Видавничий рух в умовах дії Валуєвського циркуляру і Емського указу

60-ті роки. Найпомітнішою в цей період була діяльність видавництва П. Куліша в Петербурзі, заснованого ще 1857 р. З 1860 р. тут розпочинаються регулярні випуски «Сільської бібліотеки» (вийшло 39 книжок-метеликів з кращими творами українських письменників). В цьому ж видавництві побачили світ «Граматка» П. Куліша, шість томів «Сочинений й писем Гоголя», альманах «Хата», журнал «Основа». Видавництво змушене було припинити працю наприкінці 60-х років. В цілому ж, за даними покажчика національної бібліографії «Україномовна книга. 1798—1916» протягом цього десятиріччя побачило світ 178 назв книг, значне їх число — до виходу Валуєвського циркуляру.

70-ті роки. Початок 70-х років вважається коротким перепочинком в історії існування української видавничої справи, коли стала можливою на короткий час діяльність Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства з широкою видавничою програмою та поява кількох нових українських видавництв. Більшість же з 233 назв україномовних видань, що з'явилися за це десятиліття, друкувалися поза межами Російської імперії — у Львові («Галицько-Руська матиця», Товариство імені Т. Шевченка), Чернівцях, Відні (видавництво С. Подолинського), Женеві (видавництво М. Драгоманова).

80-ті роки. Цей період для українського друкованого слова був вимушеним антрактом. З метою компрометації української літератури та її кращих представників цензура свідомо пропускала лише примітивний непотріб типу водевілів та пісеньок, де висміювалося українство, українська мова.

90-ті роки. У 1894 р. в Чернігові було створене видавництво Б. Грінченка, яке ставило своєю метою видання для народу науково-популярної та кращих творів українських авторів — Т. Шевченка, П. Грабовського, Ю. Федьковича. Всього було видруковано 50 назв.

У 1896 р. у Києві було засновано видавництво «Вік» О. Лотоцьким, С. Єфремовим, В. Доманицьким, Ф. Матушевським, В. Дурдуківським. За перші 10 років діяльності було видано понад 80 назв книг загальним накладом 325 тисяч примірників. Спеціалізувалося видавництво на виданні творів українських класиків.

В Петербурзі у 1898 р. за ініціативою генерала М. Федоровського було засновано Благодійне Товариство видання загальнокорисних і дешевих книг. Здебільшого видавало воно для простих людей популярні брошури із сільського господарства, медицини, історії. Очолювали цю видавничу спілку, що проіснувала аж до 1917 р., Д. Мордовець, О. Русов, П. Стебницький.

20.2.5. Революція 1905 року і спроби скасування цензури українського друку. Сталося так, що Валуєвський та Емський антиукраїнські цензурні акти так ніхто й ніколи офіційно не відміняв, хоча такі спроби неодноразово робилися. Так, з наближенням революційних подій 1905 р. в Росії все частіше звучали голоси на захист прав поневолених націй, все вимогливіше ставилася вимога скасувати ті особливі репресії, що стосувалися саме українського друкованого слова. Під тиском громадськості Комітет міністрів, «не маючи достатніх фактичних свідчень» у цьому питанні, звернувся за консультацією до імператорської Академії наук, імператорських університетів у Києві і Харкові, до Київського, Подільського та Волинського генерал-губернаторів.

У Київському університеті відповідь Комітету міністрів доручили підготувати професорові історико-філологічного факультету В. Антоновичу. Його глибоко аргументована, переконлива «Записка» в справі обмеження української мови, направлена до Петербургу, вщент розбивала усі мотиви поборників заборбнних актів щодо мови й культури україн­ського народу. Ось лише невеликий фрагмент доводів Антоновича: «Очевидно, об'єктом заборони слугував не зміст книг, у якому неможливо передбачити небажаного напрямку, а сама мова, якою написані ці книги. В історії цензури всіх країн подібне ставлення до мови зустрічається досить рідко — щось подібне ми зустрічали в ставленні німців до чеської мови за Фердинанда II чи в діяннях польської духовної цензури в XVII столітті, що знищила десятки тисяч примірників російських літописів і книг лише тому, що вони були написані по-російськи. Але це релігійний фанатизм або боротьба політична».

Несподівано чіткою й однозначною була позиція Академії наук. У Записці «Про відміну утисків малоросійського друкованого слова» після детального переліку негативних наслідків цензурних утисків української мови наголошувалося на необхідності «нині ж відмінити височайше повеління 18 березня 1876 р., а також розпорядження міністра внутрішніх справ 1863 р., що було удостоєне Височайшого схвалення, — малоросійське населення повинне мати таке ж право, як і великоросійське, говорити публічно і друкувати рідною своєю мовою». За умов розгортання шаленого наступу шовіністично налаштованих російських націонал-патріотів таке авторитетне рішення імператорської Академії справді було світлою краплиною на темному фоні байдужості й зневаги значної частини суспільства імперської держави до культурно-національних інтересів українства.

І все ж, хоч окрім двох названих висновків (за позитивне вирішення питання висловився також Харківський університет і навіть сам Київський генерал-губернатор) царська бюрократія після майже цілорічного зволікання офіційно заявила у вересні 1905 р. про «несвоєчасність» скасування цензурного указу 1876 р.

20.2.6. Царський маніфест від 17 жовтня 1905 року. Революційні заворушення в Росії наприкінці 1905 р. сприяли звільненню українського слова. Царським маніфестом від 17 жовтня того ж року було декларовано всі громадянські права, обіцяно скликати Думу з правами законодавства і контролю. Проголошено було також свободу друку. Вслід заМаніфестом обнародуються (24 листопада) тимчасові Правила про друк, де узаконюється діяльність української преси й книговидання, як один з різновидів друку «инородческого».

Настало бурхливе відродження українського друку. Так, на початок 1906 р. в Україні вже працювало 17 українських видавництв, з яких 13 знаходилися в Києві. Та радість від декларованих свобод щодо українського друку виявилася передчасною. Стара імперська поліційно-репресивна адміністрація, яка й надалі залишилася при владі, нічого не збиралася змінювати у відпрацьованій століттями системі управління, спрямованій на ствердження великодержавного централізму, тотальної русифікації околиць імперії. Слідом за реформами Думи, які чимдалі набирали консервативнішого відтінку, поступово почала відновлюватися нещодавня репресивна політика держави щодо українського друку. На початку наступ реакції відбувався шляхом запровадження всіляких «тимчасових правил», «роз'яснень», «уточнених положень». Надалі ж і ці формальності, які забезпечували бодай видимість законності, були зігноровані. У національній державній політиці знову почала домінувати зневага до всього українського, прагнення будь-що знищити паростки національного відродження.

Вже у 1907 р. з метою обмеження ввезення україномовної літератури з Галичини до Росії особливим циркуляром було запроваджене непомірно високе мито (по 17 рублів за пуд). Ще жорсткіші обмеження введені додатково у 1909 р. Приводом посилення цензурного тиску на українське друковане слово послужили два документи тодішнього міністра внутрішніх справ П. Столипіна у 1910 та 1911 р.

Поиск по сайту: