КНИГОДРУКУВАННЯ В ЗАХІДНИХ РЕГІОНАХ УКРАЇНИ (ХVІ-ХVIII ст.)

19.2.1. Діяльність Острозької друкарні. Після видання Біблії (1581) та від'їзду І. Федорова до Львова друкування в Острозі на деякий час припиняється. У 1588 р. князь К.-В. К. Острозький передає друкарське обладнання (воно зберігалось у м. Старий Костянтинів на Волині) віленській білоруській друкарні, що належала Кузьмі Мамоничу. Ймовірно, князь Острозький і науково-видавничий колектив мали намір продовжувати друкування своїх науково-богословських праць у Вільні.

У самому Острозі перше датоване видання «Книга о постничестві» Василія Великого була виготовлена лише в березні 1594 р. В наступному році був надрукований збірник «слів» Іоанна Златоустого «Маргарит» (1595).

У зв'язку з проголошенням 1596 р. Берестейської церковної унії та з загостренням релігійно-політичних конфліктів Острозький творчий гурток активізував видавничу діяльність.

У 1598 р. Острозька друкарня виготовила шість видань, із них два навчальних — Буквар і Часослов. Чотири видання мали антикатолицьке спрямування. Починаючи з 1599 р. діяльність Острозької друкарні на деякий час завмерла.

Після надрукування у 1602 р. Часослова («для ученія ради отрочят») друкарське обладнання з Острога перенесли в Дерманський монастир і виготовили там декілька видань. У 1605 р. друкарське обладнання знову повернули до Острога.

В цілому Острозька друкарня з перервами діяла до 1612 р., виготовивши 28 друків. Острозькі друкарі продовжували художні традиції оформлення кириличних видань, розроблені Іваном Федоровим та Гринем Івановичем.

Слід, однак, зазначити, що за своєю друкарською культурою Острозькі друки значно поступалися друкам Івана Федорова.

19.2.2. Діяльність друкарні Львівського Успенського братства. У другій половині XVI ст. при православних церквах в Україні, Білорусі й інших слов'янських землях створюються громадські національно-релігійні та просвітницькі організації — братства.

Ці братства, зокрема найстаріше братство українських міщан у Львові — Львівське Успенське (згадується в історичних джерелах вже у 1463 р.), відіграли значну роль у боротьбі проти насильницького ополячування українців та у розвитку самобутньої української культури.

За Львівським Успенським братством у 1589 р. були визнані права ставропігії, тому братство ще називають Ставропігійським. Львівські міщани у 1586 р. з великими труднощами викупили за 1500 золотих обладнання друкарні, яка належала Іванові Федорову, і протягом 1586—1589 рр. провели підготовчі роботи до випуску кириличних видань. Через деякий час Львівське братство добилося від константинопольського патріарха Єремїі Траноса та місцевих єпископів дозволу «друкувати невозбранно священния книги церковниє прилежно і з великим опатренєм, не токмо часословци, псалтирі, апостоли, мінеї і тріоді, требники, синаксарі, євангеліє, метафрасти, торжники, хроніки сиріч літописци і прочая книги богословов церкви нашої Христови, но і училищу потребниє і нужниє, сиріч граматику, піїтику, риторику і філософію».

Львівська братська друкарня у 1591 р. видала збірник віршованих декламацій Просфонима та грецько-церковнослов'янську граматику Адельфотес. Але друкарня працювала з тривалими перервами. Спочатку вона діяла при Успенській церкві, а з 1608 р. — при Онуфрїївському монастирі. У 1609 р. нею було виготовлено Часослов і Псалтир. За перші 25 років (1591—1616) Львівська братська друкарня видала багато книжок. До нашого часу дійшло тільки 16 видань, із яких чотири церковнослужбових (Часослови та Псалтирі, які також використовувалися для навчання грамоті), а решта — світського характеру. Після того як у 1628 р. братська друкарня згоріла, уціліле друкарське обладнання тимчасово перенесли в братську школу. Пізніше (1633—1634) для друкарні добудували другий поверх школи. За період 1630—1644 рр. братська друкарня виготовила 18 видань, серед них 14 церковнослужбових книг великого обсягу: три видання Октоїха, три — Анфологіону, два — Євангелія, а також Служебник, Часослов півуставний та ін.

Перші книги друкарні Успенського братства оздоблювалися досить скромно і друкувалися кириличними та грецькими шрифтами, створеними Іваном Федоровим і його учнем Гринем Івановичем. Разом з тим львівські друкарі одними з перших спробували реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт. Наприклад, у виданні Адельфотес (Граматика, 1591) вони замінили графіку п'ятнадцяти ускладнених кириличних заголовкових літер на графіку грецьких, які були близькі за накресленням до антикви.

На початку XVII ст. майстри друкарні Львівського Успенського братства взялися за поліпшення книжкового оформлення, в Часослові (1609) вперше серед львівських кириличних видань з'явилися гравюри на дереві, а в книзі віршів Памва Беринди «На Рождество Христово...» (І6І6) використано декоративні обрамлення тексту, побудовані з виливних прикрашальних елементів.

Тільки у 30—40-х роках XVII ст. друкарня Успенського братства змогла видати декілька багато ілюстрованих видань. Зокрема, у Євангелії 1636 р. вміщено понад 50 дереворитів.

Для того щоб друковане Євангеліє нагадувало рукописну книгу, було спеціально відлито шрифт із побільшеним очком літер (5 мм) — так званий євангельський, — використана система верстання шпальт, яка нагадувала сторінки рукопису, а також вжито великі поля. У виданні добре оформлений титул, композиція якого включає традиційну арку для заголовка. Титульна рамка являє собою орнаментальне плетиво виноградної лози, серед якого в овальних медальйонах розміщені зображення апостолів і пророків, сцени «Моління» (вгорі) й «Успіння» (в основі). Рамку титулу вирізьбив львівський гравер Георгій Ієродиякон. Йому належать і деякі ілюстрації (зокрема, монументальна гравюра «Розп'яття» з його підписом), які відзначаються характерним трактуванням об'єму людських фігур, а також технікою різьблення з чітким штрихом і використанням перехресних ліній.

Фронтиспіси із зображенням чотирьох євангелістів відбиті з дощок, виконання яких приписується Памву Беринді. Він, ймовірно, їх вирізьбив ще тоді, коли працював у Крилоській друкарні єпископа Гедеона Балабана.

Високим рівнем оформлення та ілюстрування відзначаються й інші друки, виготовлені братською друкарнею в 30-40-х рр. XVII ст.: Анфологіон (1632), Служебник (1637), Часослов півуставний (1642). В цей час у друкарні постійно булизадіяні два друкарських верстати. Їх обслуговували два майстри, чотири підмайстри та чотири учні. При друкарні працювала і словолитна майстерня.

Книги, виготовлені друкарнею Львівського Успенського (Ставропігійського) братства, поширювалися не тільки в Галичині, а й на Лівобережжі, Буковині, Закарпатті. Братчики налагодили тісні зв'язки з багатьма вітчизняними друкарнями, а також з друкарнями Білорусі, Польщі та Молдови.

У другій половині XVII ст. умови українського кириличного книгодрукування значно ускладнилися. Після поразки у 1651 р. українського війська під Берестечком польська адміністрація припинила діяльність друкарні Львівського братства і, посилаючись на те, що її друки містять «схизму і єресі», конфіскувала обладнання друкарні та «подарувала» польському ротмістрові С. Студзінському. Лише через рік, після неодноразових звернень братчиків до впливових світських діячів і після великих матеріальних витрат друкарню повернули Львівському братству. «Цілком зрозуміло, — пише Я. Ісаєвич, — що цей випадок, як і загальне погіршення умов для розвитку української культури, змушували православних видавців звузити рамки своєї діяльності». З того часу (друга половина XVII — перша половина ХУШ ст.) діяльність майстрів Львівської братської друкарні почала обмежуватися виданням малоформатних навчальних книжок (Букварів і Часословів) та іноді перевиданням попередніх церковнослужбових друків, ілюстрації до яких гравіювали в різні часи такі львівські майстри, як Василь Ушакевич, Іван Глинський, Євстахій Завадовський, Никодим Зубрицький і Діонісій Сінкевич. До таких видань можна віднести Тріодь цвітну та Тріодь пісну (1663, 1664), Требник (1668, 1682), Октоїх (1686), Євангеліє (1690), Анфологіон (1694), Апостол (1696) та ін.

Найпомітнішим майстром книжкової графіки був Никодим Зубрицький (1668—1724), що добре оволодів техніками виконання як ксилографій, так і мідьоритів. Наприклад, до Служебника (1691), Анфологіона (1694), Апостола (1696), Акафістів (1699) художник виконав на високому професійному рівні не лише титульні форти та складні фронтиспісні композиції, а й невеличкі за розміром гравюри (4х4,5 см), численні заставки, різноманітні книжкові прикраси.

Мистецтвознавець Г. Логвин підкреслив: «У творчості Н. Зубрицького відчутні впливи народної естетики, смаків широких мас, у середовищі яких цінувалася не вишуканість, а виразність, щирість. Граверська манера цього майстра якнайкраще відповідає ідейно-образному задумові, змістові й призначенню гравюри, виявленню форми зображень. Гармонійний, вивірений розподіл чорного і білого, різноманітність штриха надають його гравюрам декоративної краси». Всього він вирізьбив понад 360 гравюр на різноманітні сюжети.

З великими перервами діяла друкарня Ставропігійського братства і в першій половині XVIII ст., переважно передруковуючи церковнослужбову й навчальну літературу та використовуючи старі запаси шрифтів і гравюр на дереві. Лише у 1745 р. було видано твір префекта Києво-Могилянської академії Михайла Козачинського «Філософія Арістотелева» з чудовими гравюрами на міді львівського майстра Івана Филиповича та відомого київського художника Григорія Левицького, а у 1760 р. — книгу «Іфіка ієрополитика» («Філософія повчальна») з численними мідьоритами Филиповича. Композиції цих ілюстрацій виконані художником за мотивами офортів Н. Зубрицького.

У другій половині XVIII ст. видання братської друкарні випускалися нерегулярно, оздоблювалися дуже скромно. Використовувались, як правило, старі дошки, — навіть заставки та кінцівки Івана Федорова («Наставленіє», 1790).

Після того як у 1772 р. Галичина перейшла до Австрії, діяльність усіх друкарень, у тому числі й львівських братчиків, була поставлена під державний цензорський контроль. У 1787 р. Ставропігійське братство скасували, а замість нього створили Ставропігійський інститут, до якого у 1790 р. і перейшла колишня братська друкарня. Вона проіснувала до 1939 р. У різні часи друкарнею керували такі видатні українські друкарі, як Памво Беринда, Михайло Сльозка, Дмитро Кульчицький, Семен Ставницький, а перекладацькою і редакторською роботою займалися високоосвічені городяни Юрій Рогатинець, Іван Красовський, Стефан Зизаній та ін.

19.2.3. Діяльність Балабанівських друкарень у Стрятині та Крилосі. На початку XVII ст., коли діяльність Львівської братської друкарні на деякий час було припинено, братські діячі допомогли львівському єпископу Гедеонові Балабану (І530—1607) та його племіннику Федорові Балабану (?—1606) створити дві кириличні друкарні: у 1603 р. в Стрятині поблизу Рогатина і у 1606 р. в Крилосі поблизу Галича.

Гедеон Балабан був високоосвіченою та впливовою людиною серед прибічників православ'я. У 1597 р. Константинопольський патріарх Мелетій Пігас призначив його патріаршим екзархом (гр. еxarchos — глава) кількох єпархій. Відомо, що патріарх пропонував Балабанові зайнятися кириличним книгодрукуванням.

Широку освіту мав і Федір Балабан, який навчався в Італії. Він очолив видавничий колектив, до якого увійшли Федір Касіянович-Кассіанді, Гаврило Доротейович, Тарасій Земка та Памво Беринда (?—1632).

Пізніше, у 1627 р., П. Беринда в передмові й післямові до свого твору «Лексикон славеноросский», виданого у Києві, згадує, що підготовка багатьох майбутніх видань Стрятинської друкарні, зокрема Псалтиря, творів Іоанна Златоустого та Біблії, почалася ще 1597 р.

У науковій літературі, зустрічаємо припущення, що для видання Четвероєвангелія П. Беринда, ймовірно, вирізьбив аркушеві дереворити із зображенням чотирьох євангелістів. Ці гравюри з невеликими змінами він скопіював з віленського Євангелія (1575) Петра Мстиславця. До речі, Четвероєвангеліє в Стрятині не було виготовлене, але П. Беринда у 1616 р. зробив відбитки з дощок для окремого їх поширення.

Історик Я. Ісаєвич вважає, що Беринда, будучи визначним діячем українського книгодрукування, технікою різьблення на дереві не володів: «Визнаючи можливість впливу П. Беринди на мистецьке вирішення стрятинських книг, не бачимо надійних підтверджень того, що він був і гравером».

До нашого часу збереглося тільки три видання початку XVII ст.: два стрятинських — Служебник (1604) і Требник (1606) та одне крилоське — Євангеліє учительне (1606).

Стрятинсько-крилоські книги відзначаються друкарською культурою та високим рівнем художнього оформлення видань. У цих книгах відроджена федоровська традиція оздоблення титульного аркуша і використано численні дереворити: заставки, кінцівки, ініціали й ілюстрації. Велика кількість книжкових прикрас була виконана під впливом рослинного орнаменту ренесансного характеру. На особливу увагу заслуговують гравійовані ініціали до Служебника, які за своїм накресленням нагадують літери сучасної літературної гарнітури. Українські дослідники книги, зокрема Г. Коляда, відзначають, що побудова ініціалів з використанням біблійних сцен, а також зображень багатьох не канонічних для кириличної церковно-службової книги персонажів з античної міфології — амурів, путті, сирен, кентаврів та ін. — відзначається досить складними і виразними орнаментально-сюжетними композиціями. Деякі з них були вирізьблені на дереві вітчизняними майстрами під впливом мідьоритів із восьмитомної Біблії Крістофа Плантена. До речі, цю Біблію Балабан мав у своїй бібліотеці.

В подальшому стрятинські ініціали передруковувалися в українських виданнях понад століття. Набули великої популярності у київських, румунських та московських книгодрукарів і сторінкові дереворити зі стрятинського Служебника із зображенням трьох святителів — Іоанна Златоустого, Василія Великого та Григорія Двоєслова, у стилістиці яких майстерно витримані риси, притаманні іконописові та водночас ренесансній друкованій графіці.

Дереворитні прикраси для стрятинського Требника виконані в тій же стилістичній манері, що і для Служебника. Прямокутні та П-подібні орнаментальні заставки містять сюжетні тематичні композиції Хрещення, Помазання єлеєм, Преображення, Вінчання у церкві.

У двох стрятинськгіх друках вперше було вжито кінцівки типу маскаронів (франц. тascaron — декоративне зображення у вигляді людського обличчя або звірячої морди) і арабескових ромбів, які, до речі, широко використовували на той час західноєвропейські майстри книги при оздобленні видань.

У крилоському Євангелії учительному (1606) також вперше у практиці східнослов'янського книгодрукування застосовано три сюжетні гравюри на дереві. Для двох із них — до «Притчі про блудного сина» — прототипом послужили відомі ілюстрації Альбрехта Дюрера і Ганса Зебальда Бегама, а для третьої — до «Притчі про Митаря та Фарисея» — ілюстрація Йоста Аммана.

Зазначимо, що стрятинські декоративні книжкові прикраси та крилоські сюжетні ілюстрації не скопійовані, а перероблені згідно з вимогами загальної стилістики художнього оформлення кириличних друків.

Після смерті Г. Балабана обладнання Стрятинської друкарні було перевезене до Києво-Печерської лаври, а Крилоської — придбано Львівським Ставропігійським братством. Видавничі колективи обох друкарень роз'їхалися в різні книговидавничі осередки. Так, Памво Беринда зі своїм братом Степаном переїхали до Києва і займалися книгодрукуванням у Києво-Печерській лаврі.

Декоративні прикраси до балабанівських видань у подальшому набули великої популярності та використовувалися українськими друкарями протягом довгого часу.

19.2.4. Львівські приватні книговидавці. В середині XVII ст, у Львові діяли приватні друкарні Михайла Сльозки й Арсенія Желіборського. Сльозка був обдарованою людиною та одним із найбільш відомих діячів львівського книгодрукування того часу. Він почав працювати підмайстром у друкарні Львівського братства, а з 1634 р. вже керував цією друкарнею. У 1638 р. Сльозка здобув королівський привілей на право друкування латино-польських та кириличних книг і створив власну друкарню, взявши у помічники відомого друкаря Андрія Скульського, який повернувся з Волощини (Молдавського князівства).

М. Сльозка підтримував тісні зв'язки з багатьма друкарнями і, перш за все, з найбільшою на той час в Україні друкарнею Києво-Печерської лаври. Для оформлення видань він запрошував відомих українських художників. Так, провідному українському граверові Іллі належить багато дереворитів до Апостола (1639) — найкраще оздобленого видання М. Сльозки. За домовленістю з друкарнею Києво-Печерської лаври Сльозка користувався ксилографічними дошками друкарні, зокрема дереворитами видатного гравера Тимофія Петровича (монограма ТП), якими оформлена Тріодь цвітна (1642).

Деякі видання, призначені для домашнього читання і навчання грамоті (наприклад. Молитви та Часослов 1642 р. і Псалтир 1667 р.), М. Сльозка видав мініатюрними форматами у 24-ту частку аркуша, доводячи розміри шпальт до 8х4 і 8,5х4,8 см.

Приватна друкарня М. Сльозки (він помер у 1667 р.) проіснувала до 1670 р. і була придбана Львівським братством. Протягом 1638— 1667 рр. Сльзка видав 42 друки, серед яких і твори відомого українського письменника Йоаникія Галятовського «Ключ розумінія» (1663, 1665) і «Небо новоє» (1665). У його друкарні, словолитні та палітурній майстерні працювало багато фахівців. Наприклад, при виготовленні Анфологіона (1647) М. Сльозці допомагали 12 підмайстрів. Для певної частини тиражів своїх видань він виготовляв оздоблені оправи. М.Сльозка ретельно слідкував, щоби його видання були добре видрукувані та зі смаком оздоблені. Особливо він дбав про оформлення кириличних друків.

У Львові протягом кількох років (1644—1646) при церкві св. Юра діяла друкарня, створена на кошти львівського православного єпископа Арсенія Желіборського. Керувати друкарнею запросили майстра Андрія Скульського, який перед цим був управителем друкарні Львівського Ставропігійського братства (звільнений у 1643 р.). У друкарні А. Желіборського виготовлено тільки три друки: Требник (1645), Номоканон та Служебник (1646).

Наприкінці XVII ст. деякий час при монастирі св. Юра діяла ще одна друкарня, створена на кошти львівського єпископа Йосифа Шумлянського, яка за два роки свого існування (1687—1688) під керівництвом управителя Василя Ставницького видала два видання — Метрику та Псалтир. Пізніше за допомогою Шумлянського при церкві св. Юра знову заклали нову друкарню; управителем цієї друкарні став відомий львівський друкар і словолитник («гісер») Йосиф Городецький. У 1700 р. він надрукував перше східнослов'янське видання з нотами — Ірмологіон, у якому ноти на нотному стані були складені з окремих невеликих виливних форм у суцільні рядки.

19.2.5. Мандрівні друкарні. У першій половині XVII ст. в західних регіонах України діяли мандрівні друкарні Павла Домжива Люткевича-Телиці та Кирила Транквіліона-Ставровецького.

Друкар ієромонах Домжив Люткевич разом з іншим друкарем ієродияконом Загорівського монастиря (на Волині) Сильвестром у різних містечках і селищах з 1618 по 1629 р. надрукували кілька книжок: у селі Угорцях на Самбірщині в маєтку магната О. Шептицького видали три книги (1618—1620), у Четвертині на Волині — Псалтир (1625), в Луцьку — дві брошури (1628), в монастирі села Чорній біля Рівного — дві книги, одна із яких — це великий за обсягом Часослов на 505 аркушів (1629). По смерті Люткевича-Телиці друкарню передали монастирю в Луцьку.

Кирило Транквіліон-Ставровецький був відомим у свій час письменником, учителем у братській школі та, ймовірно, допомагав друкарям Львівського братства. Він вступив у полеміку з єпископом Г. Балабаном, який почав його відкрито переслідувати. Переселившись до Вільна, К. Ставровецький учителював у місцевій братській школі.

Видавнича діяльність мандрівної друкарні Кирила Транквіліона-Ставровецького почалась у 1618 р. В Почаївському монастирі він власним коштом видав одну книгу — Зерцало богословії (1618), у Рохманові на Волині надрукував Євангеліє учительне на 552 аркуші (1619) і в Чернігівському Єлецькому монастирі (Транквіліон був на той час ігуменом цього монастиря) виготовив третій і останній друк — Перло многоцінноє (1646).

Деякі книгознавці, зокрема Я. Ісаєвич, припускають, що К. Ставровецький був перш за все видавцем, а його книги (принаймні перші дві) виготовляв відомий український друкар Тимофій Олександрович Вербицький, якого пізніше у київських лаврських друках (1621—1623) називали «майстром художества печатного». Я. Ісаєвич пише: «Завдяки співробітництву видавця-книжника з кваліфікованим майстром-друкарем почаївське і рохманівське видання стали безсумнівним досягненням книжкового мистецтва... Вдале поліграфічне виконання сприяло популярності книжок Ставровецького, але головна її причина — відповідність запитам тогочасних читачів».

19.2.6. Видання латинських, вірменських, польських, німецьких, французьких і єврейських книг. УЛьвові в 1577—1578 рр. почала діяти похідна друкарня польського короля Стефана Баторія, створена на базі краківської друкарні М. Шарфенберґа. Друкарнею керував польський майстер Валерій Ланка (Ланчинський). У ній друкувалися в основному королівські універсали, було виготовлено також декілька невеликих видань латинською та польською мовами.

У власній друкарні польського юриста Павла Щербіца, який з 1577 до 1582 р. працював на посаді синодика львівськогомагістрату, було виготовлено у 1581 р. польською мовою два посібники з магдебурзького права.

У 1592 р. краківський друкар Матвій Гарволін (Гарвольчик), що оселився у Львові, надрукував тут латиномовні видання, в тому числі й підручник латинської граматики в чотирьох частинах.

Після смерті Гарволіна (1592) друкарню придбав Матвій Бернат, який продовжив виготовлення латиномовних книг. Із дев'яти видань, які побачили світ у Львівській друкарні, йому належать найдавніший точно датований польський буквар (1599) і збірка віршів Адама Чагровського (1599), яка містила і твір на українську тематику — «Дума українна».

У 1600 р. друкарня М. Берната перейшла до Павла Желяза, а потім, ймовірно, до Анджея Мондровича. Йому й приписують вісім «безвихідних» друків (без вихідних даних), виготовлених у 1601—1602 рр. Пізніше (1602—1603) друкарню придбала родина Балабанів. Слід відзначити, що друкарство латинським шрифтом в Україні на той час було малопотужним. За період з 1602 по 1614 р. у Львові не виготовлено жодної латиномовної книги.

Пожвавлення друкарства латинським шрифтом у Львові пов'язане з виникненням тут єзуїтського колегіуму (1608) та друкарні при ньому. У 1615 р. ця друкарня виготовила кілька латиномовних видань, які спочатку друкував Василь Малахович, а потім Христофор Вольбрам. У латиномовних виданнях Вольбрама («Charisterion...», «Тhrenodiae in funere…» та ін.) уперше в Україні було використано мідьорити.

На початку XVII ст. у Львові Ованес Карматенянц (Іван Муратович) заснував вірменську друкарню, де були виготовлені вірменський Псалтир (1616) і Молитовник (1618), надрукований вірмено-половецькою мовою.

У 1611 р. в добромильському маєтку Яна Щенсного-Гербурта почала діяти власна друкарня Яна Шеліги, яку він перевіз із Кракова. Латиномовні видання Ян Шеліга друкував переважно на замовлення Гербурта. Після його смерті друкар переїхав до Львова, де у 1618 р. видав три релігійно-моралістичних твори. В тому ж році Шеліга зі своєю друкарнею опинився у Яворові на Львівщині, де також на замовлення протягом 1618—1619 рр. виготовив вісім книжок латинським шрифтом.

Оскільки в дрібних містечках було важко знаходити замовлення на виготовлення друків, Ян Шеліга повернувся у 1626 р. зі своєю друкарнею до Львова. У Яворові та Львові (1618—1636) він надрукував 66 латинсько-польських видань: наукові трактати, публіцистичні праці, полемічні виступи, поетичні твори, різноманітні панегірики та релігійно-моралістичні твори.

Після його смерті (1637) друкарню та латинські шрифти придбав М. Сльозка, який виготовляв кириличні, польські й латинські книги.

Протягом 1642—1648 рр. у Львові друкар Себастіян Новогурський (ймовірно, за сприяння єзуїтського колегіуму) виготовив латинським шрифтом 33 видання (в основному панегірики, тези богословських диспутів і релігійно-моралістичні твори).

В цілому друки Шеліги та Новогурського оформлювалися досить скромно. Іноді друкарі використовували сторінкові гравюри, фігурні ініціали й обрамлювання шпальт виливними прикрасами.

У другій половині XVII ст. активізувалася діяльність друкарні при єзуїтському колегіумі у Львові. Вона виготовила багато друків різноманітної тематики: численні панегірики, книги релігійно-моралістичного змісту, тези диспутів, молитовники та навчальні посібники. Аналогічні видання друкувались і у XVIII ст.

На початку XVIII ст. активно діяла польсько-латинська друкарня, заснована братством Св. Трійці при Львівському катедральному соборі (1707).

Наприкінці XVII ст. у Львові діяли дві приватні польські друкарні, що належали Якову Мосціцькому (1670—1673) та Войтіху Мільчевському (1684—1693). Вони виготовили невелику кількість друків, у тому числі латиномовну історію Львова, написану Ю.Зіморовичем (друкар Я. Мосціцький).

Слід зазначити, що приватні друкарні, засновані міщанами, як правило, не витримували конкуренції з друкарнями церковних установ. Лише у середині XVIII ст. завдяки зростанню попиту на релігійні видання та панегіричну літературу виникли й почали стабільно діяти кілька приватних друкарень: Павла-Йосифа Гольчевського (1735—1751), Івана Филиповича (1753—1767) і Яна Шліхтина (1755-1787).

Найпотужнішою з них була друкарня українського майстра книги, талановитого художника та гравера І. Филиповича. Він у 1752 р. отримав королівський привілей на приватне друкування польсько-латинських книг, а у 1757 р. — на друкування кириличних. Незважаючи на те що І. Филипович був активним членом Львівського Успенського (Ставропігійського) братства, братчики, оберігаючи монопольне право на виготовлення кириличних книжок, не дозволяли йому займатися кириличним друком.

І. Филипович виготовив 53 латинських і польських видання, більшість із яких добре оформлені та майстерно надруковані. Наприклад, трактат члена Львівського братства Михайла Слонського «Accessoria, statut i konstytucja» (1758) прикрашений чудовим символічно-алегоричним мідьоритом із латинським написом: «Haec domus odit nequitiem, аmat pacem, рunit crimina, conservat jura, honorat probos» («Цей дім ненавидить підлість, любить мир, карає злочин, поважає закони, шанує чесних»).

Пізніше обладнання та латинські шрифти друкарні Филиповича були придбані Львівським францисканським монастирем, у якому протягом 1769—1774 рр. надруковано кілька латиномовних видань.

У 1773 р. у Львові за допомогою австрійської адміністрації (1772 р. Галичина увійшла до складу Габсбурзької монархії) друкар Антон Піллер створив поліграфічно-видавниче підприємство. Тут спочатку друкувалися офіційні державні документи (декрети й едикти), а також різноманітні розпорядження та нормативні акти провінційної адміністрації. Згодом підприємство Піллера взялось і за наукові трактати, навчальні посібники та літературні твори німецькою, польською, французькою, латинською мовами. А з 1776 р. почало видавати першу в Україні газету «Gazette de Leopol» («Львівська газета»), яка виходила щотижня французькою мовою.

Для друкарні А. Піллера були виготовлені нові латинські шрифти та різноманітні виливні прикраси за кресленнями французького майстра книжкового мистецтва П. Фурньє.

В останнє десятиліття XVIII ст. у Львові короткочасно діяла друкарня Г. Віхмана, що виготовляла книги німецькою мовою.

З 1693 р. у Жовкві запрацювала єврейська друкарня Урі Бен Аарона, яка стала видавати мовами ідиш та іврит календарі, молитовники, книги релігійного змісту. У 1782 р. австрійська губернська адміністрація, щоби посилити цензорський контроль за книговидавничою справою, наказала перенести жовківську друкарню до Львова. Відновилося єврейське друкарство у Жовкві лише 1791 р.

19.2.7. Книгодрукування в Унівському та Почаївському монастирях. При Святоуспенському Унівському монастирі (відомий з XIV ст.) в Галичині у другій половині XVII ст. — першій половині XVIII ст. (з перервами, іноді великими) функціонувала друкарня, створена на базі Львівської друкарні єпископа Арсенія Желіборського.

Від 1648 до 1765 р. тут було надруковано не менше 55 видань різного змісту: церковна література, навчальні посібники, перевидання творів Транквіліона, дві книги, надруковані румунською мовою, але кириличним шрифтом. Одним із цікавих видань Унівської друкарні вважається Євангеліє учительне (1696) з художнім оформленням Н.Зубрицького.

З 30-х років XVIII ст. провідним осередком кириличного книгодрукування на західноукраїнських землях стала друкарня, створена при Почаївському монастирі. Окрім кириличних друків, серед яких переважали видання культового призначення, в Почаївській друкарні видавалися книги українських авторів, що писали польською та латинською мовами. Для цих книг спеціально придбали латинський шрифт прямого і курсивного накреслення. За період з І73І до 1800 р. Почаївська друкарня виготовила понад 355 видань.

Книги Почаівської друкарні славилися високою якістю: використовувалися хороший папір, гарні кириличні шрифти, в тому числі й кириличний курсивний шрифт, створений на основі українського скоропису XVI—XVIII ст., виконувалися грамотне верстання і майстерний друк. Художнє оформлення друків замовляли тільки досвідченим майстрам книги. Так, Йосиф Гочемський виконав мідьорити до Тріоді цвітної (1747), фронтиспісний дереворит до Октоїха (1758), Іван Филипович — фронтиспісний мідьорит до Служебника (1759), Адам Гочемський — мідьорит до Служебника (І79І) та ін.

У художньому оформленні почаївських друків майстри книги приділяли велику увагу структурним елементам книги: ініціалам, заставкам і кінцівкам, які створювалися на основі використання барокових акантоподібних листків у сполученні з сюжетними клеймами (різні за формою невеличкі зображення). Саме такими є заставки до Апостола (1759) та до Часослова (1760). У другій половині XVIII ст. в композиційній побудові заставок і кінцівок набувають поширення декоративні елементи, притаманні стилеві рококо, з використанням орнаментальних прикрас рокайлевого характеру.

Поиск по сайту: