ПРОВІДНІ ОСЕРЕДКИ РУКОПИСНОЇ СПРАВИ

Потужні скрипторії діяли у Києві при Десятинній церкві та при Софійському соборі. Саме тут були створені такі видатні пам'ятки книжкового мистецтва, як Остромирове Євангеліє (1056—1057) та Ізборник Святослава (1073). Переписування рукописів було налагоджено в XI ст. і в деяких монастирях. Ченці виготовляли рукописи безпосередньо в своїх келіях, іноді працюючи артільно.

У Києві в XI—XII ст. діяло 18 монастирів. Найдавнішим і найвизначнішим на Русі був Києво-Печерський монастир, заснований у 1051 р. Антонієм і Феодосієм. В одній із новел Києво-Печерського патерика розповідається про інока Ларіона, який був «хитр» писати книги. Поруч із ним чернець преподобний Никон «строїв книги», тобто фальцював аркуші в зошити і складав з них блоки рукописів, які потім «одягав» у палітурні кришки. З ними разом працював ігумен Феодосій, який пряв «вервіє» (нитки для зшивання зошитів). Працюючи, вони тихо співали псалми.

Переписування книг вважалося богоугодною справою. Від книгописання, говорили за старих часів, «трое благо получиши: первое — от своих трудов питаешися, второе — праздного беса изгониши, третье — с богом беседовати имаши». Духівництво суворо стежило за тим, щоб до читача не потрапляли «помилкові» або «відречені» книги. В XI ст. у Києві з'являється перший (перекладений з грецької) список «відречених книг», за читання яких церква загрожувала земною і небесною карою. Цей список під назвою «Богословец від словес» був поміщений в Ізборнику Святослава 1073 р. За першим списком з’явилося багато інших. Разом з різними «волховніками» і «сонніками» в них перераховувалося багато творів апокрифічної літератури, яка була широко розповсюджена на Русі.

Дослідники історії Київської Русі, оглядаючи літописання і книжкову справу цього періоду, зазвичай зачинають її від Ярослава Мудрого. Склалося так, очевидно, тому, що саме за Ярославового правління зафіксовано було найбільше писемних свідчень з цієї проблематики. Однак знаменита школа переписувачів книг, що діяла при Софії Київській, і, як результат її роботи, — дивовижний книжковий скрипторій, слава про який уже тоді рознеслася по цілій Європі, не могли виникнути просто так, без праці попередників.

На цю несправедливість звернув, зокрема, увагу відомий дослідник української рукописної книги Я. Запаско. Він стверджує, що першим осередком рукописної справи на київських землях після прийняття християнства слід вважати Десятинну церкву. Й таке твердження не є безпідставним.

11.4.1. Десятинна церква. Була збудована хрестителем України-Руси князем Володимиром протягом 989-996 рр. На той час це була грандіозна кам'яна споруда, виконана у візантійському стилі. Допомагати київським зодчим зводити її прибули спеціально запрошені майстри з Греції. У найголовніший митрополичий храм Києва напередодні його освячення привезли чимало розкішно виготовленої оздоби з Херсонеса, а з села Берестова перенесли мощі святої Ольги. Перед входом були виставлені квадриги — статуї чотирьох бронзових коней, які стояли на цьому місці до татаро-монгольського нашестя. За свідченням Нестора-літописця, храм було освячено в честь Богородиці, але в народі прижилася інша назва — Десятинна — від десятої частини своїх багатств, які заповів Володимир віддавати на потреби цієї церкви.

Отож, при цій церкві, урядувати якою було доручено Анастасу Корсунянину, створювався своєрідний духовний і просвітницький центр держави. Безумовно, що при ньому працювала і школа, і бібліотека як унікальне сховище думки і розуму іноземців та наших пращурів. Поповнювалася вона не лише книгами, привезеними з далеких країн (переважно це були тексти класиків грецької богословської писемності ІV-VІ ст.), а й переписаними місцевими книжниками іншими, пізнішими зарубіжними джерелами. Тут творці нових рукописів набували тієї майстерності, яка вдосконалювалася вже при дворі іншого правителя — Ярослава Мудрого.

Про існування при Десятинній церкві гуртка переписувачів книг свідчить та обставина, що за ініціативою Володимира саме в цей час у Києві здійснюється нове літописне зведення, яке увібрало весь історичний матеріал, накопичений на час прийняття русичами християнства, починаючи від Літопису Аскольда. Така скрупульозна робота не могла бути краще організована як при цьому храмі.

Дослідження за радянську добу руїн Десятинної церкви, які, до речі, проводилися поспіхом і не комплексно, виявили фрагменти настінного мозаїчного і фрескового живопису, мармурових плит та багатьох архітектурних деталей із різаного каменю. На жаль, історія не зберегла бодай фрагментів створених тут рукописних книг.

11.4.2. Софієвський собор у Києві. Найбільшого розмаху книготворча справа набула за часів Ярослава Мудрого. Київський князь Ярослав не випадково увійшов в історію під прізвищем Мудрий, бо в основу своєї виваженої політики взяв не загарбницькі війни з близькими і далекими сусідами, а прагнення порозумітися й породичатися з ними (троє його синів одружилися з принцесами відомих у Європі королівських династій. А три доньки вийшли заміж за престолонаступників таких могутніх держав, як Франція, Норвегія, Угорщина).

Що ж до книг, то князь читав їх, за свідченням літописця, і днями, й ночами і захопився ідеєю помноження їх. Очевидно, що таку любов до Слова зародив йому батько Володимир.

В інтерпретації автора Літопису Руського оця любов до Книги та книжності в Ярослава Мудрого пояснюється так: " І до книг він мав нахил, читаючи їх часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і письмо святеє, і списали багато книг. І придбав він книги, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова. Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь, — так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм'якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжне ".

Ярослав Мудрий хотів подивувати світ високим на той час рівнем писемності й культури свого народу, для чого створив при дворі, в приміщеннях Святої Софії, знамениту школу переписувачів книжок зі своєї й чужих мов. Звідусіль були запрошені до Києва знавці найпоширеніших мов світу, аби вони могли навчити здібних до наук княжих синів, а ті, в свою чергу, своїх наступників, не лише перекладати і переписувати все те, що було створено розумом і руками їхніх попередників, а й самі писати власну історію свого народу.

Такі ж школи незабаром почали створюватися й у інших містах Київської держави, про що маємо авторитетне літописне свідчення. Скажімо, 1030 р., приїхавши в Новгород, Ярослав "з ібрав з-поміж дітей старост і священиків триста душ і звелів їх учити книгам ".

Ходять легенди, що бібліотека Ярослава Мудрого була чи не найбільшою в Європі й містила сотні шедеврів вітчизняного й зарубіжного літописання. За свідченням того ж Я. Запаска, великокняжий скриптоній, з якого вийшли найцінніші пам'ятки давньоукраїнського рукописного мистецтва, налічував понад 950 томів. Серед них такі шедеври, як Реймське Євангелія, Остромирове Євангелія, Ізборники Святослава.

Перед монголо-татарським нашестям на праукраїнські землі цей книжковий скриптоній було вивезено й надійно закопано. У різний час у вітчизняних ЗМІ вже подавалися сенсаційні повідомлення про нібито віднайдені сліди цієї унікальної бібліотеки, розшуки якої щоразу приводять або до підземелля самої Софії Київської, або до Межигірського монастиря.

11.4.3. Києво-Печерська Лавра. Києво-Печерський монастир став справжньою духовною академією, де здобували вищу освіту майбутні ієрархи православної церкви і де творили славетні літописці. Тут Никон (?—1088) склав у 1072—1073 рр. літописний звід, у якому уточнив хронологію руських історичних подій і виклав дані про Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава; ігумен Іоанн створив у 1093—1095 рр. «Початковий звід», на сторінках якого чи не вперше звинуватив князів у міжусобицях, що призводили до поразки руських військ у битвах зі степовиками-половцями; літописець і письменник чернець Нестор— написав тут у 1113 р. руський літопис «Повість минулих літ», органічно пов'язавши києво-руську історію із загальносвітовим історичним процесом і традиційно дотримуючись християнської історіографії.

Ставши після Варлаама намісником Печерського монастиря, преподобний Феодосій вирішив запровадити в ньому життя ченців згідно зі статутами східних студистських монастирів. Для цього йому бракувало відповідних списків таких статутів, а також і наявної на той час богословської літератури. Тому високоосвічений Феодосій вирішив відравити до Константинополя одного зі своїх молодих ченців із завданням розшукати таку літературу, переписати і привезти до Києва. Веління преподобного молодий чернець виконав. Незабаром він доставив на печерські пагорби ці тексти, які спочатку читалися перед братією, а згодом і переписувалися. Сталося це близько 1064 р. До речі, факт переписування Студистького статуту Феодосієм Печерським зафіксував для історії невідомий іконописець в одній зі своїх мініатюр, уміщених пізніше в Радзивілловому літописі ХV ст.

Таким чином, тексти статутів східних монастирів, зміст яких закріплював у свідомості насельників монастиря моральні норми життя за Христом, були тим первинним матеріалом, який започаткував перекладання і творення нових книг у цьому важливому осередку київського книгописання на початку ХІ ст.

Окремий параграф статуту передбачав мати в монастирі бібліотеку та ченця, який видавав би книги: «В ті дні, в які ми вільні від тілесних справ, ударяє книгоохоронець в дерево один раз і збирається у нього братія в книгоохоронну палату і бере кожний книгу і читає до вечора. Перед вечором ударяє знову один разу книжковий приставник і всі приходять і повертають книги по запису».

Крім того, книги активно «тиражувалися». Частина братії повинна була збиратися у певні години для переписуванням книг. Деякі з ченців мали власні бібліотеки. Сам Феодосії заохочував «шанування книжкове». Києво-Печерський Патерик оповідає про те, що «блаженний і благовірний князь Святоша, ім'ям Микола, син Давидів, онук Святославль» у 1106 р. постригся в ченці та привіз до Києво-Печерського монастиря багату бібліотеку. Його книжне зібрання і справді було значним, бо ще на початку XIII ст. в Патерику зазначалося, що багато з тих книг зберігалося «і до нині». З книгами з цієї бібліотеки знайомився монах Нестор, працюючи над «Повістю минулих років», і можна уявити, з якою увагою читав він книги Миколи Святоши, відбираючи необхідні для себе, довго розмовляючи з вченим ченцем. Окрім того, завдяки тому, що Києво-Печерський монастир був у великій дружбі ще з одним київським князем Святополком, Нестор зміг отримати з князівського архіву тексти договорів Олега і Ігоря з Візантією та інші документи.

Тому, мабуть і не дивно, що в «Повісті минулих літ» є свідчення про наявність книги в Київській Русі. Таким є 898 рік, де йшлося про створення слов'янської писемності, переклад та переписування книг; 988 рік, у якому повідомлялося про справи Володимира щодо організації освіти; 1037 рік, у якому йдеться про заснування Ярославом Мудрим (сином Володимира) першої державної бібліотеки; у розповіді про 1051 рік мовиться про створення Києво-Печерського монастиря, про створення там книгописання, створення бібліотеки. Адже саме з цього монастиря вийшли перші письменники — Іларіон, Феодосії, Никін, Нестор...

Саме тут, в Києво-Печерській Лаврі зосереджувалися наявні на той час різноманітні переклади й літописи, що слугували основою для творення нових літописних зводів про минуле русичів і полян. Скажімо, ієромонах Никін мав найбезпосередніше відношення до укладання літописного зведення 1073 р. (після Володимирового 966 р., виконаного в Десятинній церкві та Ярославового 1037, виконаного в Софії). Через двадцять років (1093 р.) за написання нового зведення документів береться ігумен цього монастиря Іван. В історії його праця дістала назву "Початкове зведення". З іменем цього ченця деякі вчені пов'язують появу наприкінці ХІ ст. цілого ряду статей про непросту внутрішньополітичну ситуацію в Києві за правління Всеволода Ярославовича.

Згодом на території Києво-Печерської Лаври народжувалися неповторні шедеври давнього українського рукописного книжництва, з-поміж яких — "Повість врем'яних літ" Нестора-літописця, "Києво-Печерський патерик".

Окрім цих релігійно-освітніх осередків, книги вже з ХІ ст. створювалися і в інших давніх київських монастирях. З-поміж них — у Ірининському, Андріївському, Георгіївському, Видубицькому. В останньому, зокрема, за безпосередньої участі ігумена Мойсея було укладено своєрідне продовження "Повісті временних літ" — Київське літописне зведення ХІІ ст.

«Повість минулих літ» є неоціненною пам'яткою давньослов'янської культури і головним джерелом з історії Київської Русі до XII ст. Про значення цього рукопису академік Д. Лихачов писав: «Безумовно, що жодна християнська слов'янська країна і жодна країна Північно-Західної Європи не мали в ХІ—на початку XII ст. такого чудового твору з історії своєї Вітчизни, якою була «Повість минулих літ». У цьому літописному зводі про книгу написані такі поетичні рядки: «Велика-бо користь від навчання книжного. Книги — мов ріки, які наповнюють собою увесь світ, це джерело мудрості, в книгах — бездонна глибина, ми ними втішаємося в печалі, вони узда для тіла і душі».

Український історик і дослідник київської писемної школи X—XII ст. С. Висоцький пише: «Поява такого визначного твору, як «Повість минулих літ» Нестора була результатом розвитку київської писемної школи у XII ст. Це — цілком оригінальний історичний твір, що закликав до єдності та національної свідомості населення Русі в межах Київської держави. Повість написано майстром-ерудитом, патріотом і публіцистом, який послідовно відстоював ідею захисту та збереження Київської держави, засуджував князівські чвари та усобиці».

До нашого часу дійшло багато руських літописних зводів, на початку яких вміщена «Повість минулих літ». Найбільш повними з них вважаються Лаврентіївський, Іпатіївський та Радзивіллівський літописи.

Лаврентіївський літопис виконано у 1377 р. в одному з монастирів Новгорода ченцем Лаврентієм. Цей літописний звід містить «Повість минулих літ», твори Володимира Мономаха, а також літописні списки, де висвітлюються події, пов'язані з Київською державою та боротьбою князів за Київ.

Іпатіївський літопис, у якому зібрані списки південно-руських літописних зводів, складений у XV ст. в Іпатіївському монастирі м. Костроми. Крім «Повісті минулих літ», у літописний звід увійшли Київський і Галицько-Волинський літописи, а також літописні списки, де розповідається про боротьбу князів за київський престол.

Радзивіллівський літопис близький до Лаврентіївського. Він традиційно починається з «Повісті минулих літ». Цей літопис, можливо, був складений у ХШ—XIV ст. в одному з монастирів м. Смоленська. Зберігся список кінця XV ст. Літопис багато оздоблений: його прикрашають 617 мініатюр. З XVII ст. рукопис літописного зводу зберігався в бібліотеці литовського князя Богуслава Радзивілла, який у 1668 р. подарував його бібліотеці прусських герцогів Кенігсберзьких. Тому літопис у книгознавчій літературі отримав назву Радзивіллівський, або Кенігсберзький.

Більшість інших збережених літописних зводів, як правило, також починаються з «Повісті минулих літ».

У Києво-Печерському монастирі — осередку книгописання — у XIII ст. було створено Києво-Печерський патерик, який пізніше набув значної популярності в Україні-Русі. На його сторінках викладено багато історичних відомостей XI—XII ст., розповідається про життя та діяння найвідоміших християнських діячів і ченців Києво-Печерської Лаври. Авторство частини новел до Патерика — «Про святого блаженного Агапіта, безмездного лікаря», «Про преподобного Мойсея Угрина», «Про Микиту Затворника, який після цього був єпископом у Новгороді» та ін. — належить талановитому чорноризцеві Полікарпу.

Заслуга Києво-Печерського монастиря у розвитку культури й освіти надзвичайно велика. Достатньо сказати, що з середини XI і протягом XII ст. тут підготовлено близько 50 єпископів для всіх земель Київської Русі, багато з яких були письменниками і перекладачами. З цього приводу історик С. Висоцький писав: «Отже, Києво-Печерський монастир у XII ст. і пізніше, аж до татаро-монгольської навали, був величезним визначним центром київської писемної школи, з якої вийшли й де здобули освіту та виховання численні письменники, літописці, філософи-книжники, політичні та церковні діячі. В ньому переписувалися й виготовлялися книги, писалися оригінальні літературні твори й літописи. Культурні діячі — вихованці монастиря, безсумнівно, докладали багато зусиль до формування писемної та літературної києво-руської мови».

11.4.4. Видубицький монастир. Наприкінці XI ст. та у XII ст. визначним осередком освіти та книтописання стає Видубицький монастир, заснований у 1070 р. Він стояв на київській околиці Видубичі, на правому березі Дніпра. В монастирі було закладено кам'яну церкву архістратига Михаїла. В монастирі працювали видатні письменники та літописці. Зокрема, ігуменові Лазарю належить «Переказ про Бориса і Гліба», який отримав у Київській Русі значну популярність, виховуючи патріотичний дух і закликаючи молодших князів підкорятися старшим і не порушувати єдності Руської землі.

На початку XII ст. осередок києво-руського літописання перемістився з Києво-Печерського до Видубицького монастиря. У його стінах ігумен Сильвестр протягом 1116 р. відредагував і доповнив «Повість минулих літ». Сильвестр був духовним наставником і дорадником Володимира Мономаха (1053—1125), який у 1113 р. став Великим князем київським, тому літописець приділив велику увагу його діяльності.

Видубицький монастир заснував Всеволод Ярославич (1030—1093), зробивши його «вотчим», тобто родовим монастирем князів Мономаховичів. Саме тому літературну діяльність видатного державного діяча Володимира Мономаха, який написав у 1117 р. «Повчання дітям», дослідники книги пов'язують із писемною школою Видубицького монастиря. До того ж у «Повісті минулих літ» подано текст цього твору.

На сторінках «Повчання...» Володимир Мономах дає життєві настанови своїм дітям, щоби вони піклувалися про державу та народ, надавали великого значення навчанню протягом усього життя і за приклад ставить свого батька Всеволода Ярославича, який оволодів п'ятьма іноземними мовами. Князь прагне, щоби сини були хоробрими воїнами, вимогливими і добрими батьками, звертається до них з патріотичною промовою бути між собою у дружбі й злагоді та постійно пам'ятати про зміцнення Руської держави. Наприкінці XI ст. між князями посилюються чвари й усобиці: одне князівство почало виступати проти іншого, брат — проти брата, сини — проти батьків. У «Повісті минулих літ» під 1097 р. записано: «І не було миру на Руській землі. Воювали князь з князем, місто з містом. І той приводив половців, а той поляків, нападали і перехоплювали один в одного або волость, або місто, або престол братній». Володимирові Мономаху вдалося на деякий чає об'єднати князівства в єдину державу, припинити міжусобні війни й перемогти половців. За свої мудрі діяння він і заслужив повагу і прихильність народу.

Видубицький монастир до кінця XII ст. залишався одним із головних осередків київської писемної школи. Ігумен монастиря Мойсей був досвідченим книжником та оратором, досконало знав Святе Письмо і добре володів грецькою мовою. У 1200 р. він склав Київський літопис, до якого увійшли такі самостійні твори: Сімейна хроніка Ростиелавичів, Чернігівський літопис Ігоря Святославича, Літопис переяславського князя Володимира Глібовича та Похвальне слово Рюрикові Ростиславичу. Літопис Мойсея дійшов до нашого часу в Іпатіївському літописному зводі (1119-1200).

Вершиною києво-руської писемної культури другої половини XII ст. стала найвидатніша пам'ятка давньоукраїнської літератури — «Слово о полку Ігоревім» (1185—1187). Автор відображає невдалий похід у 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича (1150—1202) в половецькі степи і як патріот землі Руської звертається до володимиро-суздальського князя Всеволода, київських князів Рюрика та Давида Ростиславичів і галицького князя Ярослава Володимировича (Осмомисла) із закликом об'єднатися й спільно виступити проти ворогів на захист своєї держави, яка є спадщиною усього князівського роду,

Ім'я автора «Слова...» невідоме. Він був дуже добре обізнаний з київською топографією (описує церкви, «золотоверхий терем», інші будівлі) та знав про все, що пов'язане з життям київського князя Святослава. Можливо, автор був із князівського оточення. Українські дослідники дійшли висновку, що автором «Слова о полку Ігоревім» міг бути київський боярин Петро Бориславич, який займався редагуванням і складанням киево-руських літописів.

11.4.5. Зростання культури та рівня освіченості. Піднесення у Руській державі в XI—першій половині XII ст. культури і рівня освіченості зумовило зростання попиту на книгу. Вже в XI ст. при церквах і монастирях створювалися початкові школи, а пізніше — при Ярославі Мудрому — у Софійському соборі, Києво-Печерському і Видубицькому монастирях були засновані навчальні заклади вищого типу.

Початкові школи мали, ймовірно, різні навчальні програми, оскільки з літописів відомо, що до одних шкіл набирали дітей заможних верств населення, до інших — дітей старост і священиків. У своїх дослідженнях М. Грушевський підкреслює, що ці школи відрізнялися за обсягом навчання та призначенням вихованців: у початкових школах готували майбутніх дяків, псаломщиків для допомоги священикам, у привілейованих — виховували дітей церковних ієрархів, князівських і боярських родин, майбутня діяльність яких була пов'язана з державним правлінням, військом, княжим двором і вищим церковним служительством. У початкових школах, можливо, в основному навчали читанню, а хто продовжував навчання — опановував писання та лічбу. Основними підручниками були Апостол і Псалтир.

У навчальних закладах вищого типу навчали іноземних мов і правил риторичного й поетичного стилю. Навчальна програма була запозичена у візантійських аналогічних шкіл і передбачала вивчення богослов'я, філософії, граматики, співу. Навчання контролювалося київською церковною ієрархією, більша частина якої складалася з греків, що отримали вищу освіту у Візантії. Вони були і викладачами багатьох дисциплін. Можливо, школи вищого типу і підготували перших «книжників», які переклали багато рукописів слов'янською мовою з грецької ще при Ярославі Мудрому.

Вищу освіту отримували не тільки духовні служителі, а й представники князівського дому та боярських родин, наприклад, син Ярослава Мудрого — Всеволод. Освіту здобували й жінки із заможних родин: у 1086 р. в Києві князівна Анна Всеволодівна при Андріївському монастирі, де вона була черницею, заснувала школу, в якій близько 300 дівчат навчалися грамоті, співам, шиттю та іншому рукоділлю. Уміння читати й навіть писати у другій половині XI—першій половині XII ст. було вже невипадковим явищем серед населення Руської землі.

Рукописна книга того часу стала бажаною в будь-якій родині, на неї відчутно зріс попит. Монастирські переписувачі не могли цей попит достатньо забезпечувати, оскільки виготовляли рукописи переважно для внутрішнього користування. Тому в містах почали з'являтися світські переписувачі рукописів, які виготовляли книги не тільки на замовлення, а й для продажу. Проте світські скрипторії не могли ще конкурувати з монастирськими, адже руські монастирі ранньофеодального періоду були провідними носіями культури та освіти. Монастирі володіли значними матеріальними засобами і давали талановитим ченцям можливість займатися літературною, перекладацькою та книжковою справами. Наприклад, у Києво-Печерський монастир Нестор прийшов 17-річним хлопчиком і, здобувши всебічну освіту, став письменником. Вивчення грецької мови й ґрунтовне ознайомлення з численними писемними джерелами дали йому змогу в подальшому скласти «Повість минулих літ», у якій він виявив не тільки літературні здібності, а й уміння робити об'єктивні історичні узагальнення.

У Софійському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях поступово організовувалися широковідомі літературні об'єднання, а навколо потужних скрипторіїв — колективи фахівців із книжкової справи. Їхніми зусиллями були сформовані літературно-мистецькі напрямки книжкової культури.

Ченці монастирів майстерно володіли каліграфією і на високому мистецькому рівні оздоблювали рукописи. Підтвердженням цього є Остромирове Євангеліє (1056-1057), Ізборник Святослава (1073), Мстиславове Євангеліє (1103—1117), виготовлені у княжому скрипторії при соборі св. Софії в Києві, а також Юріївське Євангеліє (1119-1128), яке, очевидно, також переписано у Києві.

До нашого часу дійшло досить мало книг з домонгольського періоду, і тому певний час вважалося, що рукописна книга у давньоруську епоху була явищем недостатньо поширеним. Але історик Б. Сапунов, вивчаючи феномен поширення освіти та книгописання на Русі, що виник в XI ст., пише: «Використовуючи сучасну термінологію, можна стверджувати, що тоді на Русі виник інформаційний вибух».

Ґрунтовно проаналізувавши архівні документи, Б. Сапунов дійшов висновку, що з X ст. і до середини XIII ст. на землях Київської Русі було побудовано близько 10 тисяч церков, для ведення літургійних служб у яких було потрібно не менше як 90 тисяч рукописів. Визначаючи цю цифру, вчений виходив з канонічного мінімуму, встановленого статутами Студитського і Єрусалимського православних монастирів, за якими обов'язковими були 8 церковних книг:

1. Євангеліє апракос — основна частина Нового Завіту, яка описує життя та навчання Ісуса Христа; текст розміщений не за чотирма євангелістами, а розкладений для богослужбового читання протягом року;

2. Апостол апракос — містить «Діяння апостолів» і їх вчення; текст розкладений для богослужбового читання протягом року;

3. Служебник — православна богослужбова книга, складена з текстів церковних служб на кожен день, святців і настанов ведення богослужіння;

4. Требник — православна богослужбова книга, складена з текстів церковних служб і правил виконання треб;

5. Псалтир — одна з книг Біблії, яка складена зі 150 псалмів — пісенних молитов;

6. Тріодь пісна — книга церковних пісень і молитов — три пісенних канонів для богослужінь у буденні дні;

7. Тріодь цвітна — книга церковних пісень, молитов — три пісенних канонів для богослужінь у святкові дні;

8. Мінея загальна — збірка про життя святих, складена за церковним календарем.

Цей мінімум для використання при проведенні служб внесений у церковний статут для парафіяльних і домових церков, а для монастирських храмів і кафедрально-єпископських соборів потрібно було значно більше рукописів — у середньому 25—30. А коли до всіх цих розрахунків додати ще численні світські книги та Четьї-Мінеї, то книжковий фонд Київської Русі у домонгольську добу повинен був складатися зі 130—140 тис. рукописів.

Крім трьох потужних київських книжкових осередків, у XII ст. книги виготовляли також в інших містах і монастирях Київської держави. Наприклад, у монастирях на території Галицького та Волинського князівств, в Успенському храмі м. Галич, монастирі у с. Городище (поблизу теперішнього м. Червоноград Львівської обл.), а також у монастирях Чернігівського, а пізніше і Новгород-Сіверського князівств.

11.4.6. Чернігівська земля. За припущеннями деяких дослідників, із цим краєм пов'язують місце написання "Слова о полку Ігоревім" — шедевру давньоукраїнської рукописної справи, історичною основою якого є героїчний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців. Принаймні у наукових працях останнього часу аргументовано й переконливо доведено українськість походження цього унікального рукопису (на противагу офіційним радянським літературознавцям і книгознавцям, які протягом останніх десятиліть наполегливо відносили в усіх каталогах і довідниках "Слово о полку Ігоревім" до розділу "Російська література"). Головна смислова домінанта цього твору, як відомо, концентрується на проблемі єдності українських земель, ідеї утихомирення і примирення розсварених князів. Власне, й причиною поразки Ігоревого війська була неузгодженість дій цього відважного князя зі своїми родичами, бажання самому, проти волі Великого князя київського Святослава, перемогти ворога і зажити слави.

Започаткована в Чернігівському та Новгород-Сіверському князівствах традиція книгописання послужила згодом потужним поштовхом розвитку на цих землях друкарської справи. Діяльність заснованої відомим церковним, політичним і літературним діячем Лазаром Барановичем 1674 р. друкарні в Новгород-Сіверському, а згодом і в Чернігові базувалася на досвіді попередників — тамтешніх творців рукописних книг. На жаль, час не зберіг жодної рукописної пам'ятки чернігівського чи новгород-сіверського походження періоду ХІ—ХІІ ст.

11.4.7. Галичина і Волинь. Державотворчу й культурно-освітню традицію Київської Русі від початку ХІІ ст. продовжує Галицько-Волинське князівство. Відтак потужний центр вітчизняного книготворення формується на західноукраїнських землях.

Як і в Києві, тут рукописна справа, як правило, зосереджується при монастирях і княжих дворах. Так, в Успенському соборі Галича, збудованому князем Ярославом Осмомислом у 1153—1157 рр., невпинно поповнюється збірка манускриптів, написаних місцевими книжниками. До наших днів дійшов один з найцінніших тамтешніх текстів — Галицька Євангелія. Рукопис, обсяг якого — 228 аркушів, створено 1144 р. в містечку Крилосі, що за кілька кілометрів від сучасного Галича. Неповторність цієї пам'ятки полягає в тому, що її творці першими серед східнослов'янських книжників не просто скопіювали сторінки із попереднього рукопису, а фактично виконали значну упорядницьку роботу: весь текст вони згрупували в окремі чотири частини, за належністю його до авторів — євангелістів Матвія, Марка, Луки та Іоанна. На жаль, ця пам'ятка давньої української рукописної справи тепер за кордоном — вона була вивезена з Галича в середині ХVІІ ст. і зберігається нині в одному з московських музеїв.

Книжкові осередки діяли з ХІІ ст. і при Городиському (на території нинішньої Львівщини) та Богородичному (побіля Володимира-Волинського) монастирях. Існує припущення, що саме тут могла бути написана Добрилова Євангелія — пергаментна книга обсягом у 271 сторінку. Цінність рукопису в тому, що він має багату оздобу: по чотири заставки та фігурні мініатюри, близько 400 ініціалів. Цей твір дійшов до наших днів без оправи і знову ж таки для України є втраченим — нині він є власністю Росії.

У тому, що рукописна справа на галицьких і волинських землях не була спорадичною, свідчить і створена тут наприкінці 80-х рр. ХІІІ ст. найбільша, найвагоміша пам'ятка — Галицько-Волинський літопис. Якщо зауважити, що київський літопис закінчується описом подій 1200 р., то цю пам'ятку можна по праву вважати головним джерелом історії України наступного століття. Це фактично ретельно викладена у хронологічному порядку історія Галицько-Волинського князівства від 1201 до 1292 р., яка подається в тісному взаємозв'язку з описом подій, що відбувалися по всій Україні-Русі. Автори твору, головною ідеєю якого є необхідність об'єднання всіх праукраїнських земель, широко використовували пройняті патріотизмом вставки з різних переказів і оповідань, які своїм пафосом і патріотичним змістом нагадували "Слово о полку Ігоревім".

11.4.8. Карпатська Русь. Розвиток рукописної справи на Карпатській Русі пов'язаний насамперед з монастирем святого Михаїла, що містився в старовинному українському селі Грушів (нині Тячівський район Закарпатської області). Це був найдавніший культурно-освітній осередок на цих землях, заснований ще до Х ст.

Грушівський монастир відіграв неоціненну роль в історії української культури в цілому і видавничої справи зокрема. Тут у ХІV—ХV ст. були написані книги, яким волею історії судилося стати основним текстовим і художнім матеріалом перших друкованих українських книг. Йдеться про Октоїх, Часословець, Тріодь Пісну, Тріодь Цвітну, Псалтир. Друк перших двох книг пов'язувався досі з іменем німецького друкаря Швайпольта Фіоля. А містом появи їх у друкованому вигляді вважався Краків. Результати багаторічних наукових пошуків закарпатського дослідника О. Ороса, схоже, остаточно спростовують краківське походження перших друкованих українських книг. У контексті ж первинного рукописного матеріалу для складання таких книг методом рухомих літер і множення певної кількості накладу на друкарському верстаті факт їхньої належності до Грушівського рукописного осередку є вже доведеним.

Поиск по сайту: