Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави. Зокрема, одним із перших у вітчизняній науці конституційного права, проблеми конституції досліджував В

Зокрема, одним із перших у вітчизняній науці конституційного права, проблеми конституції досліджував В. Ф. Мелащенко. Він пи­сав, що конституція — це, як правило, єдиний правовий акт або сис­тема таких актів, за допомогою яких народ чи органи держави, які ви-ступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права й свободи людини і громадянина¹.

На думку іншого відомого правознавця М. I. Козюбри, нині під конституцією розуміють систему загальнообов'язкових норм, що ма-ють, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою — з другого, а також засади організації самої держави та и відносин зі світовим співтовариством².

На думку Ю. М. Тодики, Конституція України — єдиний, наділе-ний особливими юридичними властивостями, акт, за допомогою яко-го український народ виражає свою суверенну волю, затверджує ос­новні принципи устрою суспільства і держави, визначає систему й структуру державної влади і місцевого самоврядування, механізми ре-алізації державно-владних повноважень, основи правового статусу особи, територіальний устрій держави. Будучи Основним Законом держави і суспільства, Конституція вирішує п'ять основних блоків проблем: форма правління і принципи конституційного ладу; основи правового статусу людини і громадянина; форма державного устрою; система органів державної влади і місцевого самоврядування; ство-рення політико-правових умов формування структур громадянського суспільства³.

О. Ф. Фрицький вважає, що зміст конституції є сукупністю конституційно-правових норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємо-відносини з суспільством, людиною і громадянином⁴. О. В. Оніщенко

¹ Конституційне право України: Підруч. / За ред. В. Ф. Погорілка. — 2-ге вид. — К.,
2000. — С. 89.

² Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка,
Ю. М. Тодики. — К., 1999. — С. 38.

³ Тодика Ю. М. Конституція України: проблеми теорії і практики. — X., 2000. — С. 9;
Конституційне право України: Підруч. / За ред. Ю. М. Тодики і
В. С. Журавського. — К., 2002. — С. 56.

⁴ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підруч. — К., 2002. — С. 73.

6.1 Поняття конституції

«значила Конституцію Украіни як основне джерело конституційно-го права Украіни, єдиний нормативно-правовий акт, який є Основ-ним Законом Украіни, має найвищу юридичну силу, є юридичною ба­зою законодавства Украіни, приймається й змінюється в особливому порядку, має специфічний зміст і структуру, а також пряму дію на всій території Украіни¹.

Отже, вітчизняні правознавці вважають, що конституція є найбільшим юридичним здобутком, насамперед, суспільства. її при-значення полягає в регулюванні найважливіших суспільних відносин у суспільстві та державі. Тобто, конституція, у власному розумінні цього слова, є, як правило, основним законом держави і суспільства, який має найвищу юридичну силу, регулює найважливіші суспільні відносини, має особливий порядок прийняття, внесення до неї змін та її охорони.

Вітчизняні вчені-конституціоналісти також відзначають гу-маністичний характер національної конституції, її спрямованість на забезпечення широкого кола прав і свобод людини та громадянина. До того ж учені відзначають, що Конституція Украіни, поряд з регу-люванням питань організації та діяльності органів державної влади, приділяє велику увагу проблемам місцевого самоврядування.

Узагальнюючи існуючі погляди вітчизняних учених-консти-туціоналістів щодо сутності та змісту Конституції Украіни, можна стверджувати, що Конституція Украіни — це єдиний, наділений най-вищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який Ук-раїнський народ і Українська держава виражають свою суверенну во­лю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, ос-нови правового статусу особи і громадянина, визначає систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень і територіаль-ний устрій держави.

Конституції України характерні певні кваліфікуючі ознаки, що визначають її сутність, зміст, мету та призначення у суспільстві та дер­жаві.

По-перше, Конституція України є актом найвищої юридичної си-ли, що об'єктивізує політичну волю народу України, як носія суве-ренітету і єдиного джерела влади в Україні. Тобто за сутністю та

Оніщенко В. О. Конституція України як основне джерело конституційного права України: Дис.... канд. юрид. наук. — К., 2005. — С. 91.

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держали

змістом Конституція України є юридичним вираженням народного суверенітету, результатом здійснення народом свого природного пра­ва на самовизначення, втіленням національних традицій державотво-рення і правотворення, ідеалів і принципів суспільного і державного устрою, загальновизнаних прав і свобод людини, передових моделей організації та функціонування органів державної влади й місцевого самоврядування та правового захисту Конституції.

По-друге, Конституція України є головним, найважливішим нор-мативно-правовим актом у системі джерел національного права Ук­раїни, основним джерелом конституційного права і всіх інших галу-зей права України. Бона здійснює системоутворюючу функцію щодо системи конституційного права України та системи національного права в цілому. Усі інші закони та підзаконні акти приймаються, змінюються і припиняють свою дію відповідно до нормативних поло-жень чинної Конституції.

По-третє, Конституція України, як і інші національні конституції, має найвищу юридичну силу, що відображає її верховенство у системі конституційного права і системі національного права в цілому. Нові закони та інші нормативно-правові акти мають прийматись на її ос-нові й повинні відповідати їй, а чинні — мають приводитись у відповідність до неї. Зокрема, на думку М. I. Козюбри, верховенство Конституції проявляється насамперед у її найвищій юридичній силі, під якою слід розуміти пріоритет (верховенство) норм Конституції перед нормами звичайних законів, а тим паче перед актами виконав-чої влади та іншими нормативними актами, що діють на території Ук­раїни¹.

Водночас Конституція України, будучи головним джерелом кон­ституційного права, що має найвищу юридичну силу, не є єдиним джерелом із відповідною юридичною силою. Таку саму юридичну си­лу, на думку певних учених, мають Декларація про державний суве-ренітет України, Акт проголошення незалежності України, акт рефе­рендуму ] 6 квітня 2000 р., Закон України «Про внесення змін до Кон­ституції України» від 8 грудня 2004 р.

¹ Козюбра М. I. Принципи верховенства права і верховенства Конституції України: Співвідношення // Конституційне будівництво в Україні: Теорія та практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. 1-3 червня 2000 р. — Ужгород, 2000. — С. 30.

6.1 Поняття конституціі

По-четверте, Конституція України містить норми, які є нормами прямої дії. Вони розвинені й деталізуються в інших нормативно-пра-яових актах, але це не спростовує можливості застосовувати норми Конституції України безпосередньо, особливо ті норми, що визнача-ють основні права і свободи людини і громадянина. Так, ч. 3 ст. 8 Кон­ституціі' України визначає: «...Звернення до суду для захисту консти-туційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

Безпосередня дія прямих норм гарантується й існуючим в Україні механізмом правового захисту Конституції України. Оскільки норма-тивно-правові акти, що приймаються з метою розвитку і деталізації положень Конституції України, можуть порушувати ці положення або неадекватно відтворювати їх, то Конституційний Суд України згідно з ч. 2 ст. 147 Конституції України, має право вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції Ук­раїни і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів Ук­раїни. Цим гарантується пряма дія норм конституційного права, ре-алізація яких не вимагає обов'язкового прийняття відповідного зако­ну України або іншого правового акта.

По-п'яте, Конституція України, як і конституції більшості інших країн світу, має особливий порядок прийняття і внесення до неї змін, що є важливою нормативно-правовою гарантією Конституції Ук­раїни. Чинна Конституція за характером її прийняття є дійсно демо­кратичною. Бона приймалася парламентом України. Порядок вне­сення змін до Конституції України спрямований на забезпечення її стабільності. Він є диференційованим залежно від важливих розділів Конституції і має здійснюватися поступово — протягом кількох сесій парламенту або за участю як парламенту, так і народу шляхом всеук-раїнського референдуму (розділи I, III, XIII Конституції України).

Конституція України, її норми є найбільш гарантованим, порівня-но з іншими правовими актами і нормами, конституційним актом. Га-рантованість Конституції забезпечується системою усіх нащональних і міжнародних загальних та спеціальних (юридичних) умов і засобів, Що сприяють ефективній реалізації її нормативних положень.

По-шосте, за формою Конституція України є формалізованим ко-Дифікованим правовим актом найвищої юридичної сили. На відміну від конституцій таких країн, як Велика Британія, Канада, Нова Зе-ландія та ряду конституцій країн, що входять до Співдружності дер­жав, очолюваної Великою Британією, які складаються з кількох видів

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

джерел права (конституційні звичаї, конституційні статути, консти-туційні нормативно-правові акти, в тому числі історичні, консти­туційні прецеденти, конституційна доктрина), в Україні Конституція була прийнята як єдиний нормативно-правовий акт найвищої юри-дичної сили. Внесення змін і доповнень до окремих розділів Консти­туції України передбачає органічну зміну її тексту в цілому.

По-сьоме, за походженням Конституція України є парламентсь-ким актом, оскільки 28 червня 1996 р. Конституція України була уро-чисто прийнята Верховною Радою України. Парламентський спосіб прийняття Конституції України станом на сьогодні залишається й пріоритетною формою внесення змін до Конституції, що підтверджує факт прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2005 р., нормативно визначивши сутність і зміст конституційної реформи, що має бути реалізована в 2006 р.

По-восьме, за територією дії Конституція України є виключно за-гальнодержавним нормативним актом. Дія її положень поширюється на всю територію України і на всіх суб'єктів права. Тобто Конституції України властива така риса, як універсальність.

По-дев'яте, за терміном дії Конституція України має постійний ха­рактер. Дія переважної більшості її положень не обмежується у часі. Втім Перехідні положення Конституції також містять приписи, що передбачають адаптаційні терміни для реалізації приписів, що також містить Конституція в повному обсязі через певний час після її вве­дення в дію. На сьогодні дія цих адаптаційних термінів припинилась і Конституція України має виключно постійний характер, хоча це не спростовує можливості внесення змін і доповнень до її тексту, на ко-ристь чого свідчить Закон України «Про внесення змін до Консти­туції України» від 8 грудня 2004 р.

По-десяте, Конституція України відіграє важливу роль щодо роз-витку і вдосконалення вітчизняної науки та освіти у сфері консти-туційного права. Наукові дослідження юридичних властивостей Кон­ституції є підгрунтям для пізнання інших важливих явищ консти-туційно-правового буття, щодо яких Конституція виступає системоу-творюючим чинником. До того ж вивчення основних положень Кон­ституції України є обов'язковою вимогою щодо підготовки високок-валіфікованих фахівців у галузі права в цілому.

Наведені ознаки Конституції України не вичерпують характерис­тику її основних юридичних властивостей. Ці властивості також вира-жені в структурі Конституції України та її функціях, а також у ме-ханізмі правового захисту Конституції України.

6.2 Історія Конституції України 1996 р.

6.2 Історія Конституції України 1996р.

Чинна Конституція України пройшла складний шлях становлення і розвитку, еволюціонуючи у контексті генези вітчизняного консти-туційного права. Бона стала вершиною, найбільш значущим здобут-ком української теорії та практики конституціоналізму. Конституція України 1996 р. стала першою загальновизнаною в усьому світі вітчиз-няною конституцією незалежної Української держави, що визначила основи суспільного і державного ладу, права і свободи людини і гро-мадянина, порядок організації та функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування та правовий захист Кон­ституції. На відміну від Конституції П. Орлика 1710 р., Конституції УНР 1918 р. та ряду українських радянських конституцій, чинна Кон­ституція України діє протягом десяти років самостійного і незалежно­го існування нашої держави.

Однією з особливостей національного конституційного процесу стало те, що Конституція України була прийнята лише через п'ять років після проголошення незалежності України, найпізніше із всіх колишніх республік, що входили до колишнього Радянського Союзу. Втім складність конституційного процесу так чи інакше була власти-ва усім пострадянським республікам. Через відносно нетривалий період після розпаду колишнього СРСР були прийняті лише консти­туції Л итви, Латвії, Туркменістану, Узбекистану (1992 р.), Киргизста-ну, Молдови та Російської Федерації (1993 р.). Конституції інших ко­лишніх радянських республік були прийняті (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Таджикистан), поновлені в дії (Консти­туція Латвії 1922 р.) або зазнали суттєвих змін (Білорусь, Молдова, Туркменістан, Литва) в 1994—1996 рр.

Історію розробки, прийняття, реалізації Конституції та внесення До неї змін умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1991—1996 рр.) ознаменувався здобуттям незалежності Ук­раїни, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Кон­ституції України 1996 р.; другий період (1996—2004 рр.) став періодом реалізації Конституції України 1996 р.; третій період (2004 р. — до-нині) позначився початком процесу внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційної реформи). Кожному із зазначе-них періодів історії Конституції України 1996 р. властиві свої особли-вості, специфіка.

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

Перший період історії Конституції України 1996 р. (1991-1996 рр.) був започаткований розпадом колишнього СРСР та становленням України як незалежної самостійної суверенної держави. Цей період історії Конституції України є найскладнішим і суперечливим. Його умовно можна поділити на кілька «півперіодів»: 1) від прийняття Дек-ларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1992 р.; 2) від прийняття Концепції Кон­ституції України 1992 р. до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня — 1 грудня 1992 р.); 3) від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. до підготовки та затвердження Верховною Радою Ук­раїни другого проекту Конституції України у травні 1993 р.; 4) тра-вень—листопад 1993 р. — доопрацювання другого проекту Консти­туції України; 5) листопад 1993 р. — 1995 р. — конституційна криза в Україні; 6) підготовка та прийняття Конституційного Договору Ук­раїни в 1995 р.; 7) від прийняття Конституційного Договору в 1995 р. до прийняття Конституції України 1996 р.

Історія Конституції України 1996 р. починається з 16 липня 1990 р., коли Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Ця Декларація стверджувала сучасну назву держави — Україна, визначила народ України єдиним джерелом влади в країні, встановила принцип верховенства права тощо. Декла­рація про державний суверенітет України фактично визначила осно-ви державного ладу України.

Але положення Декларації про державний суверенітет України не могли бути повністю реалізованими у зв'язку з продовженням дії на території України радянського законодавства, існування подвійного громадянства, загрози укладення оновленого союзного договору то­що. Новонароджувана держава нагально потребувала прийняття но-вої Конституції.

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада України затвердила склад першої Конституційної комісії як органу парламенту під керівництвом Голо-ви Верховної Ради України Л. М. Кравчука (після обрання Л. М. Кравчука Президентом України її співголовою став ще й I. С. Плющ) можна умовно поділити на два періоди — активно! праці (до жовтня 1993 р.) і формального існування (до 10 листопада 1994 р.). У серєдині першого періоду чітко виокремлюються ще кілька етапів, пов'язаних з такими резонансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991 р., Акт проголошення незалежності України 24 серп-

6.2 Історія Конституціі України 1996 р.

ня 1991 р., всенародне обговорення першого варіанта проекту Кон­ституції (15 липня — 1 грудня 1992 р.) і поява другого проекту Кон­ституції 26 жовтня 1993 р.'.

Складним випробуванням для національної державності став ре­ферендум СРСР 17 березня 1991 р., на якому 70,16 % громадян Ук­раїни висловилися за збереження СРСР, а 80,2% — за входження УРСР до складу Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України. Але чітка позиція Верховної Ради щодо легітимізації незалежності України та остаточна руйнація самого СРСР визначили подальший поступ України до роз-будови національної державності.

Тим часом Верховна Рада здійснювала цілеспрямовану діяльність щодо розробки проекту нової Конституціі' України і 19 червня 1991 р. парламент схвалив Концепцію нової Конституції України, що стала підгрунтям для розроблення нині чинного Основного Закону.

Доленосною подією конституційного життя незалежної України стала легітимація її незалежності. Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акта проголошення не­залежності України та його затвердження на всеукраїнському рефе­рендум! 1 грудня 1991 р. Україна була визнана суверенного державою та повноцінним суб'єктом міжнародно-правових відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба в конституційному закріплення основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадя-нина, порядку організації та функціонування органів державної вла-ди та місцевого самоврядування молодої незалежної держави.

Вітчизняний законодавець обрав шлях тимчасової адаптації ра-дянської Конституції УРСР 1978 р. до реальних потреб незалежної держави. 14 лютого 1992 р. було прийнято Закон про внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР 1978 р. з метою приведення її у відповідність до конституційного законодавства України. Цей Закон виключив ст. 72 Конституції УРСР 1978 р., що встановлювала предмети відання Української РСР та ст. 75, яка декларувала захист суверенних прав Української РСР Союзом РСР. Закон від 19 червня 1992 р. виключив ст. 19, яка закріплювала положення про непоруш-ний союз робітників, селян та інтелігенції як соціальну основу Ук­раїнської РСР та положення про державне сприяння посиленню

¹ Конституція незалежної України: Навч. посіб. / За ред. В. Ф. Погорілка, К). С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 36.

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

соціальній однорідності суспільства, а також ст. 59, що визначала обов'язок громадян боротися з розкраданням державного і суспільно-го майна й бережно ставитись до народного добра.

Оновлена радянська Конституція мала тимчасово, до прииняття нової Конституції України, виконувати її функції. Положення чинної на той час Конституції більш чітко розмежовували повноваження за-конодавчої, виконавчої й судової влади. Були також затверджені дер-жавні символи України — Державний Герб, Державний Прапор і Дер-жавний Гімн України. Втім закони, які б нормативно деталізували по­ложення про державні символи тривалии час, навіть після прииняття Конституції України 1996 р., не приймалися.

За оновленою Конституцією 1978 р. єдиним органом законодавчої влади в Україні була Верховна Рада в складі 450 народних депутатів, що обиралися населенням на основі загального, рівного і прямого ви-борчого права при таємному голосуванні. Правовий статус парламен­тарии визначався Законом України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. У цьому Законі визначалися: конституційно-правовий статус народного депутата України; його права та обов'язки у Верховній Раді України та її органах, у виборчому ок-рузі та за його межами; гаранта депутатської діяльності та встановлю-валася відповідальність вітчизняного парламентарія за порушення чинного законодавства.

3 метою здійснення законопроектної роботи, попереднього роз-гляду і підготовки питань, що належить до компетенції українського парламенту, Верховна Рада України сформувала з числа парламентаріїв постійні комісії. Організація та діяльність цих комісій регла-ментувалася Законом України «Про постійні комісії Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 р. Положення закону про постійні комісії (після 1996 р. — комітети) парламенту закріплювали правовий статус парламентських комісій, визначали їх функції та повноваження і встановлювали порядок роботи постійних комісій Верховної Ради України.

Главою держави і главою виконавчої влади визначався Президент України. Його конституційно-правовий статус, права і обов'язки виз­начали Конституція і Закон «Про Президента Української РСР» від 5 липня 1991 р.

Було також створено законодавчу базу реформування органів місцевого самоврядування, що отримала своє закріплення в Законі України «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне

6.2 Історія Конституції України 1996 р.

самоврядування», прийнятому в березні 1992 р. Відповідно до Закону діяльність Рад народних депутатів обмежувалася повноваженнями в здійсненні місцевого та регіонального самоврядування, а функції ви-конавчої влади на місцях делегувалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві та Севастополі. Конституційно-правовий статус депутатів місцевих рад визначався в Законі України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депу­татів» від 4 лютого 1994 р.

За відносно нетривалий період у незалежній Україні було створено правову базу, що регламентувала основні питання суспільного та дер­жавного життя. Але безконфліктного функціонування усіх гілок вла­ди, всього державного механізму в центрі та на місцях не вдалось до-сягти. На генезис національного конституційного процесу наклали негативний відбиток протистояння між Верховною Радою України і Президентом України щодо поділу владних повноважень та визна-чення форми державного правління, протистояння між центром та регіонами щодо розмежування компетенції. Ситуація погіршувалася соціально-економічними негараздами.

Протистояння між Верховною Радою України та Президентом Ук­раїни набувало форми «війни нормативно-правових актів», за якої ак­там парламенту протиставлялися акти Глави держави і навпаки. Цей процес мав загрозливі тенденції для розвитку конституційного зако-нодавства України, оскільки більшість законів не мали прямої дії й ви-никала потреба у прийнятті великої кількості підзаконних актів. Бага-то прогресивних за змістом законів не виконувалися або виконували-ся неналежним чином, що призвело до правового нігілізму в державі.

Стало зрозумілим, що комплексне вирішення проблеми виходу з конституційної кризи можливе лише за умови розроблення та прий-няття нової Конституції України, яка б повною мірою відображала інтереси фомадянського суспільства та всіх політичних сил в Україні.

Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л. П. Юзькова, зазнав редакційних змін від 29 січня 1992 р. і привер­нув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. Йо-го обговорення проводилися 3—5 березня 1992 р. на міжнародному семінарі у Празі, 3—5 липня у Києві на симпозіумі «Конституція неза-лежної України», а також на численних «круглих» столах. Цей проект після відповідних доповнень та численних експертиз 5 червня 1992 р. був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Вер­ховної Ради України. 1 липня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила

Розділ VI. Конституція як основний закон суспільства та держави

ДОЛЛЛ*^**^^*ЛЛ№ЛЛ^^ИЛ^^^^^^^*и^^^^^*Ч^^ЛИ^^*^^^*^^^*»^^^^^^^^^^^^^ЛУ^^^^^^^^^^^^^^*^^^^^^^^^^^^^^^Л^^М*Л^ДОЛЛ^^^ЛЛ^ИАЛЛЛ^*ЛЛ^^^Ш^

постанову про винесення розробленого Конституційною комісією проекту Конституції України до 1 листопада 1992 р. на всенародне об­говорення.

Конституційний проект 1992 р. був неузгодженим у багатьох відношеннях з раніше прийнятою Концепцією. Зокрема, Ю. С. Шем-шученко зазначав, що в конституційному проекті з'явилося багато новел. Так, відсутнім було положення про президентську республіку в Україні. Замість Верховної Ради України передбачалося створення двопалатного парламенту — Національних Зборів України. Особли-вих змін зазнав правовий статус місцевих Рад, які відповідно до Концепції мали становити систему місцевої державної влади і самовряду-вання. Конституційний проект передбачав обмеження повноважень цих органів тільки функціями місцевого й регіонального самовряду-вання¹.

Проект був оприлюднений через засоби масової інформації. В йо-го обговоренні взяли активну участь місцеві ради, політичні партії, громадські організації, профспілки, трудові колективи, окремі грома-дяни — всього понад 190 тисяч громадян. До Конституційної комісії парламенту надійшло 47 320 пропозицій і зауважень (із них: 3 721 — негативні), узагальнених на 5 тисячах сторінок. При цьому з проекту Конституції було вилучено 48 статей, 188 були суттєво доопрацьовані й додано 30 нових статей². За результатами всенародного обговорен­ня робоча трупа внесла суттєві зміни, ухвалені Конституційною комісією. Проект нової Конституції в офіційній редакції від 27 трав-ня 1993 р. був переданий на розгляд до Верховної Ради України.

Верховна Рада України доручила Конституційній комісії доопра-цювати проект Конституції з урахуванням його обговорення, та опри-люднити в пресі. Результатом всенародного обговорення і роботи Конституційної комісії став проект Конституції України від 26 жовт­ня 1993 р. Окрім вказаного проекту, до Верховної Ради України надійшла велика кількість альтернативних неофіційних проектів Ос­новного Закону.

Попри демократичний зміст проекту Конституції України від 26 жовтня 1993 р. він так і не був впроваджений у життя. Причиною

¹ ШемшучєнкоЮ.С. Від Декларації — до Конституції//Правовадержава. — 1997. —
Вип. 8. — С. 5.

² Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка,
В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 38.

6.2 Історія Конституції України 1996 р.

цього стали подальші політичні суперечки між Верховною Радою Ук­раїни і Президентом України, та передвиборчі баталії, що відсунули конституційний проект на другорядне місце.

Політичне протистояння між гілками влади продовжувалося на фоні загострення соціально-економічної кризи в Донбасі та інших регіонів України. Неспроможність подолання цієї кризи з боку ор-ганів державної влади підштовхнуло Верховну Раду України до при-значення нового всеукраїнського референдуму. Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про проведення всеукраїнського референ­думу щодо довіри (недовіри) Президенту, Верховній Раді України» від 17 червня 1993 р. всенародне голосування проводилося як консульта-тивний референдум (дорадче опитування громадян України). Перед-бачалося, що в разі, коли більшість виборців висловлять недовіру Президентов! чи Верховній Раді України, то парламент відповідно до законодавства призначить дострокові вибори. Але спільними зусил-лями Глави держави і парламенту вдалося досягти певного ком-промісу і 24 вересня 1994 р. був оприлюднений Закон України «Про дострокові вибори Верховної Ради України і Президента України», п. 1 якого скасовував постанову парламенту про призначення всеук­раїнського референдуму.

Прикладом конституційної кризи може також слугувати ситуація із законодавчим регулюванням правового статусу органів виконавчої влади на місцях, коли Президентом України було скасовано окремі положення Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування» 1992 р. Натомість 3 лютого 1994 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», який поновив радянську систему «Рад всіх рівнів» і наділив виконавчими повноваженнями ви-конкоми Рад народних депутатів на місцях. Схожа ситуація склалася і з судово-правовою реформою — судова влада виявила бездіяльність за умови криміналізації всіх сфер суспільного і державного життя¹.

Нові надії на конструктивність національного конституційного процесубули пов'язані зі створенням 10листопада 1994р., відповідно До постанови новообраної Верховної Ради України від 20 вересня 1994 р. «Про чисельний склад Комісії з опрацювання проекту нової

¹ Кремінь В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Україна: Альтернатива поступу (критика історичного досвіду). — К., 1996. — С. 486.

Поиск по сайту: