Розділ V. Джерела конституційного права України

і

булі Конституції Узбекистану закріплюється: «... визнаючи пріоритет загальновизнаних принципів і норм міжнародного права». Більш ла-конічним є конституційне положення Федеральної Конституції Швейцарської Конфедерації «Конфедерація і кантони дотримують-ся міжнародного права» (ч. 4 ст. 5).

Конституція України в ст. 18 також декларує здійснення зовнішньополітичної діяльності за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. При цьому Конституція вживає термін «загальновизнані принципи міжнародного права», який у міжнарод-ному праві не має чіткого легального змісту, але і в міжнародно-пра-вових документах він використовується доволі часто.

У науці міжнародного права вчені також по-різному ставляться до загальних принципів цієї правової системи. Так, західні вчені, за не­великим винятком, не виділяють основних принципів міжнародного права (Дж. Старк, Е. Сой, Дж. Штуцкі, Дж. Фіцморіс, X. Уолдок, Р. Аго, Г. Даам та ін.), говорячи про «імперативні принципи», «норми.Іиз со§еп5», «принципи публічної політики», «імперативні норми за-гального міжнародного права», «фундаментальні норми міжнародно­го права» тощо¹. У вітчизняній міжнародно-правовій доктрині загаль­новизнаними вважають універсальні принципи і норми, що сприй-няті всією міжнародною спільнотою як обов'язкові, імперативні, відмовитися від яких можна лише за загальною згодою шляхом за-міни на нову імперативну норму. Загальновизнані норми можуть ма-ти як звичаєво-правове, так і договірно-правове закріплення. Міжна-родний правопорядок Грунтується на дотриманні загальновизнаних принципів і норм. Вичерпно окреслити їх складно, тому що навіть у доктрині немає такого повного переліку. Але і практика, і доктрина визнають певне коло міжнародно-правових норм, що, безумовно, ма-ють характер загальновизнаних².

На думку В. Г. Буткевича, загальні принципи міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами, і є критерієм пра-вомірності міжнародного правотворчого та правозастосовчого про-цесів, дійсності інших міжнародно-правових норм³.

¹ Міжнародне право. Основи теорії / За ред. В. Г. Буткевича. — К., 2002. — С. 191.

² Конституція України: Науково-практичний коментар / За ред. В. Я. Тація (голова
редкол.) та ін. — К.: X., 2003. — С. 98-99.

³ Міжнародне право. Основи теорії / За ред. В. Г. Буткевича. — К., 2002. — С. 196.

Водночас, слід констатувати, що визнання загальних принципів і норм міжнародного права у внутрішньодержавному праві прямо зале-жить від конституційно визначеного механізму імплементації норм міжнародного права в національне. Як уже зазначалося, особливістю джерел, що містять норми міжнародного права, є їх багатоманітність. Зокрема, у п. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН 1945 р. визна- чено такі джерела міжнародного права:

а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встанов-люють правила, які визнаються державами, що перебувають у супе-речностях між собою;

Ь) міжнародні звичаї як доказ загальної практики, що визнана як правова норма;

с) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

сі) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів із публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм¹.

Але не всі джерела міжнародного права можуть бути імплементо-вані у національну правову систему. Як правило, у внутрішньодер-жавне право імплементуються лише норми міжнародного права, що містяться у міжнародних договорах.

Поняття міжнародного договору нормативно визначила Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. Під міжнародним договором у цій Конвенції розуміється міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі, й урегульована міжнародним пра­вом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування. Конвенція 1969 р. застосовувалась тільки щодо договорів між державами, тому виникла потреба визна-чити статус міжнародних договорів, які укладаються державами та міждержавними організаціями. У 1986 р. була укладена Конвенцію про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями, що врегулювала всі питання, пов'язані з укладанням, дією договорів між державами і міжнародними організаціями.

Поняття «міжнародний договір» має універсальний характер. Нор-мативні міжнародно-правові акти, що позначаються цим поняттям, можуть мати різні назви — договір, консульська конвенція чи кон­сульский договір, устав чи статут міжнародної організації. Так, у

¹ Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. — М., 1982. — С. 663.

12 б-гоо 353

Розділ V. Джерела конституційного права України

ст. 36 Статуту Міжнародного Суду ООН ідеться про договори, а в ст. 38 вжито термін «міжнародні конвенції» для визначення джерел рішень Міжнародного Суду. Тобто поняття «міжнародний договір» традиційно вживається як родове поняття. В Україні це поняття отри-мало нормативне закріплення в ст. 9 Конституції України, Законі Ук­раїни «Про міжнародні договори України» та інших нормативно-пра-вових актах.

Утім від міжнародно-правових договорів необхідно відрізняти інші міжнародні акти, що також можуть мати юридичне значення: резо-люції міжнародних організацій, декларації, заяви, заключні та за-ключні протоколи тощо. Вони не набувають юридичної сили міжна­родного договору.

Право уклада™ міжнародні договори є важливим елементом міжнародної правосуб'єктності, необхідним атрибутом основних суб'єктів міжнародного права, насамперед держав. Поняття міжна­родної правосуб'єктності асоціюється саме з правом укладання міжнародних договорів.

Конституція України в ч. 1 ст. 9 чітко визначила механізм імпле-ментації міжнародних договорів у національне право: «Чинні міжна­родні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства України». Тобто джерелами національного права можуть бути не всі міжнародні договори, а лише міжнародні договори України.

Водночас не всі міжнародні договори України можуть бути джере­лами конституційного права, тобто міжнародними джерелами кон­ституційного права. Міжнародні джерела конституційного права Ук­раїни — це чинні міжнародні договори України у сфері консти­туційного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України. Тобто джерела міжнародного права представлені міжна­родними договорами, що імплементовані у чинне конституційне за-конодавство (пакти про громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права людини та ін.) відповідно до порядку, встановленого чинним законодавством України.

Закон України «Про міжнародні договори України» в ч. 2 ст. 7 чітко визначає коло чинних міжнародних договорів, які підлягають міжна-родній ратифікації. Зокрема, до таких міжнародних договорів Ук­раїни, що можуть бути джерелами конституційного права, належать політичні договори (про членство у міжнародних організаціях, про колективну безпеку, про переслідування військових злочинців тощо);

5 4 Проблеми імплементації джерел міжнародного права в конституційне...

договори з питань громадянства; договори, що стосуються прав і сво­бод людини і громадянина; договори про участь у міждержавних сою­зах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах ко-лективної безпеки; договори про історичні та культурні надбання Ук-раїнського народу тощо.

Усі міжнародні договори України, що є джерелами конституційно-го права, також можна поділити на універсальні та регіональні міжна­родні договори. Зокрема, універсальні міжнародні договори укладені в рамках міжнародних організацій, членом яких є Україна (ООН, ОБСЄ, РЄ, Комісія з прав людини, МАГАТЕ, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.), ^а регіональні договори укладені Україною із країнами, що є стра-тегічними партнерами нашої держави (Білорусь, Грузія, Латвія, Литва, Молдова, Польща, РФ, Румунія, Туреччина, Угорщина, Чехія таін.).

Важливе місце у системі міжнародних договорів, що можуть бути джерелами конституційного права, посідають міжнародні договори у політичній сфері. Зокрема, Принципи міжнародного співробітництва щодо знайдення, арешту, видачі і покарання осіб, винних у військових злочинах і злочинах проти людства 1973 р., Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про видачу злочинців війни і зрадників 1947 р. та ін.

Традиційно пріоритетне місце у системі ратифікованих Україною міжнародних договорів, що є джерелами конституційного права, вис-тупають договори у сфері основних прав і свобод людини і громадя­нина та боротьби із дискримінацією. Це — Загальна декларация прав людини 1948 р., Європейська конвенція з прав людини 1950 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Між-народний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Декларація про права інвалідів 1975 р., Декларація про права розумово відсталих осіб 1971 р., Міжна-родна Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1969 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенція про попередження злочинів геноциду і по-каранні за нього 1948 р., Конвенція проти тортур й інших жорстоких, нелюдяних і таких, що принижують людську гідність, видів повод-ження і покарання 1984 р. та ін.

До джерел конституційного права також належать міжнародні до­говори, що визначають правовий статус громадян, іноземців, апат-ридів і біженців. Це — Європейська Конвенція про громадянство 1997 р., Конвенція про статус біженців 1951 р., Конвенція про статус апатридів 1954 р., Декларація про територіальний притулок 1967 р.,

Розділ V. Джерела конституційного права України

Конвенція про статус біженців 1951 р., Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р., Конвенція, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство 1930 р. та ін.

Джерелами конституційного права також є міжнародні договори України з культурних та інших прав національних меншин і корінних народів. Це, зокрема, Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 р. та ін.

Особливу групуджерел конституційного права становлять двосто-ронні міжнародні договори про дружбу і співробітництво, про спільні кордони тощо. Це, наприклад, Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Македонією 2000 р.; Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Азербайджанською Ре­спублікою 2001 р.; Договір про дружбу і співробітництво між Ук­раїною і Республікою Хорватією 2004 р.; Договір між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кор­дон 2004 р.; Європейська конвенція про охорону археологічної спад-щини (переглянута) 2004 р. та ін.

Важливим питанням джерел конституційного права є проблема юридичного механізму імплементації норм міжнародних договорів у національне конституційне право. Стаття 9 і п. 32 ст. 85 Конституції України передбачають, що міжнародні договори стають міжнародни-ми договорами України, коли згода на їх обов'язковість надається Верховною Радою України. Втім Конституція не розкриває зміст та-кої юридичної процедури, як «надання згоди на обов'язковість». На-томість Закон України «Про міжнародні договори України» у ст. 7 вживає термін «ратифікація», а ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. конкретизує, що надання згоди може здійснюватися шляхом прийняття, затвердження, приєднання. Тобто категорія «надання згоди на обов'язковість міжнародного договору» тотожна категорії «ратифікація міжнародного договору».

Слід взяти до уваги, що питома частина міжнародних договорів України укладається центральними органами державної влади. Такі договори не підлягають ратифікації з боку Верховної Ради України, а відтак — не є частиною національного права і не можуть розглядати-ся як джерела конституційного права України.

Ратифікація є остаточним затвердженням договору вищим орга­ном державної влади. Ратифікація втілюється в двох різних актах —

5 4 Проблеми імплементації джерел міжнародного права в конституційне...

внутрішньодержавному (в законі, указі, постанові) та міжнародно-правовому (ратифікаційній грамоті). Порядок ратифікації міжнарод­них договорів визначається нормами міжнародного права, а також конституційного та інших галузей права конкретної держави. Зокре-_Ма, поширеною є практика ратифікації міжнародних договорів гла­вою держави самостійно або з дозволу парламенту (США), але в більшості країн світу ратифікація міжнародних договорів належить лише до повноважень парламенту.

Документом, що підтверджує ратифікацію, є ратифікаційна фа-мота. При укладанні двосторонніх договорів відбувається обмін ра-тифікаційними грамотами, а при укладанні багатосторонніх дого­ворів — ратифікаційні грамоти здаються на зберігання до депози-тарію.

Формою прояву гласності в міжнародних відносинах є порядок реєстрації та опублікування міжнародних договорів. Уперше вимога реєстрації договорів була включена в Статут Ліги Націй. Нині ця ви­мога міститься в Статуті ООН. У ст. 102 цього документа зазначено, що держави — члени ООН зобов'язані реєструвати свої договори в Секретаріаті ООН, які він регулярно публікує в спеціальних збірни-ках. У Статуті йдеться також про те, що на незареєстровані договори держава не має права посилатися в органах ООН.

В Україні єдина система реєстрації та обліку міжнародних дого­ворів знаходиться у віданні Міністерства закордонних справ України. Реєстрація Міжнародних договорів України в Секретаріаті ООН та відповідних органах інших міжнародних організацій також здійс-нюється Міністерством закордонних справ України.

Згідно з чинним законодавством України міжнародні договори Ук­раїни, що потребують ратифікації, та приєднання до яких чи прий-няття яких відбувається від імені України, публікуються у «Відомо-стях Верховної Ради України», у газеті «Голос України», «Зібранні чинних міжнародних договорів України». При цьому, слід врахувати, Що дата набрання міжнародним договором чинності для України не збігається з часом надання згоди на обов'язковість такого договору. Так, Верховна Рада України 14 червня 1997 р. ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, а для України во-на набула чинності 11 вересня 1997 р.¹.

Конституция України: Науково-практичний коментар / За ред. В. Я. Тація (голова Редкол.) та ін. — К.: X., 2003. — С. 52.

Розділ V. Джерела конституційного права України

Імплементація норм міжнародного права в чинне законодавство України, як правило, здійснюється двома шляхами: а) шляхом надання відповідної юридичної сили міжнародним договорам України у си-стемі нормативно-правових актів України; б) шляхом рецепції відповідних нормативних положень міжнародних договорів України в чинні конституційні акти України.

Тобто у першому випадку міжнародні договори України інтегру-ються в систему джерел конституційного права як самостійне джере-ло права. 3 огляду на це виникає питання про юридичну силу міжна­родних договорів України шодо Конституції України, законів України та інших джерел конституційного права. Якщо ч. 2 ст. 9 Конституції України однозначно свідчить про пріоритет норм Конституції, то більш складною є ситуація щодо співвідношення норм міжнародних договорів України та норм інших джерел конституційного права.

У цьому разі, на думку авторів науково-практичного коментарю Конституції України, згідно з українським законодавством виконання міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Вер­ховною Радою України, передбачає його пріоритет перед національ-ним законодавством, крім Конституції України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Відповідно державні органи або органи місцевого самоврядування не мають права виключати своїми актами зо-бов'язання, що містяться в таких договорах¹. Тобто міжнародні дого­вори України мають нижчу юридичну силу ніж Конституція України, але вищу, ніж закони та інші нормативно-правові акти України.

Втім, як слушно зауважував Ю. М. Тодика, Конституція України прямо не визначає пріоритет норм міжнародних договорів над норма­ми внутрішнього законодавства, що дає можливість неоднозначного тлумачення ст. 9 Конституції України². Для визначення пріоритет-ності між нормами законів та України і нормами міжнародних дого­ворів України було б доцільно звернутися за офіційним тлумаченням до Конституційного Суду України.

У другому випадку норми, що містяться у чинних міжнародних до­говорах, можуть бути імплементовані в Конституції та конституційні

¹ Конституція України: Науково-лрактичний коментар / За ред. В. Я. Тація (голова
редкол.) та ін. — К.: X., 2003. — С. 55.

² Тодика Ю. М. Конституція України: Проблеми теорії і практики. — X., 2000. —
С. 252.

закони. Зокрема, у ряді зарубіжних країн, після їх вступу до ЄС, до національних конституцій були внесені окремі положення відпо-відних міжнародних договорів. Конституція України не передбачає такої «імплементації» норм міжнародних договорів України в Конституцію України. Натомість положення міжнародних договорів Ук­раїни відображені в чинному конституційному законодавстві Ук­раїни. Наприклад, основні положення Європейської Конвенції про громадянство (ЕТ8 № 166) від 7 листопада 1997 р. були об'єктивізо-вані після приєднання України до цієї Конвенції у Законі України «Про громадянство України» від 18 січня 2002 р.¹.

Конституція України також містить застереження щодо ратифікації міжнародних договорів України. Так, у ч. 2 ст. 9 Конституції України вдеться про те, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Це застереження слід враховувати на всіх стадіях укладення міжнародних договорів України, оскільки ч. 1 ст. 46 Віденської конвенції про право міжнародних договорів встановлює, що держава не має права посилатися на ту обставину, що її згоду на обов'язковість для неї міжнародного договору було виражено з пору-шенням того чи іншого положення її внутрішнього права, що сто-сується компетенції укладати договори, як на підставу недійсності її згоди, якщо тільки таке порушення не було явним і не стосувалося норми її внутрішнього права особливо важливого значення.

Важливою гарантією відповідності міжнародних договорів Ук­раїни Конституції України є повноваження Конституційного Суду України, який згідно зі ст. 87 Закону України «Про Конституційний Суд України» може розглядати питання щодо конституційності чин­ного міжнародного договору, і у разі надання висновку про невід-повідність міжнародного договору Конституції України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього дого­вору чи його окремої частини. Тобто Конституційний Суд України здійснює попередній конституційний контроль щодо чинних міжна­родних договорів, щодо яких Верховна Рада України має надати зго-ДУ на їх обов'язковість.

Втім світова конституційна практика знає й інші форми консти­туційного контролю щодо міжнародних договорів, які підлягають ра­тифікації. Поряд із попереднім контролем (Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Казахстан, Російська Федерація, Словенія, Таджикистан)

' Відомості Верховно! Ради України. — 2001. — № 13. — Ст. 65.

Розділ V. Джерела конституційного права України

існує і подальший конституційний контроль (Білорусь, Молдова, Польша, Узбекестан).

Конституція України в ч. 2 ст. 9 передбачила можливість ра­тифікації чинних міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, після внесення відповідних конституційних змін. Але проце­дура внесення змін до Конституиії України, визначена в розділі ХІІІ Основного Закону, є доволі складною, тож до внесення змін до Кон­ституції України з метою ратифікації чинного міжнародного договору може бути здійснена лише щодо винятково важливих для нашої дер-жави міжнародних договорів. Наприклад, міжнародних договорів, пов'язаних зі вступом України до Європейського Союзу, НАТО тощо.

На сьогодні у світі спостерігається тенденція щодо подальшої ди-ференціації системи міжнародного права. Поряд з її поділом на публічне і приватне міжнародне право вчені передбачають мож­ливість появи галузевого міжнародного права — конституційного, адміністративного, фінансового. Так уже зроблені перші кроки до формування наддержавних конституційних актів, наприклад, Кон­ституції Європейського Союзу від 12 січня 2005 р., що має набути чинності з 1 листопада 2006 р. після її ратифікації шляхом референду­му чи парламентської процедури в усіх державах ЄС.

Утім процес ратифікації Конституції Європейського Союзу вия-вився доволі складним і непередбачуваним. Литва і Угорщина вже ра-тифікували Конституцію ЄС шляхом парламентського голосування (щоправда, в Угорщині ратифікації Євроконституції передував рефе­рендум 2003 р. на якому 83,8 % угорців проголосували за вступ до ЄС). Першою ж країною, що успішно ратифікувала Конституцію ЄС шля­хом референдуму, стала Іспанія, громадяни якої 20 лютого 2005 р. 78,5 % голосами «за» підтримали Євроконституцію. Схожа ситуація склалася і на референдумі у Чехії — 77,3 % виборців підтримали Кон­ституцію ЄС. Але питання ратифікації Конституції ЄС на референду­мах отримало підтримку не в усіх країнах — учасницях ЄС. Так, на ре­ферендумах 2005 р. про ратифікацію Євроконституції 62 % громадян Нідерландів і майже 55 % громадян Франції проголосували проти ра­тифікації цієї Конституції. Подібний результат був також і на рефе­рендумі у Л юксембурзі. Такі неочікувані результати референдумів що­до Конституції ЄС спричинили політичну кризу в самому ЄС — було прийнято рішення про доопрацювання проекту Євроконституції та перегляду внутрішньої політики ЄС, зокрема, щодо розширення ЄС. Утім процес формування джерел міжнародного конституційного пра­ва поступово набуває актуальності в усьому світі.

Розділ VI

Конституція

Поиск по сайту: