Конституційно-правові відносини

8.1 Поняття та склад конституційно-правових відносин

8.1 Поняття та склад конституційно-правових відносин

Наслідком реалізації конституційно-правових норм є консти-туційно-правові відносини. Відповідно до положень загальної теорії права пріоритетним видом права як нормативного явища є публічне право, а в системі публічного права серед його галузей пріоритетним є конституційне (державне) право, що зумовлене насамперед предме­том цієї галузі. Загальновідомо, що конституційні правовідносини та їх складові елементи — суб'єкти, об'єкти та інші — є пріоритетними в системі правовідносин. Щоправда, в теорії й практиці іноді допуска-ються ігнорування пріоритетності конституційно-правових відносин та їх складових елементів у національній правовій системі і, насампе­ред, у системі правовідносин.

Чим же є конституційні правовідносини? Як відомо, К. Г. Маркс свого часу писав, що «... правові відносини, як і форма держави, не можуть бути зрозумілими із самих себе, ні з так званого загального розвитку людського духу; навпаки, вони криються в матеріальних умовахжиття...»¹.

Втім проблема правовідносин активно досліджувалася не лише представниками марксистської правової школи, а й представниками інших юридичних шкіл. Зокрема, представник психологічної школи Л. Й. Петражицький вважав, що правовідносини закладені у людській психіці, оскільки право складається з імперативно-атрибу-тивних емоцій. Це право відрізняється від моралі, що складається з імперативних емоцій. Двосторонній характер емоцій є, за Л. Й. Пет-ражицьким, сутністю права; цим у поняття права вводились відноси­ни, зв'язок учасників спілкування через права і обов'язки.

¹ К. Маркс и Ф. Єнгельс. — Соч.- Т. XII. Ч. 1. — С. 6.

Розділ VIII. Конституційно-правові відносини

Представник соціологічної школи С. А. Муромцев вважав, щ₀ спочатку виникають правові відносини, в основі яких лежать інтере-си індивідів, суспільних груп, союзів тощо. Потім створюються юри-дичні норми і відносини, необхідні для захисту правових відносин.

Схожої точки зору дотримувався й Є. Ерліх, який вважав, що «пра­во союзів» спонтанно складається в суспільстві, як «право першого порядку» і передує «праву другого порядку» — нормам, створеним державою для охорони «права союзів» і вирішення суперечливих пи-тань¹.

Пізніше радянська правова доктрина, розвиваючи положення марксизму, пояснювала, що в процесі діяльності люди вступають у виробничі (матеріальні) відносини, надбудовою яких є правові й іде-ологічні відносини.

На початку становлення радянської правової доктрини у юри-дичній науці існували й інші точки зору шодо правових відносин. Зо-крема, П. Б. Стучка вважав, що економічні відносини мають три фор-ми, у тому числі одну конкретну (правові відносини) і дві абстрактні (закон і правосвідомість). При цьому, на думку П. Б. Стучки, найваж-ливішою формою є конкретні правовідносини, які, зрештою, й впли-вають на закон і правову свідомість². Згодом плюралізм поглядів ра-дянських правознавців на сутність і зміст правовідносин змінюється єдиним доктринальним розумінням правовідносин як різновиду іде-ологічних, надбудовних суспільних відносин. ІДя думка розвивалася такими радянськими правознавцями, як. А. I. Денисов, В. Б. Ісаков, С. Ф. Кечекьян, Б. Л. Назаров, Ю. Г. Ткаченко, Ю. К. Толстой, Р. Й. Халфіна та іншими³. Зокрема, С. Ф. Кечекьян писав: «Пра­вовідносини — результат дії норми права... це той результат, заради якого встановлюються норми права, той результат, без якого норми права позбавлені змісту»⁴.

¹ Лейст О. 9. Сущность права. Проблемьі теории и философии права. — М., 2002. —
С. 29-30.

² Стучка П. Революционная роль права и государства. Общее учение о праве. — М,
1923. — С. 348.

⁸ Денисов А. И. Теория государства и права. — М., 1948; Кечекьян С. Ф. Право­отношення в социалистическом обществе. — М., 1958; Толстой Ю. К. К теории правоотношений. — Л., 1959; Халфина Р. О. Общее учение о правоотношений. — М., 1974; Назаров Б. Л. Социалистическое право в системе социальньіх связей. — М., 1976; Ткаченко Ю. Г. Методологические вопросьі теории правоотношений. — М., 1980 та ін. * Кечекьян С. Ф. Правоотношение в социалистическом обществе. — М., 1958. — С. 31.

8.1 Поняття та склад конституційно-правових відносин

Узагальнюючи положення радянської правової доктрини, можна схверджувати, що правовідносини визначалися як вольові суспільні відносини, що виникають відповідно до норм права і юридичних фактів, учасники яких наділені суб'єктивними правами і несуть юри-дичні обов'язки. За правовідносинами визнавалися такі юридичні оз-наки, як вольовий характер правовідносин, їх системність, формаль­на визначеність, гарантованість державою тощо¹.

Положення радянської правової доктрини про правовідносини бу­ди відображені й у галузевій науці, в тому числі у радянській держав-но-правовій науці. Зокрема, С. С. Кравчук визначав державно-правові відносини як урегульовані державно-правовими нормами суспільні відносини, що є основою повновладдя радянського народу, і виника­ють у процесі здійснення належної народові державної влади².

Після розпаду колишнього СРСР починає формуватися націо-нальна конституційно-правова думка пострадянських країн. Але до­водиться констатувати, що радянське вчення про правовідносини пе­реросло свою епоху і в цілому було сприйняте майже без змін російсь-кими і українськими вченими-конституціоналістами.

Так, В. Й. Лучін вважає, що конституційно-правові відносини — це особлива юридична форма політичних відносин, що існує в єдності найбільш узагальнених і соціально значущих характеристик³. Правовідносини, на думку вченого, ніби становлять діяльнісно-практичну сторону конституції в них здійснюється опосередкування громадської практики⁴.

Інший російський учений О. О. Кутафін відзначає, що особ-ливістю конституційно-правових відносин є їх особливий зміст, який зумовлюється специфікою предмета конституційного права. Йдеться про те, що вони формуються в сферах, які є основними елементами держави — народ, територія та влада⁵.

На думку О. Ф. Фрицького, конституційно-правові відносини — це політико-правові суспільні відносини, врегульовані нормами кон

¹ Проблеми теории государства и права: Учеб. / Под ред. С. С. Алексеева. — М.,

1987.— С. 270-272.

'Советское государственное право. — М., 1975. — С. 30.

³ Лучин В. О. Конституционньіе нормьі и правоотношення. — М., 1997. — С. 111-113.

⁴ Конституционное право: Учеб. / Отв. ред. В. В. Лазарев. — М.: Юрист-ь, 1999. —
С 25.

⁵ Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 311.

Розділ VIII. Конституційно-правові відиосини

ституційного права України, змістом яких є юридичний зв'язок мщ його суб'єктами у формі прав та обов'язків, передбачених відповід-ною конституційно-правовою нормою¹. Таку саму думку має також Ю. М. Тодика². Існують й інші точки зору на сутність і зміст консти-туційно-правових відносин.

Підсумовуючи погляди сучасних вітчизняних і зарубіжних учених на конституційно-правові відносини, можна зробити висновок, що конституційно-правові відносини розглядаються, як правило, як нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виника-ють, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи пове-дінки суб'єктів конституційно-правових відносин і породжують конституційні права і обов'язки учасників цих відносин.

Але, звичайно, конституційно-правові відносини не завжди є ре­зультатом цілеспрямованої вольової діяльності суб'єктів консти­туційно-правових відносин. У певних випадках причиною або наслідком виникнення, зміни або припинення конституційно-право­вих відносин, що об'єктивізується у юридичному факті, є об'єктивні явища, що не залежать від волі суб'єктів, але їх настання передбачає певні юридичні стани учасників конституційних правовідносин. Ці нормативно передбачені об'єктивні явища — стихійні лиха, аварії й катастрофи, епідемії, епізоотії, що створюють загрозу життю і здо-ров'ю населення, масові порушення правопорядку тощо — виника-ють і припиняються незалежно від волі суб'єктів.

Конституційно-правові відносини досліджується із застосуванням різних методологічних підходів, зокрема детерміністичних, що Грунтуються на основі вчення про детермінізм (від лат. деіегтіпо — обме­жую, визначаю) як класичне філософське вчення про об'єктивні за-кономірні універсальні взаємозв'язки і взаємозумовленості речей, процесів і явищ об'єктивного світу. Це вчення бере свій початок із часів Середньовіччя і пізніше знаходить комплексне обгрунтування в концепції причинності Д. Лапласа (XVIII ст.), трансформуючись зго-дом із філософського вчення, що на початку XX ст. зазнало кризи і критикувалося тогочасними вченими як фаталістичне вчення³, в ме-

¹ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Шдруч. — К., 2002. — С. 36.

² Конституційне право України: Шдруч. / За ред. Ю. М. Тодики і
В. С. Журавського. — К., 2002. — С. 23.

³ Філософський енциклопедичний словник / Ред. колегія В. I. Шинкарук (гол. ред.) та
ін. — К., 2002. — С. 152.

тодологічний принцип і конкретний метод наукового пізнання, у то-_му числі в юридичній науці¹.

Найбільш повне вираження вчення про детермінізм знайшло в філософських категоріях причини та наслідків, що були покладені в основу так званого закону причинності: певна причина викликає певні наслідки. Причинність знаходила свій прояв у причинно-наслідкових зв'язках і причинно-наслідкових актах, при визнанні існування інших взаємозв'язків — функційних, структурних, цільо-вих, корелятивних тощо.

Виходячи з основних положень про причинно-наслідкову сутність правових явищ, їх багатовимірність та діяльнісний характер, консти­туційно-правові відносини слід оцінювати не лише як перманентні суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються на підставі норм конституційного права, а й як результат вольової діяль­ності чи поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин, та як результат впливу на цих суб'єктів об'єктивних явищ.

Отже, конституційно-правові відносини — це нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиня­ються внаслідок діяльності чи поведінки суб'єктів конституційно-право­вих відносин, або ж незалежно від їх волі як результат певного стану чи статусу, й породжують конституційні права і обов'язки учасників цих відносин.

Конституційно-правові відносини мають певні кваліфікуючі озна-ки, що дають змогу відрізняти їх від інших видів правовідносин. По-перше, конституційно-правові відносини — це вид суспільно-політичних відносин, які виникають, змінюються і припиняються на підставі дії конституційно-правової норми. За сутністю і змістом ці правовідносини пов'язані переважно з реалізацією владних, політич-них інтересів суб'єктів конституційного права.

По-друге, конституційно-правові відносини мають динамічний характер. Вони виникають, змінюються (доповнюються) та припиня­ються (призупиняються) внаслідок діяльності, поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин або ж незалежно від їх волі. Тобто на виникнення, зміну та припинення конституційно-правових відно­син впливають як суб'єктивні (цілеспрямована вольова діяльність або поведінка учасників конституційних правовідносин), так і об'єктивні (обставини, що не залежать від волі конституційно-правових відно­син) чинники.

¹ Новейший философский словарь. — 2-е изд. — Минск., 2001. — С. 310-311.

Розділ VIII. Конституційно-правові відносини

По-третє, виникнення, зміна та припинення конституційно-пра-вових відносин породжують конституційні права і обов'язки учас-ників цих відносин. Тобто конституційні права і обов'язки виника-ють, змінюються та припиняються залежно від динаміки розвитку конституційно-правових відносин у цілому.

По-четверте, усі елементи конституційно-правових відносин — об'єкти конституційно-правових відносин, суб'єкти конституційно-правових відносин, зміст конституційно-правових відносин, юри-дичний факт — мають свої особливі ознаки, що вирізняють ці еле­менти від елементів інших галузевих правовідносин.

По-п'яте, конституційно-правові відносини є доволі багато-манітними, оскільки вони охоплюють усі сфери суспільного і держав­ного життя в Україні.

Зокрема, важливим питанням теорії та практики конституційного права є питання типології конституційно-правових відносин. Кла-сифікація цих правовідносин дає можливість більш повно уявити різноманітність і багатовимірність суспільних відносин, що виника-ють на основі дії норм конституційного права.

Конституційно-правові відносини можна класифікувати за змістом, суб'єктами, формою, умовами дії (територією та терміном дії). Втім номенклатура наведених критеріїв класифікації консти­туційно-правових норм не є вичерпною.

Щодо змісту, то О. О. Кутафін пропонує поділяти всі конституцій­но-правові відносини на матеріальні та процесуальні залежно від то­го, який вид конституційно-правових норм реалізується в конкретно­му виді правовідносин¹. Тобто до матеріальних конституційно-право­вих відносин можна віднести правовідносини між вищими органами державної влади, а до процесуальних — правовідносини, що виника-ють на основі дії Регламенту Верховної Ради України.

Конституційно-правові відносини можна класифікувати й за змістом певних відокремлених груп конституційно-правових норм, на основі яких виникають, змінюються та припиняються консти­туційно-правові відносини. Ці групи норм традиційно називають інститутами конституційного права. Відповідно до існуючої системи інститутів конституційного права (системи конституційного права) можна виділити такі основні види конституційно-правових відносин:

¹ Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 314. 460

8.1 Поняття та склад конституційно-правових відносин

правовідносини, пов'язані з основами суспільного і державного ладу; правовідносини, що виникають у зв'язку з реалізацією прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; правовідносини, пов'язані зі здійсненням безпосередньої демократії; правовідносини у сфері здійснення державної влади (законодавчої, виконавчої, судової); пра­вовідносини у сфері адміністративно-територіального устрою; пра­вовідносини у сфері місцевого самоврядування.

За суб'єктами конституційно-правові відносини можна поділити на три основні групи залежно від домінування в конкретному виді правовідносин інтересів того чи іншого суб'єкта конституційно-пра­вових відносин. Це — правовідносини, пов'язані з інтересами Ук-раїнського народу; правовідносини, пов'язані з реалізацією інтересів держави та її органів; правовідносини, пов'язані з реалізацією інте­ресів територіальних громад і органів місцевого самоврядування.

За формою конституційно-правові відносини можуть бути фор-малізованими та неформалізованими. Формалізовані конституційно-правові відносини чітко визначаються нормами Конституції України та законів, наприклад процедура прийняття до громадянства. Нефор-малізовані правовідносини характеризуються відсутністю чітко виз-наченого порядку реалізації конкретних конституційно-правових норм за наявності нормативних застережень щодо часу, місця та кола суб'єктів, на які поширюється дія цих норм. Наприклад, реалізація активного виборчого права.

За територією дії конституційно-правові відносини можуть бути загальнодержавними та місцевими (локальними). До першого виду правовідносин можна віднести вибори Президента України, до друго­го — проведення місцевого референдуму.

За терміном, тобто дією у часі, конституційно-правові відносини є постійними і тимчасовими. Переважна більшість конституційно-пра­вових відносин є постійними і не обмежуються в часі. Хоча вони мо­жуть припинитися і за настання певних умов (юридичного факту), як правило, юридичної події. Наприклад, смерть громадянина України веде до припинення правовідносин, пов'язаних із його консти-туційними правами чи обов'язками. Тимчасові конституційно-пра­вові відносини виникають і припиняються за настання юридичного факту, пов'язаного, як правило, із введенням особливого правового режиму, наприклад надзвичайного стану.

Конституційно-правові відносини також можна класифікувати і за характером участі суб'єктів конституційно-правових відносин у цих

Розділ VIII. Конституційно-правові відносини

правовідносинах — діяльність, поведінка та перебування в певному правовому стані, що не залежить від волі суб'єкта. Втім ця кла-сифікація потребує подальших досліджень.

Учені пропонують й інші класифікації конституційно-правових відносин. Наприклад, О. О. Кутафін поділяє такі правовідносини за формою на власне конституційно-правові відносини і правові стани¹; В. Й. Лучін — за способом індивідуалізації суб'єктів (відносні та абсо-лютні); за юридичними фактами (з якими пов'язане їх виникнення, зміна і припинення)² тощо.

Конституційно-правові відносини мають свій юридичний склад, тобто внутрішню взаємоузгоджену структуру діалектично пов'язаних основних складових елементів. Існують різні думки щодо складу кон­ституційно-правових відносин і їх складових елементів. Традиційно ж основними елементами цих правовідносин вважають суб'єкти, об'єкти, суб'єктивні права і юридичні обов'язки та юридичні факти. Хоча вчені іноді відносять до кола елементів конституційно-правових відносин й інші елементи, зокрема форми правовідносин.

8.2 Суб'єкти конституційно-правових відносин

Первинним елементом конституційно-правових відносин є суб'єкти, тобто учасники правовідносин, що виникають, змінюються чи припиняються на підставі дії конституційно-правових норм. Конституційні правовідносини безпідставно не визнаються пріоритетни-ми і тому не визнаються пріоритетними суб'єкти й об'єкти цих пра­вовідносин. Так, за загальною теорією, в переважній більшості, пріоритетними суб'єктами правовідносин вважаються фізичні та юридичні особи, тобто пріоритетні учасники приватно-правових від­носин (цивільних, трудових тощо), тоді як пріоритетними суб'єктами конституційних правовідносин об'єктивно є спільності та організації: народ, нація, корінні народи, національні меншини, держава, органи державної влади, територіальні громади та інші суб'єкти місцевого самоврядування тощо.

¹ Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 315.

² Лучин В. О. Конституционньіе нормьі и правоотношення. — М., 1997. — С. 147-157.

8.2 Суб'єкти конституційно-правових відносин

Чи має зазначена тенденція значення для юридичної теорії та практики? Так, має. її прояви можна помітити в юридичній кваліфі-каиії елементів конституційно-правових відносин.

Зокрема, народ є самостійним суб'єктом правовідносин, а його іноді прагнуть назвати юридичною особою, що не відповідає дійс-ності. Оскільки він не має ряду ознак юридичної особи, його взагалі іноді позбавляють правосуб'єктності, тобто конституційного права здійснювати владу, яка йому належить. Так, у виборчому законо-давстві народ не визначається суб'єктом виборчого процесу, хоча ви-бори є формою безпосереднього народовладдя. Не є народ і суб'єктом земельних правовідносин відповідно до Земельного кодексу України, хоча він є власником природних ресурсів.

Але і в теорії конституційного права не існує єдиної думки щодо суб'єктів конституційно-правових відносин. Якщо в інших галузях права поняття «суб'єкт галузевих правовідносин» є сформованим (у цивільному праві — це фізичні та юридичні особи, у криминальному праві — фізичні особи і т. д.), то у конституційному праві України се­ред учених не існує єдності в поглядах на правову природу суб'єктів конституційно-правових відносин.

В останній час українські вчені-конституціоналісти приділяли особливу увагу суб'єктам конституційно-правових відносин. В. М. Шаповал, розуміючи під суб'єктами конституційного права по-тенційних носіїв прав і обов'язків, передбачених нормами галузі, вва-жає, що такими суб'єктами є: держава в цілому; державні органи; суб'єкти федерації, автономії та адміністративно-територіальні оди-ниці; органи місцевого самоврядування; фізичні особи; виборці; політичні партії; інші громадські об'єднання, зокрема профспілки¹.

На думку В. В. Кравченка, суб'єктами конституційно-правових відносин є особи, організації тощо, які згідно з приписами консти­туційно-правових норм є носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. До суб'єктів конституційно-правових відносин В. В. Крав­ченко відносить: фізичних осіб (громадян, іноземців, осіб без грома-дянства); спільноти (колективи) людей (народ України, територіальні громади, населення адміністративно-територіальних одиниць); Ук-раїнську державу в цілому; Автономну Республіку Крим; органи дер-жавної влади України та їх посадових осіб; органи місцевого самовря­дування та їх посадових осіб; народних депутатів України; збори ви-

¹ Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. — К., 1997. — С. 16.

Поиск по сайту: