КИЇВСЬКІ КНЯЗІ ТА НАЙБІЛЬШ ВІДОМІ РУКОПИСИ

11.6.1. З київськими князями та членами їх родини пов’язано досить багато з історії видавничої справи на Русі. Так, для Ганни, дочки Ярослава Мудрого, яка у 1049 році вийшла заміж за короля Франції Генріха I та стала королевою, свого часу було написано Євангеліє. На протязі майже двох століть королі Франції, починаючи з Франциска II до Людовика XVI, під час коронації присягали на цьому Євангелії, перша частина якого була написана кирилицею, а друга — глаголицею. Згодом Ганна подарувала цю книгу єпископу шалонському Рогеру, який очолював пишне французьке посольство до Києва, щоб посватати Ганну. Рогер, у свою чергу, подарував Євангеліє Реймському собору, де воно, прикрашене коштовним камінням і золотими застібками, зберігалося до Французької революції. Цей дорогоцінний пам'ятник старослов’янскої писемності у свій час був зник, але несподівано був знайдений в міській бібліотеці Реймса. Так з'явилося знамените нині Реймське Євангеліє.

Цей маловідомий у нашій історії книжковий раритет створений у першій половині ХІ ст. й тоді ж вивезений з України. Назавжди. Але нині нам належить не стільки шкодувати за ним, скільки пишатися. Адже книга ця, написана тогочасною мовою княжого Києва при дворі Ярослава Мудрого, стала, як це не дивно звучить сьогодні, одною з найцінніших духовних реліквій… французького народу. На ній присягалися згодом французькі королі, цілуючи її сторінки у пам'ятний день своєї коронації. Книга ця неодноразово зникала з Франції, а згодом знову поверталася туди вже в дописаному іншою мовою вигляді. Книга, про яку так багато написано наукових досліджень. На превеликий жаль, іноземними, а не українськими авторами. Як жаль і те, що в наших нинішніх підручниках з історії про неї ще не написано так, як вона цього заслуговує.

Зробимо невеликий відступ. Ще за радянських часів якось незаслужено непомітно пройшов на екранах кінотеатрів фільм про сиву київську давнину. Називався він "Анна Ярославна — королева Франції". Увагу багатьох глядачів привернув один промовистий епізод у цьому фільмі. Після урочистого прийому на території Софії Київської високоповажного посольства з далекої Франції на чолі з представником короля Генріха І єпископом Сюр Марн Роже Ярослав Мудрий дає останні розпорядження щодо посагу своїй наймолодшій доньці Анні, яка має тепер виїжджати до тієї далекої Франції як майбутня дружина французького престолонаступника. В тому немалому переліку різних видів срібного й золотого посуду, різноманітного хутра, який ретельно фіксувався самим Сюр Марн Роже, одним із перших, як найдорожчий подарунок Анні, Ярослав Мудрий назвав і тут же передав у руки доньці Євангелію. Євангелію, написану зовсім недавно для знаменитої великокняжої бібліотеки. Написану тогочасною давньоукраїнською мовою. І оправлену в позолочені прикраси так, як оформлялися тоді всі рукописні книги при монастирських і соборних школах переписувачів книжок.

Виявляється, цей епізод з фільму — не вигадана сценаристом чи постановником художня деталь, а достовірний історичний факт, який у майбутньому мав цікаву й неоднозначну інтерпретацію цілого ряду зарубіжних істориків. На жаль, про цю унікальну книгу, яка справді дуже часто цитується в зарубіжних наукових виданнях, в нашій вітчизняній історичній літературі, написано надто скупо. Очевидно ж, серед найголовніших причин — і віддаленість пам'ятки від України, а тому її малодоступність для сучасних дослідників. Однак останнім часом у величезних архівних і книжкових сховищах ученими віднайдено ряд цікавих документів і свідчень про непросту долю цієї книги і значення її не лише для французів, а й для українців.

Анна Ярославна привезла подаровану батьком книгу до невідомої їй Франції 1049, а за іншими даними — 1050 р. Ця давньоукраїнська Євангелія, як засвідчують багато зарубіжних дослідників, була написана-таки в Києві спеціально для Анни, бо її ім'я зазначене в самому рукописі. І написане, до речі, з одною літерою "н" — Ана. Саме так розписувалася згодом Анна Ярославна, ставши королевою Франції, на всіх важливих документах, що благословлялися нею.

Написана кирилицею, книга довго нагадувала мудрій доньці Ярослава Мудрого про її далеку Батьківщину на берегах Дніпра. Вона й присягалася на цій книзі, ставши незабаром королевою Франції — улюбленою королевою невідомих досі їй французів. І, може, це з її доброї легкої руки, покладеної в урочистий момент коронації на сторінки батькової книги, наступні королі Франції започаткували цю традицію — присягу на вірність своєму народові, засвідчену на привезеній з Києва Євангелії. Принаймні цей ритуал зафіксований у королівських хроніках від Франсуа І (1512) до Людовіка ХVІ (1774).

Після смерті Анни Ярославни Київська Євангелія якийсь час зберігалася в королівських палатах. Та ось майбутній король Чехії Карл IV, проводячи свої юнацькі літа у Франції в 1331-1335 рр., вивозить цю духовну реліквію до Праги. З добрими намірами, аби послужилася вона чеському народу, він дарує книгу одному з бенедиктинських монастирів своєї столиці. У 1135 р. її ретельно переписує один празький монах, додаючи в замітці, що автором першої частини книги був Святий Прокіп — ігумен Сазаватського монастиря, що в Чехії. На думку ряду дослідників, Святий Прокіп за походженням був з Київської Русі, народився в Хотові, навчався у Вишгороді. Друга частина книги вже була дописана тогочасною чеською мовою.

Незабаром заново переписана книга, вже з доданим чеським варіантом, знову опиняється у Франції, у місті Реймсі (звідси — назва Євангелії — Реймська), а в 1793 р. вона знову зникає з архівів. По закінченні революції її віднаходять і з 1799 р. вона вже назавжди прописується в Реймській бібліотеці Карнежі.

У різний час відомі у світі знаменитості, передусім державні діячі, приїжджаючи до Франції, прагнули якщо не потримати в руках, то бодай подивитися на цю легендарну книгу. Свідчення цього — ряд написів, залишених на сторінках книги різними іменитими особами. Так, перший напис, зроблений на другій сторінці обкладинки, де французькою мовою зазначається, що 26 і 27 червня 1717 р. віце-канцлер російського царя Петра І з почтом прочитали першу сторінку Євангелії і заявили, що вона написана їхньою мовою, другу частину, чеську, не знали, як прочитати. На другій, внутрішній, обкладинці занотовано, що 4 липня 1902 року болгарський принц Фердинанд оглядав Євангелію. Напис за 19 вересня 1906 р. сповіщає нащадкам, що книгу оглядали російський цар Микола ІІ та його дружина Олександра.

Остерігаючись, аби ця книга знову не зникла безслідно, як вже не раз було за історію її перебування у Франції, паризький переписувач книг Сильвестр, за матеріальної підтримки одного небайдужого до французької історії багатія Жюля Люді переписав її, до того ж, не в одному примірнику. Пізніше один з таких переписаних примірників був подарований російському цареві Миколі І. Цікаво, якою була доля цього примірника?

Приблизно в цей же час давньоукраїнський текст Реймської Євангелії був перекладений латинською мовою. Архівні документи засвідчують, що перекладачі Копітар і Ганка були удостоєні за цей переклад від Миколи І ордена святої Анни.

Документально доведеними можна вважати й факти присяги французьких королів на тексті цієї книги. Про це, зокрема, занотовано в архівах Реймського архієпископства, де йдеться про коронацію таких французьких королів, як Франц І, Генріх ІІІ, Людовіки ХІІ, ХIV, ХV, ХVІ. В одному з коронаційних описів, віднайденому французьким дослідником Плішаром, привертає увагу така замітка в контексті нашої Євангелії: " На ній, тобто, Євангелії, королі присягали, доторкаючись рукою та цілуючи її ".

І ще один важливий аргумент, який переконливо засвідчує українське походження цієї унікальної книги. До речі, на це неодноразово звертали увагу саме зарубіжні дослідники Євангелії. Йдеться про кольори ініціалів, заголовних літер і різноманітних заставок, якими завжди славилися київські рукописні шедеври. Нерідко літописці, ченці чи спеціально підготовлені переписувачі книг місяцями працювали саме над цими художніми елементами, вкладаючи в них свій талант, свої думки, емоції, переживання. І, безумовно, мають рацію ті дослідники, які вважають, що саме в розмальовки і різноманітні прикраси до своїх книг їхні творці вкладали передусім своєрідний національний код свого народу, особливості його світосприйняття й мислення. Так, у художньому оформленні Реймської Євангелії, як й інших наших давніх книг, переважають синій, жовтий і малиновий кольори. Це ті барви, які були на прапорах Київської держави, а відтак і козацької України.

Хто тільки не "присвоював" собі Реймську Євангелію, синьо-жовті й червоні кольори якої на ініціалах та заставках, як і словниковий ряд (неділя, третю годину, по правді вам, ідіте і ви в виноградники мої) не можуть не переконувати в її українському корінні: і чехи, і словаки, і греки, і навіть… росіяни. Та й серед самих українців, як зазвичай, і в інших принципових питаннях нашої історії, також не було та й досі немає єдиної думки.

Уважно вчитуючись в окремі сторінки нашої історії, нерідко приходиш до висновку, яке несподіване продовження мають окремі її події і факти, в якому тісному взаємозв'язку з нинішніми подіями вони часом перебувають, як впливають на них. Логічно випливає в контексті цієї розповіді таке твердження. У тому, що одна з найвеличніших святинь українського народу — Софійський собор — зберігся до наших днів, ми передусім маємо завдячувати і доньці Ярослава Мудрого Анні, і привезеній нею до далекої Франції батьковій Євангелії.

Щоб пояснити цю думку, варто бодай фрагментарно згадати ще один факт нашої історії — вже недавньої, радянської. Середина 30-х рр. У зв'язку з планами сталінського керівництва перенести столицю радянської України з Харкова на береги Дніпра у високих чиновницьких кабінетах Москви обговорюється проект забудови урядового майдану Києва, який передбачалося розмістити між Володимирською гіркою і Золотими воротами. Великим півколом тут мав постати масивний будинок урядових і партійних органів (частина реалізованого проекту — нинішнє приміщення Міністерства закордонних справ). Все, що стояло на шляху здійснення цього проекту, мало бути знищеним. Першим злетів у повітря Михайлівський золотоверхий собор, наступною на черзі була Софія Київська. Тільки застережна нота французького уряду, який нагадував Кремлю про велику королеву Франції Анну Ярославну і пам'ять про неї, яку зберігає справжній шедевр світової культури — споруджена Ярославом Софія.

Безумово, ґрунтовне вивчення і справедливе з історичного й наукового боку утвердження цієї пам'ятки серед найвагоміших набутків української культури ще попереду, як і повернення її в Україну шляхом перевидання факсимільним способом. Останнє французи вже давно зробили. Переписаний празьким монахом 1395 р. з київського оригіналу рукописний примірник Реймської Євангелії, як і раніше, зберігається у спеціально виготовленому вогнетривкому сейфі за сімома замками в місті коронації Анни Ярославни — Реймсі, а факсимільна копія — в Парижі, у відділі рукописів Паризької національної бібліотеки. Отож, вона є доступною сьогодні й для українських дослідників, і для тих високопосадових чиновників, від патріотизму і волі яких залежатиме вирішення на міждержавному рівні питання про повернення Євангелії в перевиданому вигляді до своєї Батьківщини.

Ось такі вони, круті віражі української історії, пов'язані з долею однієї із сотень наших перших рукописних книг, покритих таємничим серпанком не лише української, а й європейської історії.

Любителями книг були і сини Ярослава Мудрого. Саме з їх іменами пов'язано походження трьох найдавніших книг Київської Русі: «Книга пророків», Остромирове Євангеліє та Ізборник 1073 р.

11.6.2. Для Володимира, новгородського князя, в 1047 році була переписана «Книга пророків» (дійшла в списках XVI ст.). Її переписувач «піп Упир Відважний», як він себе називав, залишивши найдавніший вихідний книжковий запис. В ній автор бажає здоров'я своєму замовнику, надіється, що той його не забуде: «Здоров же, княже, будь, сто років живи, але того хто писав, не забувай». Далі він просить всіх прочитати цю книгу, вносячи тим самим елемент поради. Саме при Володимирі в Новгороді було побудовано собор св. Софії (1045-1051 рр.), де також було зібрано велику бібліотеку.

11.6.3. Для новгородського посадника Остромира, родича князя Ізяслава, у Києві з жовтня 1056 по травень 1057 р. дяком Григорієм на пергаменті кирилицею було створене знамените Остромирове Євангеліє — найстарішу з точно датованих книг, що дійшла до наших часів. Остромирове Євангеліє складається з 294 листків великого формату. Але вона не лише найстаріша книга, а й найвидатніший твір рукописного книжкового мистецтва. Книжкові мініатюри, заставки, художні ініціали, саме письмо (великий красивий устав), виконані старанно, каліграфічно точно й художньо вправно, в розкішній кольоровій гамі, книга багато прикрашена пишними фігурними заставками і ініціалами, розфарбованими золотом і фарбами. До Євангелія додано три великі зображення Євангелістів, які виконані з великим мистецтвом.

Необхідно відзначити, що в цьому рукописі були започатковані основні принципи архітектоніки книги та її оформлення, які стали визначальними у подальшому розвитку рукописного мистецтва всіх східнослов'янських народів і були сприйняті вітчизняною друкованою книгою. Основний текст Остромирового Євангелія містить дуже мало русизмів, що дозволяє вважати, що Григорій мав у своєму розпорядженні болгарський оригінал книги.

Дяк Григорій в післямові, написаній згідно з візантійською традицією, повідомив цікаві подробиці, які дозволяють зробити висновок, що в середині XI ст. на Русі були люди, які добре знали книжки, і що такі люди були в оточенні Ізяслава, бо автор адресував свою працю не лише посаднику Новгорода Остромиру, але й його дружині Феофані, їх дітям, «подружжям чад» їх. Крім того, Григорій звертався до тих, хто пише твори, а також до тих, хто читатиме його Євангеліє, з проханням не проклинати його грішного, а, виправивши, почитати. Це вказує на те, що за часів Григорія були інші переписувачі, крім того, він передбачав, що книга не лежатиме десь у казні посадника, а буде активно читатися. Зараз Остромирове Євангеліє зберігається в Державній публічній бібліотеці імені Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі.

11.6.4. Зналася на книгах і польська княжна Гертруда, дружина Ізяслава, яка привезла з собою кілька книг з Західної Європи. Одна з них добре відома — це «Трірський псалтир», або «Кодекс Гертруди». Вона написана латиною на замовлення трірського архієпископа Егберта. Гертруда наказала додати до Кодексу п'ять нових аркушів з текстом і мініатюрами. На них є зображення сина Гертруди Ярополка, його дружини і самої Гертруди. Мініатюри на цих аркушах відрізняються стилістичною різноманітністю, тобто їх виконували три художники.

11.6.5. Покровителем книжкової справи був князь Святослав, який, за свідченням сучасника, «багато старався для збирання книг». Його називали «новим Філадельфом», порівнюючи його з прославленим бібліофілом давнини єгипетським царем Птолемеєм II, який заснував Олександрійську бібліотеку. Саме так говориться в передмові до Ізборника 1073 р. Він спочатку був адресований великому князі Ізяславу, а після того, як великим князем у 1073 р. став Святослав, то вже йому. Створений він в скрипторії при київській Софії двома переписувачами, ім'я одного відоме - дяк Іоанн. Очевидно, він займав у великокнязівській книгописній майстерні високе положення, мав доступ до бібліотеки великого князя для читання і вивчення матеріалів, які цікавили його. Це друга по давності точно датована рукописна книга, оригіналом для неї послужила збірка, перекладена свого часу з грецької для болгарського царя Сімеона (919-927 р.). Ізборник Святослава ще в більшій мірі, ніж Остромирово Євангеліє, належить не тільки українській, але й болгарській культурі. Слов'янські списки книги, які були створені до 1073 р., не збереглися, а грецькі списки відомі від початку Х ст. Рукопис, написаний на пергаменті кирилицею, вражає багатством оформлення і високим художнім рівнем.

Протягом довгого часу Ізборник користувався величезною популярністю. Книга має енциклопедичний зміст. У ньому поміщені статті (більше чотирьохсот), розглядаються проблеми богослов'я, роз'яснюються положення Біблії стосовно подій повсякденного життя, наводяться факти з філософії, астрономії й астрології, математики і фізики, зоології і ботаніки, історії і філософії, граматики, етики і логіки.

Ізборник - одна з найбільших за розмірами книга у Київській Русі. В ній майстерно виконані зображення соборів і фігури святителів, геометричний орнамент заставок і заголовних літер, що нагадують мозаїки Софійського собору, малюнки птахів і тварин, зображення Стрільця і Діви. Ця книга багато ілюстрована різнокольоровими мініатюрами, серед яких на окремому аркуші є мініатюра із зображенням князя Святослава з книгою в руках в оточенні родини, — перший портрет світського змісту, що дійшов до наших днів. Цей груповий портрет, як і фрески Софії, мініатюри Трірського Псалтиря започатковують жанр портрету, який набув на Україні яскравого розвитку. Ізборник дозволяє судити про прекрасну майстерність художника і писаря, дозволяє зробити висновок про відпрацьовану технологію виготовлення книг того часу.

Крім того, цінність Ізборника у тому, що рукопис містив перший список «справжніх та помилкових» творів. Серед заборонених перераховувалися апокрифічні книги, легенди, перекази. Список цікавий тим, що дає можливість познайомитися, хоча і не в повному обсязі, з кругом читання, є свого роду бібліографією.

11.6.6. Ще одна книга, яка так чи інакше пов’язана зі Святославом є Ізборник 1076 р., який є третім точно датованим рукописом. В кінці книги вже згадуваний дяк Іоанн зробив приписку, що вона складена «з багатьох книг князівських». За зовнішнім виглядом Ізборник різко відрізняється від двох попередніх парадних книг. Він відноситься до повсякденних книг невеликого розміру, без кольорових ілюстрацій. Ізборник 1076 р., на відміну від Ізборника 1073 р., текст якого досить близький до грецьких і болгарських оригіналів, є певною мірою перекладом, що включає стилістичне і лінгвістичне редагування тексту давнім укладачем. Дяк Іоанн наблизив текст до української мови, ввівши в нього слова і вислови, що характерні побуту давнього Києва. Ізборник 1076 р. - перша збірка стародавньої світської літератури, що дійшла до нас. Спеціальний розділ Ізборника присвячений «книжковому шануванню». «Як для коня правитель і стриманість є узда, так і для праведника книга, — мовиться в Ізборнику.— Як не складеться корабель без цвяхів, так і праведник без шанування книжкового; як полонений думає про своїх батьків, так праведник про шанування книжкове; краса воїну — зброя, а кораблю — вітрила, так і праведнику — шанування книжкове». Ізборником 1076 р. користувався Володимир Мономах при складанні свого повчання дітям. Книга ця зберігається в Державній публічній бібліотеці імені М. Е. Салтикова-Щедріна.

11.6.7. Ще один великий київський князь, який надзвичайно багато зробив для розквіту книжкової справи та освіти у Київській Русі - Володимир Мономах, онук Ярослава Мудрого. Його батько Всеволод був людиною освіченою, знав п'ять мов (вважають, що грецьку, латину, німецьку, угорську і половецьку), любив книги та зібрав бібліотеку, де були книги на багатьох мовах, перекладні хроніки, Псалтир, житія святих, «Девгенєво діяння» тощо. Володимир Мономах неодноразово брав участь в успішних битвах з половцями, організовував проти них спільні походи. Слава про його перемоги над половцями пройшла крізь століття, знайшла відображення в билинах, в половецькому епосі, в художніх творах, в «Повісті минулих літ». Мономаха оспівав автор «Слова о полку Ігоревім» як основного позитивного персонажа в історії Київської Русі. Висока оцінка дана Мономаху і в іншому видатному пам'ятнику — «Слові про погибель російської землі».

Мономах був людиною великого розуму і літературного таланту, протегував літописанню, підтримував Києво-Печерський монастир. Та й сам він був талановитим письменником. Його «Повчання» — один з видатних літературних творів Київської Русі. Воно дозволяє говорити про коло улюблених авторів Володимира Мономаха. Виняткова начитаність автора помітна з перших рядків книги: він чудово орієнтується в оригінальних та перекладних творах, наводить цитати з покаянних псалмів, з праць Григорія Богослова, з пророцтв Ісайї, апостольських послань, з Прологу та Тріоді. Істотний вплив на характер «Повчання» мав «Шестиднів» — своєрідний коментар до біблійного сюжету про створення світу за шість днів — книга енциклопедичного характеру, у якій наводилися відомості про всесвіт, природні та історичні науки, відомості по античній філософії. Досить сильний вплив на «Повчання» мали ліричні псалми Давида, царя та поета, який жив у I ст. до н. е. Збірку псалмів — Псалтир — Мономах так любив, що брав його з собою в походи. У «Повчанні» Мономаха багато побутових подробиць та біографічних даних. Він на багато століть випередив свій час: як літературний жанр автобіографія з'явилася лише в творіннях Єпіфанія та Аввакума.

11.6.8. До видатних пам’яток давньоукраїнського книжкового мистецтва ХІІ ст., які належать до київської школи книгописання, належать гарно оздоблені рукописи - Мстиславове Євангеліє, створене за велінням князя Мстислава, старшого сина Володимира Мономаха, та Юріївське Євангеліє. Їх графіка тісно пов’язана з творами ХІ ст. – відповідно з Остромировим Євангелієм та Ізборником Святослава 1076 р. Цей зв’язок настільки близький, що навіть існує думка про те, що Мстиславове Євангеліє – всього на всього довільна копія Остромирового Євангелія. Як доказ наводять той факт, що композиція мініатюр Мстиславового Євангелія дещо спрощена порівняно з такими ж мініатюрами Остромирового Євангелія.

При іконографічному порівнянні двох Євангелій помітні суттєві відмінності більш пізнього. Виконання мініатюр та орнаментація значно грубші, не такі ювелірні. В мініатюрах Мстиславового Євангелія фігури намальовані дещо об’ємніше. В них більше контрастності світу та тіні, що надає зображенням живописності та монументальності. Фігури менш пропорційні, дещо втратили стрункість та виразність силуету, одяг зображується з глибокими складками. Мініатюри втрачають графічність перегородчатих емалей (що було характерне мініатюрам Остромирового Євангелія). Мініатюра, яка відкриває Мстиславове Євангеліє, зображує Іоанна Богослова та абсолютно співпадає з композицією подібної мініатюри Остромирова Євангелія, але не має зверху зображення лева. У ньому є зображення Матфея, яке відсутнє у попередньому Євангелії.

У художньому оформленні Мстиславового Євангелія визначальним кольором було золото. Золото глибокого тону в поєднанні з багатою кольоровою гамою мініатюр, заставок та ініціалів надає рукопису характер безцінного твору мистецтва. Гамма кольорів Мстиславового Євангелія збагачена введенням темно-червоного кольору – типовою рисою народного мистецтва. Велич Мстиславового Євангелія посилюється численними ініціалами, які намальовані із використанням золота та кольорів, що витримані у кольоровій гамі мініатюр. В композиції аркушів звертає на себе увагу занадто широка смуга між стовпчиками тексту.

11.6.9. Юріївське Євангеліє відрізняється від інших тим, що архітектурний фронтиспис та ініціали виконані одним кольором (червоною киноваррю). Як побудова фронтисписа, так і його орнаментація дуже близькі до Ізборника Святослава 1076 р. з тією різницею, що в ньому відсутні кольори. Фронтисписи Юріївського Євангелія оточені птахами та звірами. Цікаві чотири птахи, які тримають у своїх дзьобах гілки – мотив, який часто зустрічається в іранському мистецтві. Крім того, по бокам фронтиспису намальовані дві пташки з німбами навколо голів. Іранське мистецтво знає подібні зображення на тканинах V-VIII ст., бо давні перси вважали пташок (зокрема курей) священими. У Юріївському евангелії присутні ще й інші риси сасанідського мистецтва - двогорбий верблюд, виноградна лоза, квітуча гілка тощо. Широке вживання цих мотивів свідчило про різні сфери використання сасанідського мистецтва (срібло, ювелірні прикраси, шовк тощо).

Список використаної літератури

1. Анушкин А.И. Рассказы о старых книгах. – М.: Книга, 1979. - 128 с.

2. Баренбаум И.Е., Давыдова Т.Э. История книги. - М.: Книга, 1979. - 128 с.

3. Бас И. Великое открытие: 500 лет книгопечатания. - М.-Л., 1940. - 36 с.

4. Госин И.Я., Смирнова М.Н., Черняк Л.Е., Шилина А.Т., Ясельман Э.С. Библиографические сведения в изданиях. - М.: Книга, 1981.

5. Гутянський С.К (гл.ред.) З історії книги на Україні. - К.: Наукова думка, 1978. - 116 с.

6. Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995.

7. Засурский Я.Н. (сост.) История печати: Антология. – М.: Аспектпресс, 2001. - 494 с.

8. Искусство книги Древней Руси. XI-XVII вв. – М., 1964.

9. Історія української літератури: У 8 т.- К., 1967-1971.

10. Киселева Л.И. О чем рассказывают средневековые рукописи (рукописная книга в Западной Европе). - Л., 1978. - 144 с.

11. Книга і друкарство на Україні. – К., 1964.

12. Мильчин А.Э. (ред.) Краткий справичник книголюба. - М., 1984. - 480 с.

13. Михайлин І.Л. Основи журналістики: Підручник. - К.,:ЦУЛ, 2002. - 284 с.

14. Немировский Е.Л., Горбачевский Б.С. Рождение книги. - М., 1957. - 232 с.

15. Немировский Е.Л. Начала славянского книгопечатания. – М., 1971.

16. Огієнко І.І. Історія українського друкарства. – К., 1994.

17. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. Навч. посібник. - Л.: Афіша, 2001. - 416 с.

18. Сидоров А.А. История оформления русской книги. - М.-Л., 1946. - 384 с.

19. Сикорский Н.М.(гл.ред.) Книговедение: Энциклопедический словарь. - М.: Сов.энциклопедия, 1980. – 664 с.

20. Слуховский М.И. Из истории книжной культуры России. - М., 1952. - 244 с.

21. Тимошик М. Історія видавничої справи.- К., 2003.- 496 с.

22. Українська книга. – Київ, Харків, 1965. - 268 с.

23. Чудакова М.О. Рукопись и книга. - М.: Просвещение, 1986. - 176 с.

24. Літопис Руський. — К., 1990. —С. 295.

25. Тимошик М. До питання про концепцію виникнення і розвитку українського друкованого слова в контексті поширення друкарства у слов'янських народів // II Jornadas Andaluzas de Eslavistica. Resumenes de ponencias y communicaciones. — Baesa (Espana), 1966. — P. 101-102.

26. Українська культура: Лекції / За редакцією Дмитра Антоновича. — К.: Либідь. — 1993. — 592 с.

27. Історія української культури: У 5 т. — К.: Наукова думка. — 2001. — Т. 1

28. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К.: Либідь, 1993. — Т. 2 — С. 12.

29. Указ Президента України "Про відзначення 1000-річчя літописання і книжкової справи в Україні" // Палітра друку. — 1998. — № 1. — С. 1; Постанова Кабінету Міністрів України "План заходів з підготовки та проведення 1000-річчя літописання і книжкової справи в Україні" // Друкарство. — 1988. — Травень-червень. — С. 1.

30. Кифишин А. Древнее святилище Каменная Могила. — М., 2001.— 802 с.

31. Лесной С. "Влесовая книга" — языческая летопись доолеговой Руси. — Виннипег, 1996. — 80 с.;

32. Шаян В. Віра забутих предків: аналіз "Влес книги".— Лондон; Гаага: Видавництво "Млин", 1972-1979. —Вип. 1-7.; Велесова книга / Упоряд., ритм. Переклад, підг. автент. тексту, довід. матеріали Б. Яценка. — К.: Індоєвропа, 1995;

33. Яценко Б. "Велесова книга" — пам'ятка ІХ століття // Русь Київська. — 1994. — № 2.;

34. Клочек Г. Світ "Велесової книги": Навч. посібник. — Кіровоград, 2001. — 160с.;

35. Федоренко Д. "Велесова книга" — найдавніший літопис України. — К.: Бібліотека українця, 1999. — 160 с.;

36. Шевчук В. Загадкова "Велесова книга" // Хроніка-2000. — К., 1994. — №3. — С. 61- 63.

37. Влес книга // Жар-птица. — Сан-Франциско (США). — 1957-1959.

38. Шумовський П. "Влес книга" — чи не найстаріше літописне джерело нашої історії? // Українська бібліотека імені С. Петлюри в Парижі. Інформаційний бюллетень. 1972. — Ч. 27. — С. 1-2.

39. Влес книга // Календар канадійського фермера. — Вінніпег, 1970.

40. Жуковская Л. Поддельная докирилличная рукопись // Вопросы языкознания. — 1960. — № 2.

41. Огієнко І. Костянтин і Мефодій: їх життя і праця: У 2 ч. — Вінніпег, 1970. —Ч. 1 — 400 с.: Ч. 2. — 328 с.

42. Огієнко І. Постання азбуки й літературної мови у слов'ян. — Вінніпег, 1976. — С. 64.

43. Грушевський. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1993. — Т. 3. — С. 418.

44. Огієнко І. Історія української літературної мови. — К.: Наша культура і наука, 2001. — С. 122.

45. Срезневский И. Древнія письмена славянскія // Журнал Министерства Народнаго Просвещения. — 1948. — №9. — С. 61-66.

46. Брайчевский М. Літопис Аскольда. — К.: Український центр духовної культури, 2001. — 132 с.

47. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русі. — К.: Наукова думка, 1988;

48. Брайчевський М. Літопис Аскольда: відроджена пам'ятка дев'ятого століття // Київ. — 1988. — № 2.

49. Рыбаков Б. Древняя Русь: сказания, былины, летописи. — М., 1963.

Тема № 12

Поиск по сайту: