Становлення та основні етапи розвитку економічної теорії як науки

Люди, які ніколи систематично не вивчали економічну теорію, схожі на глухих, коли вони намагаються оцінити звучання оркестру.

П. Самуельсон

Економіка (від грецького oikonomia, буквально означає мистецтво ведення домашнього господарства) в сучасних умовах існує у чотирьох значеннях:

1) народне господарство певної країни, групи країн або всього світу;

2) сукупність економічних відносин між людьми у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції, утворюючих певну економічну систему;

3) сфера господарської діяльності людини, у якій створюються, розподіляються і споживаються життєві блага;

4) економічна наука, що вивчає народне господарство в цілому, галузі господарства району.

Рис. 1.1. Основні етапи розвитку економічної науки (з ХVІІ до кінця ХІХ ст.)

Рис. 1.2. Напрямки сучасної економічної теорії

Неокласична еко­номічна теорія. Об'єктом дослідження є пове­дінка Ноmо есоnomicus — "людини економічної", яка як про­давець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, і при цьому звести до мінімуму витрати (чи зусилля).

Основною категорією аналізу прихильники неокласичної еко­номічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості.

Представники: А. Маршал і А. Пігу.

Монетаризм (англ. mопеу — гроші) стверджує, що грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту, а також у розвитку виробництва. Засновник — глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен — виступає проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти дер­жавних заходів стимулювання попиту, висуваючи при цьому гасло "назад до Сміта". Позитивна сторона монетаризму — всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.

Неолібералізм. Погляди неокласичної школи політичної економії з різними течіями, напрямами отримали в економічній літературі назву лібералізм (лат. liberalis — вільний).

Лібералізм — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму самоорганізованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. Ідеї економічного лібералізму панували до кризи І929-1933 р.р. Сучасні послідовники економічного лібералізму — неоліберали (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) — виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання макси­мальної свободи підприємцям і торговцям.

Інституціоналізм. Назва походить від латинського слова institutum — установа. Прихильники інституціоналізму основне значення приділяли аналізу ролі інсти­тутів в ухваленні економічних рішень та в економічній діяльності, їхній спрямованості й ефективності.

До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин між суб'єктами господарювання, що формується під впливом економічних та неекономічних чинників.

Засновники: американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та ін.

Соціально-технологічний інституціоналізм (представники: Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Я. Тінберген) за основу економічного розвитку ставлять впровадження науки і техніки у виробництво і на цій основі обґрунтовують індустрі­альне, постіндустріальне та інші форми суспільства.

Соціально-психологічний інституціоналізм (автор – Т. Верлен) основою розвитку вважає інститути майстерності, родинного почуття та інші.

Соці­ально-правовий (автор Дж. Р. Коммонс) основою розвитку суспільства називає право, юридичні відносини.

В останні десятиріччя виник новий різновид інституціона­лізму — неоінституціоналізм, який за основу економічного розвит­ку в постіндустріальному суспільстві ставить людину, а основною метою економічної системи вважає всебічний розвиток людини. Зокрема, XXI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини.

Кейнсіанство (засновник – англій­ський економіст Дж. М. Кейнс) – одна з провідних сучасних теорій, яка обґрунтовує необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики.

Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінзон, П. Сраффа та інші) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне запровадження антикризового та антициклічного регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат.

Поєднання окремих ідей неокласиків і кейнсіанства привело до виникнення неокласичного синтезу.

Неокласичний синтез — узагальнююча економічна концеп­ція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і роз­поділу доходів у межах неокласичного напряму (зокрема в ме­жах теорії загальної економічної рівноваги) та зростання націо­нального доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. Згідно з цією концепцією, залежно від стану економіки необхідно застосовувати кейнсіанські або неокласичні рецепти впливу на економіку.

Його найвідомішими представниками є американські економі­сти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів-витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської док­трини.

Марксизм і сучасність. Як четвертий основний напрям сучас­ної економічної теорії слід розглядати ті положення К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна, які витримали перевірку часом і постійно розвиваються прибічниками марксистської теорії.

Розвиток економічної думки в Україні. Найславетнішими постатями економічної думки в Україні у XIX — на початку XX ст. були В. Вернадський, С. Подолинський, І. Франко, М. Туган-Барановський та ін.

С. Подолинський (1850—1891) виступав проти приватної власності, за побудову соціалізму, неминучість якого вбачав у несправедливості капіталізму — привласненні капіталістами продукту неоплаченої праці, розтрачанні ним природних ресурсів, а також у його природничо-наукових основах. Такими, на його думку, була енергія всесвіту, яка нерівномірно розподіляється по різних його частинах і під впливом людської праці зазнає позитивних змін щодо її найефективнішого використання для задоволення людських потреб, але найкраще може бути застосована при соціалізмі. Ф. Енгельс називав відкриттям ідею Подолинського про те, що людська праця може довше утримуватись на поверхні землі і довше змушувати діяти енергію сонця (ніж без праці). Ця ідея наприкінці XX ст. була названа західними ученими видатним науковим відкриттям людства.

І. Франко (1856—1916) найважливішою умовою знищення експлуатації і подолання соціальної нерівності називав приватну власність і відстоював ідею встановлення суспільної власності на засоби виробництва нереволюційним шляхом. Предмет політичної економії спочатку визначає як "суспільні зв'язки між людьми", а відтак як науку про економічні закони розвитку су­спільства, відстоював теорію трудової вартості, ідею про неми­нучість руху суспільства від капіталізму до соціалізму.

М. Туган-Барановський (1865—1919) уперше у світовій літера­турі обґрунтував положення, згідно з яким фази промислового цик­лу визначаються законами інвестування, зробив спробу синтезу теорії трудової вартості (цінності) та граничної корисності (як це на Заході, але з урахуванням витрат виробництва, здійснював А. Маршалл), запровадив у науковий обіг поняття "вартість" (як витрати живої та уречевленої праці) та "трудова вартість" (як витрати жи­вої праці), поглибив теорію кооперації та соціалізму.

Є. Слуцький (1880—1948) розкрив зв'язок між функцією ко­рисності та рухом цін і грошових доходів населення, внаслідок чого розвинув неокласичну теорію.

Найбільшу цінність в теорії В. Вернадського має його концепція неосфери.

Поиск по сайту: