ПОХОДЖЕННЯ СЛОВ'ЯНСЬКОГО ПИСЬМА

У період активного культурного і торговельного спілкування південних та східних слов'ян з Візантією, а західних слов'ян з латиномовними західними країнами, слов’янські народи почали використовувати для такого письма літери, як вказує Храбр, грецької та латинської абеток. Упорядкованої, сталої абетки у них ще не було. Таким типом письма слов'яни користувалися досить довго («і тако бєшу многа лєта»), а згодом, як пише Храбр, «людинолюбець Бог послав їм святого Костянтина Філософа, званого Кирилом, мужа праведного й вірного, і він створив їм тридцять і вісім літер». Далі вказується, що 24 літери було взято з грецького алфавіту, а 14 — «зі слов'янської мови».

У «Паннонському житії» Кирила і Мефодія вказується, що у 862 р. князь Моравії Ростислав, щоби захистити свою державу від нападів західних королів та активного втручання у внутрішнє життя країни католицької церкви, уклав дипломатичну угоду з Візантією. Він попросив імператора Михайла III і патріарха Фотія відрядити в Моравію християнських учителів, які б навчили представників місцевого духовенства відправляти церковну службу та виголошувати проповіді не латиною, а зрозумілою народові рідною мовою. Прохання моравів було підтримано Візантією, бо узгоджувалося з інтересами держави, яка вже багато років намагалася поширити свій вплив на території західних слов'ян, і з інтересами візантійської церкви, яка не хотіла допустити експансії на цих землях Риму. Якщо раніше боротьба католиків за вплив і владу в християнському світі маскувалася під філософсько-схоластичне вчення, то з середини IX ст. ця боротьба на територіях слов'янських православних країн стала відкритою.

Вчителями Слова Божого на моравські землі були прислані брати Костянтин-Кирило (826-869) та Мефодій (815-885), родом із македонського міста Солунь. Мати їх була грекинею, батько — болгарином. Брати були обрані не лише тому, що вони добре знали слов'янську мову, а тому, що були успішні у дипломатичній та місіонерській діяльності. Старший брат Мефодій служив воєводою в Македонії, пізніше став ченцем, а згодом — ігуменом монастиря Поліхрон на березі Мармурового моря. Молодший брат Кирило (до прийняття чернецтва — Костянтин) перебував при дворі візантійського імператора, де під керівництвом патріарха Фотія тривалий час вивчав богослов'я й «еллінські художества», оволодів багатьма іноземними мовами. Він був бібліотекарем патріаршої бібліотеки при соборі св. Софії, викладав у вищому навчальному закладі філософію, за що отримав прізвисько Філософ, побував з дипломатичною місією у Сирії та Хазарії, брав участь у численних релігійно-філософських диспутах. У 859 р. Кирило був в Херсонесі (Крим), де зустрічався з представниками слов'янської християнської громади та бачив слов'янські богослужбові книги, переписані протокирилицею. В середині 50-х років IX ст. Кирило вів місіонерську діяльність в Болгарії до офіційного прийняття болгарами християнства (865). Можливо, саме там Кирило почав розробляти нову слов'янську абетку.

Оскільки в моравів не було писемності, Кирило вирішив для виконання місіонерської мети не обмежуватися лише проповідями, як це було у Болгарії, а створити (або закінчити) слов'янську абетку й перекласти та переписати для цього народу необхідну кількість богослужбових книг. Через рік — у 863 р. — Кирило, за свідченням «Житія», створив абетку. Разом із братом Мефодієм, переклавши моравською мовою Євангеліє та декілька основних літургійних книг, вони стали проводити богослужіння національною мовою. Через деякий час у містах і селищах Моравії почали створювати школи з вивчення рідної мови, відкривати переписувальні майстерні в монастирях.

Плідна місіонерська та просвітницька праця Кирила й Мефодія викликала негативну реакцію з боку німецьких католицьких священиків. Вони наполягли, щоби «солунські брати» покинули Моравію. Кирило й Мефодій вирушили до Риму з'ясовувати спірні питання, де Кирило захворів і 14 лютого 869 р. помер. Мефодій через деякий час, отримавши в Римі сан архієпископа Моравії та Паннонії, повернувся у м. Велеград, де знову почав активно займатися просвітництвом. Його культурно-просвітницька робота, що сприяла зміцненню національної моравської православної церкви, була перш за все спрямована проти німецького духовенства, яке, в свою чергу, робило все, щоби скомпрометувати Мефодія. Врешті-решт проти його особи було висунуто сфабриковане звинувачення, і Мефодія ув'язнили на два з половиною роки. Але Мефодій не скорився і після звільнення з в'язниці продовжував свою просвітницьку місію: зі своїми учнями він переклав і переписав усі необхідні за візантійським церковним статутом богослужбові книги. Після смерті брата Мефодій продовжував своє місіонерство в Моравії ще протягом 16 років — аж до своєї смерті; він помер 6 квітня 885 р.

Залишившись без підтримки своїх учителів, їхні учні Климент, Наум і Ангеларій не змогли витримати утисків німецького духовенства та наприкінці IX ст. змушені були залишити моравські міста й переселитися в Болгарію, де продовжували зміцнювати позиції православної церкви. На жаль, до наших днів не дійшло жодного тогочасного слов'янського рукопису — ні виготовленого під безпосереднім керівництвом Кирила та Мефодія, ні перекладеного і переписаного їх учнями. Тому зараз достеменно не відомо, яку ж із двох існуючих слов'янських абеток — глаголицю чи кирилицю — створив Кирило.

Кирилична абетка, якою були переписані богослужбові книги ХІ ст., складалася з 43 літер: 24 грецьких унціального уставу і 19 спеціально створених для передачі звукових особливостей слов'янської мови. Графіка кириличних літер мала підкреслену геометричність: знаки писалися чітко вертикально, кожна літера окремо від іншої, тому текст легко читався на відстані під час церковних служб. Цифрова система кирилиці повністю відповідала системі, що була прийнята греками, і складалася з літер грецького алфавіту з додаванням надрядкового знака — титла, який вказував, що літера вжита у значенні цифри.

Графіка літер глаголиці (від старосл. глагол — мова, слово) мала зовсім іншу стильову ознаку: літери мали багато заокруглень і петель, тому досить важко писалися й читалися. Глаголична абетка складалася, на думку дослідників, із 40 літер, 39 з них відповідно відтворювали ті ж звуки, що в кириличному письмі, і лише одна літера, якої не було в кирилиці — «дервь». Між обома абетками є значні графічні відмінності, але в накресленні окремих літер простежуються спільні елементи. Наприклад, в обох абетках малюнки таких літер, як «Д», «Ж», «М», «Ф», «Ц», «Ч», «Ш», «Щ», «Ю» загалом подібні. Саме це і є підтвердженням певного історичного зв'язку між абетками і вказує на їх взаємовплив у процесі становлення.

Питання, яку ж із двох слов'янських абеток створив Кирило і яка з них є давнішою, не з'ясоване й досі: одні вчені, а їх досить багато в різних країнах, схиляються до того, що Кирило є творцем кирилиці, інша група вчених вважає його винахідником глаголиці. Перші звертають увагу на факт перебування Кирила упродовж деякого часу в Херсонесі, де, можливо, вже існувала християнська громада. Власне там він мав можливість ознайомитися з богослужбовими книгами, написаними «руськими письменами», тобто східнослов'янською мовою, але грецькими літерами. Особливість слов'янських письмен того часу відзначає і чорноризець Храбр: «охрестившись, слов'яни почали писати грецькими та римськими письменами». Пізніше, створюючи слов'янську абетку, Кирило використав частину грецьких літер, а для передачі специфічних звуків слов'янської мови ввів нові літери, надавши їм близького до візантійського уставу накреслення. Але в дослідників писемності виникають сумніви, чи Кирило міг за один рік створити нову слов'янську абетку і з братом Мефодієм перекласти слов'янською мовою декілька богослужбових книг. Ймовірно, у слов'ян докирилівських часів уже існувала самобутня або запозичена писемність, якою й скористався Кирило.

Вчені припускають, що після смерті Кирила та Мефодія богослужбові книги, написані кирилицею, на землях західних слов'ян забороняються Римом, їх знищують, а діячів православної церкви переслідують. Тоді у ці тривожні часи учні Кирила і Мефодія створюють нову глаголичну абетку. Переписавши слов'янські книги глаголицею, вони тим самим зберегли досягнення просвітницької діяльності своїх учителів.

Більшість сучасних учених є прихильниками другої гіпотези, за якою Кирило був творцем глаголичної абетки. Їхні міркування базуються на тому, що найдавніші слов'янські писемні пам'ятки створені, можливо, ще при житті Кирила і Мефодія, були написані глаголицею. Це підтверджуєтеся також тим, що у глаголичних рукописах, які дійшли до нас, використовуються слова, властиві мові західних слов'ян, для яких Кирило і створив абетку. До того ж у глаголичних рукописах вживаються архаїчні слов'янські висловлювання, які в кириличних текстах трапляються дуже рідко. Окрім цього, збереглися пергаментні палімпсести (грец. palimpsēstion – рукопис, створений на пергаменті поверх змитого чи зіскобленого тексту), де поверх стертих глаголичних текстів зміст відтворено кирилицею. Припущення, що Кирило у Херсонесі читав слов'янські рукописи, написані літерами грецького уставного письма, науковці розглядають ширше: Кирило міг побачити слов'янські книги, але написані літерами візантійського скоропису, які, до речі, віддалено нагадують графіку глаголиці.

Глаголиця була поширена на території Моравії, Хорватії, Македонії, тобто там, де безпосередньо здійснювалася просвітницька діяльність Кирила і Мефодія. Кириличне ж письмо набуло поширення серед болгар і східних слов'ян, у яких економічні та політичні стосунки із Візантією були міцнішими. Східні слов'яни також користувалися глаголицею, але, ймовірно, як тайнописом.

Найбільш ґрунтовне дослідження цього питання висвітлене в праці сучасного болгарського вченого Емила Георгієва «Слов'янська писемність до Кирила і Мефодія». Автор на основі гіпотези, висунутої ще у 1884 р. російським медієвістом В. Міллером про виникнення кириличного письма у процесі спілкування слов'ян із греками, дійшов висновку, що кирилиця не була ніким винайдена, а склалася еволюційно-історичним шляхом для практичних потреб слов'ян на землях десь по сусідству з греками, найімовірніше — на півдні Болгарії і в Криму.

Наукове припущення В. Міллера та Е. Георгієва щодо еволюційного шляху формування кириличного письма було пізніше підтверджено й іншими вченими. Зокрема, видатний український історик С. Висоцький знайшов на стінах Софії Київської графіті(від італ. graffiti — видряпаний) неповної кириличної абетки, яка складалася ще із 27 літер: 23 грецьких і лише 4 слов'янських: «Б», «Ж», «Ш», «Щ». Давні неповні кириличні абетки були знайдені також у Болгарії та Росії (Новгороді).

З цього приводу С. Висоцький пише: «На два важливих питання походження слов'янської писемності, яку саме абетку винайшов Кирило і яка з них є старшою — глаголиця чи кирилиця — однозначної відповіді немає. Проте можна твердити, що Кирило не міг винайти кирилицю, тому що вона склалася еволюційним історичним шляхом, чому є вагомі докази, а міг її лише вдосконалити. На друге питання відповімо так: глаголицю винайдено у 863 р., і вона старша від кирилиці, яку вдосконалено лише на початку X ст., але протокирилиця значно старіша від глаголиці. Проте існування протоглаголиці викликає великі сумніви».

Наприкінці IX — на початку X ст. при царському дворі Симеона (?—927) у Преславі була створена академія, в стінах якої працювали такі видатні історики та письменники, як чорноризець Храбр, Іоанн Екзарх, Климент Охрідський та багато інших вчених, перекладачів, каліграфів і художників, які приїхали до Болгарії з різних слов'янських країн. У цей період і була вдосконалена кирилиця. У каліграфічній майстерні академії переписували кириличні книги урочистим уставним накресленням і оздоблювали геометричним та рослинним орнаментом, складеним з елементів квітів і листків лілії.

Художнє оздоблення болгарських рукописів розвивалося під безпосереднім впливом візантійського книжкового мистецтва. Орнаментальні прикраси розфарбовували червоною, зеленою, жовтою й коричневою фарбами. В багато оздоблених рукописах використовували також пурпур, золото і срібло. Книги виготовляли на тонкому добротному пергаменті.

Глаголиця існувала у двох модифікаціях: круглій та кутастій. У Болгарії писці користувалися круглою глаголицею, в Хорватії — кутастою. До нашого часу збереглося досить мало писемних глаголичних пам'яток. До найстаріших із них слід віднести кілька графіті, які датуються 907 р., виявлених на стінах Круглої церкви царя Симеона у Преславі; підпис слов'янського священика на грамоті 982 р., знайденій в Афонському монастирі, та декілька написів на керамічних плитках.

До нас дійшло 8 давньоболгарських рукописних книг, написаних глаголицею, в тому числі й Зографське Євангеліє кінця X ст., переписане круглою глаголицею. Рукопис гарно оздоблений декоративними заставками й ініціалами, які прикрашені орнаментом геометричного характеру. Широковідомою пам'яткою глаголичного письма є рукопис чесько-моравської редакції XI ст., відомий під назвою «Київські глаголичні листки», переписаний круглою глаголицею. Ця пам'ятка надійшла із Єрусалима до Київського церковно-археологічного музею у XIX ст.

Також небагато збереглося кириличних писемних пам'яток IX—X ст. Найдавнішою з них є напис монументальним уставним шрифтом болгарською мовою на олов'яній печатці, яка була знайдена при розкопках Старого Міста в Преславі. На лицьовому боці посередині печатки зображено хрест, обрамлений по колу молитовним написом: «Господи, поможи твоєму рабу». На зворотному боці вміщено чотирирядковий напис: «Георгій чернець і синкел болгарський». При розкопках виявлено декілька кириличних і кирилично-глаголичних написів кінця IX—початку X ст., виконаних на керамічних плитах та вишкрябаних на стінах Круглої церкви царя Симеона.

Знайдено і кілька точно датованих кириличних пам'яток. Наприклад, при розкопках у с. Герман біля оз. Преспа (тепер Македонія) була знайдена могильна плита, напис на якій викарбувано у 993 р. за наказом царя Самуїла (969-1014) на честь його батьків. Вчені виявили також кілька уривків текстів, написаних слов'янською мовою, але латинськими літерами, — зокрема, у німецькому монастирі Баварії (Фрейзінген) у 1803 р.

На релігійні погляди словенів і хорватів вплинула католицька церква. У Велико-моравському князівстві католицизм почали сповідувати з IX ст., у Чеському князівстві — з IX—X ст., у Польській державі — з X ст. Народи цих країн прийняли і латинську писемність. Наприклад, латинською мовою написані найдавніший чеський рукопис Козьми Празького «Хроніка чехів» (XI ст.) і найдавніша польська писемна пам'ятка — історична «Хроніка» Галла Аноніма (1112—1115).

У другій половині XII ст. внаслідок визволення болгарського народу з-під панування Візантії виникає Друге Болгарське царство. В країні почалося піднесення національної культури. Одним із провідних осередків книги став Рильський монастир. Книги, виготовлені в його скрипторії, розповсюджувалися далеко за межі Болгарії. В XIV ст. у столиці Болгарського царства (Тирново) була заснована переписувальна майстерня, у якій створено багато чудових рукописів. Наприклад, у Четвероєвангелії (1356) художники зобразили 965 текстових мініатюр, а на фронтисписі розмістили портретні зображення царя Александра та членів його родини.

Уже в добу раннього середньовіччя західні слов'янські народи розмежувалися за конфесійною ознакою — серби залишилися православними, а словени та хорвати стали католиками. Сербія відчувала внаслідок свого географічного розташування вплив із заходу — романської, а зі сходу — візантійської культур. На початку XIV ст. в оформленні сербських рукописів став сильно відчутним вплив мистецтва болгарської книги.

Наприкінці XIV ст., коли турки-османи захопили балканські країни, численні монастирські скрипторії припинили свою діяльність. Багато болгарських і сербських учених, письменників, перекладачів, художників, каліграфів емігрували до Великого князівства Литовського та Московської Русі. У Болгарії кириличні книги продовжували переписувати лише у Рильському монастирі, а в Греції — у слов'янських монастирях на г. Афон.

8.2. ФОЛЬКЛОРНІ СВІДЧЕННЯ ПРО НАЯВНІСТЬ КНИГ ТА ПИСЕМНОСТІ У ДАВНІХ СЛОВ’ЯН

Появі друкарства на Україні передувало кілька віків розвитку української рукописної книги. Саме в рукописній книзі, багатій мистецькими здобутками, зусиллями кількох поколінь талановитих майстрів були вироблені ті принципові засади східнослов’янського книжкового мистецтва, які потім використали творці першодруків і донесли до наших днів.

Про наявність книг у Київській Русі та вміння слов’ян читати ми знаходимо немало фактів у українському та російському фольклорі.

Один з найвідоміших героїв фольклору Ілля Муромець. Чи вмів він читати і писати? В билині «Зцілення Іллі Муромця» йдеться про те, що по дорозі до Києва він зробив зупинку, зрубав старого дуба, поставив капличку, а на капличці написав: «Їхав сильний могутній богатир, Ілля Муромець син Іванович». А перед цим в творі йшлося про те, що Ілля — селянський син. Тобто, для автора билини цілком природним є те, що селянин уміє писати та читати.

В іншій билині «Три поїздки Іллі Муромця» богатиря на роздоріжжі чекає камінь, на якому написано:

А во дороженьку ту ехать — убиту быть,

Во другую-то ехать — женату быть.

Да во третью-то ехать — богату быть.

Ілля читає це без жодного ускладнення. З аналогічними надписами стикаються і інші герої.

Як про дуже звичне явище в фольклорних творах оповідалося про письменність самого Володимира. В билині «Ілля Муромець і Калін-цар» Володимир отримав листа, прочитав його та написав відповідь царю Каліну. В інших билинах Володимир доручає писати відповіді комусь із свого оточення. В билині «Кам’яне побоїще» на Київ йде Ідоліще погане. Князь Володимир звертається до Добрині Микитича, щоб той написав листи до Самсона, Дуная, Святогора, Олексія Поповича та іншим богатирям. Отже, всі вони уміли читати. В іншій билині «Гліб Волод’євич» князю пишуть лист корабельники з Корсуні. Тобто, коло грамотних людей було широке (не тільки князі, їх дружинники і селяни, але і корабельники). Думається, твори фольклору вірно відображають характерну рису слов’ян того часу - освіта та письменність не були для них рідкістю.

8.3. СВІДЧЕННЯ ПРО НАЯВНІСТЬ КНИГ ТА ПИСЕМНОСТІ У ДАВНІХ СЛОВ’ЯН

Коли виникла слов'янська писемність? Найдавнішим повідомленням про наявність писемності у стародавніх слов'ян вважають «Оповідь про письмена» чорноризця Храбра, болгарського ченця, що жив на рубежі IX-X ст. В «Оповіді» Храбр стверджував, що хоча слов’яни до прийняття християнства книг не мали, але вони вже користувалися для ворожіння і рахунку «чертами и резами», примітивними піктографічними і рахунковими знаками. Він зауважував, що ще задовго до азбуки Кирила і Мефодія, слов'яни вміли записувати свою мову латинськими і грецькими буквами, але без певної системи.

В іншому джерелі, у якому йшлося про подорож Кирила в Хазарію, зазначалося, що коли Кирил зупинився в Корсуні, то у одного русина побачив Євангеліє і Псалтир з «руськими письменами». Кирило порозмовляв з русином, порівняв його мову зі своєю, і незабаром почав говорити і читати на мові русинів. Що це були за «руські письмена»? Навряд чи це були книги, написані «чертами и резами». Найвірогідніше висловився І. Срезневський, вважаючи, що це було «протокириличне письмо». У зв’язку із цим фактом виникає ще одне питання: навіщо східні слов'яни в дохристиянські часи перекладали християнські богослужебні книги? Чи не є ці відомості про «руські письмена» пізнішою вставкою? Але цей текст знаходиться у всіх списках «Житія Кирила», що дійшли до нас.

В іншому джерелі, посланні візантійського патріарха Фотія (867 р.) повідомлялося про хрещення на початку 60-х років IX ст. багатьох «росів», у тому числі всієї князівської дружини. Арабський письменник Ібн-Хордадбег в 40-х роках IX ст. відмічав, що слов’янські купці в Багдаді «видають себе за християн». Таким чином, деякі слов’яни вже тоді були християнами, і, звичайно, мали богослужебні книги на своїй мові.

До нашого часу збереглися тексти договорів Русі з Візантією, що відносяться до першої половини X ст. На жаль, тексти існують лише на грецькій мові. Без сумніву, договори з Візантією фіксувалися і на слов’янській мові. Так, в договорі 911 р., укладеному Олегом, йшлося про те, що Русь і Візантія вирішували спірні питання «не тільки словесно, але і письмово». Крім того, вказувалося про звичай слов’янських купців робити письмові заповіти на випадок смерті. В договорі 944 р. між Ігорем і греками говорилося про грамоти, які вручалися послам і купцям перед їх поїздкою до Візантії.

У цьому контексті необхідно згадати «Повість минулих літ». При облозі князем Володимиром Святославичем Корсуні (кінець X ст.) один з жителів міста на ім'я Анастасій пустив в стан Володимира стрілу з таким написом: «Перекопай і перейми воду, йде вона по трубах з колодязів, які за тобою з сходу».

Але все це, на жаль, непрямі докази існування писемності на дохристиянській Русі: жодного пам'ятника слов’янської писемності тих часів не збереглося. Тому зрозуміла радість археологів, які влітку 1949 р. біля села Гнездово (околиці Смоленська) в могильному кургані знайшли черепки якоїсь посудини з написом. Після реставрації виявилося, що посудина мала форму невеликої амфори з вузьким горлом, двома ручками, круглим дном. Такі посудини називали корчагами. Біля однієї з ручок був значок, схожий на букву N, видряпаний чимось гострим по сирій глині. З іншої сторони — напис з вісьми літер, зроблений вже на обпаленій поверхні, який складав слово «гороухща», тобто гірчиця. Вдалося встановити приблизну дату корчаги — друга чверть X ст. Напис мав торгово-побутовий зміст, використовувався у побуті господаря, якого хтось навчив грамоті, і навчив, мабуть, по книгах, які до нас не дійшли.

Гнездовський надпис, звичайно, не поодинокий серед інших археологічних знахідок. Існує багато різноманітних надписів, які вказують на господаря того чи іншого інструменту. Так, на пряслах писали: «Притворин пряслен», «Ломин пряслен», «Невесточь», «Иванко создал тебе это единственной дочери». Гончар на амфорі записав: «Благодатная полная эта корчага». Ювеліри Братіло і Коста залишили написи на своїх виробах. На формі для литва читаємо «Максимов», на рукоятці меча — «Коваль Людота». Широка географія знахідок: Київ, Новгород, Рязань, Тмутаракань, Овруч, Вишгород... Це XI—XII ст. Вони написані грецьким письмом, письмом типу кирилиці (грецькими буквами з додаванням знаків для вираження специфічних слов'янських звуків) і кирилицею. Найдавнішим з них вважається кириличний запис єдиного слова на Гнездовській корчазі.

Факт вживання кирилиці на Русі до 988 р. підтверджується також знахідками дерев'яних циліндриків в Новгороді (70-і роки Х ст. і пізніше) для закривання мішків. На циліндриках робилися короткі буквені і цифрові записи, які характеризували зміст мішка та його вартість. Глаголицю слов'яни також знали, але вона не мала широкого поширення. На той час, очевидно, існувала практика запису чисел, що пов'язана з уживанням візантійської «буквеної» цифрової системи.

Цікаве свідчення арабського мандрівника Ахмеда Ібн-Фадлана Ібн-ал-Аббаса Ібн-Рашида Ібн-Хаммада, який на початку Х ст. побував серед волзьких булгар. Повернувшися з небезпечної і дуже цікавої подорожі, він описав свої враження, але йому не повірили. В одній з арабських енциклопедій було поміщено фрагмент з його праці з таким коментарем: «Це брехня з його сторони, і на ньому лежить відповідальність за те, що він розказав». Ще в ХІХ ст. автора вважали містифікатором. Надзвичайна цінність твору в тому, що автор описав краї, куди ніхто до нього не добирався. Ібн-Фадлан був секретарем посольства, яке відправилося 21 липня 921 р. з Багдада в майже невідому землю через Іран до Бухари, звідти в Хорезм і далі на північ через Казахстан і потрапили на середню Волгу. До недавнього часу вважалося, що в X ст. по дрімучим приволзьким лісам бродили напівдикі племена мисливців. Ібн-Фадлан розсіяв ці уявлення. Тоді тут знаходилася багата держава. Цар Алмуш сам супроводжував гостей, Ібн-Фадлан бачив в його країні багато дивних речей. Вразили араба світлі ночі, коли «червона зоря не зникає остаточно», незвичайна, «чорна» земля і величезні ліси; харчі теж незвичайні: «...просо і м'ясо коня, але і пшениця і ячмінь у них у великій кількості». І жителі не схожі на населення халіфату: «Кожний, хто що-небудь посіяв, бере це для самого себе». Незвичні і звичаї: на прийомах дружина царя сидить поряд з ним.

Подорож продовжувалася кілька місяців, коли прийшла звістка, що припливли руси. Ібн-Фадлан близько познайомився з цими людьми і досить детально описав їх — високі, рум'яні, біляві, з голубими очима і огрядними бородами, тримаються привітно, але незалежно, будували великі дерев'яні будинки, двері яких були без замків і не зачинялися. «Якщо вони піймають злодія або грабіжника, то поведуть його до довгого товстого дерева, прив'яжуть йому на шию міцну мотузку і повісять його на ньому назавжди». Дивними були гроші русів - «сіра білка без шерсті, хвоста, передніх і задніх лап і голови, а також соболь». Згодом один з русів помер і Ібн-Фаддан найдокладнішим чином описав похорони по язичницькому обряду — спалювання. Ібн-Фадлан був здивований цим звичаєм, на що русич, що стояв поряд, сказав: «Ви, араби, дурні. Ви берете найулюбленішого вами серед людей і найповажнішого серед вас і залишаєте його в землі, і їдять його черв'яки, а ми спалюємо його миттєво, і він негайно входить в рай». Пізніше відбулося найцікавіше: «Вони спорудили щось на зразок круглого горба і поставили в середині його велику деревину білої тополі, написали на ній ім'я цього чоловіка і царя русів і пішли».

Доводиться тільки жалкувати, що арабському мандрівнику не прийшла в голову думка скопіювати напис. Академік М.Тихомиров вважає, що «напис на могилі знатного руса, померлого на Волзі, міг бути зроблений кириличними буквами». Адже Ібн-Фадлан веде мову про той же час, до якого відносяться гніздовські кургани.

Цінне свідоцтво іншого арабського вченого Ібн-ель-Недіма, який в «Книзі розпису наук» передав розповідь посла одного з кавказьких князів до слов’ян у 987 р. «Мені розказував один, за правдивість якого я ручаюсь, що один з царів гори Кабк (Кавказ) послав його до царя русів; він стверджував, що вони мають письмена, вирізані на дереві. Він же показав мені шматок білого дерева, на якому були зображені слова або окремі букви». Недім не тільки згадав про наявність у наших предків письмен, але і залишив зразок тексту. У слов’янському літописі від 986 р. повідомляється про посольство хазарського кагана до київського князя Володимира. З цим посольством і міг прибути на Русь кавказький посол. Виникає два припущення: по-перше, оригінал запису Ібн-ель-Недіма був виконаний в рік перебування цього посольства в Києві і, по-друге, то могла бути «охоронна грамота» — свого роду посольський документ.

«Свідчення» Ібн-ель-Недіма в Россії стали відомі в 1836 р. Вони зайвий раз підтверджують, що до християнства русичі мали писемність. Але розшифрувати напис не вдалося: по своїй графіці він відрізняється і від грецької, і від латинської, і від глаголичної, і від кириличної азбуки. Проте всіляких гіпотез було багато. Одні вважали, що це спотворена переписувачами арабська в’язь, інші взагалі сумнівалися в її автентичності і приймали її за вигадку, треті намагалися знайти спільні риси зі скандинавськими рунами, з символами слов'янської глаголиці. Вважали, що це взагалі не напис, а малюнок чи піктографічна маршрутна карта з позначенням річок, гір, лісів. Але такі припущення не дуже переконливі. Викликає суперечку і те, на чому було зроблено напис. Одні вважають, що його вирізали на дошці, як і боргові зобов'язання на Русі. Інші - накреслена на корі дерева, на бересті. Сьогодні більшість фахівців вважає запис Ібн-ель-Недіма зразком «черт и резов». Але як би там не було, напис свідчить про існування в дохристиянській Русі писемності.

Інший арабський письменник ель-Масуді (помер в 956 р.) в своїй праці «Золоті луги» стверджував, що бачив в одному з слов’янських храмів пророцтво, вибите на камені. А персидський вчений Фахр ад-Дін (початок XIII ст.) повідомляв, що хазарське письмо «походить від слов’янського».

Таким чином, не викликає сумніву, що писемність у слов'ян виникла досить рано. «Зовсім не було б сміливим припущення про наявність певних форм писемності у русів антського періоду» (тобто приблизно VI ст. н.е),— вважав академік З.Обнорський. Найдавніше слов'янське письмо могло бути дуже примітивним, на кшталт «черт і резов», найпростіших рахункових знаків у формі рисочок і зарубок, родових і особистих знаків, маршрутних схем, календарних заміток. Але таке письмо абсолютно непридатне для більш складних документів — військових і торгових договорів, богослужебних текстів, історичних хронік. Для них використовувалися грецькі і латинські букви принаймні протягом двох-трьох століть, поступово пристосовувавши їх до передачі фонетики своєї мови. Цілком можливо, що у різних племен письмо було різним.

Існують написи на золотих і срібних монетах князя Володимира кінця Х - початку XI ст., які почали чеканити після введення християнства. Графіка на монетах кирилична, а мова болгарська. Формула легенд на монетах однотипна: «Володимир, а се його злато (сребро)». Традиція карбування монет була нетривалою, від кінця 980-х років до 1018 р.

Ще одна категорія написів представлена легендами на металевих печатках, що належали князям і церковним ієрархам. Вони привішувалися до офіційних документів, листів (мова грецька, час поширення - кінець Х-ХІ вік). На найдавнішій печатці міститься ім'я князя Ізяслава Володимировича (помер у 1001 р.). Ще давніша печатка, що нібито належить князю Святославу (помер у 972 р.), але напис на ній нерозбірливий. До більш пізніших (XI ст.) належать два масиви печаток: київських митрополитів (з 1037 р.), які містять легенду грецькою мовою, та князів (з сер. XI ст.), які містять легенду також грецькою мовою.

Привіска печаток до офіційних документів відноситься до однієї з найдавніших традицій у Європі. Звичай звислої печатки та її оформлення на Русі були запозичені з Візантії. Інформація про використання звислих печаток київськими князями зустрічаються в договорах Ігоря (944 р.) і Святослава (971 р.) із греками. Печатки і письмові відомості про них говорять про те, що вони, як аксесуари письмових послань, виникли на Русі в дохристиянський час і пов'язані з князівським (державним) діловодством. З прийняттям християнства ця традиція розширилася завдяки печаток церковних ієрархів. Печатки Х-ХІ ст. свідчать про значну роль грецької мови і грецької буквеної графіки в ранній період давньоукраїнської писемності. Традиція звислої печатки в Київській Русі охоплює період Х-Х ст.

Наступну групу написів утворює епіграфіка. До неї відноситься граффіті, видряпані на стінах споруд, та написи на каменях і предметах (мечах, обладнанні), які ми згадували раніше. Найдавніші датовані граффіті відносяться до 1052-1054 р. Вони видряпані кирилицею на стінах Софії Київської. Наявність кириличних написів на речах, на різного роду предметах говорить про високий ступінь грамотності і духовного життя давньоруського народу. Найдавнішим датованим кам'яним написом є відомий Тмутараканський напис 1068 р., що зафіксував ширину Керченської протоки, заміряну за розпорядженням князя Гліба Святославича. Давньоруська епіграфіка за графікою письма кирилична. Рідко зустрічаються граффіті, виконані глаголицею, наприклад, у Новгородському Софійському соборі.

Сферу діяльності, що викликала до життя давньоруську епіграфіку, можна поділити на неофіційну й офіційну. У більшості своїй граффіті відносилися до неофіційної діяльності людей (священнослужителі та грамотні парафіяни), які писали про події як місцевого, так і державного життя. Вивчаючи епіграфіку, можливо прослідити, як із століття в століття вдосконалювалося і поширювалося кириличне письмо.

До пам'яток писемної культури належать і такі види, що не залишили слідів. Це, насамперед, записи на воску. Вони недовговічні через властивості матеріалу. Крім того, писання на воску передбачало знищення попереднього запису для нанесення нового. Археологи знаходили так звані цери, невеликі дощечки з бортиками з країв. На дощечки наносився віск, дві цери з'єднувалися як диптих і закривалися як книжка, восковими поверхнями усередину. У відкритому положенні на воскових поверхнях текст наносився писалом. Гострою частиною писала записували слова, а пласким кінцем (лопаточкою) затирали написане, готуючи воскову поверхню для нових записів. Найдавніші цери, знайдені в Новгороді, відносяться до кінця XI ст. Сфера діяльності, яка була пов'язана з письмом на воску чи обумовила його існування, - навчання дітей. Про це свідчить кирилична абетка, що вирізана на звороті однієї з цер.

Ще одним видом письмової культури, який майже не залишив слідів, є запис чисел у системі абака. Абаком називається спосіб рахунку, завдяки якому числові «записи» робилися завдяки розміщенню за певними правилами дрібних предметів (камінчиків, сливових і вишневих кісточок тощо) на будь-якій рівній поверхні. В Київській Русі найдавніші поховання, у яких знаходять рахункові кісточки, відносяться до XI ст. Сферою діяльності, що обумовила існування системи абака, була торгівля, фінансові операції і наукові заняття.

Крім вказаних видів давньоруської писемності, існували й інші, спеціальні написи на дереві. Так, у давніх текстах зустрічається поняття «дъска», що має значення – борговий запис. Імовірно, це згадування про дерев'яні бруски. Певними знаками на невеликому дерев'яному бруску вирізували величину боргу. Брусок розколювали уздовж напису на дві частини: одна залишалася у боржника, друга у кредитора.

Різновидом писемності були різьблені дерев'яні календарі. Вони робилися у вигляді багатогранних жезлів, на гранях яких карбами позначалися дні, а особливими позначками - релігійні свята. Сферою існування цього виду писемності був народний побут.

Ще однією групою пам'ятників писемності є унікальні письмові джерела - берестяні грамоти. Найдавніша з них відноситься до 20-х років XI ст. Перша берестяна грамота була виявлена в 1951 р. у Новгороді. Зараз відомо понад вісімсот берестяних грамот. Використання берести для писання було обумовлено великою вартістю пергаменту і відсутністю в той час паперу. Текст наносився за допомогою писала. З одного боку воно було загострене на зразок шила (ним дряпали текст), з іншого боку писало мало лопаточку, яким букви продавлювали. Писала зустрічаються в культурних шарах Новгорода Х ст., але берестяних грамот того часу не знайдено.

Берестяні грамоти мали, перш за все, побутове призначення, на зразок сучасного приватного листування. Тільки тексти берестяних послань були значно коротші (надішліть, купіть, зробіть, передайте, попросіть). Багато записів мали ділове, торгове, фінансове, навчальне, приватне призначення. Зміст берестяних грамот - реальне життя людини в її турботах і щоденній праці. Серед них дуже мало текстів релігійного змісту. Берестяна писемність не перетиналася з книжковою, а доповнювала її. Сфера, яку обслуговувала берестяна писемність, був сам народ, який мав високу грамотність. Про це свідчить велика кількість писал, що знаходяться у всіх культурних прошарках Новгороду, починаючи з Х ст.

Поиск по сайту: