СТРУКТУРА РАННІХ ДРУКОВАНИХ КНИГ

Структура ранніх українських друкованих книг свідчить, що друкарі сприймали видання не як набір текстових рядків та ілюстрацій, а як цілісну, логічно вивершену конструкцію, зручну для користувача. Вивчаючи книги, можна прийти до висновку, що вони чітко розуміли подвійну природу книги: як викінчений матеріальний предмет зі своєю, виробленою ще творцями рукописних книг, формою та структурою, та як носія зафіксованих у певній формі, знань, понять, образів.

Таким чином, уже від початків друкарства можна говорити про існування в редакційно-видавничій справі певних вимог щодо структури книги та її частин: вступна, заключна, службовий та основний текст. Запровадження у друкарську практику елементів внутрішньої структури книги свідчить про те, що її створювали люди добре підготовлені як з поліграфічного боку, так і з наукового, освітнього.

Розглянемо деякі складові внутрішньої структури книги, які з часом почали сприйматися, як обов'язковий елемент.

17.3.1. Передмови з’явилися у зв’язку з урізноманітненням тематики першодруків та зростанням попиту на наукові видання. Передмови історично поділилися на дві групи. Перші — невеликі за обсягом звертання до читачів з такими назвами: «Передмова до чительника», «До того, кто будет читати», «Предісловіе к книгу», «Сказаніє учително о составленіи й ползе сей книги». Другі — великі за обсягом та глибокі за змістом наукові трактати, на написання яких автори витрачали нерідко більше часу, ніж на складання основного тексту книги. Передмови такого типу супроводжували, як правило, лаврські друки. Подібні передмови-трактати нерідко були викладені в полемічному стилі, що викликало підвищений інтерес до богословських книг. Авторами таких передмов були: Петро Могила, Тарас Земка, Захар Копистенський, Памва Беринда, вчені з Острозької та Київської академій.

17.3.2. Післямови — цікавий і повчальний додаток до стародруків. У них здебільшого йшлося про умови та обставини роботи над книгою. Нерідко складачі й автори просили в післямовах вибачення у вимогливого читача за недоліки, які можуть зустрітися на сторінках видання.

17.3.3. Більшість видань мали свої посвяти. В них згадувалися люди, які матеріально сприяли появі книг. У віршованій чи прозовій формі цим меценатам висловлювалася довічна вдячність і захоплення їх благородним вчинком. Серед меценатів києво-печерських друків зустрічаються імена Костянтина Долмата, Дмитра Голіцина, інших багатих можновладців, які вкладали свої багатства у видання книг, будівництво шкіл, церков і монастирів.

17.3.4. З кінця XVI ст. в українських книгах з великим, майже на сто років, запізненням почали з’являтися титульні сторінки. В російській друкованій книжці титул з'являється ще пізніше — на початку XVIII ст. В українських виданнях титульний аркуш вперше з’являється в «Читанці» Федорова Острозького видання 1578 р., а згодом — у Острозькій Біблії.

Зміст і перелік видавничих відомостей на титульних сторінках тривалий час не був уніфікованим — все залежало від досвіду й бажання друкарів. В одних виданнях зазначалися лише назви творів без будь-яких дат і прізвищ, в інших поруч з ім'ям автора стояли прізвища меценатів. В перших виданнях не було одностайності щодо року та місця видання. В деяких стародруках цю інформацію розміщували не лише на титулах, а й на останніх сторінках книг. Вперше в світовому книговиданні дату друку книги (на прикінцевій сторінці) зазначив Шиффер, який свого часу відсудив друкарню у Гутенберга. Зазначимо, що позначення дат арабськими цифрами в українському друкарстві з'явилося з другої половини XVIII ст., раніше цифри проставлялися кириличними знаками. По-різному подавалося й літочислення: в одних випадках — від початку створення світу, в інших — від Різдва Христового.

Перші друкарі поступово переконалися у важливості існування титулу, тому в подальшому з більшою вимогливістю підходили до його оформлення. Титул почав виконувати подвійну функцію: давав читачеві головну інформацію про саму книгу (автора, місце і час видання, її зміст) та виконував естетично-художнє навантаження — прикраси з допомогою різноманітних архітектурних чи алегоричних форм, орнаментів тощо.

17.3.5. Розгорнутий титул, фронтиспис також з’являються на початку вітчизняного друкарства. Але, зазначимо, цей видавничий елемент довгий час існував досить епізодично. Як правило, фронтисписи — це високохудожні гравюри із зображенням Євангелістів або сюжети з біблійної історії, що стосуються змісту всієї книги.

Що ж до гравюр, які вміщувалися в книги, то в давніх друках легко прочитується художній почерк майстрів-дереворитників з яскраво вираженими національними рисами. В історичних джерелах зустрічаються свідчення про масове поширення гравюр як відбитків із київських стародруків завдяки значної кількості паломників Києво-Печерської Лаври.

17.3.6. Покажчики як обов'язковий службовий елемент книжкового видання, були запроваджені українськими друкарями досить рано і поділялися вони на предметні та предметно-іменні. До предметних може бути віднесений покажчик «Оглавленіе изряднейших вещей в книзе сей» до книги «Бесіди Іоанна Золотоустого» київського видання 1623 р. До предметно-іменних — «Творцы и Соборы, иже в сей книзе Номоканон приводятся и вспоминаются» до книги «Номоканон» видання друкарні Михайла Сльозки у Львові 1646 р.

17.3.7. Поява повідомлення про помилки в книзі свідчило про високий рівень книжкової культури друкарів. Вже на ранньому етапі існування українського друкарства було запроваджено практику наскрізного читання коректорами усіх відтиснутих аркушів видання напередодні передачі їх до палітурні. Про виявленні помилки друкарі вважали за необхідне повідомити майбутніх читачів. Спеціально додруковані сторінки з переліком «погрішеній» і правильним написанням доклеювалися до вже готового книжкового блоку. Нерідко на таких аркушах вміщувалися вибачення перед читачем і прохання не картати за це друкарів.

17.3.8. Різноманітні додатки. В переважній більшості друкарі, випускаючи книги переважно церковнослов'янською мовою, пам'ятали про сучасну мову. Тому-то в переважній більшості, скажімо, лаврських друків на присторінкових полях вміщувався переклад складних для розуміння церковнослов'янських слів, давалися їх українські відповідники. Широко практикувалося додруковування таких перекладних слів на окремих аркушах, які додавалися до книги.

Книги Києво-Печерської друкарні, особливо на богословську тематику, рясніють українізмами, які не зустрічаються в аналогічних московських виданнях. В ряді книг київські друкарі наводили цитати Святого Письма тодішньою українською літературною мовою («Учительне Євангеліє», 1637). А в «Тріоді постній» (1627) цілі статті («синаксарі») були подані літературною українською мовою. Такий переклад з грецької здійснив видавець і редактор «Тріоді» Тарас Земка. У післямові до цієї книги Памва Беринда зазначив, що переклад на українську мову здійснено «за бажанням роду нашого Малої Росії благородних, гражданських та інших різного прошарку люду, які не вчилися слов'янській мові глибоко розумній». Далі в післямові зазначалося, що коли Євангеліє перекладалося із давньоєврейської на грецьку, а потім на церковнослов'янську, то чому ж не перекласти й на народну українську мову.

Народні календарі та Букварі, адресовані народним масам, охоче друкувалися в лаврській друкарні здебільшого тогочасною українською мовою, починаючи з 1664 р.

Поиск по сайту: