Методи ціноутворення

Методи прямого ціноутворення. Всі прямі методи маркетингового ціноутворення можна розділити на шість груп:

1) виходячи з витрат фірми на виробництво і реалізацію продукції:

- метод простих формул;

- середні витрати + прибуток;

- згідно з маржинальними витратами;

- метод беззбитковості.

2)виходячи з попиту:

- на основі суб’єктивної оцінки цінності продукції;

- на основі цінової еластичності.

3)з урахування умов конкуренції:

- „залежне” встановлення цін;

- „слідування” за лідером;

- ціноутворення з урахуванням реакції конкурентів;

- тендерне ціноутворення.

4)у рамках товарної номенклатури:

- за номенклатурною групою;

- обмеження кількості.

5)за географічним принципом:

- зональне ціноутворення;

- ціноутворення відносно базового пункту;

- франко-ціни;

- ціни з умовами „Інкомтермс”.

6)на основі узаконених умов:

- біржове ціноутворення;

- ціноутворення з урахуванням державної політики.

Одним з найпоширеніших серед усіх є метод встановлення цін на підставі витрат на виробництво та реалізацію продукції. Основна ідея полягає в установленні такої ціни, яка перевищувала б витрати, понесені підприємством для виготовлення і реалізації продукції, компенсуючи їх і забезпечуючи підприємству бажаний прибуток. Існує кілька технічних прийомів визначення ціни згідно з цією ідеєю.

Метод простих формул. Він найпридатніший для визначення ціни у сфері послуг, де основною часткою витрат є заробітна плата персоналу. Ціна (Ц) може бути обрахована за формулою:

, (8.1)

де В – витрати підприємства;

К – коефіцієнт, величина якого залежить від суми накладних витрат, податків та очікуваного прибутку.

Метод „середні витрати + прибуток” полягає передовсім у розрахунку прямих витрат на виготовлення одиниці продукції (В_п).

, (8.2)

де В_з – величина змінних витрат на виготовлення даної кількості продукції;

В_ф – величина постійних витрат;

Q – кількість виготовленої продукції.

, (8.3)

де П – бажана частка прибутку, %.

Основними перевагами розглянутих методів розрахунку цін є їх простота, доступність інформації, можливість прийняття конкретних рішень, зрозумілість для споживача. Проте другий метод має певні недоліки, оскільки він не враховує можливої розбіжності між плановим і фактичним рівнем витрат на виробництво і реалізацію продукції, а також між плановою і фактичною кількістю випущеної і реалізованої продукції.

Ліквідувати цей недолік можна розрахунком цін на підставі маржинальних витрат, тобто виходячи с того, що підприємство продаватиме кожну додаткову одиницю (партію) продукції за ціною, яка виходить із особливої (додаткової) вартості її виробництва.

Ще одним технічним прийомом розрахунку ціни на підставі витрат є метод беззбитковості. Порівнювання розмірів прибутку, що його можна було б отримати за різних цін, і дає можливість підприємствам, які вже визначили для себе норму прибутку, продавати свій товар за таку ціну, яка за конкретної програми випуску забезпечуватиме максимально можливе наближення до цієї норми.

В основу такого підходу покладається аналіз беззбитковості з використанням двох умов:

- питомі змінні витрати на одинцю продукції на змінюються залежно від обсягів її випуску;

- будь-яка кількість випущеної продукції може бути продана за визначеною ціною.

Ці вихідні умови не відповідають реальній дійсності, але дають можливість значно спростити розрахунки й отримати цілком задовільні результати.

Аналіз беззбитковості досліджує співвідношення між сукупним доходом від реалізації випущеної продукції і загальною її вартістю (повними витратами на виробництво та реалізацію). Тут основним є розрахунок точки беззбитковості Q_Б, тобто такої кількості продукції, за якої сукупний дохід і загальна вартість продукції однакові, а за межами її можливий прибуток:

, (8.3)

де В_П – постійні витрати;

Ц_П – відпускна ціна;

В_ПЗ – питомі змінні витрати.

Установлюючи ту чи іншу ціну, необхідно оцінювати отримані беззбиткові обсяги випуску та реалізації продукції, їх реальність з погляду можливостей підприємства, а також місткості цільового ринку і поведінки його споживачів. Якщо отриманий обсяг випуску і реалізації продукції нижчий за точку беззбитковості або вищий за місткість ринку, то ціна має бути такою що забезпечує найбільший за динних умов прибуток.

Головним недоліком методів розрахунку цін на підставі витрат, є те, що тут не враховується сприймання споживачами встановленого рівня цін. Вигідну для підприємства ціну можуть „не затвердити” покупці. Можливі й такі випадки, коли споживачі готові заплатити значно вищу ціну, ніж та, що достатня для підприємства. Через це у підприємницькій діяльності часто користуються методикою встановлення цін на підставі попиту (суб’єктивною оцінкою споживачами цінності товару).

Використовуючи цей підхід до визначення ціни, виходять з таких трьох моментів.

Насамперед, для багатьох товарів ціна є платою споживача за задоволення певних його функціональних потреб. У цьому разі споживач визначає співвідношення між зробленою ним оцінкою цінності товару і його ціною, порівнюючи його з такими самими показниками для інших аналогічних товарів. „Виграє” той товар, в якого відношення рівня задоволення функціональних потреб до ціни буде найбільшим.

Іноді способом задоволення потреб є не віддача від товару, тобто отримуваний споживачем корисний ефект, а саме його ціна. У таких випадках вона має бути або досить високою (антикваріат, живопис, оригінальні художні вироби), або низькою (товари повсякденного попиту, стандартна продукція широкого вжитку для покупців із низьким рівнем доходу).

Для окремих товарів, цінність яких для споживачів досить висока, ціна взагалі не має великого значення (наприклад, ліки, товари, які не мають замінників і є життєво необхідними для споживачів). Саме тут ціноутворення оперує в широкому діапазоні, аж до зловживань з боку товаровиробників, їх диктату щодо споживачів.

Теоретично встановлення цін на підставі попиту нескладне. Головним тут є спроможність підприємця досягти такої якості своїх товарів, яка забезпечила б споживачам відчутну вигоду: наприклад, зменшення ризику від час купівлі чи використання товару, підвищення іміджу, надання відповідних сервісних послуг тощо. Але практична реалізація такого принципу натрапляє на неабиякі складності, у тому числі на складності вибору показників диференціації товарів і ринків.

Показники диференціації товарів — це ті критерії і кількісні показники, що за ними споживачі визначають цінність товару з погляду власної вигоди, можливості розв’язання своїх проблем. Такими показниками можуть бути технічні характеристики товару, дизайн, упаковка, відповідність смакам і моді, терміновість поставки та ін.

Показники диференціації ринків — це ті ознаки, які уможливлюють об’єднання споживачів у однорідні групи, що оцінюють якість товару за тими самими критеріями.

Установлення цін на підставі попиту базується також на вимірюванні чи оцінювання взаємозв’язку між цінами продажу і відповідними обсягами купівлі товарів. При цьому, як правило, виходять із того, що попит зростає зі зниженням цін і зменшується зі зростанням цін. У цьому разі розраховують ціни, користуючись коефіцієнтом еластичності попиту. Головною проблемою використання такого підходу є визначення функції „ціна — обсяг продажу”.

Крім орієнтації на попит, розраховуючи ціни, підприємства місять брати до уваги і дії конкурентів. Методика встановлення цін з урахуванням умов конкуренції полягає у порівнюванні цін на товари підприємства з цінами на аналогічні товари, які продукуються і пропонуються ринку основними конкурентами. Відомі такі різновиди цієї методики.

„Залежне” встановлення цін. Тут ціни визначаються, виходячи із їх ринкового рівня, оскільки він не диктується одним чи кількома підприємствами, а формується в наслідок спільних дій великої кількості добре поінформованих покупців і продавців (ринки досконалої конкуренції недиференційованих товарів). За досить сильної конкуренції на ринках однорідних товарів (харчові продукти, сировина) підприємствам навіть не доводиться втрачати часу на розрахунок цін. За них цю функцію виконує ринок. Основне завдання підприємства на такому ринку — контроль за своїми витратами на виробництво і реалізацію продукції, щоб за рахунок їх зниження досягти бажаного прибутку. Водночас, якщо підприємство має певні переваги (наприклад, досконаліший сервіс) і такі переваги становлять суттєву цінність для споживачів, можливе використання цінових надбавок (процентів до ціни).

„Слідування за лідером”. Як показує назва, ідеться про орієнтацію на ціни провідних підприємств, тобто таких, які посідають домінуючу позицію на ринку тієї чи іншої продукції (наприклад, ІВМ на ринку комп’ютерів). Тут виходячи із того, що такі підприємства мають достатній досвід, добре організовані і знають реальну ринкову вартість своїх товарів. Такий підхід до встановлення цін має місце, як правило, на олігопольних ринках. Але знов-таки ця орієнтація не має бути безоглядною. Треба знати і вміло користуватись наявними перевагами власних товарів чи послуг.

Ціноутворення з урахуванням реакції конкурента. Як і в попередньому випадку, такий підхід до встановлення ціни має місце на олігопольних ринках. Саме на таких ринках конкуренти особливо взаємо чутливі до тієї чи іншої зміни цін. Установлення цін за таким методом передбачає передовсім ретельне вивчення реального їх рівня, цінової політики та стратегічних цілей конкурентів, їх інтересів та можливостей також знизити ціни на свої товари чи послуги. За основу такого методу встановлення цін підприємство орієнтується на свій набутий у минулому досвід.

Тендерне ціноутворення (установлення цін способом конкурентних торгів). Воно має місце в разі конкурентної боротьби між підприємствами за право отримати той чи інший контракт. Головне завдання такого методу ціноутворення — визначити ціну, нижчу ніж в основних конкурентів, але достатньо високу для отримання власного прибутку і таким чином виграти тендер (підписати контракт).

Найчастіше тендери оголошує держава (наприклад, проведення наукових досліджень, розробка проектів суспільного характеру тощо). Що вища ціна —– то менша можливість отримати замовлення. За низької ціни збільшується можливість виграшу, але одночасно зростає і ризик отримання занадто малого прибутку.

Часто товари, які підприємство випускає і пропонує на ринок, становлять певні номенклатурні групи (продуктові лінії). Наприклад, кілька марок телевізорів, 5-6 типів магнітофонів тощо. При цьому якась одна марка чи тип (особливо це стосується товарів-новинок) має надто високий рівень собівартості, а отже, і ціну „не по кишені” споживачеві. Тоді можна користуватись підходом, що дає змогу розрахувати такі ціни, які забезпечують бажаний прибуток не за кожним окремим товаром, а за номенклатурною групою в цілому. Згідно з таким підходом ціна на найдорожчий товар установлюється на рівні собівартості, або й трохи нижче. Збитки, які мають місце, перекриваються за рахунок більш високих цін на інші товари даної номенклатурної групи. Згодом за рахунок зменшення собівартості найдорожчого товару ціни можуть бути скориговані. Як правило, такою методикою користуються, розраховуючи ціни на легкові автомобілі, запасні частини, різні супутні товари (фотоплівку, леза для бритв), побічні продукти (промислові відходи) та ін.

Різновидом методики розрахунку цін у рамках товарної номенклатури є обмеження їх кількості. Так, наприклад, на чоловічі костюми можна встановити лише три ціни відповідно до трьох категорій розмірів — малого, середнього і великого. Це дає змогу продавати костюми без конкретної орієнтації на собівартість кожного розміру (наприклад 48, 50, 52 та ін.), оскільки костюм меншого розміру кожної категорії даватиме більший прибуток, аніж костюм більшого розміру. Перший може бути використаний на покриття збитків, які можливі за продажу костюмів більшого розміру. Крім того, менша кількість цін зручніша як для товаровиробника (менша кількість розрахунків), так і для споживача (простіше орієнтуватись під час вибору).

Методики встановлення цін за географічною ознакою враховують витрати товаровиробників чи споживачів, які виникають через необхідність транспортування продукції від місць виробництва до місць споживання чи використання. Так, залежно від розподілу обов’язків з транспортування товарів і участі постачальників та споживачів у компенсації транспортних витрат проводиться так зване франкування цін (від італійського слова franko — у даному випадку „вільне від оплати”). Це означає, що всі витрати з транспортування продукції до названого пункту входять у ціну товару.

Існує шість видів франко-цін:

- франко-склад постачальника;

- франко-станція (пристань) відправлення;

- франко-вагон на станції (пристані) відправлення;

- франко-вагон на станції(пристані) призначення;

- франко-станція (пристань) призначення;

- франко-склад споживача.

Різновидом методик встановлення цін за географічною ознакою є їх розрахунок щодо якихось базових пунктів території (великих міст, вузлових залізничних станцій), а також визначення зональних (поясних) цін.

У практиці міжнародної торгівлі, зважаючи на те, хто організовує і оплачує транспортування товарів від виробника до покупці (отже, ризикує), орієнтуються на умови „ІНКОМТЕРМС”, тобто на умови узгоджені міжнародними угодами.

У всіх країнах з ринковою економікою існують ті чи інші цінові обмеження, тобто узаконені умови, згідно з якими розраховуються і регулюються ціни на товари чи послуги. Система державного регулювання цін найменше розвинута в США, Канаді, Австралії, Данії, найбільше – в Австрії, Японії, Іспанії, Греції. Державному регулюванню, як правило, підлягають ціни на товари першої необхідності із низькою ціновою еластичністю та на продукцію підприємств-монополістів. Основна мета цінового регулювання — захист споживачів та підтримання нормальних умов конкуренції.

Розрізняють макро- та мікрорівневе державне регулювання цін.

Макрорівневе регулювання — це економічна та фінансова політика держави, спрямована на збільшення темпів економічного зростання, створення умов для стабільного розвитку економіки, державна політики оподаткування, яка забезпечує соціально справедливий розподіл національного доходу, політика в галузі торгівлі, інвестицій, курсу національної валюти, розрахунків та ін.

Мікрорівневе регулювання цін полягає у створенні системи антитрестових законів, у підтриманні державою окремих галузей, забезпеченні соціальних потреб, збереженні і примножені природних ресурсів тощо. Залежно від форм безпосереднього впливу держави регулювання цін буває прямим і непрямим.

Різновидом розрахунку цін на підставі узаконених умов є також біржове ціноутворення, тобто фіксування ціни угоди на товарних біржах. Біржове ціноутворення може здійснюватись як за результатами біржового дня (кінцеве котирування), так і в процесі торгів (проміжне котирування).

Основними видами котирування цін на сучасних біржах є:

- відображення меж коливання цін за кожним товаром чи контрактом на нього;

- фіксування цін першої і останньої угоди біржового дня на даний товар;

- фіксування „переломів”, тобто максимальних і мінімальних цін, які спостерігаються протягом біржового дня;

- комбіноване сполучення всіх названих видів котирування.

Непряме маркетингове ціноутворення — це політика підприємства стосовно знижок, торговельного кредитування, а також кондицій. Воно має на меті заохотити споживачів контактування з підприємством щодо придбання його продукції, збільшення обсягів її збуту, поліпшення іміджу підприємства. При цьому непряме маркетингове ціноутворення націлене не тільки на осіб, підприємства чи організації, які купують дану продукцію для власного споживання чи використання, а також на різноманітні торгівельно-посередницькі організації, які покупають товари для наступного перепродажу і отримання власних прибутків.

Одним із найпоширеніших методів маркетингового непрямого ціноутворення є знижки. У маркетинговій практиці використовуються такі види знижок:

- кількісні — за придбання великої партії товару (в тому числі не кумулятивні (на кожну окрему торгівельну угоду між продавцем і покупцем) і кумулятивні (на всі закупівлі, зроблені протягом певного часу, якщо їх сума перевищує зазначену в договорі). Знижка, яка надається за результатами річного обороту, має назву бонус;

- касові — за оплату готівкою або за здійснення оплати до закінчення раніше визначеного терміну платежу (так зване сконто);

- функціональні — знижка посередникові за виконання певних маркетингових функцій, що сприяють продажу товарів, наприклад рекламування, вдале розміщення товару в магазині, проведення маркетингових досліджень, надання відповідної інформації товаровиробникові тощо;

- торговельні — знижка посередникові (такому, що купує і продає товари) за здійснення ним торговельних операцій, нагромадження і утримання збутових запасів тощо;

- сезоні — на товари, які пропонуються споживачам поза сезоном;

- фінальні — на останню партію чи одиницю товару, який „залежався” на полицях і планується до заміни іншим, сучаснішим;

- залікові — знижки на товар у разі повернення старого (наприклад, на нову модель автомобіля в разі повернення попереднього;

- на вимогу важливого клієнта — для споживачів, які відіграють важливу роль у діяльності підприємства-товаровиробника (наприклад, постійно купують значну частку його продукції, а тому можуть вимагати відповідних знижок).

Поиск по сайту: