ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ЦЕНЗУРИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ ТА СПЕЦИФІКА ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ ДО УКРАЇНСЬКОГО ДРУКУ

Цензура, в широкому розумінні слова, означає нагляд за друком з метою попередження шкідливих, з точки зору уряду, друкованих творів. У вужчому значенні цього поняття маються на увазі заклади, яким доручено такий нагляд.

Причиною запровадження з боку уряду такого нагляду за друком книжок у Російській імперії стала діяльність друкарень в Україні. Справа в тому, що одна-єдина друкарня, що виникла в Москві за Івана Грозного й існувала до кінця XVII ст., була на утриманні самої влади, виконувала лише її замовлення. Отож, ніякої потреби в цензурі тоді не було.

В інших умовах розвивалася ця справа в Україні. Українські гетьмани своїми універсалами віддавна забезпечували на підпорядкованих ним територіях волю друку. Так, в одному з пунктів Гадяцької угоди, підписаної Іваном Виговським з поляками, спеціально гарантувалася воля і незалежність українських друкарень: «Колегії, школи й друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займатися і друкувати різні книжки».

Першу спробу поставити діяльність Чернігівської і Києво-Печерської друкарень, які ніколи не залежали від будь-яких урядових чинників, під свій контроль здійснив цар Олексій Михайлович. Справу довершив Петро І, який відомим указом від 5 жовтня 1720 р. підпорядкував усі вільні друкарні в Україні цензурі духовної колегії і заборонив друкування в Києві і Чернігові книг, «не согласных с российскими печатми», тобто, тогочасною українською мовою.

У загальній формі цей указ був повторений у 1721 р. Остаточно діяльність вільних друкарень заборонила у 1796 р. Катерина II. За її вказівкою всі друкарні в Україні були опечатані. Згідно з її розпорядженням, засновувалася особлива цензура з однієї духовної і двох світських осіб, у столицях — за віданням сенату, в інших місцях — за наглядом губернських начальств.

Таким чином, було покладено початок цензури як цілком самостійного відомства, на яке покладалися обов'язки дозволяти чи забороняти книги.

Чергове удосконалення цензурного законодавства Росії у напрямку посилення його не лише контрольної, а й каральної функцій припадає на першу чверть XIX ст. Після бунту декабристів у новому статуті про цензуру від 15 липня 1826 р. відчувається прагнення влади не лише обмежувати й гальмувати розвиток громадської думки, а й спрямовувати її у потрібне русло. Відповідно до статуту 1828 р., вища цензурна інстанція — Головне управління цензури — було підпорядковане міністерству народної освіти. Цьому управлінню підлягали створені цензурні комітети в університетських містах Рига, Вільна, Київ, Одеса, Тифліс. Цензори там працювали під безпосереднім керівництвом попечителів навчальних округів. До їхніх обов'язків входило здійснення цензури друкованої продукції не лише тієї, що з'являлася в світ у межах округу, а й яка надходила з-за кордону.

Ще жорсткішими були зміни до цього статусу, прийняті невдовзі після революційних подій у Франції 1830 р. З 1832 р. для заснування будь-яких видань потрібен уже був «височайший» дозвіл царя. Право утримувати друкарні чи керувати ними надавалося лише людям, перевіреним поліційними органами і наперед благонадійним з політичної точки зору.

Так звана епоха цензурного терору посилилася із заснуванням 2 квітня 1848 р. спеціального комітету «для вищого нагляду в моральному і політичному плані за духом і спрямованістю книгодрукування».

Волею історичних обставин складалося так, що в цензурному відношенні Україна, як одна з «окраїн» імперії, була значно в гіршому становищі, ніж, скажімо, Польща чи Фінляндія. Бо саме для України застосовувалися, окрім загальних для всієї імперії цензурних правил, ще й додаткові. Суть їх зводилася до того, аби «в українських книгах, де трактується про народність і мову українську, українці не давали переваги любові до своєї малої батьківщини перед любов'ю до «отечества». Ці додаткові правила особливо стали посилюватися після першої хвилі відродження слов'янських народностей, а надто ж — після появи одухотвореної Шевченкової музи, яка нагадала «малоросам» про їхню справжню Батьківщину, їхню колишню славу й принижувану століттями національну гідність.

Метою цих специфічних цензурних заборон українського друкованого слова була повна асиміляція українського народу, знищення елементів, які становлять національне буття цього народу, головним чином, мови, літератури, культури в цілому.

До відкриття в Києві університету дозвіл на друк будь-якої книги видавався лише з Петербурга. 8 лютого 1838 р. було прийнято рішення про відкриття Комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей підрозділ протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і «обслуговував» практично всі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Порядок проходження рукопису був таким. Після його вивчення цензором, якщо зауважень не виявлено, на звороті заголовного аркуша ставилася печатка такого змісту «Друк дозволяється з тим, щоб після віддрукування були доставлені в цензурний комітет три примірники». На заголовному аркуші книги видавець зобов'язаний був зазначити найголовніші дані: рік, місце друку, назву друкарні, а на звороті — повідомлення про дозвіл цензора. Після виготовлення накладу два примірники книги подавалися знову до цензурного комітету з рукописом для детальної звірки їх і можливого відхилення від затвердженого оригіналу. І лише потім давався «дозвільний квиток» на вивезення книги для продажу чи замовникові.

Будь-який рукопис, заборонений цензурою, зберігався у цьому комітеті. Кожне нове перевидання книги, вже раніше затверджене, заново подавалося туди в рукописі для одержання нового дозволу. За друкування недозволеної цензурою книги, якщо вона й не мала ніяких протизаконних нюансів з цензурного боку, власник приватної друкарні чи керівник друкарні казенної негайно передавався до суду. Міра провини збільшувалася, якщо в надрукованій таким чином книзі справді були абзаци чи речення, які входили в якісь бодай найменші суперечності з правилами цензури.

У 1798 році вийшла «Енеїда» І. Котляревського, якій судилося стати живим «указуючим перстом» на тернистому шляху поступу української історії. Це видання відкрило нову добу в історії вітчизняної видавничої справи – перехід друкарень на складання текстів народною мовою, що стала незабаром основою української літературної мови, що викликало потребу в складальниках, не кажучи вже про редакторів і коректорів, які б володіли цією мовою.

Вихід у світ цієї книги далеко поза межами України — в Петербурзі — має свою цікаву історію. Як відомо, свій незакінчений твір автор охоче давав читати знайомим і ті, захоплюючись новинкою, переписували її один в одного. Один з таких рукописних списків потрапив до рук заможної і освіченої людини, українця з Конотопа, який займався у Петербурзі видавничою діяльністю. Ім'я цього добродія — М. Парпура. На його кошти з друкарні медичної колегії і вийшла у 1798 році книга з такою назвою: «Энеида на малороссийскій язык перелицьованная И. Котляревским. Иждивением М. Парпуры». На окремій сторінці була посвята: «Любителям малороссійскаго слова усерднейше посвящается». А рівно через десять років в тому ж таки Петербурзі з'являється друком ще одне видання «Енеїди», здійснене І. Глазуновим. І перше, і друге видання виходили без відома автора. В них було допущено немало помилок, перекручень текстів і пропусків, про що з гіркотою й образою автор інформував читачів в «Уведомлениии» до третього видання твору, який побачив світ у 1809 році з дещо зміненою назвою — «Вергилиева Энеида на малороссійский язик переложенная Й. Котляревским. Вновь исправленная й дополненная противу прежних изданий».

Серед найпомітніших видань цього періоду — «Грамматика малороссійскаго нарЬчія» О. Павловського (1818), «Опыт собранія старинных малороссійских песней» М. Цертелєва (1819), «Кобзар» Т.Шевченка» (1840) — ці видання здійснені в Санкт-Петербурзі, «Малороссиские песни» ( 1827) зібрані й видані М. Максимовичем у Москві.

Перші видання українських книг на українських землях були здійснені 1831 р. в університетській друкарні у Харкові. Таким першодруком став «Украинскій альманах». «Найурожайнішим» був 1834 р.: ця ж друкарня видала п'ять видань — повісті Г. Квітки-Основ'яненка, «Запорозька старина» І. Срезневського, «Українські народні пісні» М. Максимовича, збірка українських прислів'їв і приказок, казка «Маруся» невідомого автора. Усього ж, за даними «Енциклопедії українознознавста», в період від 1798 до 1840 р. на території Російської імперії було видано 44 книги українською мовою, з них лише сім готувалося в друкарнях, розміщених на території України, переважно у Харкові.

Після оголошення вироку суду щодо найактивніших членів братства 30 травня 1847 р., за яким найжорстокішої кари зазнав Тарас Шевченко (десять років солдатчини із забороною писати й малювати), 19 червня міністр внутрішніх справ граф Перковський своїм циркуляром надіслав у губернські центри таку «видавничу» інформацію: «Надруковані твори Шевченка — «Кобзар», Куліша — «Повість про український народ», «Україна» і «Михайло Чернишенко», Костомарова — «Українські балади» і «Вітка» — заборонені і вилучені з продажу. Міністром народної освіти наказано по цензурному відомству про заборону надалі передруку цих творів новим виданням».

Таке розпорядження міністра внутрішніх справ наробило справжнього переполоху в цензурному відомстві. Почали з'ясовувати, в яких друкарнях видавалися ці твори. Виявилося, що до їх появи причетні Петербург, Харків і Київ. «Українські балади» та «Вітку» під літературним псевдонімом М. Костомарова Ієремія Галка благословила в світ друкарня Харківського університету відповідно ще 1839 і 1840 р. На звороті обох книг зазначені прізвища цензорів, які дозволяли їх випустити, — І. Снєгірьов та М. Каченовський. «Кобзар» Тараса Шевченка (обсягом до 114 сторінок) видавався в приватній друкарні Е. Фішера в Петербурзі 1840 р. з дозволу цензора П. Корсакова. А з творами П. Куліша (всі три виходили окремими виданнями у 1843-1846 р.) «попалася» друкарня Київського університету. Зазначені твори на багато років уперед відкривали все нові й нові списки заборонених українських видань, складених цензорами, які після цього випадку ставали до рукописів українських авторів дедалі прискіпливішими.

Судовий процес над «братчиками» став своєрідним сигналом для уже неприхованого наступу царського уряду на український рух як сепаратистський і, за словами Сергія Єфремова, також і «колективним засудженням української книги як такої».

Чим далі, починаються все більші причіпки цензури до української тематики в наукових книгах. Для прикладу, драматична видавнича доля випала на «Літопис Григорія Грабянки». Цензор Мацкевич, до якого потрапив рукопис на затвердження у 1853 р., побачив у ньому немало місць, де вчувалася йому велика пристрасть і пієтет автора до української національності. Незважаючи на наполягання керівництва Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, яка готувала цей літопис до видання в друкарні Київського університету, залишити весь текст без змін, оскільки це історичний документ, а не твір сучасного автора, «Літопис Грабянки» все ж вийшов з цензурними купюрами.

Магістр університету св. Володимира Каленик Шейковський наприкінці 50-х років ХІХ ст. підготував рукопис словника української мови, який він з відомих причин назвав «Опыт южнорусского словаря», і подав його до університетської друкарні. У часописі «Основа» (число 12 за 1861 р.) вже було вміщене повідомлення про умови передплати майбутнього словника. А з цензурного комітету одержано дозвіл на друкування цієї книги, але вже з іншою назвою — «Малороссийский лексикон».

Все йшло добре до написання автором передмови до свого словника під заголовком «Декілька слів про южноруський народ і особливо про його мову». Здібний і перспективний молодий учений у своєму публіцистичному вступі до словника насмілився сказати читачеві своєї майбутньої книги правду про долю українського народу, про становище України і її мови, про сумну роль у цій долі Польщі й Росії. Безперечно, тут виявилася особливо доречною пильність цензора О. Лазова. Окремі витяги з розгромного вироку цензора цьому творові варто процитувати: «Після розгляду цього рукопису виявилося, що в ньому лише останні 10 сторінок зайняті міркуваннями про правопис південноруської мови; вся ж інша його частина складається з думок автора про велике значення і завдання південноросійського народу і про пригнічене його становище між Росією і Польщею, або, як він висловлюється, між Сціллою і Харібдою. Вся вона проникнута неприязню до Росії і написана в дусі малоросійських тенденцій, а тому я вважаю її такою, яку слід заборонити. Ось приклади.

Після роздратованої розповіді про зазіхання поляків на малоросійську народність автор говорить на стор. 10-й: те, що ми бачили в польській літературі і її уявленнях щодо малоросійського народу, бачимо і в російській літературі. Вся відмінність полягає лише в тому, що тут прямо стараються принизити південноруський народ, поселити до нього і до його мови зневагу, не вивчивши ні народу, ні мови і навіть нічого не зробивши для вивчення його».

Слова молодого вченого Каленика Шейковського щодо ставлення значної частини російського суспільства до України і української мови і через більш ніж сто сорок років є, на превеликий жаль, актуальними. Але тоді вони виявилися особливо антидержавними. Вже майже набраний у друкарні рукопис було заборонено 9 лютого 1862 р. на спеціальному засідання цензурного комітету під проводом барона А. Ніколаї.

До речі, прізвище талановитого випускника Київського університету, який так і не зміг стати викладачем цього закладу, Шейковського через 14 років після цієї історії знову зустрінеться в заборонницьких цензурних документах. Цього разу у справі виходу його книги «Будівля світу», що побачила світ накладом 420 примірників далеко від Києва — аж у білоруському Бобруйську. 5 лютого 1876 р. на неї був накладений арешт прямо на складі в друкарні. Після подання цензора П. Небольського міністр внутрішніх справ А. Тімашев вважав за потрібне інформувати про цю надзвичайну подію сам Кабінет міністрів. У його рапорті від 2 квітня зазначається: «...Означена брошура, судячи з того малоросійського наріччя, на якому вона написана, призначена для простого народу півдня і південно-західного краю, тобто саме для тих місцевостей імперії, де за особливими політичними умовами українофільські спроби можуть принести ще більше шкоди, ніж у корінних малоросійських губерніях».

Це — лише один із сотень, тисяч прикладів того, які таланти, які думки і настрої, задушені антиукраїнською цензурою, мала краща частина українського громадянства.

У контексті розгляду ситуації з українським книговиданням наприкінці 50-х — початку 60-х років XIX ст. варто загострити увагу на одній обставині. Апологети «єдіної і нєдєлімої» імперії, які ще й сьогодні трапляються в середовищі науковців, у своїх аргументах щодо захисту чи, принаймні, виправдання політики царського уряду в національному питанні часом заявляють, що ніхто насильно українську мову ніколи не забороняв, що заборонялися лише окремі твори окремих авторів, які могли розхитати підвалини імперії, на що, мовляв, її провідники мали безперечне право.

Безумовно, лукавлять такі науковці, не бажаючи ознайомитися із десятками, сотнями гласних і негласних документів, які ще й сьогодні чекають на свого першого читача в архівах колишніх цензурних управлінь і на які в цьому розділі ще робитимуться посилання. Взяти для прикладу хоча б ось такий документ. 24 травня 1858 р. на адресу Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора з грифом «таємно» надійшов з Петербурга, з Третього відділу Міністерства внутрішніх справ пакет такого змісту: «У Санкт-Петербурзі в 1857 році на малоросійській мові вийшла книга під заголовком «Граматика». Уклінно прошу Вас розпорядиться, аби всі книгопродавці у ввірених Вам губерніях зобов'язані були підписками не тримати в себе цієї книги для продажу. Якби в когось із них була ця книга, то розпорядіться опечатати всі примірники печатками і в такому виді чекати особливого розпорядження».

Отже, цього разу йшлося не про історію України чи публіцистичну передмову до словника Шейковського про долю української мови, а всього лиш про її граматику, яку немало людей хотіли вивчати. Детальніше знайомство з цією справою показало, що з депешею до Києва петербурзькі цензори запізнилися. Цих книг справді надійшло немало до київських книжкових магазинів і вони майже всі встигли розійтися. Так, з наявних 500 примірників у книгопродавця Дейкуна вдалося вилучити лише 44, в іншому магазині всі доставлені 33 книги були вже реалізовані. Поліції нічого не залишалося, як збирати у власників магазинів свідчення про тих, хто конкретно купував ці книги. Дійшло до того, що почали заборонятися окремі букви з української абетки. «Малоросійською мовою» дозволялося читати, але лише в російській інтерпретації. Красномовне підтвердження цьому — циркулярний лист міністерства освіти на адресу Київського цензурного комітету. Ось витяг з нього: «Головне управління цензури визначило: «...Постановити пра­вилом, аби твори на малоросійському наріччі, писані власне для поширення їх між простим народом, друкувалися не інакше, як російськими буквами...».

Подібних циркулярів лише по цензурному відомству вийшло на початок 60-х років особливо багато. Таким чином, готувався ґрунт для заборони вже на державному рівні мови багатомільйонного народу. Місію цю взяв на себе 1863 р. міністр внутрішніх справ Російського уряду П. Валуєв.

Поиск по сайту: