Лібералізм, неолібералізм: центр (Чиказька школа), “праве крило” (Мізес, Хайек), “ліве крило” (Фрайбурзька школа)

Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечити умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років ХХ ст. Причиною його краху стала економічна криза 29-33 рр. Неолібералізм базувався на основних рисах класичного лібералізму, а саме:

ü Відстоювання ідей природного порядку і природних прав;

ü Підтримка політики вільної торгівлі;

ü Заперечення будь-якого розширення державного регулювання;

Розвиток автономного місцевого самоврядування і добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади.

У першій третині ХХ ст. існувало три основні групи економістів. Всі вони розвели ліберальну традицію і заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.

1) Віденська школа (Мізес, Хайек) поєднала маржиналістські принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією. Це дало можливість зосередити увагу представників школи на аналізі умов і самого процесу конкуренції.

2) Чиказька школа (Фрідмен) досліджувала особливості недосконалої конкуренції звертаючи при цьому увагу на поведінку господарюючих суб’єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань.

3) Фрайбурзька школа (Ойкен, Ерхард). Представники цієї течії не обмежуються ідеологією неокласиків, а застосовували також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою.

Представники цих трьох груп неолібералістів були одностайні в розумінні ролі ринку і тих загроз для нього, які були приховані в монополізації економіки. На їх думку, конкуренція – багатогранне явище, котре має кілька рівнів. Економічний індивідуалізм забезпечує конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й монополіям. Система приватної власності – головна умова економічної свободи і конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежним один від одного, суб’єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади.

Відмінною особливістю “лібералізму” як течії наукової думки є традиція відстоювання беззастережного принципу свободи.

“Неолібералізм” бере за основу принципи традиційного лібералізму – ідею індивідуальної свободи на базі приватної власності та усі цінності ринкової форми господарювання. Але «неолібералізм» не заперечує важливої ролі держави і навіть її втручання в соціально-економічні процеси.

Іделогічно неолібералізм іноді поділяють на “праве крило”, “ліве крило” і “центральний напрям”.

1. Центральний напрям – його основою вважають “Чиказьку школу” з її “монетарною концепцією”, яку обґрунтував засновник школи М. Фрідмен. Основоположні принципи та ідеї “монетарної доктрини” Фрідмена: 1. Система “вільної конкуренції” самодостатня (вона сама повертає себе до рівноваги);2. Конкурентні ринки, за малим виключенням, завжди більш ефективні, ніж монопольні або адміністративно регульовані; 3. Роль держави – підтримка системи конкуренції та її основи – стабільної системи цін; 4. Кризи та нестабільність здебільшого мають екзогенний характер і спричиняються невправними діями держави; 5. Зростання грошової маси найбільше позначається на цінах; 6. Грошово-кредитна сфера справляє суттєвий вплив на процеси, що відбуваються на виробництві; 7. Чим менша частка держави у валовому продукті, тим кращим буде життя простих людей.

2. Праве крило – здебільшого відносять крайніх лібералів, що заперечують будь-яке втручання держави в економіку (Л. Мізес, Ф. Хайек).

Мізес – праці: “Трактат з економічної теорії”, “Теорія та історія”, “Лібералізм в класичній традиції” - він значне місце відводить науці про людську поведінку та діяльність, науці про людський вибір. Він доводив, що існує лише один принциповий вибір – між капіталізмом і соціалізмом, між ринком і планом, між свободою і рабством.

Хайек – очолює “Лондонську школу” неолібералізму. Ключова ідея – концепція “спонтанного порядку”, який виникає не в результаті якогось плану, а стихійно, у процесі повсякденного розвитку “традиційних і моральних практик”. За його логікою, ринкова економіка, “природна” в своїй основі, виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей.

3. Ліве крило – представлене прибічниками “конкурентного порядку”, тобто “ордолібералами”, які припускали можливість певного державного втручання (В. Ойкне, Л. Ерхард). Утворилася “фрайбурзька школа”. На їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати “конкурентний порядок”. А в міру необхідності на державу покладається завдання вирівнювати негативні наслідки діяння ринкового механізму за соціальними критеріями. “Ордолібералізм” являє собою напрямок соціально-економічної думки, за якою має бути встановлений господарюючий і соціальний “порядок”, що поєднує свободу конкуренції і підприємництва з державним встановленням ринкових умов, які сприяють цій свободі.

128. Теорія і практика “соціальної ринкової економіки”

У розвиненому світі склалося кілька моделей ринкового господарювання. Попри певні відмінності як між моделями, так і всередині їх можна згрупувати у три різновиди – вільний (США), соціально орієнтований (Західна Європа) і керований ринок (Японія).

Більша частина західноєвропейських країн жила в умовах феодальної системи, за законами, побудованими на принципах монархізму, що й визначило роль держави в економічному і соціальному житті.

Специфіка історичних традицій і політичної філософії європейських держав відбивається на організації економічного життя цих країн. У країнах Європейського Союзу висока частка урядових витрат. Це відбиває особливе ставлення європейських країн до системи державного соціального забезпечення як способу обмеження нерівності доходів і підтримання суспільної стабільності.

Основна мета “соціальної ринкової економіки” – соціальна: ефективне виробництво; справедливий розподіл доходів.

Основні риси “соціальної ринкової економіки”:

ü наявність багатоманітних форм власності – приватної, колективної державної;

ü конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави;

ü суттєве втручання держави в економіку. Вона відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби;

ü розвинена система соціального забезпечення (державне страхування здоров’я, грошова допомога родинам). Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення.

Ринкова економіка (або ринкове господарство) згідно з теорією А. Сміта, - це лад, в якому відбувається вільна гра ринкових сил. Відповідно до цієї теорії за допомогою конкуренції досягається економічна рівновага. Конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність і т. ін., тобто здійснюється саморегулювання економіки. У ринковій економіці державі належить другорядна роль: вона виконує лише ті функції, які не може виконати окремий індивід або зробить він це економічно неефективно. Такими функціями є: організація громадського порядку, державної поштової служби, запровадження обов’язкового шкільного навчання, забезпечення національної оборони, емісія крупних банкнот, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в належному стані.

З часом теорія ринкової економіки зазнала істотних змін. Так концепція “соціального ринкового господарства”, основоположниками якої є західнонімецькі економісти Л.Ерхард та В. Ойкен, значно відрізняється від теорії класичного ліберального господарства (тобто від концепції “ринкової економіки.”), в якій державі відводилася роль “нічного сторожа”. Вони визнають, що “перед сучасною державою стоять сьогодні величезні завдання”, що в середині ХХ ст. можливість звільнити державу від обов’язків малоймовірна. Одним із найважливіших завдань держави Л.Ерхард вважає забезпечення вільної конкуренції. Вільна власна ініціатива і конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головним критерієм свободи, за Л.Ерхардом, є свобода споживання, що “знаходить своє логічне доповнення у свободі підприємця виробляти та продавати ті продукти, які відповідають попиту...”Один із найважливіших критеріїв соціально ринкового господарства (поєднання соціального з ринковим) – досягнення ефективного господарського порядку, коли із зростанням продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна зарплата. Через конкуренцію (як найефективніший засіб досягнення та забезпечення добробуту) “може бути досягнута – у кращому розумінні цього слова – соціалізація прогресу і прибутку…”

Другим важливим критерієм соціально ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економіки та планового господарства (централізовано регульована система економіки). У пізніших виданнях німецьких авторів “соціально ринкове господарство” визначається як “сучасна форма економ. організації ринкового типу з налагодженим механізмом державного регулювання, відповідною інституціональною структурою і системою соціально захисту населення”.

Водночас Л. Ерхард відкидав концепції “товариства колективної відповідальності”, “держави добробуту”. Остання є складовим елементом теорії “змішаної економіки” і в цьому її головна відмінність від теорії “соціально ринкового господарства”. Якщо для досягнення соціальної спрямованості економіки потрібно, на думку батька німецького економічного дива Л.Ерхарда, не вдосконалювати розподіл, а піднімати виробництво, то на думку Е.Хансена (одного з представників концепції “змішаної економіки”), “держава добробуту” є передусім перерозподільником виробленого доходу. Друга важлива функція такої держави –здійснення тих чи інших форм національного економічного планування.

129. Міжнародна торгівля і світове господарство

Традиційною і найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою особливе місце в складній системі світогосподарських зв’язків. Міжнародна торгівля опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій і т.п. Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку та підвищення ефективності виробництва кожної країни. Це обумовлюється тим, що вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів. І таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва. Основними показниками міжнародної торгівлі є: величина загального експорту та імпорту країн, торгівельне сальдо країн, питома вага експорту (імпорту) країни в загальному світовому експорті (імпорті).

Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Світовий товарний ринок – це частина світового ринку, система обмінних відносин якого побудована на організації купівлі –продажу продуктів матеріального виробництва.

Міжнародна торгівля охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни. Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи. Міжнародна торгівля складається з двох зустрічних потоків – експорту та імпорту. Товари, що купуються і завозяться в країну, це ім­порт, а товари, що продаються і вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між су­купним імпортом і експортом протягом певного періо­ду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торго­вельного балансу країни. Воно є активним (позитив­ним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних по­казниках.Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підрахову­ють підсумовуванням тільки обсягів експорту.

Основними видами міжнародної торгівля є: традиційна торгівля, торгівля продукцією в рамках кооперації, зустрічна торгівля.

Традиційна торгівля – це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар – гроші (залежно від попиту і пропонування).

Торгівля продукцією в рамках кооперації – це спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі.

Зустрічна торгівля – це сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотнім постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

Світове господарство — сукупність національних економік, їх виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансо­вих та інших організаційних об’єднань та підприємств, об’єднаних міжнародним поділом праці, й відповідна система міжна­родних економічних відносин.

Одним з об’єктів світового господарства виступає саме світова торгівля, тобто міжнародний рух товарів та послуг.