ОСНОВНІ АНТИУКРАЇНСЬКІ ЦЕНЗУРНІ ЦИРКУЛЯРИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ДРУКАРСТВО

20.2.1. Валуєвський циркуляр 1863 року. Від імені «більшості малоросіян» П. Валуєв виклав у листі до міністра освіти свою відому думку про те, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, наріччя ж, вживане простолюдом, є та ж російська мова, лише зіпсована впливом на неї Польщі. Загальноросійська мова така ж зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть більше зрозуміла, ніж українська мова, яку тепер творять».

Переконавши себе в такому висновку, П. Валуєв 18 липня 1863 р. надсилає до Київського цензурного комітету таємний циркуляр, який пізніше дістав назву Валуєвського. До речі, до жовтневого перевороту 1917 р. в Росії цей документ не публікувався. Пізніше в різних виданнях подавався його детальний або скорочений варіант разом з викладом доповідної записки, на який найчастіше й посилаються науковці. Пропонований текст документу є оригіналом і був знайдений у архіві колишнього київського цензурного комітету. Тому з огляду на це його варто навести повністю: «Внаслідок представлення від 27 минулого червня за № 342 пропоную Київському цензурному комітету зробити розпорядження, аби до друку дозволялися лише такі твори на малоросійському наріччі, які відносяться до галузі красного письменства, пропуск же книг тією мовою як релігійного змісту, так і навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, призупинити до розв'язання піднятого з цього предмету питання в установленому порядку, про що комітет буде своєчасно поставлений до відома».

Поява цього руйнівного для книговидавничої справи в Україні й ганебного в історії всієї людської цивілізації циркуляру зумовлена результатом культурницької праці, яка пожвавилася після першого десятилітнього антракту в історії українського руху, пов'язаного з розгромом Кирило-Мефодіївського братства, невдалими спробами «Молодої України» підвести із занепаду духовні сили народу. На твердий грунт ставала «Основа» — перший у Росії український за мовою і суттю друкований періодичний орган, повсюдно в містах і селах України відкривалися недільні школи, знову, як і в період виходу Кулішевої «Сільської бібліотеки», до читача почали надходити українські книги, зокрема підручники. Але, як висловився Сергій Єфремов, цьому медовому місяцю українського руху судилося мати надто коротке існування.

20.2.2. «Пропуск книг тією мовою», говорячи словами Валуєвського циркуляра, призупинявся не тимчасово. Вже з початку 70-х років урядовий тиск на українофільський рух знову посилився. Фінальним акордом чергового наступу на все українське стала діяльність «Юго-Западного отделения Императорского Географического общества», яка чітко проявилася, зокрема, в налагодженні випуску українознавчої літератури, заснуванні мережі спеціальних магазинів, де продавалися саме українські книги. За доносом М. Юзефовича цар наказав створити спеціальний комітет для розгляду питання про «українофільство». Сюди увійшли високопосадові особи держави: міністр внутрішніх справ Тімашев, міністр народної освіти Толстой, начальник Третього відділу імператорської канцелярії Потапов та голова Київської археографічної комісії Юзефович. Саме для одного із засідань цієї комісії Головне управління у справах друку підготувало досить красномовний документ, який укотре вже проливає світло на причини категоричного небажання царського уряду поширення в Російській імперії саме української мови та літератури і, насамперед, у друкованому вигляді. Цей маловідомий документ вартий того, аби про нього знав нинішній український читач: «Цензурне відомство давно вже звернуло увагу на появу в друці значного числа книг, що видаються на малоросійському наріччі.

Стежачи з особливою увагою за спрямованістю усіх видань для народу на малоросійській мові, яких розплодилося у значній кількості, не можна було не прийти до позитивного висновку в тому, що вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритого лише благовидними формами зазіханню на державну єдність і цілість Росії.

До Київської цензури неодноразово подавалися рукописи, які не були пропущені до друку саме тому, що в них виявлялася ворожість до вищих і багатих прошарків суспільства...

Із інформації, що є в 3-му відділенні Власної Його Величності Канцелярії і Міністерства внутрішніх справ, особливої уваги за­слуговує виявлена недавно у Волинській губернії поява книг і брошур на малоросійському наріччі, творів Шевченка...

У писаннях сучасних діячів українофільства не лише проглядається, а й висловлюється прямо думка про відокремлення Малоросії від усієї Росії, відокремленні поки що лише літературному, але за яким природно і навіть неминуче має прийти прагнення до відокремлення політичного, бо ніщо не об'єднує людей в політичному відношенні так сильно, як єдність мови і літератури, і навпаки, ніщо не роз'єднує їх так, як відмінність мови і писемності (вид.- А.Б.). Допустити створення особливої простонародної літератури на українському наріччі означало б покласти міцну основу для розвитку переконання у можливості здійснити в майбутньому... відчуження України від Росії».

Те, що десятиліттями приховувалося й завуальовувалося, нарешті, було сказано гранично чітко й однозначно: аби поставити раз і назавжди всілякі питання про український сепаратизм, який за століття перебування України в складі Росії виникав систематично, треба було передусім заборонити цю мову.

Отож, заборона друкування книг українською мовою, як і заборона поширення цієї мови серед українського населення Російської імперії, стала для ревнителів цієї справжньої «тюрми народів» головним чинником виживання цієї імперії.

Мова, її друковане слово справді об'єднувало людей, піднімало їх з колін, спонукало думати і перетворювало їх цим думанням з «малоросів», «хохлів» в українців. Як тут не згадати слова Івана Огієнка про те, що мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова — житиме й народ, як національність; не ста­не мови — не стане й національ­ності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом.

20.2.3. Енський указ 1876 року. «Розгромний» висновок створеної Олександром II спеціальної комісії щодо «смертельно небезпечного» для Російської імперії друкування книжок українською мовою спонукав його підписати в травні 1876 р. в німецькому містечку Емсі, де цар перебував з родиною на відпочинку, черговий антиукраїнський цензурний циркуляр. Тому й одержав він пізніше назву Емського. Цей документ таємно був переданий до Головного управління у справах друку, а звідти розійшовся в усі кінці імперії: до всіх цензурних комітетів, цензорів, губернаторів, начальників друкарень. Ось першодрук Емського указу:

«Государ Імператор в 18/30 день минулого травня Височайше повелів:

1. Не допускати ввезення в межі Імперії без особливого на те дозволу Головного управління у справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоросійському наріччі.

2. Друкування й видання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком лише: а) історичних документів і пам'яток; б) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам'яток безумовно дотримувався правопис оригіналів; у творах же красного письменства щоб не допускалося ніяких відхилень від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше як після розгляду рукописів у Головному управлінні у справах друку.

3. Заборонити також різноманітні сценічні постановки і читання на малоросійському наріччі, а також і друкування на такому ж текстів до музичних нот.

4. Припинити подальший випуск газети «Кіевский телеграф».

Про таке Височайше повеління повідомляю Вашу світлість для неухильного керівництва».

Отож, на відміну від валуєвського обтічного, невизначеного «приостановить» головною домінантою цього акта стає слово «воспретить». Так само, як на відміну від попереднього, в цьому циркулярі перший пункт починався із заборони ввезення українських книг з-за меж Російської імперії.

Після Емського указу в Україні настав найгнітючіший, найтрагічніший 30-літній період реакційної цензури. Дедалі важче доводилося українському друкованому слову пробиватися крізь цензурні й поліцейські рогатки до читача. Закривалися українські часописи, зазнавали переслідувань ті, хто мав причетність до друку, поширення чи й навіть читання книжок українською мовою.

Саме на цей період припадає особливо «плідна» діяльність двох маловідомих поки що в нашій історії антиукраїнських інституцій — Київського Тимчасового комітету у справах друку та Київського окремого цензора з іноземної цензури. Ці управління були безпосередньо підпорядковані двом провідним центральним відомствам міністерства внутрішніх справ у Петербурзі — Головному управлінню у справах друку та центральному комітету з іноземної цензури — і мали практично ніким не обмежені повноваження в Україні щодо того «пущать» чи «не пушать» до друку або щодо поширення серед українського населення будь-якої україномовної книжки, листівки чи періодичного видання. Щоправда, рішення хоча й приймалися київськими цензорами, але мали силу лише після того, як затверджувалися в Петербурзі, на що втрачалося від одного до восьми місяців. Процедура отримання дозволу на друк була довгою і принизливою. Крізь недремне цензурне око практично не могла пройти жодна фраза, жодне слово, в якому був би бодай найменший натяк, скажімо, на історичне минуле українського народу, згадка про когось із національних героїв чи спроба захисту рідної мови. Питання про такі рукописи або щойно видані без дозволу цензурного відомства книжки негайно виносилися на засідання комітету, де ретельно фіксувалися всі «огріхи», і надсилалися письмово до Петербурга для «предварительного испрошения по сему предмету указаний Главного управлення».

Поиск по сайту: