Етичні проблеми та зваби практичної психології

Здоровою є людина не вільна від проблем, а та,

котра вміє з ними поводитись.

Н. Пезешкіан

Якщо у психолога немає професійної гідності й совісті, то в нього немає й етичних проблем.

Наслідки спілкування з психологом мають велику особис­тісну значимість для клієнта. Яким буде втручання психолога – розвиваючим чи руйнуючим осо­бистість клієнта – залежить від дотримання психологом етичних принципів, норм, стандартів професійної діяльності.

Слід зазначити, що проблеми в психології характеризують­ся своєю ком­плексністю: одна проблема тягне за собою безліч ін­ших, часто непсихологічних. Етичні проблеми, які ви­никають у процесі практичної діяльності психолога, можна прокласифікува­ти, взявши за основу суб’єктів психологічного про­цесу: етичні проблеми типу «психолог-ад­міністрація», «психолог-інші спеціа­лісти», «психолог-психолог» та «психолог-клієнт» [6, с.212-215].

Проблему типу «психолог-адміністрація» можна продемон­струвати таким прикладом: «нормальний адміністратор» боїться, що ви не знаєте своєї роботи, а тому можете внести дезорганіза­цію в колектив, тому він почне шукати вам роботу, яка най часті­ше вас не стосується [6, с.213].

Для психолога рекомендується: взяти ініціативу в свої ру­ки (наприклад, до першої зу­стрічі з адміністратором психологу слід підготу­вати план роботи); виступати з якими-небудь «ідея­ми», які вихо­дять за межі його плану роботи; дотримуватися субординації; йти «назустріч», виконувати окремі «прохання» і, навіть, «виручати» адміністрацію, звичайно, слідкуючи, щоб ці «прохання» не вихо­дили за межі дозволеного.

Проблему типу «психолог-інші спеціалісти» розглянемо на прикладі взаємодії «психолог-педагоги».

У педагогів є установка, що вони не гірше від психолога розбираються у дитячій психіці і цього вони навчилися «не в університетах, а в реальних класах».

У подібних ситуаціях психологові рекомендується: пока­зати, що він не збирається ущемляти са­молюбство педагогів, звертатися часті­ше за порадою, пропонувати провести педагогам нескладні методики, не демонструвати свою особливу психо­ло­гічну (спе­ци­фічні знання, незрозумілу термінологію) освіче­ність; проводити методсемінари, показувати нескладні методи­ки; організовувати співпрацю.

Для вирішення проблеми типу «психолог-психолог» реко­мендується: не поспішати одразу зав’язувати дружбу. Слід па­м’ятати, що для справжнього співро­бітництва потрібний час; не забирати в іншого роботу, яку він уже проводить, навіть, якщо він це робить гірше за вас; чітко розподілити функції та оформи­ти документацію; не робити одразу спільних заходів; не виясня­ти стосунки в присутності інших (особливо клієнтів).

У процесі взаємодії психолога з клієнтами, колегами та ад­міністрацією виникають й інші етичні зваби та проблеми [6, c.295-316]:

1) Проблема (зваба) влади над свідомістю клієнта. Психо­лог має багато можливостей зробити людей залежними від себе. Погано, якщо прагнення володі­ти поведінкою, діями та іншим стає самоціллю.

Психолог входить у довіру до клієнта і «в’є з нього шнур­ки», приймаючи за нього важливі рішення чи змінюючи його життя своїми порадами та рекомен­даціями. На жаль, більшість людей розуміють «допомогу психолога» саме у перекладанні на нього відповідальності за свої дії.

2) Проблема самозахоплення/самокрасування психолога на роботі можна розглядати з двох боків. З одного боку, консуль­тант може використовувати свою професію для демонстрування своїх достоїнств, а не для допомоги клієнтам. З іншого – не справляти на клієнта жодного враження, теж не можна. Психо­лог повинен сподобатися клієнту. Але у прагненні «справляти враження» йому слід віднайти таку міру, яка не перетворила б консультацію в театр одного актора і дозволила б максимально проявити себе й клієнту.

Робота психолога – справжня творчість та імпровізація. Це не повторення однієї і тієї ж ролі чи пісні кілька разів. Сьогодні спостерігається тенденція «те­атралізації всього життя», яка веде до викривлення розуміння світу та носить глобальний характер. Психолог не повинен потрапити на цю вудочку. Слід органічно поєднувати смисл і форму, зміст та артистизм.

3) Зваба слідування «методичним модам» розглядається теж двояко: по-пер­ше, знайшовши і засвоївши новомодну методику, прагне покращити свою про­фесійну діяльність, підвищити про­фе­сійну кваліфікацію, він ніби самостверджується серед своїх ко­лег/ клієнтів, заявляючи: «Я на висоті! Я використовую найновіші ме­то­ди роботи». На жаль, новомодні методики не завжди є кращими; по-друге, ганяючись за черговою новомод­ною методикою чи тех.­нологією, психолог витрачає багато сил, часу та грошей. Він не встигає засвоїти «по-спра­вжньому» одну методи­ку, як на ринку з’являється інша, що призводить до поверховості у роботі.

Тому доречним буде висловлення такої поради: коли з’явля­ється нова методика[60], трохи зачекайте для того, щоб вияснити, чи вона дійсно ефективна, плюс ви ще й кошти заощадите.

4) Проблема оплати психологічних послуг чи зваба «грошей-подарунків» досить важлива в етичному плані, особ­ливо сьогодні.

Експерименти з психотерапії доводять ефективність плат­них послуг: клі­єнт, який заплатив чималу суму за роботу психо­терапевта, більш відповідально ставиться до роботи, яка з ним проводиться.

Е.Шостром у своїй книзі «Анти-Карнегі, або Людина-мані­пуля­тор» пише: «… у бізнесі особистість – це вже не стільки особис­тість, скільки машина для роблення грошей. Коли психо­терапевт стає бізнесменом, він не може втриматися від став­лення до свого клієнта як до речі». Але Е.Шостром наголошує й на тому, що психологу теж «необхідно годувати сім’ю», тому він змушений брати зі своїх клієн­тів гонора­ри: «Ви платите не за любов та увагу, які я Вам даю, ви платите за час, витрачений на вас, якого у мене значно менше, ніж ду­шевного тепла і любові до людства» [13, с.126].

Чимало клієнтів не мислять собі психологічну послугу без оплати, вони переконані, що за все потрібно платити. Є клієнти, в основному з розвинутим почуттям власної гідності та висо­ким загальнокультурним рівнем, для яких проблеми особистіс­ного розвитку, людського одкровення, співпереживання та справ­жньої емпатії, духовного росту, самоактуалізації, самовдосконале­ння не пов’язуються з ідеєю оплати.

Етична складність для психолога полягає в тому, як відріз­нити одних від інших і не образити клієнтів, оскільки кожен з них правий по-своєму.

Проблема оплати – це своєрідна перевірка рівня професій­ної гідності психолога та його готовності до внутрішнього ком­промісу. З одного боку, оплата привносить відчуття фальші. Для висвітлення іншого боку порівняємо діяльність психолога та лікаря-хірурга. Після операції хворий, з вдячністю, дає по­да­ру­нок хі­рургу, а останній відмовляється від нього. У хворого за­крадається думка: отже, операція пройшла невдало і хірурга просто мучить со­вість, тому й відмовляє­ться від подарунка. В результаті, хворий на­кручує себе і його стан суттєво погіршу­ється [6, с.314-316].

Отже, для вирішення етичної проблеми психологічної прак­тики «брати чи не брати гроші з клієнта, який Вам довірився», психологу слід йти на внутрішній компроміс, який може при­зве­сти до зниження ефективності його допомоги клієнту та до зни­ження задоволення від своєї нелегкої праці.

5) Проблема/зваба близьких відносин психолога з клієнтом. На перший пог­ляд, проблема надумана. Все просто: потрібно не допускати жодних стосунків з клієнтом/досліджуваним у про­це­сі професійної діяльності. У деяких етичних кодексах накладено сувору заборону на близькі стосунки між психологом та клієн­том, порушення якої призводить до певних стягнень чи повної дискваліфікації пси­хо­лога.

Реа­ль­но ж, психолог і клієнт – люди, які мають право на розвиток таких стосунків. Є навіть жанр художніх фільмів, в го­ловних ролях яких виступає з одного боку він/вона клієнт, а з ін­шого – вона/він психолог, психоаналітик, психотерапевт. Якщо такі стосунки виникають, то діє неписане правило: спочатку по­винні бути вирішені психологічні проблеми клієнта і лише потім можна дозволити собі пе­ревід стосунків «психолог-клієнт» у сферу неформальних. Іншим варіантом ви­рішення проблеми є передача клієнта (з його відома та згоди) іншому спеціаліс­ту.

Між психологом і клієнтом повинна зберігатися дистанція. Пси­холог ні в якому разі не повинен змушувати клієнта до по­діб­но­го роду стосунків.

Поши­реними є ситуації, коли клієнт зако­ху­ється в психо­ло­га. Тому психологу слід бути особливо корект­ним у побудові професійних стосунків, особливо з дітьми, під­літками, оскільки вони ще є соціально незрілими, легко захоп­люються, плюс слід враховувати те, що в психологові вони ба­чать людину, яка не ті­льки вислу­ховує їх, а ще й розуміє.

Пси­хо­логові не рекомен­ду­ється працювати з близь­ки­ми лю­дьми.

6) Зваба працювати з повною віддачею, забуваючи про свої особисті інте­реси та здоров’я часто призводить до виникнення «синдрому емоційного зго­рання/вигорання».

Даний термін вперше був введений американським пси­хі­атром Х.Дж.Фрейденбергером у 1974 р. для характеристики пси­хічного стану здорових людей, які знаходяться в інтен­сив­ному та тісному спілкуван­ні з клієнтами, пацієнтами та в емо­ційно-напруженій атмосфері під час надання професійної допо­моги.

Синдром емоційного вигорання – це реакція на хронічну емоційну напругу, яка виникає при взаємодії з людьми.

Емоційне вигорання – ситуація, коли працівники, у яких осо­биста відповідальність перевищує зовнішній контроль. Після кіль­кох місяців чи років сумлінного виконання своїх обов’язків «виго­рають», виявляю­чи ознаки знервованості, напруги, апатії тощо.

Станом на 2002 рік цій проблемі було присвячено близько 3000 публікацій (К.Маслач, М.Лейтер, В.Бойко, Г.Ложкін, Т.Фор­манюк та ін.).

Нині синдром вигорання входить до Міжнародної класи­фі­кації хвороб (МКХ-10). У класифікаційній рубриці «Проб­ле­ми, пов’язані з труднощами подолання життєвих ускладнень» його можна знайти під номером Z73.0. Згідно з визначенням ВООЗ (2001), «синдром вигоран­ня – це фізичне, емоційне і мо­тива­ці­й­не виснаження, що характеризу­ється порушенням про­дук­тив­но­с­ті праці, стомленістю, безсонням, зни­женням імуні­те­ту, а також вживанням алкоголю та інших психоактив­них речо­вин, з метою отримати тимчасове полегшення, що має тенден­цію до розвитку фізіологічної залежності і (у багатьох випадках) суї­цидальної поведінки».

В.В.Бойко вказує, що синдром емоційного згорання – це ви­робле­ний особистістю механізм психологічного захисту у формі повного чи часткового виключення емоцій (пониження їх енер­гетики) у відповідь на певні психотравмуючі впливи.

К.Маслач, одна з провідних спеціалістів з дослідження син­дрому емоційного вигорання, так деталізує прояви цього явища:

1) відчуття емоційного виснаження (людина не може віддава­тися ро­боті як раніше);

2) дегуманізація (тенденція розвитку негативного ставлення до клі­єн­та);

3) негативне самосприйняття в професійному плані – нестача по­чу­ття професійної майстерності.

Серед чинників, які відіграють важливу роль у синдромі емоцій­но­го згоран­ня, виділяють такі:

- особистісний фактор (незадоволеність професійним зрос­танням): проведені дослідження показали, що такі змінні як вік, сімейний стан, стаж роботи не пов’язані з рів­нем синд­ро­му емо­ційного згорання. Досліджено, наприклад, що у жінок емоційне виснаження розвивається більшою мірою, ніж у чоло­ві­ків, ті спеціалісти, які від­чувають не­стачу автономності («зверхконтро­льовані») більше підда­ються згоранню.

Х.Дж.Фрейденберг описує «згораючих» як гуманних, спів­чутливих, м’я­ких, таких, що сильно захоплюються, ідеалістів і одночасно нестійких, інтровертованих, одержимих нав’язливими ідеями, палких і таких, кот­рі легко проявляють солідарність.

В.В.Бойко вказує на схильність до емоційної ригідності, ін­тен­сив­ну інтеріоризацію обставин професійної діяльності, слаб­ку мотивацію емоційної віддачі в професійній діяльності.

За результатами окремих досліджень такі змінні харак­те­рис­тики як вік, сімейний стан, рівень освіти, соціальне походження не пов’язані з рівнем «емоційного вигорання». І навпаки, такі показ­ники як відчуття власної значимості на робочому місці, можливості професійного росту, рівень автономності, задо­во­ле­ність установ­кою на підтримку мають прямий зв’язок зі «згора­нням».

- рольовий фактор (рольва невизначеність). Робота в ситуа­ції розподіленої відповіда­льності обмежує розвиток синдрому, а при нечіткій чи нерів­но­мірно роз­по­ді­ле­ній відповідальності за свої професійні дії цей фактор різко зростає на­віть при низькому робочому нава­нтажен­ні. Синдромові емоційного вигорання сприяють ті професійні си­туації, при яких спільні зусилля не­по­годжені, там, де немає інте­грації дій, де є конкуренція, в той час, ко­ли результати залежать від злагодженості дій;

- організаційний фактор (зміст діяльності, який важко ви­мірюється). Розвиток синдрому пов’язаний з наявніс­тю хроніч­ної напруженої психоемоційної діяльності, ін­тенсивного спіл­ку­вання, підкріпленого емоціями, інтенсивного сприйняття, пере­робки та інтерпретації отриманої інформації та прийняття рі­шень. Ін­шим фактором розвитку синдрому є деста­білізуюча ор­ганізація діяль­ності та неблагополучна пси­хологіч­на атмосфера (нечітка організація та планування роботи, нестача необхідних засобів, наявність бюрокра­тичних моментів, багато­годинна ро­бота, наявність конфліктів у системі «керівник-під­леглий», «пра­цівник-працівник»; наявність психологічно важ­ко­го контин­ген­ту, з яким має справу професіонал у сфері спіл­ку­ва­ння (робота з важкими психічними відхиленнями, емоційний ха­рактер роботи з дітьми, які хворіють на різні захворювання…).

К.Маслач, В.Шафуелі, М.Лейтер вважають основними передумовами вигорання наявність організаційних проблем.

Фази синдрому емоційного згорання найчастіше розгляд­да­ють з позицій теорії стресу Г.Сельє [11]: напруга – опір – висна­ження.

Слід зазначити, що синдром емоційного згорання часто ви­ступає і як механізм психологічного захисту у відповідь на об­ра­ні психотрав­муючі дії.

Ненормованість роботи психолога, недостатня сформульо­ваність психогігієнічних норм може призвести до того, що пси­холог втратить відчуття міри, морально та емоційно висна­жи­ть­ся. Вирішуючи складні конфлікти та інші пси­хо­логічні проблеми своїх клієнтів, психолог і сам з часом може перетворитися в па­цієнта психіатричної клініки. Подібна самовіддана робота при­зводить до то­го, що психолог забуває не тільки про себе, але й про своїх рідних.

«Згорів на роботі!» – у перекладі на побутову мову означає: багато працював, а потім захворів та помер. Ось і вся патетика. Ці слова до недавнього часу були надзвичайно популярні й ви­мовлялись з неприхованим захопленням. У долі «того, хто зго­рів» вбачали «непохитну вірність професіоналізму», «неухиль­ний професійний ріст», «принесення особистісних інтересів в жертву спільній справі» і клали в приклад тим, хто ще живий. Слово «трудоголік» (нагадаємо, що це вид залежності) було ви­щою похвалою, яку керівництво могло адресувати своїм під­лег­лим.

Психологи ж дозволили собі поглянути на трудоголізм об’­ємно та засумніватися в його безумовності як професійної якос­ті, пов’язавши його з професійною деформацією.

Ппрофесійна деформація, у широкому значенні слова, – це деякий слід, який професій­на діяльність накладає на людину.

Наприклад, Ф.Дж.Сторлі порів­нював вигорання з професій­ним аутизмом: вигорання є наслідком кон­фронтації з реальністю, коли люд­сь­кий дух виснажується в боротьбі проти обставин, які важко змі­нити.

Дослідження психологічних особливостей людей, про­фе­сій­но пов’язаних з роботою на комп’ютері, показали: для них не іс­нує кінцевих рішень – нібито в голові є особлива кнопка «від­мі­на», яку вони вбудь-який момент готові натиснути. Комп’ютер­щики, як правило, дуже неакуратно водять машину. Вони стіль­ки раз «вмирали» в віртуальній реальності, що жодну небезпеку не можуть сприйняти як реальну – адже в будь-який момент мо­жна «перевантажитися»!

Підлягають професійній деформації і актори. Як пра­вило, їх вчать «входити в роль», але не вчать психологічно гра­мотно «ви­ходити з ролі». Чим глибше і талановитіше живе актор в ролі, тим важче відбувається вихід з неї. Тому серед акторів та­ким по­ширеним є алкоголізм як спосіб переключитися, розсла­битися.

Особливий вид професійної деформації можна спостерігати у представників, так званих комунікативних професій: лікарів, журналістів, педагогів, юристів, соціальних працівників, психо­терапевтів, міліціонерів, рятувальників – тих спеціалістів, які працюють з людьми. Тут відбувається пе­ренос форм професій­ної поведінки в інші сфери життя. Іншими словами, професійно деформована людина починає вести себе вдома, в гостях, на ву­лиці так само, як вона переважно поводить себе на роботі. Пси­хологи – не виняток.

Загроза професійної деформації для психо­логів виникає на­багато раніше, ніж для людей інших спеціаль­но­стей. Перша кри­за наступає вже на третьому курсі навчання у вузі, коли відбу­ва­ється остаточна ідентифікація студентів зі своєю майбутньою професією, коли вони починають почувати себе психологами й припускають, що повинні тестувати всіх і вся. Тут дуже важ­ли­во, щоб паралельно з ілюзією можливості впоратися з усіма (чу­жими) життєвими проблемами, виникало вміння відокремити се­бе-люди­ну від себе-професіонала: ось я – усередині професії, а ось я – поза нею. Починаючому фахівцеві це піде на користь, а його професійне становлення буде більш успіш­ним і безболісним.

Якщо ж цього не відбувається, деформація починає прогре­сувати.

Одна з рис професійної деформації психолога – розвиток гі­перконтролю над своєю поведінкою. Під час консультацій, гру­по­вої роботи, сеансів психотерапії психолог повинен жорстко кон­тро­лювати свою поведінку – слова, пози, жести. Цьому його навчають. І це він засвоює. Але ця навичка автоматично перено­ситься в сферу неформального й неробочого спілкування. Пси­холог миттєво реа­гує на зміну пози співрозмовника, постійно відслідковує напрямок його погляду, навіть зміну частоти й гли­бини подиху. Підкоря­ю­чись професійному «інстинкту», він увесь час класифікує людей, що перебувають поруч, «ставить діагноз», хоча це зов­сім не потріб­но. Набуваючи про­фесіоналізму, психолог розпла­чу­ється за нього втратою безпо­се­редності.

У тестовій ситуації досліджуваним була запропонована кар­тинка із зображенням дівчини, котра плакала. Їх запитували, як вони вчинять, якщо виявляться поруч? Досліджувані-не психо­ло­ги просто розповідали: я підійду, спробую розпитати про при­чину сліз, утішити. Досліджувані-психологи починали по-справ­жньо­му мучитися. Для них теж природною реакцією було б піді­йти й поговорити з дівчиною, але ця реакція відразу приду­шу­ва­лася. Норми професійної етики диктують психологові необхід­ність поважати границі/межі клієнта. Психолог не може дозво­лити втягнути себе в ситуацію, де його допомога була б не­до­речною або двозначною. Психолог привчений не відповідати на питання, а переадресовувати їх тому, в кого ці питання ви­ни­ка­ють. Тому, у відповідь на реальну життєву ситуацію, психолог, замість кон­кре­тної дії, пускається в довгий болісний діалог із са­мим собою: «Чи маю я право втручатися? Чи є запит на мою допо­мо­гу?»

Замість цілісної реакції виникають дробові дії, розбіж­ність між зовнішньою реакцією, думками й почуттями.

З іншого боку, ці ж етичні норми в деяких випадках роблять психолога абсолютно незахищеним.

Розглянемо ситуацію: ось три психологи їдуть у тролейбусі. Година пік. Один з пасажирів починає гучно скаржитися на життя. Люди, що стоять навколо, намагаються будь-якими способами уник­нути вер­ба­ль­ної агресії – відходять, пересідають, намагаються пере­ключити свою увагу. Жоден із психологів не рухається з місця. Етич­ний кодекс професії жадає від них терплячого вислуховування клієн­та. І вони вислуховують. Хоча людина в транспорті – не клієнт. Спілку­ва­тися з нею важко й неприємно, це віднімає сили й енер­гію.

Розвинена здатність до рефлексії теж може зіграти з психо­ло­гом злий жарт. Вона змушує його почувати неадекватність пе­реносу професійних навичок у звичайне життя. Раз це погано – ви­ходить, треба чинити опір. І психолог починає підозрювати навко­лишніх у провокаціях. Будь-які безневинні питання з боку колег, будь-яке прохання висловити власну думку сприймаються як перевірка на професійну спроможність, як сумнів у професій­ній компетенції.

Однак деформаційне «ускладнення» у вигляді підозрілості має під собою підстави, тому що оточуючі дійсно часто жадають від психолога зверхзусиль: «Ти ж психолог! Іди заспокой їх!», «Ти ж психолог! Іди розніми їх!», «Ти ж психолог! Ти все знаєш!»

Тому, поряд з підозрілістю й гіперсамоконтролем, у ряді особистісних якостей психолога присутня гіпервідповідальність за навколишніх.

Професійна деформація найжалюгіднішим чином від­би­ва­єть­ся на сімейних відносинах психологів. Статистичні дані роз­лу­чень серед вітчизняних фахівців, на жаль, не відомі, але аме­ри­кан­ська статистика красномовна: сім’ї психологів роз­пада­ються у 51% випадків. Жінки-психологи розлучаються в три ра­зи частіше, ніж жінки інших професій. Причому відповідаль­ність за те, що сталося, психологи, як правило, беруть тільки на себе, не ба­жа­ю­чи її ні з ким ділити. Гіпервідповіда­ль­ність і гі­перпровина – зво­ротна сторона відчуття «змушеної» всемогутності.

Завершальний штрих професійної деформації – втрата по­чу­ття гумору. Якщо ти за все відповідаєш, навкруги винуватий й увесь час перебуваєш під пильним наглядом внутрішнього цен­зора, тут не до сміху. А без почуття гумору психолог перестає бути повноцінною людиною (і фахівцем теж!).

Крім перерахованих особистісних «новоутворень» психолог страждає симптомами емоційного вигоряння, характерними для професій, пов’язаних зі спілкуванням: втратою задоволення від власної праці й здатності до переживання успіху, зниженням про­фесійної самооцінки, поглядом на навколишніх винятково як на клієнтів. Це стадія, коли «високий професіоналізм» оберта­є­ться професійною неспроможністю. Залишаючись у межах своєї колиш­ньої спеціальності, людина починає приносити шкоду оточуючим.

Ось така загрозлива картинка «професійного росту».

Американці, які ставляться до психічного здоров’я з невлас­тивою нашому менталітету педантичністю й які відкрили ефект емоційного вигоряння, створили цілу соціальну службу психо­ло­гічної допомоги для таких, хто «перепрацювався». Там роз­гля­дають професійну деформацію як захворювання й нама­га­ються «схопити» її на ранніх стадіях. Якщо ж стан чомусь ви­являється запущеним і людині грозить депресія, їй пропонується про­фе­сій­на переорієнтація й перепідготовка. Змінити вид діяль­ності буває дуже корисно для здоров’я.

У середовищі психоаналітиків механізми підтримки й про­філактичних програм для колег мають ще більш давню тради­цію: їм запропоновано проходити кур­си терапії у власних колег з певною періодичністю – для від­пра­цьовування отриманих травм й особистісних проблем. Це при­но­сить певні результати.

За знову-таки американськими даними, люди з «багатим» ди­тячим травматичним досвідом найчастіше йдуть працювати або психологами, або співробітниками правоохоронних органів. (Се­ред американських психологів люди, психологічно травмова­ні в дитинстві, становлять 65%, а в інших спеціальностях – 48%.)

За кордоном широко застосовуються методики своєчасного та компетентного інформування представників комунікативних професій про симптоми емоційного вигорання та чинники, які сприяють його роз­витку.

Психологам слід навчитися справлятися з емоційним пере­ванта­женням: щодня знімати напругу за допомогою медитації, музики, спор­ту (того, що вам подобається)… Головне завдання – досягти повної ре­лаксації. Запам’ятайте, що кожен вихідний день, кожна п’ятихвилинна перерва повинні бути наповнені роз­слабленням, а не терміновими ви­робничими справами. Слід нав­читися чітко розмежовувати особистий та професійний простори життя. Не відмовляйтесь від улюблених за­нять навіть при вкрай напруженому розпорядку, шукайте цікаві спра­ви, які не по­в’я­за­ні з професією, знаходьте у собі сили для тісного, ду­шевного спілкування з близькими; не копіть негативні емоції в собі, по­го­воріть з близькими, рідними, друзями…

Допомога при «синдромі емоційного вигорання» передбачає пси­хологічні прийоми самозахисту в ситуаціях «негативного спілкуван­ня», групи та методики релаксації, психологічного роз­вантаження, ін­дивідуальну та групову психотерапію, заняття фізичною культурою та ін. Важливою є також можливість звер­не­ння до наставника як до дові­реної особи, з якою можна роз­ді­ли­ти відповідальність за прийняття рі­шення, отримати квалі­фі­ко­вану допомогу при розв’язанні конкретної ситуації і таким чи­ном випередити розвиток стресу.

Психологам слід пам’ятати, що запобігти синдромові емо­ці­йного вигорання легше, ніж боротися з його наслідками, а зберег­ти психічне здоров’я можна, навіть, якщо ти працюєш добре.

7) Проблема «нецікавого» і «нудного» клієнта [6, с.295-316] недостатньо ви­світ­лена у нау­ко­вій літературі. З одного боку, слід пам’ятати, що спільного у людей є тільки одне – всі вони дуже різні: хтось може бути просто нецікавою, примітивною людиною, з якою не­цік­аво спілкуватися, а з іншого боку, така людина вже звер­ну­ла­ся до вас за допомогою і од­нією з причин звернення як раз і мо­же бути усвідомлення своєї «не­цікавості» для оточуючих. Зав­дання психолога: пересилити в собі не­приязнь, презирство до та­кого клієнта і хоча б спробувати організувати з ним діалог.

8) Проблема «раннього прозріння» клієнта пов’язана з осно­в­ним етичним орієнтиром психолога.

Побудова життєвого й професійного «успіху» людини часто буває пов’язана з певними життєвими компромісами і навіть по­ганими справами. Наприклад, часто людина досягає «успі­ху» вчасно кого-небудь підставивши, продавши, зрадивши. У хо­ді кон­су­льтування клієнт може зробити передчасні висновки та­кого ха­рактеру. Виходить, що психолог для надання допомоги людині, яка самовизначається, дає їй відповідні «нехороші» ре­комендації (як обдурити, зрадити, продати…). Психолог пови­нен поважати сам себе і не перетворитися у фактичного спів­учасника май­бут­нього негідника.

У багатьох етичних кодексах, статутах підкреслюється «пер­винність інтересів клієнта», але до цього положення слід бу­ло б додати і врахування інтересів тих людей, з якими даний клі­єнт вступає в реальні взаємостосунки та за рахунок інтересів і гід­но­сті яких «наш клієнт» може вирішити свої проблеми. В ін­шому випадку, психолог буде допомагати одним людям – своїм клієн­там – і ущемляти такі ж права інших людей, які з різ­них при­чин не стали його клієнтами.

9) Проблема «пізнього прозріння» клієнта може бути про­ілюстрована такою ситуацією: клієнт звертається за допомо­гою до психолога, з надією усвідомити наскільки вдало чи невда­ло він прожив життя чи яку-небудь його частину.

У результаті роботи психолог може дійсно визначити, що клієнт прожив життя невдало, але хіба ж можна повернутися на 20-30 ро­ків назад і чи варто відкрито говорити про це клієн­ту, який і сам в хо­ді роботи з психологом «прозрів»? У цьому ви­падку більшість пси­хологів схиляються до думки, що говорити правду просто у вічі – неетично, непрофесійно. Тим більше, тут немає жодного про­тиріччя: у кожної людини своя правда. Краще підіграти такому клієнту: «Жи­ття скла­лось», «Окремі невдачі та нереалізовані плани є в кожного».

10) Проблема «прозріння» самого психолога. Психолог рап­том усвідом­лює, що його професія, його робота є не тим, що йому потрібно або, що він зай­ма­є­ть­ся нікому не потрібною спра­вою. З одного боку, незадоволення собою, ро­бо­тою – ознака творчого, вимогливого, рефлексуючого суб’єкта праці. З іншого – така «рефлексія» може привести психолога до розвалу власної роботи, зачепити благополуччя клієнтів і призвести до руй­нува­ння особистості самого пси­хо­лога. Якщо ж психолог зізнає­ться, що криза для нього є такою, яку не­мо­ж­ливо подолати, то вихо­дом є зміна роботи або професії.

11) Проблема невіри психолога у можливості клієнта само­му вирішити свою психологічну проблему ніби виправдовує відверту маніпуляцію свідомі­с­тю клієнтів з боку психолога, пе­ретворюючи їх на «пасивний об’єкт своїх впли­вів і вирішення їх життєвих психологічних проблем».

12) Проблема роботи без необхідної теоретичної і методич­ної підготовки виникає, коли психолог береться за вирішення склад­них завдань, не маючи ні до­с­віду роботи, ні відповідної кваліфікації.

13) Проблема критеріїв оцінки ефективності психологічної допомоги стосується того наскільки добре чи погано працював пси­холог. Дати таку оцінку надзвичайно важко. Відповідь «клієнт залишився задоволеним» часто є непереконливою, оскільки клієнт не завжди розуміє суть допомоги, яка надається, він є неспеціаліс­том, а, отже, не може знати, що він міг отримати в результаті та­ко­го ж консультування в іншого спеціаліста-психо­лога.

14) Проблема відсутності у країні на даному етапі її розвитку ідеалів осо­би­стісного та професійного самовизначення. У жи­тті кожної людини мають мі­сце певні ідеали, цінності, які є мо­ральним стрижнем особистості, входять до стру­к­тури її сві­то­гля­ду. Людині необхідні «символи віри і програми», проблеми по­шуку «ідеології». Сьогодні складність в тому, що людина, котра самовизна­ча­ється, ще не навчилася розрізняти героїв справжніх та уявних, і тому вона за­зви­чай стає дезорієнтованою або ж її ідеалом стає псевдогерой. І завдання пси­хо­ло­га – допомогти лю­дині розібратися у справжніх та хибних ідеалах.

15) Проблема «чоботаря без чобіт». У багатьох психологів є чимало власних проблем. Постає питання «Чи має право такий психолог допомагати іншим, до кінця не розібравшись у своїх власних проблемах?»

А хіба є люди, в житті яких немає протиріч, конфліктів, проблем? Психо­лог – теж людина.

Він повинен вміти абстрагуватися від своїх проблем у про­цесі роботи з клі­єнтом. З одного боку, погано, коли психолог схожий на клієнта, з ін­шо­го – люди, які переживають чи пережи­вали щось подібне, краще розуміють іншого.

16) Проблема неминучості професійних «секретів» психо­лога-практика від клієнтів, адміністрації та колег. По-перше, якщо клієнту розповісти по всі ню­анси роботи, – він багато чо­го не зрозуміє. Плюс, «нехороша» для клієнта ін­фо­р­мація може призвести до об­раз, розчарування, шоку, зміни ситуації і т.д. По-друге, не слід розповідати усі тонкощі роботи адміністрації, – вона та­кож не все може зрозуміти, що призведе до неправиль­но­го трактування. Пода­ва­йте тільки загальну інформацію про про­роблену роботу. По-третє, не завжди слід роз­повідати про свою роботу і колегам: є про­фе­с­і­йні таємниці, а колеги не завжди мо­жуть підтримати вас у випадку реалізації тво­­рчих, незвичних ідей, серед них часто трапляються звичайнісінькі заздріс­ни­ки, склочники, тому певна обе­ре­жність не завадить.

Щоб краще зрозуміти особливості взаємодії психолога з інши­ми учасни­ками психологічного процесу, слід користуватися таким принципом: завжди став себе на місце тієї людини, з якою організо­вується взаємодія, визнач, в чому вона може не довіряти тобі, чого може побоюватися, і, відповідно, намагайся зняти її побоювання.

Поиск по сайту: