СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ ХІХ СТ

Одним з осередків формування громадянської і художньої думки на Україні був Харківський університет (заснований у 1805 р.), діяльність якого сприяла виникненню на Україні періодики: журналів «Харьковський Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816-1819), «Украинский журнал» (1824-1825).

Українська журналістика розпочала свою історію від виходу у світ (4 травня 1812 р.) першого номера газети «Харьковский еженедельник», яка існувала до липня 1812 р. У 1816 р. у Харкові виникло одразу три періодичних видання: газета «Харьковские известия» і літературні журнали — «Харьковский демокрит» та «Украинский вестник».

«Харьковский демокрит» був гідним продовжувачем таких російських періодичних видань XVIII ст., як «Живописец» М. Новікова, «Почта духов» I. Крилова та деяких журналів І-ої чверті XIX ст. Продовжуючи традиції цих сатиричних журналів, «Харьковский Демокрит» порушував соціальні питання, показував класові конфлікти між поміщиками і кріпаками. Звичайно, елементи «зубоскальства» і навіть реакційні випади проникали і на його сторінки. Але визначальною у журналі була критика окремих сторін суспільного життя того часу. З часом у журналі все виразніше звучали сатирично-викривальні мотиви, порушувалися соціальні питання, викривалася головна суперечність суспільного життя того часу — конфлікт між експлуататорами та експлуатованими.

«Харьковский демокрит» відіграв помітну роль і в літературній боротьбі, яка точилася на той час і на Україні, і в Росії. Журнал видавався російською мовою, але час від часу на його сторінках зустрічається українська мова. «Харьковский демокрит» проіснував лише півроку — із січня до червня 1816 р.— і був припинений у зв'язку з переїздом його видавця В. Масловича до Петербурга. Але в розвитку української літератури він відіграв значну роль.

Одночасно з «Харьковским демокритом» на Україні почав виходити інший журнал — «Украинский вестник». Він, як і «Харьковский демокрит», видавався російською мовою. Журнал ставив завдання знайомити читача з Україною, з усім її життям. Тут друкувалися не тільки харків'яни, а й кореспонденти з інших міст (Полтави, Чернігова), і не лише України, а й Росії. На його сторінках публікувалися матеріали, які наштовхували на думку про нерозумність, неприродність інституту рабства.

У багатьох художніх творах, надрукованих у журналі, викривалися вади держави, моралі, побуту, породжені кріпосницькими відносинами. «Украинский вестник» гостро таврував продажність суду, хабарництво чиновників. «Украинский вестник» піддавав критиці не лише дворянство, а й буржуазію. Сатира журналу багато в чому сприяла зародженню критичного погляду на дійсність, що, без сумніву, не могло не позначитись на розвитку цих тенденцій в українській літературі.

На сторінках «Украинского вестника» вміщувалися твори російських письменників, зокрема діячів декабристських таємних організацій і періодичних видань. Зв'язок журналу з прогресивною російською літературою, а особливо з літературою декабристського табору, стимулював розвиток національних начал української літератури, бо саме декабристи звернули особливу увагу на необхідність створення кожним народом своїх національних літератур, свого національного мистецтва.

«Украинский вестник» закликав сучасників збирати скарби української народної творчості. В. Анастасевич, звертаючись до видавців, писав: «Соберите и сохраните уцелевшие в устах народных остатки малороссийского слова, не говорю словесности: ибо мы привыкли под нею разуметь только писанные, и притом с искусством, словесные произведения...»

Проте «Украинский вестник» розвивався не лише в прогресивному напрямі. Реакційні, консервативні тенденції в журналі були досить відчутними навіть у тих творах, в яких сатирично змальовувалося життя поміщиків, їхня некультурність, вульгарність тощо. В журналі зустрічалися статті та художні твори релігійно-містичного характеру. Але місце «Украинского вестника» в загальному літературному процесі визначали в першу чергу моменти прогресивні.

«Украинский вестник» був закритий заходами російського самодержавного уряду. В одному з листів міністр освіти князь Голіцин писав з приводу листопадового числа журналу 1819 р.: «...Замечены опять целые статьи, предосудительные по духу их, исполненные мыслей и выражений, противных благонравию и даже благопристойности, не содержащие в себе ни ума, ни приятности, ни остроты, ни какой бы то ни было пользы. Посему, если не находится при Харьковском университете кого более способного к изданию этого журнала в лучшем духе, то не следует его вовсе допускать к печатанию и лучше прекратить немедленно». Перший номер за 1820 р. було конфісковано.

Внаслідок наполегливих і тривалих домагань з боку прогресивної частини харківської громадськості, зокрема університету, міністр освіти дозволив видавати «Украинский журнал». У січні 1824 р. з'явився перший його номер. «Главная цель «Украинского журнала» есть: с распространением правильных и ясных понятий о благочестии и христианских добродетелях вместе способствовать и распространению всеобщего вкуса к отечественной словесности...» В «Украинском журнале» вміщувалися як матеріали релігійного, нерідко реакційного характеру, так і статті прогресивного спрямування. На сторінках «Украинского журнала» публікувалися статті про поезію декабристів, пропагувалися їхні твори (К. Рылеева, В. Раєвського). Поряд із творами революційного звучання в журналі містилися романтичні твори консервативного, а то й реакційного характеру.

Крім поезій, у журналі друкувалася й проза, теоретичні статті і трактати. У деяких статтях ставилися питання про українську мову, народну творчість, про їх значення для розвитку національної української літератури. Так, український письменник і етнограф П. Білецький-Носенко вважав одним з першочергових завдань періодичної преси публікацію на її сторінках творів українською мовою.

Журнал набув широкої популярності і тільки в кінці 1825 р. припинив своє існування внаслідок репресій уряду, викликаних повстанням декабристів.

Після розгрому декабристів у Росії існування періодичних видань було майже неможливе: могли з'являтися тільки окремі збірники, альманахи тощо. У 1831 р. Харківська університетська друкарня видала невеличку книжечку під назвою «Украинский альманах». Видавцями цього першого на Україні альманаху були І. Росковшенко та І. Срезневський. Вони планували й другий номер альманаху. Видавці мали на меті посилити українські національні моменти. Для титульної сторінки номера за малюнком художника І. Альгенштедта було замовлено літографію — краєвид Харкова, щоб, як писав з цього приводу І. Срезневський, «надати вже і в зовнішньому вигляді більше національності альманахові». Але наміри випустити другий номер «Украинского альманаха» не здійснилися через брак коштів.

Проте видання альманахів на Україні не припинилося, бо цього вимагало життя, розвиток української культури. Фактичним продовжувачем «Украинского альманаха» була збірка «Утренняя звезда» (2 книги), до якої увійшли призначені для альманаху матеріали і літографія. Останньою збіркою, яка побачила світ у 30-х роках XIX ст., був виданий І. Срезневським «Украинский сборник».

У кінці 30-х років виникли періодичні видання в Києві. Так, у 1839 р. М. Максимович розпочав підготовчу роботу до видання альманахів під загальною назвою «Киевлянин»; перша книжка вийшла на початку 1840 р. У Києві в 1835-1838 рр. під час контрактових ярмарків виходили інформаційні листки «Киевские объявления». Ця економічно-комерційна за змістом періодика була відповіддю на вимоги промисловості й торгівлі.

У 60-х і 70-х рр. з'явилися ряд безцензурних творів преси бойового демократичного й утопічно-соціалістичного змісту, які почали вже йти в «маси». У цих умовах формувався новий український читач, надзвичайно різноманітний — від високоерудованого інтелігента до малоосвіченого селянина і жадібного до знань школяра. Найширшим колом читачів початку пореформеного періоду була українська буржуазна та дрібнобуржуазна інтелігенція. Швидко зростали групи читачів-селян та робітників.

Усе ж журналістика в цей період розвивається ще повільно. В основному виходили офіціозні «Губернские ведомости». Видань для народу було мало. Серед них виділяються газета І. Франка та М. Павлика «Хлібороб», а також «Чернігівський листок» Б. Грінченка.

У 1861-1862 рр. у Петербурзі виходив журнал «Основа», який об'єднував довкола себе майже всі літературно-наукові сили тогочасної України. Спеціалізовані журнали для дітей, юнацтва, господарські, педагогічні, наукові швидко з'являлися й зникали. Обмежені можливості української періодики привели до того, що боротьба між різними політичними напрямками велася не між періодичними виданнями, а на сторінках одного видання.

У 90-х роках ХІХ ст. з'явилися громадські видавництва й товариства видавничої справи, створені письменниками й публіцистами в Чернігові, Харкові, Києві, Черкасах. Однак розвиток книговидання й журналістики зазнав перешкод у зв'язку з Ємським указом 1876 р. про заборону української мови.

В останні роки ХІХ ст. з'являються революційно-демократичні журнали, пов'язані з іменем І. Франка: «Друг» (1884-1887 рр.) та «Житє і слово» (1894-1897 рр.).

На початку XX ст. на сході України з'явилися різноманітні газети українською мовою. Однак систематично до 1917 р. виходила лише газета «Рада».

На території України в 1913 р. українською мовою було видано 175 назв книг, одна газета і 15 журналів. У 1971 р. — 196 журналів і 1602 газети. У 1972 р. — 2000 газет, 500 видань журнального типу.

Список використаної літератури

1. Бас И. Великое открытие: 500 лет книгопечатания. - М.-Л., 1940. - 36 с.

2. Берков П.Н. История русской журналистики ХVІІІ века. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1952. - 572 с.

3. Гутянський С.К (гл.ред.) З історії книги на Україні. - К.: Наукова думка, 1978. - 116 с.

4. Западов А.В. (ред.) История русской журналистики XVIII-ХІХ веков. - М., 1963. - 516 с.

5. Запаско Я.П. Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIII ст. - Львів: Вид-во Львівського ун-ту. 1971. - 310 с.

6. Засурский Я.Н. (сост.) История печати: Антология. – М.: Аспектпресс, 2001. - 494 с.

7. Малыхин Н.Г. Очерки по истории книгоиздательского дела в СССР. - М., 1965. - 448 с.

8. Мильчин А.Э. (ред.) Краткий справичник книголюба. - М., 1984. - 480 с.

9. Михайлин І.Л. Історія української журналістики ХІХ ст.: Підручник. - К., Центр навчальної літератури. 2003. - 720 с.

10. Михайлин І.Л. Основи журналістики: Підручник. - К.,:ЦУЛ, 2002. - 284 с.

11. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. Навч. посібник. - Л.: Афіша, 2001. - 416 с.

12. Сикорский Н.М.(гл.ред.) Книговедение: Энциклопедический словарь. - М.: Сов.энциклопедия, 1980. – 664 с.

13. Тимошик М. Історія видавничої справи.- К., 2003.- 496 с.

ТЕМА № 22

Поиск по сайту: