ЦЕНЗУРА ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ ЯК ЧИННИК ЗАБОРОНИ УКРАЇНСТВА

Збагнути весь трагізм ситуації з виданням будь-якої української книги чи із заснуванням будь-якого україномовного періодичного органу в той час, як і повніше оцінити зусилля, мужність та самовідданість тих діячів українського відродження, хто все ж брався за невдячну й небезпечну, але таку вкрай потрібну справу, можна, перечитавши бодай кілька журналів цезурного комітету.

На спеціально скликаному засіданні Київського Тимчасового комітету у справах друку 4 листопада 1909 р. розглядалося питання про незаконно випущений книговидавництвом «Час» українською мовою відривний «Календар на 1910 рік». Саме на сторінках цієї невеликої за обсягом книжечки весь склад комітету на чолі із «заслуженим професором Т. Флорінським» «угледів ряд упущень, суджень і заміток, що заключають в собі ознаки злочинних діянь, які караються Законом Кримінального Уложення 1903 року».

Що ж кримінального містилося в цьому «Календарі»? Про це розкажуть витяги з протоколу: «1. День 23 квітня, до якого приурочено святкування народин її Імператорської Величності Государині Імператриці Олександри Федорівни, помічений як звичайний буденний день. Цифра 23 надрукована чорним шрифтом, а на відповідному листку не згадується про те..., що цей день високоурочистий і неприсутственний. Якщо взяти до уваги, що в календарі старанно позначені дні народження й іменини «українських» письменників і діячів..., то маються підстави бачити в допущеній у календарі крупній помилці злочинну неохайність, як результат неповаги до верховної влади. 2. На листку 6 грудня про іменини Його Імператорської Величності Государя Імператора надруковано дрібним шрифтом внизу, а більшу частину аркуша займає портрет артиста М. Садовського, який відзначає день народження 6 грудня, в чому, без сумніву, можна бачити неповагу до священної особи Государя Імператора... 4. На звороті листка від 3 червня є таке місце, взяте з твору Драгоманова. (У великій цитаті йдеться про необхідність посилити просвітницьку роботу серед українців рідною мовою – А.Б.). У цих словах подано яскравий прояв тієї невідповідної з історичною істиною й інтересами єдиної держави ідеї повної племінної і культурної відокремленості й самостійності малоросійської гілки російського народу, якою проникнуто весь зміст розглядуваного календаря. Словами Драгоманова дається всім малоросам або, за термінологією укладачів календаря, «українцям» порада... знати лише свою українську національність, говорити лише українською мовою...».

А чого варті, скажімо, такі звинувачення: «У тексті вживаються невизнані офіційно законами, тенденційно придумані терміни — «Україна» в значенні географічно-етнографічної області, заселеної малоросами, «українці» замість «малоросів», «москалі» замість «великоросів». Вказується, що український народ усе життя прожив рабом («все життя любив волю — і все життя жив рабом»)...

При означенні важливих подій в історії Малоросії опущені такі, які потягнули возз'єднання всіх частин Русі в одне ціле, як Переяславська Рада або Полтавська перемога, і внесені такі, в яких виступає факт зради єдності Росії, як занесений на звороті аркуша 27 квітня: «28 квітня 1659 р. — гетьман Іван Виговський розбив московське військо під Конотопом».

Наведені цитати красномовно засвідчують, як безсоромно й жорстоко відбиралося в народу власне ім'я — українці (бо термін, виявляється, «тенденційно придуманий», хоча, якщо знати добре історію, вперше він згадується ще в Іпатіївському літописі, коли, власне, таких термінів як Росія, російський справді ще не було), як перекручувалися історичні факти, як з народних героїв, істинних патріотів своєї Батьківщини робилися її люті вороги (і не лише у випадку з І. Виговським, а й І. Мазепою, С. Петлюрою, М. Грушевським, І. Огієнком та багатьма іншими).

Залишається лише дивуватися й захоплюватись, як за таких жахливих умов реакції, справжньої антиукраїнської істерії, зчиненої на сторінках шовіністично налаштованої російськомовної преси, українське друковане слово все ж пробивалося до читача. Адже саме в цей час українськими видавництвами, по суті, в напівлегаль­них умовах було видруковано десятки книжок, сотні чисел періодичних видань, які відігравали своєрідну роль речників національного відродження — «Про українську мову й українську школу» М. Грушевського, «Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх» М. Грушевського, дванадцять зшитків упорядкованої О. Коваленком унікальної поетичної антології «Українська муза», брошура й текст національного гімну «Ще не вмерла Україна», серія народних календарів та ряд інших.

Примірники таких видань, потрапляючи на цензорські столи, відразу вкривалися численними зауваженнями, викресленнями, звинуваченнями всезнаючих контролерів громадської думки, а згодом ставали предметом обговорення на багатогодинних засіданнях комітету. Коли б зібрати докупи всі ці зауваження й «причіпки», що так ретельно фіксувалися в «Журналі протоколів засідань Київського Тимчасового комітету у справах друку», можна було б скласти не один том смішних і абсурдних, гірких і трагічних курйозів під умовною назвою «Заборона українства», які протягом століть невідступне супроводжували українське друковане слово.

Варто бодай побіжно оглянути сторінки таких «Журналів», і перед читачем постане задушлива картина нищення всього українського, народного. Так, 23 січня 1910 р. цілковитого розгрому зазнав «Народний календар на 1910 рік, виданий як додаток до газети «Село» Першою Київською друкарською спілкою. Кримінально підсудними були визнані в тому календарі статті М. Грушевського «Пам'ятник Шевченкові», «Коротка історія України», Ю. Сірого «Українська земля» й навіть вміщені на окремих сторінках портрети Т. Шевченка, П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи. І знову, як і в попередньому випадку, — неприйняття історичної правди, стандартні звинувачення в «українському сепаратизмі»: «Південна гілка російського народу, яка сама себе споконвіку називала Руссю, руським народом і для означення якої установлений термін «малороси» (в офіційних виданнях, законах, урядових розпорядженнях, шкільних і наукових картах, підручниках історії і географії), у даному календарі самочинно називається нововигаданими термінами — «Україна» і «український народ», назвами, які зовсім чужі народним масам...

Оголошуючи «українців» за особливий, не російський, народ, укладачі календаря, всупереч явним фактам науки і життя, переконують своїх читачів — селян і робітників, що російська літературна мова для них, «українців», чужа... Факт возз'єднання Південної Русі з Московським царством у XVII столітті трактується як жорстоке і несправедливе насилля над українським народом... Всі ці твердження є злочинною і шкідливою пропагандою».

Злочинна і шкідлива пропаганда вбачалася цензорам не лише в окремих публікаціях чи фрагментах великих рукописів, а й у творах Т. Шевченка, на друкування яких це відомство раніше давало дозвіл. Так сталося, зокрема, з «Малим Кобзарем для дітей», що вийшов у видавництві «Український учитель» накладом 3000 примірників. Книга складається з біографії поета і близько чотирьох десятків підцензурних віршів. Але і в біографії, і у віршах було побачено «пробудження у південноросійського простолюдина ворожого почуття до вищих класів населення і до великоросійської гілки російського народу, тобто злочин за п. 6 ст. 129».

За цією «злочинною» статтею проходили в цензурному комітеті й окремі твори, надруковані в упорядкованих О. Коваленком і Б. Грінченком збірках поезії «Український декламатор» (томи 1-3): в поемі Т. Шевченка «Сон» цензорів обурили слова на адресу Петра І, який «розпинав Україну», і Катерини II, яка «Україну доконала»; в поемі «Кавказ» — думка про зазіхання Росії на чужі території; у вірші «Розрита могила» — докір Б. Хмельницькому за наслідки приєднання України до Росії; у поемі І. Франка «Мойсей» — авторське передбачення українському народові, що він незабаром «трусне Кавказом, впережеться Бескидом, покотить Чорним морем гомін хвилі»; у вірші Олександра Олеся «Я більше не плачу» — звернення до закованого в кайдани народу перестати мовчати, а боротися за волю.

У згадуваному «Журналі протоколів» ретельно зафіксовано хід розгляду ще одного «злочинного» твору — цього разу музичного. Йдеться про кантату М. Лисенка на слова В. Самійленка «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка», виданої в друкарні Чоколова (Київ) у кількості 500 примірників. Власне, цензуру стривожила не стільки музика й текст, скільки художнє оформлення виданого музичного твору. На обкладинці кантати художник зобразив загін запорозьких козаків на чолі з гетьманом, який мчав до пагорба з могильним пам'ятником Кобзареві. Запорожці бадьорими виразами облич та переможними жестами засвідчували свій урочисто-піднесений настрій, а гетьман булавою показував народові на могилу поета. Ось як «прочитав» цей малюнок і який висновок зробив з нього черговий цензор: «Малюнок сповіщає малоросам про відновлення колишньої політичної самостійності Малоросії, втрату якої Шевченко в своїх творах оплакував і до повернення якої він закликав малоросів прагнути. На стор. 5-7 ідея малюнка знаходить собі підтвердження і в тексті: «Його (Шевченка) душа живе, кружляє між нами надією на щастя, на свободу». А вже сам цензурний комітет у висновку, надісланому до столиці, побачив у цьому малюнку й відчув у музиці кантати «пробудження південної гілки малоросійського народу до зрадницьких діянь проти Росії, тобто ознаки злочину, передбачені п. 1 ст. 129».

Іноді перестрахування цензорів доходило до цілковитого абсурду, як це сталося у випадку з афішею спектаклю «Ведмідь і Паша», випущеною на замовлення приватних осіб французькою мовою друкарнею університету св. Володимира. На стурбоване подання цензора про те, що в цій афіші є щось таке, що не прямо вказує на критику влади, Київський військовий генерал-губернатор терміново дав вказівку попечителеві округу поінформувати: за чиїм дозволом була надрукована ця афіша. Там, одержавши таку сувору депешу, спочатку винесли начальнику університетської друкарні П. Коломійцеву догану, а потім почали з'ясовувати деталі. Виявилося, що афіша друкувалася за дорученням Київського цивільного генерал-губернатора Фундуклєєва з дозволу старшого поліцмейстера. Начальник університетської друкарні, надавши військовому генерал-губернаторові оригінал афіші і письмову резолюцію про дозвіл, просив зняти з нього незаслужено понесене покарання.

Які ж наслідки передбачалися за подібні «антидержавні» дії українських видавців? Найперше, в зазначених вище випадках весь наклад видань підлягав безумовному арешту, а згодом, за поданням до Київської судової колегії, — і повному знищенню. До кримінальної відповідальності притягувалися ті, хто мав причетність до видання книги, брошури чи періодичного органу. Така доля, зокрема, спіткала редакторів М. Рукосуєва (за «Календар на 1910 рік»), А. Ямпольську (за «Народний календар на 1910 рік»), Л. Старицьку-Черняхівську (за окремі публікації в журналі «Світло»), Л. Шерсткж (за брошуру «Про навчання дітей рідній історії»). І перелік цей можна продовжувати.

Поліційно-репресивна машина працювала безвідмовно: щойно віддруковані наклади книг конфісковувалися блискавично. Ось характерний приклад. Наступного дня після прийняття рішення про знищення брошури М. Грушевського «Про українську мову і українську школу» управління Київського поліцмейстера в своєму донесенні Центральному цензурному комітетові повідомляло, що названа брошура «конфіскована повністю, в кількості 3700 примірників. З них: 3230 — у друкарні, 470 — у магазині «Літературно-наукового вісника».

Траплялися, щоправда, випадки, коли окремим «засудженим» до знищення книгам просто щастило. Для прикладу, за донесенням того ж управління Київського поліцмейстера із виданих у світ 450 примірників брошури «Ще не вмерла Україна» з текстом національного гімну вдалося перехопити лише 210 примірників. Інші встигли розійтися серед покупців.

Серед найпоширеніших форм цензурних репресій проти українського друку цього періоду можна виділити такі:

• конфіскація окремих чисел періодичних органів або цілих накладів видань;

• відмова в реєстрації видавництва з надуманих причин неблагонадійності його програмних цілей;

• вилучення в тексті набраного журналу чи книги речень, а то й цілих абзаців, які з певних причин не сподобалися цензорові;

• заборона друкування у збірниках чи журналах, що виходили в Україні, публікацій авторитетних українських авторів, які, одначе, в перекладі російською мовою безперешкодно вміщувалися в російськомовних виданнях.

Свавілля цензурного комітету і його підрозділів на місцях чинилося на загальному фоні наростаючої боротьби з українством адміністративними, судовими, поліційними заходами. Для їх здійснення широко залучалися чиновники земств, шкільної, лікарської, поштової і навіть церковної адміністрацій. Сумна, безпросвітна картина нищення всього українського постає перед очима, коли знайомишся з численними повідомленнями з місць, які постійно друкувалися в то­гочасних україномовних виданнях. Ось лише деякі з них.

Ø Завідувач бібліотекою м. Острогозька Воронезької губернії відмовився прийняти до бібліотечного фонду подаровані українські книжки — твори М. Коцюбинського, М. Грушевського, В. Винниченка та ін., мотивуючи свою відмову тим, що «книги ці загрожуватимуть безпеці бібліотеки» (Сніп. 1912. № 33).

Ø Звенигородська повітова земська управа відмовилася поширювати серед селян вислані їй Київською земською управою для безплатної роздачі брошури відомого в Україні популяризатора Є. Чикаленка «Розмови про сільське хазяйство». Управа мотивувала це тим, що брошура «написана викривленою російською мовою» й мало зрозуміла селянам (Украинская жизнь. 1912. № 9).

Ø Кременчуцька земська управа запропонувала своєму агрономові «всю літературу малоросійською мовою вилучити із вжитку і повернути назад» (Рада. 1912. № 13).

Ø На запит української інтелігенції м. Василькова про дозвіл постановки українського спектаклю одержано відмову: «Якщо хочете бавитися на свята, вибирайте щось російське, а українське не дозволяємо» (Засів. 1912. № 10).

Ø Інспектор Хоролського реального училища під час відвідування помешкань вихованців розшукує українські книги. Знайшовши в одного з учнів «Літературно-науковий вісник», він пригрозив суворим покаранням власникові «мазепинського журналу» (Рада. 1912. № 89).

Навіть цей короткий перелік прикладів засвідчує, що практично аж до лютневих подій 1917 р. кожна, бодай найменша, спроба культурно-освітнього розвою серед українського населення не просто контролювалася могутнім бюрократичним апаратом, а й методично спрямовувалася винятково у великодержавницьке русло. Найменші потуги української інтелігенції захистити свої права, звертатися до свого народу його рідною мовою, підвищувати його освітній рівень тут же натикалися на глухий мур заборонництва.

Цензура українського друку ставала, отже, головним чинником заборони мови, літератури й культури багатомільйонного українського народу.

Список використаної літератури

1. Анушкин А.И. Рассказы о старых книгах. – М.: Книга, 1979. - 128 с.

2. Анушкин А.И. Во славном месте Виленском. Очерки из истории книгопечатания. - М.: Искусство, 1962. - 172 с.

3. Баренбаум И.Е., Давыдова Т.Э. История книги. - М.: Книга, 1979. - 128 с.

4. Бас И. Великое открытие: 500 лет книгопечатания. - М.-Л., 1940. - 36 с.

5. Берков П.Н. История русской журналистики ХVІІІ века. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1952. - 572 с.

6. Видашенко М.Б. Музей Івана Федорова у Львові. - Львів: Каменяр, 1979. - 128 с.

7. Госин И.Я., Смирнова М.Н., Черняк Л.Е., Шилина А.Т., Ясельман Э.С. Библиографические сведения в изданиях. - М.: Книга, 1981.

8. Граматика Івана Федорова. - К.: Дніпро, 1964.

9. Гутянський С.К (гл.ред.) З історії книги на Україні. - К.: Наукова думка, 1978. - 116 с.

10. Державний музей книги і друкарства Української РСР. - К.: Мистецтво, 1977

11. Державний музей книги і друкарства: Фотопутівник. - К., 1981. - 128 с.

12. Западов А.В. (ред.) История русской журналистики XVIIIХІХ веков. - М., 1963. - 516 с.

13. Запаско Я.П. Мистецтво книги на Україні в XVIXVIII ст. - Львів: Вид-во Львівського ун-ту. 1971. - 310 с.

14. Запаско Я. Першодрукар Іван Федоров. Нарис. - Львів, 1964. - 112 с.

15. Засурский Я.Н. (сост.) История печати: Антология. – М.: Аспектпресс, 2001. - 494 с.

16. Зернова А.С. Начало книгопечатания в Москве и на Украине. - М., 1947. - 104 с.

17. Ісаєвич Я.Д. Першодрукар І.Федоров і виникнення друкарства на Україні. - Львів, 1975. – 152 с.

18. Киселева Л.И. О чем рассказывают средневековые рукописи (рукописная книга в Западной Европе). - Л., 1978. - 144 с.

19. Малыхин Н.Г. Очерки по истории книгоиздательского дела в СССР. - М., 1965. - 448 с.

20. Мильчин А.Э. (ред.) Краткий справичник книголюба. - М., 1984. - 480 с.

21. Михайлин І.Л. Історія української журналістики ХІХ ст.: Підручник. - К., Центр навчальної літератури. 2003. - 720 с.

22. Михайлин І.Л. Основи журналістики: Підручник. - К.,:ЦУЛ, 2002. - 284 с.

23. Немировский Е.Л. Иван Федоров. - М., 1985. - 320 с.

24. Немировский Е.Л., Горбачевский Б.С. Рождение книги. - М., 1957. - 232 с.

25. Немировский Е.Л., Горбачевский Б.С. С книгой через века и страны. – М., 1964. – 384 с.

26. Немировский С.Л. Начало книгопечатания на Украине. Иван Федоров. - М., 1974. - 224 с.

27. Орлов А.С. (гл.редак.) Иван Федоров - первопечатник. – М.-Л., 1935. - 292 с.

28. Осетров Е. Мир первопечатника. - М., 1983. - 64 с.

29. Осетров Е. Сказ о друкаре Иване и его книгах. - М., 1983. - 96 с.

30. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. Навч. посібник. - Л.: Афіша, 2001. - 416 с.

31. Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (ХVІ - перша половина ХVІІ ст.). Збірник документів. - К.: Наукова думка, 1975. - 344 с.

32. Сидоров А.А. История оформления русской книги. - М.-Л., 1946. - 384 с.

33. Сикорский Н.М.(гл.ред.) Книговедение: Энциклопедический словарь. - М.: Сов.энциклопедия, 1980. – 664 с.

34. Слуховский М.И. Из истории книжной культуры России. - М., 1952. - 244 с.

35. Тимошик М. Історія видавничої справи.- К., 2003.- 496 с.

36. Тихомирова М.Н., Сидорова А.А., Назарова А.И. У истоков русского книгопечатания. - М., 1959. - 268 с.

37. Українська книга. – Київ, Харків, 1965. - 268 с.

38. Чудакова М.О. Рукопись и книга. - М.: Просвещение, 1986. - 176 с.

ТЕМА № 21

Поиск по сайту: