, 1929, 1937 і 1978 рр. Водночас, будучи тісно пов'язаною з генезою галузі конституційного права, вітчизня-на наука і освіта у сфері конституційного права значною мірою зале­жала й від суб'єктивних чинників. Громадянська війна, колек-тивізація, голодомор та сталінські репресії, а також Друга світова війна та інші драматичні події XX ст. негативно позначилися на вітчизняній конституційно-правовій науці та освіті, знищивши на-укові та освітні кадри, подекуди звівши нанівець вітчизняний науко-вий та освітній потенціал. Зростали цілі покоління, що не лише не мали змоги займатися конституційно-правовою наукою, а й були позбавлені можливості отримати повноцінну освіту в галузі консти­туційного права.

Вивчаючи радянський період історії вітчизняної конституційно-правової науки та освіти, слід також зважати на те, шо до 1939 р. Західна Україна перебувала під значним впливом конституційно (дер-жавно)-правових ідей Австро-Угорщини, Польщі та Румунії, що по-значилося на особливостях розвитку науки та освіти у сфері консти­туційного права на цій території України.

3 перших днів перемоги так званої Великої Жовтневої революції у Петрограді в 1917 р. основними заеданнями, що проголошувалися ре-волюційним урядом, були перемога у війні, встановлення миру та по-будова комунізму. За свідченням Р. Давида, в цих умовах доктрина ра-дянського права формувалася суто емпіричним шляхом — хоча й за участю юристів, але під домінуючим впливом політичних лідерів і на-самперед В. I. Леніна. Л. Д. Троцький писав у праці «Мое життя», що

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

Ульянов не раз стверджував, що перші декрета радянської влади мали переважно прогтагандистське значення¹.

У перші роки радянської влади (1917—1921 рр.) радянська правова доктрина значною мірою формувалася під впливом революційних ідей, спрямованих на повну й остаточну перемогу світової революцїї та побудову комунізму. Право було заідеологізованим, а юридична наука базувалася на виступах радянських лідерів — В. I. Леніна, Я. М. Свердлова, Н. К. Крупської та інших.

Водночас термін «державне право» вживається в перших норма-тивно-правових актах радянської влади ще до прийняття першої ра­дянської конституції 1918р. Так, у складі відділу законодавчих пропо-зицій кодифікації Нарком'юсту було утворено відділ державного пра­ва². В цей же час виходить перша наукова стаття, присвячена пробле­мам радянського державного права, надрукована в журналі «Ко-муніст» у 1919 р. Це стаття П. I. Стучки «Конституція РРФС Рес-публіки у питаннях і відповідях».

Відповідні навчальні курси викладалися й в університетах. Зокре-ма, в Московському університеті викладалися такі дисципліни, як «Державний устрій РРФСР» (1918 р.), «Публічне право Радянської республіки» (1919 р.), а у Свердловському університеті викладався курс «Державне право» (1919 р.)³.

Ситуація змінилася на краще в період реалізації нової економічної політики (непу) (1921 — 1928 рр.), що позначився певною лібе-ралізацією суспільно-економічних відносин, визнанням приватно! власності та багатоукладної економіки. В цей час радянські вчені на-магаються «створити» радянське державне право, виходячи з рево­люційних ідей, реалій непу та критичного осмислення надбань за-рубіжної буржуазної науки конституційного права.

У науці радянського державного права, яке в той час формувалося, з'являються два напрями. Представники першого напряму (Є. Б. Па-шуканіс, П. I. Стучка, С. М. Бродович, Є. О. Коровін, Ф. Корнілов, I. Д. Левін, Г. С. Михайлов, I. П. Трайнін та інші) відкидали будь-яку можливість використання в радянському державному праві надбань

¹ Давид Р., ЖоффрєСпинози К. Основньіе правовьіе системьі современности. — М.,
1999. — С. 128-129.

² Чистяков О. И. Организация кодификационних работ в первьіе годм Советской
власти (1917-1923) // Советское государство и право. — 1956. — № 5. — С. 11.

³ Куприц Н. Я. Из истории науки советского государственного права. — М., 1971. —
С. 36.

Розділ II. Історія конституційного права України

буржуазно? науки конституційного права і, насамперед, її методо-логічних підходів та виходили в оцінці державно-правових явищ із класових позицій. На думку П. I. Стучки, завданням науки державно­го права була «послідовна протидія нашої держави державному ладу буржуазії та рішуче засудження будь-якого зближення в цьому відно-шенні»¹. 3 перших років непу П. I. Стучка також розвивав положення про класову теорію державного права та права взагалі².

Другий напрям науки державного права був більш поміркованим. Його представники, в тому числі й вихідці з України (М. I. Палієнко, Я. М. Магазінер, Ю. П. Мазуренко, В. М. Дурденевський, Д. А. Маге­ровський, М. Й. Рейхель та інші), вважали, що наука радянського державного права може бути сформованою з використанням пози­тивного наукового досвіду буржуазних країн.

У період розквіту непу (1922—1926 рр.) представники другого на-пряму доклали чимало зусиль для реалізації своїх ідей. Зокрема, пер­ше видання лекцій з радянського державного права належало саме Я. М. Магазінеру, який написав «Загальне вчення про державу (курс лекцій, читаних у Петроградському університеті в 1918—1922 рр.)»³, яка була піддана різкій критиці з боку П. I. Стучки і Г. С. Гурвича. Вийшла в світ перша радянська монографія, присвячена проблемам радянського державного права — «Союз Радянських Соціалістичних Республік (огляд та матеріали) (1923 р.). її автором був завідувач секції державного та адміністративного права Інституту Радянського Права Д. А. Магеровський. Ця монографія розвивала положення однієї з перших наукових публікацій, присвячених Д. А. Магеровсь­кий методологічним проблемам радянського права. У статті «Ра-дянське Право і методи його вивчення» Д. А. Магеровський вказував на єдність радянського державного та адміністративного права, але вважав, що ці галузі права є дієвими лише у взаємодії з радянським судовим і каральним правом⁴.

¹ Стучка П. Учение о государстве и Конституції РСФСР. — 3-е изд.- Б. м., 1923. —
С. 6-7.

² Стучка П. Заметки о классовой теории права // Советское право. — 1922. — № 3. —
С. 3-18; Стучка П. В защиту классового понятия права // Советское право. —
1922. — С. 136-138.

³ Магазинер Я. М. Общее учение о государстве (курс лекций, читанньіх в
Петербургском университете в 1918-1922 гг.). -2-е изд. — Б. м.: Кооператор, 1922. —
427 с.

⁴ Магєровский Д. Советское Право и методьі его изучення // Советское право. —
1922. — №1. — С. 34.

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

Видається цікавою і точка зору, висловлена українським радянсь-ким вченим Ю. П. Мазуренком. У монографії «Система права пе-рехідного періоду (досвід систематизації)» (1925 р.) вчений висловив цікаву точку зору щодо поділу системи радянського державного пра­ва на три родові групи: політико-організаційне право; господарське право; виховничо-просвітницьке право. При цьому основне місце в першій групі мало посідати саме конституційне право¹.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років в Україні мають місце спроби заснувати академічну науку. Ще за часів діяльності Централь­ної Ради та Гетьманату в 1918р. було створено Українську Академію наук. її першим президентом став В. I. Вернадський. Правовим підГрунтям діяльності УАН став «Закон Української Держави про за-снування УАН у м. Києві» від 14 листопада 1918 р. 26 листопада 1918 р. було прийнято «Статут Української Академії наук у Києві»².

Відповідно до першого статуту УАН (діяв у 1918—1921 рр.), перед-бачалося створення 72 академічних кафедр, із яких 9 — у галузі дер-жавно-правових наук, але статутні положення так і не були реалізо-вані внаслідок численних реорганізацій УАН та браку наукових кадрів. У 1921 р. президентом УАН було обрано М. П. Василенка, а в червні того ж року було прийнято Положення РНК «Про Всеук-раїнську Академію наук», відповідно до якого ВУАН підпорядковува-лася Наркомосу. В 1922 р. президентом обирається О. I. Левицький, а після його смерті у тому ж році — В. I. Липський.

3 початку 30-х років пріоритети наукових досліджень надавалися дослідженням у галузі радянського будівництва і Комісія для виучу-вання радянського права була реорганізована в Комісію радянського права та будівництва. При Комісії почав діяти кабінет радянського будівництва. Нову комісію очолив відомий конституціоналіст М. I. Палієнко, який у 1930 р. був обраний академіком ВУАН за спеціальністю «Державне право».

Слід зазначити, що М. I. Палієнко як учений-конституціоналіст був відомий ще за дореволюційної доби. Після успішного закінчення юридичного факультету Київського університету М. I. Палієнко про-тягом двох років стажувався у Паризькому, Гейдельберзькому і Стра-

¹ Мазуренко Ю. Система права переходного периода (опьіт систематизації). — X.:
Юрид. изд-во НКЮ УССР, 1925. — С. 30-45.

² Матвеева Л. Национальна академія наук України: Крізь призму років // Віче. —
1998. — № 11. — С. 121-122.

Розділ II. Історія конституціиного права України

сбурзькому університетах. Його праці «Сутність адміністративної юс-тиції і основні риси її організації у європейських державах» (1898 р.), «Основні закони і форми правління в Росії» (1910 р.), «Предмет та за-вдання енциклопедії права» (1900 р.), «Нова психологічна теорія пра­ва і поняття права» (1900 р.), «Суверенітет. Історичний розвиток ідеї суверенітету і її правове значення» (1903 р.), «Вчення про суть права і правове з'ясування держав» (1907 р.) та ряд інших стали загальновиз-наними доробками тогочасної конституційно-правової думки. За ра-дянськоїдоби М. I. Палієнко також видає ряд праць, що суттєво зба-гатили вітчизняну конституційно-правову думку — «Обласна авто-номія і федерація» (1917 р.), «Конфедеращї, федерації і Союз Ра-дянських Соціалістичних Республік» (1923 р.), «Право фомадянства в сучасних федераціях і в Союзі РСР» (1926 р.), «Проблема сувереніте­ту сучасної держави» (1929 р.) тощо. М. I. Палієнко брав активну участь у розробці законопроекта, зокрема проекту Конституції УСРР 1929 р.

Вітчизняна державно-правова наука цього періоду була тісно пов'язана з юридичною освітою. Перший підручник, у якому викори-стовується термін «державне право», був виданий в Україні О. Л. Ма-лицьким у 1926 р.¹. Підручник складався з 23 глав і охоплював такі те­ми: пролетаріат і право; марксистська теорія держави; конституція; демократія; суверенітет народу; свобода особистості; принципи Ра-дянськоїреспубліки, а також проблеми правової держави, самовряду-вання, парламентаризму, виборчого права, міських і сільських Рад, Конституції Союзу РСР, ЦВК СРСР. Підручник мав неабиякий резо­нанс, оскільки його зміст виходив за межі не лише радянської кон­ституції, а й офіційноїдержавно-партійної догматики.

Фатальною для ВУАН стала сфальсифікована органами ДПУ так звана справа контрреволюційної буржуазно-націоналістичної ор­ганізації «Спілка визволення України». За справою «Спілки визво-лення України» було репресовано понад 250 співробітників ВУАН, у тому числі 29 юристів².

-•г

¹ Малицкий А. Советское государственное право (очерки). — Юркомиздат, НКЮ
УССР, 1926.

² Шемшученко Ю. С. Академічна юридична думка: Історія і сучасність // Право
України. — 1998. — № 11. — С. 5.

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

Починаючи з 1934 р., помітною стає тенденція до штатного скоро-чення юридичних науково-дослідних установ в Україні: Комісія ра-дянського права і будівництва в черговий раз реорганізовується в кабінет радянського будівництва і права, який був підпорядкований Президії Академії. Втім численні репресії серед вчених-юристів при-звели до того, що в 1934 р. кабінет припинив своє існування і до 1949 р. діяльність юридичних науково-дослідних установ, в тому числі й у галузі конституційного права, майже не поновлювалася.

Драматично на цьому етапі склалася й доля юридичної освіти та юридичних освітніх закладів в Україні, що традиційно були центрами вітчизняної конституційно-правової думки. У 1919 р. було засновано Український народний університет у Києві та Державний університет у Кам'янці-Подільському. Але ці наукові та освітянські центри проіснували нетривалий період і не мали суттєвого впливу на розви-ток науки конституційного права України. Були спроби поновити й інститутські установи. У 1917 р., напередодні Жовтневої революції, було створено Київський правничий інститут, але в 1922 р. ця устано-ва була закрита за браком коштів і невизначеністю відношення ра-дянських державно-партійних органів до цього інституту¹.

Інтелігенція, яка після встановлення радянської влади в Україні була змушена емігрувати, утворила спочатку у Відні, а потім перенес­ла до Праги Український вільний університет з факультетом права і суспільно-економічних наук (1921 р.). Тривалий час ректором і про­ректором Університету і деканом факультету був відомий український учений і політичний діяч С. С. Дністрянський (1870-1935 рр.). 3 1925 р. С. С. Дністрянський встановлює зв'язки з юридичними уста-новами міст Киева і Харкова. В 1928 р. учений був обраний дійсним членом ВУАН і збирався переїжджати на постійне місце роботи до Української РСР, але з-за відсутності польського закордонного пас­порта так і не зміг виїхати до України. Лише в 1934 р., за рік до смерті, С. С. Дністрянський переїздить до Ужгорода. За припущенням В. В. Маркуся, метою переїзду було вирішення питання про перене­сення Українського вільного університету з Праги до Закарпатья, але смерть вченого обірвала ці плани.

У 30-х роках українськими радянськими державознавцями ви-дається ряд фундаментальних праць, присвячених актуальним про-

¹ Юридична наука і освіта на Україні / Ю. С. Шемшученко, I. Б. Усенко, Б. М. Бабій таін. — К., 1992. — С. 11.

Розділ II. Історія конституційного права України

блемам конституційного права: М. I. Палієнко «Конфедерації, феде-рації і Союз Радянських Соціалістичних Республік» (1923 р.), О. Л. Малицький «Радянська конституція» (1924 і 1925 рр.), Г. В. Александренко «Конституція УРСР і СРСР» (1928 р.), О. I. Бу-ценко «Радянське будівництво в Україні» (1927 р.) та інші.

У 1928—1939 рр. в СРСР встановилася чітка адміністративно-ко-мандна система, що позначилося на жорсткій централізації юридич-ної освіти і науки та введенні практики державного планування в на-уці, що на тривалий час унеможливлювала подальший самостійний розвиток національної конституційно-правової думки.

Зокрема, у 1927 р. Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв постанову про організацію у м. Харкові Інституту радянського будівництва при ВУЦВК з метою вивчення і узагальнення практики діяльності органів державної влади в Україні. У1929 р. постановою Президії ВУЦВК бу-ло затверджено штат Інституту в кількості 48 осіб¹.

Комплектування Інституту рельефно відобразило тенденцію щодо адміністрування науки з боку державних органів: окрім учених, до складу інституту ввійшли і очолили його підрозділи такі відомі дер-жавно-партійні діячі, як С. В. Косіор, Г. I. Петровський, В. Я. Чубар, В. П. Затонський, М. О. Скрипникта інші. 4 вересня 1931 р. Інститут був реорганізований в Інститут радянського будівництва і права при ВУЦВК, а в 1932 р. реорганізований Інститут втратив самостійне зна­чення і увійшов до складу Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Входження до ВУАМЛІН, створе-ної 1931 р. в м. Харкові, сприяло інтеграції Інституту з іншими асоційованими інститутами, але численні реорганізації суттєво пере-шкоджали проведению фундаментальних наукових досліджень.

У 1932—1933 рр. починається партійна кампанія, спрямована на виявлєння в народному господарстві троцькістів та національного ухилу. Ця кампанія найбільш уразила українську інтелігенцію. До 90 % співробітників інститутів, що входили до ВУАМЛІН, було підда-но критиці та звинувачено в троцькізмі й націоналізмі. В 1936 р. про-котилася нова хвиля «чисток», що не обійшла й ВУАМЛІН. ЦК КП(б)У, якому підпорядковувалася асоціація, визнав ВУАМЛІН як розсадник троцькізму і націоналізму. Того ж року були безпідставно звинувачені та розстріляні керівник ВУАМЛІН О. П. Дзеніс та

¹ Юридична наука і освіта на Україні / Ю. С. Шемшученко, I. Б. Усенко, Б. М. Бабій таін. — К., 1992.— С. 16.

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

керівник Інституту радянського будівництва і права С. К. Сазонов. Під час хрущовської відлиги 60-х років О. П. Дзеніс і С. К. Сазонов були реабілітовані за відсутністю складу злочину.

У 1936 р. Інститут радянського будівництва і права перетворено на Український науково-дослідний інститут права (пізніше — Ук-раїнський науково-дослідний інститут юридичних наук), що підпо-рядковувався Народному комісаріату юстиції УРСР.

Після прийняття 5 фудня 1935 р. VIII Надзвичайним з'їздом Рад СРСР Конституції СРСР, що отримала назву «сталінська», та автома­тичного відтворення її положень у конституціях союзних республік, у тому числі й Конституції Української РСР, розвиток науки державно­го права отримав якісно нове значення. Наука державного права здо-була офіційне визнання й стала пріоритетною в системі юридичних наук.

Конституційні положення мали розвиватися в системі радянсько­го права, що потребувало серйозного наукового забезпечення, оскільки наука радянського державного права на 1936 р. фактично бу­ла витіснена радянським будівництвом і ліквідована. Державне право здобуло офіційне визнання з боку радянських державно-партійних органів, але фундаментальні наукові дослідження проблем науки дер­жавного радянського права не проводилися протягом понад трьох років. Така ситуація пояснюється відсутністю загальновизнаної докт-рини радянського права, репресіями в середовищі вчених-державоз-навців, перманентними реформами наукових установ, що спеціалізу-валися на вивченні державно-правових проблем. Схожа ситуація констатувалася й в інших галузях радянського права.

Положення стало вкрай небезпечним, і Іблипня 1938 р. прово­диться перша Нарада з питань науки радянського права й держави. Основний доповідач, академік А. Я. Вишинський — визначив основні завдання науки радянського державного права з урахуванням офіційної ідеології¹.

Ситуація не зазнала кардинальних змін і через рік. Бездіяльність радянських науковців була негативно сприйнята XVIII З'їздом ВКП(б), після чого з'являється новий виступ А. Я. Вишинського, в якому формулюється зміст і сутність радянського права, вказується

¹ Вишинский А Основньіе задачи науки советского социалистического права // Советское государство. — 1938. — № 4. — С. 4-56.

Розділ II. Історія конституційного права України

на необхідність «побудови» його системи і визначається номенклату­ра галузей радянського державного права та ставиться питання про­ведення внутрішньогалузевих досліджень. Положення зазначеного виступу А. Я. Вишинського в цілому мали волюнтаристський напрям, але не були позбавлені позитивних аспектів для розвитку науки ра­дянського державного права, оскільки академік відвів державному праву як галузі права перше місце в системі радянського права¹.

Виступ А. Я. Вишинського мав адекватний резонанс і дав початок фундаментальним та систематизованим академічним дослідженням радянського державного права. Одночасно з виступом А. Я. Ви­шинського публікуються концептуальні статті I. П. Трайніна та С. С. Студенкіна², присвячені змісту державного права, його предме­ту, системі, джерелам і ролі та місцю державного права в системі ра­дянського соціалістичного права.

Репресивна командно-адміністративна система 40-х років об'єктивно позначилася на розвитку державного права в Україні. Численні реорганізації наукових юридичних установ і репресії щодо вчених не дали змоги сформувати повноцінно діючий підрозділ, який би займався розробками проблем державного права. Праці, що вий-шли в цей час, мали схоластичний характер і ставили на меті популя-ризацію рішень радянських державно-партійних органів у галузі дер­жавного будівництва та обгрунтовували положення Конституції СРСР 1936 р. і Конституції Української РСР 1937 р. Найвідомішими були праці Б. Бориліна «Радянська демократія» (1935 р.), П. Ф. Юдіна «Диктатура і демократія» (1935 р.), О. I. Стецького «Суспільний устрій УРСР» (1938 р.), Р. Вольського «Як відбуваються вибори у капіта-лістичних країнах» (1938 р.), К. I. Берновського «Виборчий закон УРСР» (1939 р.), В. Ш. Мірочника «Етапи розвитку Радянської Кон­ституції» (1940 р.), П. О. Недбайла «Вибори до радянського парла­менту» (1940) та інші.

Не краше ситуація склалася і в галузі юридичної освіти. Після ска-сування на початку 30-х років системи університетської освіти в Ук-

¹ Вишинский А. Я. XVIII Ст>езд ВКП(б) и задачи науки социалистического права //
Советское государство. — 1939. — №. 3 — С. 26.

² Трайнин И. О содержаний и системе государственного права // Советское
государство. — 1939. — № 3. — С. 102-111; Сшуденкин С. О предмете и системе
советского государственного права// Советское государство. — 1939. — № 3. —
С. 102-111.

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

раїні буди створені інститути народного господарства у містах Хар-кові, Києві та Одесі, при яких діяли юридичні факультети, що готува-ли фахівців для правоохоронних органів. Неоднаково склалася по-дальша доля цих факультетів. Зокрема, юридичний факультет Хар-ківського інституту народного господарства в 1930 р. було виділено в самостійний Харківський інститут права та радянського будівництва, тоді як відкритий у 1920 р. юридичний факультет Одеського інститу­ту народного господарства вже в 1931 р. взагалі був ліквідований і по­чав свою роботу лише після війни¹. Діючі юридичні факультети не за-безпечували повною мірою потребу народного господарства в кваліфікованих правознавцях. В Україні у цей період не існувало жод-ного спеціалізованого юридичного вузу, тоді як на території СРСР їх діяло 6 — у Москві, Ленінграді, Саратові, Казані, Свердловську та Мінську.

Ситуація кардинально змінилася після прийняття постанови ЦБК і РНК СРСР «Про заходи по розгортанню і поліпшенню правової освіти» від 5 березня 1935 р.². Планувалося створити Всесоюзну пра-вову академію при ЦВК СРСР (Москва), розширити мережу юридич-них вузів, створити середні юридичні школи з річним терміном на-вчання та шестимісячні курси перепідготовки працівників правоохо­ронних органів у республіках.

На виконання постанови 1935 р. у м. Харкові було організовано Харківський юридичний інститут (1937 р.) на базі діючого з 1931 р. Всеукраїнського комуністичного інституту радянського будівництва та права. 3 1937 р. почав діяти і Харківський філіал Всесоюзного юри­дичного заочного інституту (ВЮЗІ). У 1936 р. було відкрито юридич­ний факультет Київського університету (КДУ) (з 1939 р. — Київський державний університет імені Т. Г. Шевченка), деканом якого став відомий конституціоналіст Б. Р. Разін, а в 1939 р. у Києві почав діяти Украшський філіал Всесоюзної заочної правової академії. Цього ж року, в зв'язку з приєднанням Західної України та Української РСР до університетської мережі радянської України включено Львівський університет (ЛДУ) (з 1940 р. — Львівський державний університет імені I. Я. Франка). 3 1935 р. у містах Києві, Харкові, Дніпропетровсь-

¹ Одеська державна юридична академія: історія і сучасність / Ред. кол.: С. В. Ківалов
(гол. ред.), А. I. Паньков, Л. I. Кормич та ін. — Одеса, 1999. — С. 23.

² Свод законов СССР. — 1935. — № 13. — Ст. 99.

Розділ II. Історія конституційного права України

куй Одесідіютьдворічні юридичні школи, підпорядковані Народно­му комісаріатові УРСР.

Зазначені заходи мали позитивне значення для розвитку системи юридичної освіти в Україні, але ці організаційні заходи мали на меті кількісне збільшення показників підготовки кадрів для правоохоронних органів України, тоді як якість юридичної освіти залишалася не-достатньою. Цьому сприяли і заідеологізованість навчального проне­су, і волюнтаристський підхід до права, що повною мірою проявився в працях Генерального прокурора СРСР, академіка А. Я. Вишинсько-го, і вузька направленість навчальних програм, і репресії серед профе-сорсько-викладацького складу. Розширення мережі юридичних на­вчальних закладів в Україні насамперед мало на меті заповнення значної кількості вакансій у правоохоронних органах, що з'являлися з кожною новою хвилею репресій в Україні.

3 початком Великої Вітчизняної війни діяльність всіх юридичних академічних установ та навчальних закладів на теренах України була припинена. Тільки після звільнення України з-під німецько-фа-шистської окупації їх робота почала поновлюватися. В 1943 р. було поновлено діяльність Харківського юридичного інституту, а в 1944 р. поновили свою роботу юридичні факультети Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка та Львівського державного універси-тету ім. I. Я. Франка.

Відродженню юридичних закладів освіти та створенню відпо-відних науково-дослідних установ сприяла цілеспрямована політика радянських державно-партійних органів, які були зацікавленні у створенні умов для ефективної підготовки фахівців-юристів для на­родного господарства. Початок нового повоєнного етапу розвитку вітчизняної юридичної науки та освіти пов'язують з виходом Поста­нови ЦК ВКП(б) «Про розширення і поліпшення юридичної освіти в країні»¹. На виконання цієї постанови було відкрито юридичний фа­культет Одеського державного університету (ОДУ) (1947 р.), а Харківський філіал ВЮЗІ увійшов до складу Харківського юридично­го інституту (1951 р.). Щоправда, в 1954 р. юридичний факультет ОДУ було знову закрито, а його студентів «передали» до ЛДУ, тоді як у м. Одесі продовжував діяти філіал ВЮЗІ.

Важливою подією в юридичному житті України стало заснування в 1949 р. такої наукової установи, як Сектор держави і права АН Ук-

¹ Пропаганда і агітація в рішеннях та документах ВКП(б). — К., 1950. — С. 554-557.

2.2 Історія конституційного права України як науки і навчальної...

Поиск по сайту: