КНИЖКОВА СПРАВА В УКРАЇНІ ПЕРЕД ПРИЙНЯТТЯМ ХРИСТИЯНСТВА

Літописи донесли цікаві свідчення шанобливого ставлення наших пращурів до книги. Так, в "Повісті минулих літ" записано: " Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є узжою стриманості… Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі… Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або зі святими мужами ".

Книжкова справа, як одна із ознак рівня культури народу, ніколи не виникала спонтанно. Цей процес зароджувався і розвивався повільно, для цього потрібні були певні обставини і умови. У цьому контексті варто спростувати один з міфів радянської науки, за яким стверджувалося, що витоки української рукописної справи слід вивчати з початку ХІ ст., тобто з часу прийняття християнства. У тому, що це не так, переконують нові свідчення, гіпотези і відкриття, зроблені вітчизняними і зарубіжними дослідниками. Аргументами щодо існування на українських теренах рукописної та книготворчої справи задовго до запровадження князем Володимиром християнства нині виступають: піктографічні тексти в печерах і гротах святилища "Кам'яна Могила" на Запоріжжі; "Велесова книга"; давньоукраїнські книги, показані місіонеру Кирилу в Херсонесі 860 року; реконструйована рукописна пам'ятка ІХ століття "Літопис Аскольда".

8.4.1. «Кам'яна Могила». Неподалік від Мелітополя знаходиться пам'ятник природи і людської цивілізації, віддавна названий у народі "Кам'яна Могила". Тепер це Державний історико-археологічний музей-заповідник, який у майбутньому може бути віднесений до ще одного з чудес світу. Світову славу цьому кам'яному острову в приазовському степу принесло відкриття археологами колекції написів на кам'яних плитах у великих печерах і гротах, вік написання текстів на яких датується VІІ-ІІІ тис. до н. е. Таких печер і гротів виявлено понад 60, а в них — близько 150 текстів, написаних піктографічним письмом. За свідченням учених, йдеться про відкриття святилища-архіву першої у світі держави Аратти, яка була створена в цьому регіоні близько 6200 р. до н. е. і з якої власне почалася історія людської цивілізації.

Першу у світовій науці спробу розшифрування цього малюнкового письма зробив А. Кіфішин, який видав монографію "Стародавнє святилище Кам'яна Могила". Матеріал дав підстави вважати, що "Кам'яна Могила" (в шумерській транскрипції Шун-Нун) таїть у собі одну з редакцій першої у світі рукописної книги — епічного твору "Сказання про Гільгамеша", а також писемні набутки наших пращурів періоду трипільської та інших археологічних культур.

8.4.2. "Велесова книга". Історія цієї книги, її вивчення і введення до наукового обігу позначена цілим рядом об'єктивних і суб'єктивних перипетій — від замовчування, недовіри, односторонньої критики, звинувачення в підробці,— до намагання назвати її російською, перенісши місце написання з українського Полісся до земель Великого Новгорода. Українські та діаспорні вчені (Ю. Миролюбов, М. Скрипник, С. Парамонов (Лісний), В. Шаян, Б. Яценко, Г. Клочек, В. Довгич, Д. Федоренко, В. Шевчук) в кінці ХХ ст. прорвали ідеологічну блокаду довкола історії "Велесової книги", спростували "докази" підробки текстів, довели автентичність розшифрованих текстів, активізували інтерес до вивчення пам'ятки новими дослідниками, запровадили вивчення її в школах та вузах України.

Неповторність "Велесової книги" у контексті історії української видавничої справи полягає у тому вона була написана на дерев'яних дощечках, виготовлених чи то з дуба, чи то з берези. Дощечки за розмірами нагадують розміри глиняних табличок бібліотеки ассирійського правителя Ашшурбанапала — 22 см ширини, 38 см довжини і до 1 см товщини. Верхні ліві краї цих книжкових сторінок мали круглі отвори для з'єднання їх шкіряними нитками в окремі блоки-томи (аналог з бамбуковими дощечками давніх китайських рукописних книг). Текст на дощечках випалювався гострим предметом на зразок шила методом заглиблення в деревину певної літери, а потім покривався спеціальним розчином, що унеможливлювало псування дерев'яних пластин шашіллю. (До речі, таким способом навощені дерев'яні дощечки вживалися для написання текстів в Стародавньому Римі.) Для рівності рядків упоперек кожної дощечки проводилися заглиблення-лінійки, іноді досить не рівні. Букви вирівнювалися відповідно до цих лінійок верхніми своїми частинами. Текст на сторінках написаний з обох боків. Поля деяких дощечок були проілюстровані малюнками, зображеннями бика, вівці, собаки, що ледь вгадувалися, а також сонця.

Час написання книги відноситься до ІХ ст., точніше, завершується приходом варягів Аскольда і Діра, а також Рюрика (70-ті рр.). А початок оповіді — з І тис. до н. е. і базується переважно на переказах, легендах, повір'ях, що існували задовго до прийняття християнства. Географічні межі подій сягають степів між середнім Дніпром, Карпатами, Доном і Кримом.

Віднайдення помережаних скорописним каліграфічним письмом дерев'яних дощечок пов'язане з ім'ям полковника білої армії Алі Ізенбеком. Він випадково знайшов їх у 1919 р. в маєтку поміщика Донціва-Захаржевського у м. Великий Бурлук на Слобожанщині. Освічений офіцер, розуміючи велику цінність знахідки, тоді навіть не підозрював, що це є безцінна пам'ятка української культури, її найдавніший літопис. Емігрував він спочатку до Криму, а згодом — до Туреччини, Франції і, врешті, Бельгії. У Брюсселі знахідкою зацікавився інженер-хімік Миролюбов (родом із Слобожанщини), який від 1925 до 1939 рр. ретельно здійснив копії текстів. Напередодні ІІ світової війни він переслав копії в Сан-Франциско, де було створено Музей російського мистецтва. Там за ретельне дослідження копій беруться українські та російські вчені. Але, нажаль, оригінали безслідно зникли після того, як полковник помер в Брюсселі у 1941 р.

У результаті наукових досліджень з'ясувалося, що полковник Ізенбек знайшов текст найстарішого українського літопису дохристиянської доби, складений у ІХ і переписаний таким же способом і на такому ж матеріалі у ХVІ (за іншими припущеннями — у ХVІІ) ст.

Перші публікації фрагментів "Велесової книги" з'явилися протягом 1957-1959 рр. у емігрантському російськомовному журналі "Жар-птица" (Сан-Франциско). Початковий коментар до них зробив О. Кур (Куренков). Копії публікації потрапили до Британського національного музею в Лондоні, де ними серйозно зацікавився професор В. Шаян — тодішній керівник Європейського відділення Української вільної академії наук. Інформація про цю книгу, знайдену в Україні, поширюється в усьому світі. В Австралії дослідження пам'ятки проводить професор С. Парамонов (Лісний), який у 1966 р. в Канаді опублікував результати свого дослідження — "Влесова книга" — языческая летопись доолеговой Руси". Протягом 1968-1972 років в українському видавництві "Млин" (Гаага, Голландія) з'являються машинописні варіанти українськомовного рукопису "Велесової книги" у повному варіанті з передмовою і упорядкуванням В. Шаяна. Сан-франциське видання, що містило 45.000 знаків, було доповнено розшифрованими текстами ще 16-ти дощечок, скопійованих Миролюбовим — загалом текст книги розширювався ще на 30.000 знаків. "Велесова книга" стала основою публікацій професора П. Шумовського в паризькому українськомовному виданні та в канадській пресі.

Результати перших досліджень подавалися під різними назвами, найчастіше як "Дощечки Ізенбека". До речі, саме в канадському і гаазькому виданнях ця пам’ятка друкується під назвою "Влес книга". Така назва книги не є випадковою, адже Велес (Волос) серед давньоукраїнських язичницьких племен вважався богом достатку, худоби, торгівлі. Його ім'я часто згадується на дерев'яних сторінках книги. З фольклорних джерел відомо, що кияни, наприклад, укладаючи договори з греками, найчастіше присягалися Перуном і Велесом. В дослідженнях дохристиянських вірувань українського народу, вказується, що Велес поєднався зі святим Власієм.

Зовсім інакше поставилася до цієї пам'ятки офіційна радянська наука. У 1959 р. палеограф Л. Жуковська на доручення професора В. Виноградова зробила експертний висновок на "Велесову книгу" і винесла їй однозначний вирок: підробка ХІХ ст. Доказів підробки справді назбирано було багато, але одночасно проігноровано багато переконливих аргументів "за". Це було зумовлено, перш за все, ідеологічними чинники: давньоукраїнську пам'ятку вивчала ворожа радянській владі українська діаспора. До того ж, поява "Велесової книги" змушувала до принципового переосмислення усталених концепцій і теорій у філологічній та історичній науці ("спільна колиска", "спільний стовбур" виникнення і розвитку трьох братніх слов'янських народів).

Прискіпливе вивчення та політично незаангажований аналіз "Велесової книги" буде продовжуватися — графіка письма, "прикладання" описуваних подій до конкретної історичної епохи, авторства, етнографії ті діалектології, що побутувала тоді на землях створення пам'ятки, обставин привнесення змін до неї в результаті копіювання тощо. Одне беззаперечне: ця книга, написана алфавітом ранньої кирилиці невідомим автором ще до прийняття християнства на праукраїнських землях, спонукає до відмови від усталених наукових стереотипів, перегляду і переосмислення витоків та періодизації виникнення і розвитку вітчизняної книготворчої історії, історії нашої культури в цілому.

8.4.3. Давньоукраїнські книги, показані місіонеру Кирилу в Херсонесі 860 року. "Руське" письмо і "руські" переклади ІХ століття. Важливим аргументом на користь твердження про витоки рукописної книжкової справи на українських землях ще до прийняття християнства є цілий ряд писемних свідчень, зокрема, зарубіжних авторів. У світовій і європейській історії відомий факт прибуття взимку 860-861 рр. до Херсонеса — тодішньої столиці Південного Причорномор'я, через яке русичі вели активні торговельні зносини з греками, — великого болгарського просвітителя і проповідника Костянтина.

У "Житті Костянтина", яке в наукових колах вважається джерелом вірогідним та авторитетним, було зафіксовано факт, що має принципове значення для нашого предмета. Саме тут, у Херсонесі, Костянтин побачив Євангелію та Псалтир, писані " русьскымы письмены ". Фактично це були перші переклади книг Святого Письма мовою давньоукраїнського населення. Ось фрагмент із цього життєпису: " Костянтин знайшов тут (у Херсонесі) Євангелія та Псалтиря, писані руськими письменами (мовою), знайшов і чоловіка, що говорив тією самою мовою, і розмовляв з ним; а навчившися (від нього) наголосу (чи вимови), прикладав (рівняв) до своєї (південнослов'янської) мови різні звуки голосні та приголосні; помолившися Богові, скоро почав читати й говорити. І багато хто дивувалися йому й хвалили Бога ".

Цей фрагмент уже неодноразово використовувався зарубіжними і вітчизняними вченими, які розділилися на два табори: прихильників варязької (готської) та слов'янської теорій походження України-Руси. Отож, ідеться про наукове доведення того, кому належать ці письмена, писані ще у ІХ ст., — прийшлим варягам чи автохтонним русичам-українцям? Якщо русичам, то факт існування письма, започаткування ними традиції книгописання у первісних формах слід вважати доведеним.

Деякі вчені, зокрема М. Грушевський, змінювали свої позиції. Так, в "Історії України-Руси" він з певною недовірою поставився до Панонської легенди про належність русичам знайдених Костянтином у Херсонесі книг. Однак пізніше, у своєму іншому дослідженні "Історія української літератури" він змінив свою думку: " Проби викинути панонську звістку з наукового обігу здогадом, що вона з'явилася в легенді як пізніша вставка, відкидаються фактом, що се оповідання читається в усіх кодексах, себто належить до основного тексту панського житія. І при всій її невисокій історичності, котру підчеркував і я свого часу, саме представлення такої стрічі Константина з руським письмом і богослужебними книгами в Криму, в Херсонесі, таки лишає дещо до думання. У всякім разі, було б передчасним ставити хрест над сім оповіданням як науково невжиточним ". Однак радянська філологічна й історична науки не сприймають ці свідчення як аргументовані.

Цікавими і принциповими є твердження мандрівників, купців, які перебували на праукраїнських землях чи зустрічалися з русичами. Свідчення про письмо русичів залишив у своєму творі арабський письменник Ібн-ель-Недим: " Один чоловік, словам якого я можу довіряти, розповів мені, що цар гори Кабак послав його до царя русів, і це була йому нагода запримітити, що ці останні (руси) мають письмо, яке вирізується на дереві. При цьому він витягнув кусок білого дерева й подав мені. На ньому були вирізані письмена, які означували — не знаю — чи слова, чи окремі літери ".

Ще давніші рукописні твори, виконані на кістяному знарядді піктографічним письмом, знайдені археологами в поселенні Холопків на Київщині. Час створення цього картинного тексту (групи знаків, що нагадують свастику, зигзаг, дерево, хвилю тощо) відноситься до ІV-V ст. н. е.

У цьому контексті по-новому сприймається свідчення болгарського письменника Х ст. ченця Храбра, який у своїх "Оповіданнях про письмена слов'янські" вказав на існування, хоча й невпорядкованого, письма в слов'ян ще до запровадження Кирилом і Мефодієм свого алфавіту. Аналізуючи цей твір, можна прийти до висновку про кількаступеневий розвиток давнього слов'янського письма, а також і рукописної традиції дохристиянської доби — від невпорядкованого, поганського, що складалося з "черт і риз", до письма "з устроєнієм". Такого письма, яке давало можливість творити писемні тексти без малюнкових зображень не лише на дереві чи кістках, а й пергаменті.

8.4.4. "Літопис Аскольда". Введення до наукового обігу однієї з найдавніших пам'яток українського рукописного книготворення належить М. Брайчевському. Показово, що за результати досліджень, які стосувалися витоків праукраїнської держави та її писемності й часові межі яких далеко виходили за офіційно усталені, історика було звільнено у 1972 р. з Інституту археології АН УРСР. Відтоді, за вказівкою Головліту, будь-яка згадка про Брайчевського вилучалися з усіх друкованих праць і навіть каталогів. Лише з кінця 80-х рр. ХХ ст. стала можливою публікація його творів.

Власне, про більш ранні початки творення на праукраїнських землях літописних текстів заговорили ще в роки хрущовської відлиги. Аналізуючи сторінки літописів, дослідники прийшли до висновку, що до їх сторінки цілими фрагментами вставлялися тексти, писані різними авторами і в різний час. Особливо показовим у плані компіляції різночасових рукописних джерел виявився текст Никонівського літопису, укладеного за часів Івана Грозного московськими книжниками. Завдання дослідників полягало у встановленні джерел, з яких творці давньоукраїнських літописів черпали свої знання.

Таке завдання поставив перед собою М.Брайчевський і в принципі розв'язав його. Історію праукраїнського книгописання він піддав надійній, науково вивіреній реконструкції, згідно з якою ця історія виглядає так:

1. Літопис Аскольда як найдавніша історіографічна пам'ятка України-Руси (883);

2. пауза в літописній традиції, пов’язана із захопленням Києва Олегом (кінець Х ст.);

3. укладення нового літописного зведення за часів Володимира, який увібрав історичні матеріали, накопичені за час християнізації Русі, починаючи від Літопису Аскольда (996);

4. новий літописний кодекс, укладений за безпосередньою участю Ярослава Мудрого (1037);

5. літописне зведення ієромонаха Печерського монастиря Никона (середина ХІ ст.);

6. "Початкове зведення" ігумена Печерського монастиря Івана (1093);

7. "Повість временних літ" Нестора-літописця, в якій зведено та критично оцінено весь наявний досі рукописний матеріал від Літопису Аскольда (бл. 1113);

8. друга і третя редакції "Повісті временних літ", здійснена Сильвестром та Мстиславом. Саме від цих редакцій починається епоха численних і часто не зовсім точних переписувань попередніх рукописних текстів, створених на праукраїнських землях. З цього числа виділяються Лаврентіївський (кінець ХІV ст.) та Іпатіївський (кінець ХV ст.) рукописи.

Реконструкцію Літопису Аскольда М. Брайчевський здійснював відповідно до нової методики текстологічних досліджень, яка з-поміж інших включала:

Ø вибір епізодів з першого літопису;

Ø вивіряння текстів з огляду їх хронології та походження;

Ø усунення слідів редакторського втручання пізніших хроністів;

Ø оцінка стилістичних та суто формальних особливостей викладу;

Ø встановлення внутрішнього, змістового та сюжетного зв'язку між фрагментами текстів та історичними епізодами;

Ø використання загальних історичних знань, що базуються на інших категоріях, тощо.

Узагальнюючи вищевикладене щодо витоків праукраїнського рукописного книготворення скажемо таке: творення рукописних текстів на різних матеріалах (кам'яних стелах, дереві, кістках, пергаменті, папірусі) відбувалося на наших землях в умовах складного і тривалого процесу вдосконалення давньоукраїнської писемності. Реконструйовані давні рукописні пам'ятки засвідчують кілька етапів розвитку цієї писемності:

1. фіксація набутих знань "чертами й різами", тобто за допомогою простих форм-символів, що складали для кожного народу своє піктографічне письмо;

2. використання в письмі, окрім своїх власних знаків, суміші літер грецького і латинського алфавіту, тобто, висловлюючись мовою болгарського чорноризця Храбра, алфавіту " без устроєнія " (саме тому й не міг прочитати Кирило побачених у Херсонесі "руських" книг);

3. запровадження виробленої Кирилом і Мефодієм слов'янської абетки.

Наявність рукописних текстів київського походження, створених до прийняття християнства в Україні-Руси, є фактом доведеним. Найдавнішими рукописними книжковими текстами, створеними у кодексному вигляді, є "Велесова книга" та "Літопис Аскольда".

Список використаної літератури

1. Анушкин А.И. Рассказы о старых книгах. – М.: Книга, 1979. - 128 с.

2. Баренбаум И.Е., Давыдова Т.Э. История книги. - М.: Книга, 1979. - 128 с.

3. Бас И. Великое открытие: 500 лет книгопечатания. - М.-Л., 1940. - 36 с.

4. Гутянський С.К (гл.ред.) З історії книги на Україні. - К.: Наукова думка, 1978. - 116 с.

5. Западов А.В. (ред.) История русской журналистики XVIII-ХІХ веков. - М., 1963. - 516 с.

6. Засурский Я.Н. (сост.) История печати: Антология. – М.: Аспектпресс, 2001. - 494 с.

7. Киселева Л.И. О чем рассказывают средневековые рукописи (рукописная книга в Западной Европе). - Л., 1978. - 144 с.

8. Малыхин Н.Г. Очерки по истории книгоиздательского дела в СССР. - М., 1965. - 448 с.

9. Мильчин А.Э. (ред.) Краткий справичник книголюба. - М., 1984. - 480 с.

10. Михайлин І.Л. Основи журналістики: Підручник. - К.,:ЦУЛ, 2002. - 284 с.

11. Немировский Е.Л., Горбачевский Б.С. Рождение книги. - М., 1957. - 232 с.

12. Немировский Е.Л., Горбачевский Б.С. С книгой через века и страны. – М., 1964. – 384 с.

13. Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи. Навч. посібник. - Л.: Афіша, 2001. - 416 с.

14. Сидоров А.А. История оформления русской книги. - М.-Л., 1946. - 384 с.

15. Сикорский Н.М.(гл.ред.) Книговедение: Энциклопедический словарь. - М.: Сов.энциклопедия, 1980. – 664 с.

16. Слуховский М.И. Из истории книжной культуры России. - М., 1952. - 244 с.

17. Тимошик М. Історія видавничої справи.- К., 2003.- 496 с.

18. Українська книга. – Київ, Харків, 1965. - 268 с.

Тема № 9

Поиск по сайту: