Функціонування підприємства як товаровиробника

Завдання еко­номічної науки – вивчати підприємство не як технічну одиницю, а як організаційну первинну ланку економіки, і це вимагає досконалих знань цієї економічної категорії, основних організаційно та соціально-економічних характеристик підприємства.

Підприємство – це юридична особа і одночасно господарська та фінансова одиниця.

В Господарському кодексі України наводиться таке визначення підприємства:

«Підприємство – це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку передбаченому законодавством».

З економічної точки зору, підприємство самостійно здійснює індивідуальне відтворення, тобто організовує виробництво, для чого наймає робочу силу, купує сировину і матеріали, напівфабрикати в інших підприємств, платить за це готівкою або бере у кредит, користуючись безготівковим оборотом, свої товари продає чи тимчасово складує.

Одночасно поряд з організаційною формою господарювання, підприємство є певним майновим комплексом, що складається з основного та оборотного капіталу.

Економічна сутність підприємства полягає в тому, що воно має на меті одержання прибутку, його діяльність спрямована на отримання прибутку після реалізації товару, об'єктивними умовами його існування є безперервний, постійно повторюваний процес виробництва, тобто відтворення. Факторами виробництва його є робоча сила і виробничі фонди.

Як економічне явище підприємство характеризується певною сукупністю продуктивних сил і виробничих відносин так, як:

1) воно має певну кількість засобів виробництва і робітників, що дає можливість виконувати закінчений цикл операцій і здійснювати випуск продукції;

2) підприємство – це певна підсистема виробничих відносин, при цьому засоби виробництва можуть бути різних форм власності: різних видів приватної, колективної та державної.

У ринкових умовах господарювання майно не продається підприємству і не закріплюється за ним для оперативного управління під час господарювання. Тут майно є власністю господарюючих суб'єктів (фізичних та юридичних осіб різноманітних видів). Майно – це реальний капітал. Крім того, підприємства мають грошовий капітал.

Організовуючи господарську діяльність, суб'єкти господарювання ставлять за мету створити нові капітали або принаймні відновити існуючі..

Вклад грошового капіталу в підприємство з метою утримання у справності засобів виробництва, їх нарощування або поліпшення, збільшення капіталу економічною наукою розуміється як інвестиції (від лат. іnvesto – одягаю). В цілому інвестиція – це довгострокове вкладення капіталу (коштів) в економіку.

Підприємства нагромаджують свій капітал власними силами, і це розглядається в економічній науці та практиці як самофінансування. Оскільки зовсім не всі підприєм­ства мають можливість зразу нагромадити достатній для інвестування капітал, вони вдаються до використання кредиту.

Економічна наука, спираючись на практику діяльності підприємств, розробила систему показників оцінювання їх господарювання на мікроекономічному рівні (прибуток, збиток, продуктивність, прибутковість тощо).

За умов ринкової економіки кожен суб'єкт господарювання обчислює показник ступеня раціональності, або господарності, за такими формулами:

(10.1-10.2)

Різниця між можливим і фактичним визначає ступінь господарності. Господарність реалізується у двох напрямах:

1) за допомогою ресурсів, що є, досягнути найбільшого ефекту;

2) визначеної мети домогтися мінімальними витратами.

Зумовлюється вона ринковими відносинами – купівлею і про­дажем.

Господарність, на відміну від показників продуктивності, прибутковості тощо, не залежить у цифровому вираженні від коливання цін на ринку, господарність не оці­нюється через капітал.

Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підприємствами винятково важливою є їхня чітка й повна класифікація за певними ознаками. Достатньо повну класифікацію підприємств можна забезпечити, користуючись такими ознаками: 1) мета та характер діяльності; 2) форма власності; 3) національна належність капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5) галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна й територіальна цілісність; 7) розмір за кількістю працівників (табл. 10.2).

Таблиця 10.2

КЛАСИФІКАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ (ФІРМ) ЗА ПЕВНИМИ ОЗНАКАМИ

Діяльність переважної більшості підприємств має комерційний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери народного господарства.

Приватними є підприємства, що належать окремим громадянам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також ті індивідуальні та сімейні підприємства, але тільки на особистій праці (праці членів сім’ї).

Колективне – це таке підприємство, що грунтується на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації.

Комунальне – підприємство, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади.

Державними є підприємства, засновані на державній власності.

До державних належать також так звані казенні підприємства, тобто підприємства, які не підлягають приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймає Кабінет міністрів України за однією з таких умов:

а) підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;

б) головним споживачем продукції підприємства (понад як 50 відсотків) є держава;

в) підприємство є суб’єктом природних монополій.

За національною належністю капіталу заведено розрізняти підприємства (фірми):

1) національні – капітал належить підприємцям своєї країни;

2) закордонні – капітал є власністю іноземних підприємців повністю або у тій частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження;

3) змішані – капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєстрація здійснюється в країні одного з засновників такого підприємства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним.

Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання.

Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов’язання всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філіал іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми.

Кооперативні підприємства (кооперативи) – добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного у спільній діяльності, використання власного або орендованого майна. В економіці України функціонують два основні типи кооперативів: виробничі й споживчі. У перспективі можна очікувати великого поширення кооперативів також і в інших сферах діяльності – науковій, фінансовій, страховій тощо.

У державному секторі економіки однією з форм підприємництва є орендні підприємства. Оренда полягає в тимчасовому (на договірних засадах) володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об’єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їхніх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна.

Виокремлювані за цією ознакою господарські товариства є підприємства, організації, установи, створені на за­садах угоди юридичними особами і громадянами об'єднанням їхнього майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Вони бувають: повні, з обмеженою відповідальністю, з додатковою відповідальністю, командитні та акціонерні.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) – товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язання підприємства всім своїм майном.

Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах їхнього внеску.

Товари́ство з додатко́вою відповіда́льністю визнається товариство, статутний (складений) капітал якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів. Учасники такого товариства відповідають за його боргами своїми внесками до статутного (складеного) капіталу, а при недостатності цих сум – додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеска кожного учасника.

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно такого товариства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство.

Акціонернимтовариством визнається товариство, яке має статутний (складений) капітал, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

Головним атрибутом такого товариства служить акція – цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь в статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів:

1) Відкриті акціонерні товариства, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах.

2) Закриті акціонерні товариства, акції якого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.

Акціонерна форма господарювання має істотні переваги:

1) фінансові – створює механізм оперативної мобілізації великих за розміром інвестицій і регулярного одержання доходу в формі дивідендів на акції;

2) економічні – акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв’язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями;

3) соціальні – акціонування є важливою формою роздержавлення власності підприємств будь-яких розмірів, перетворення найманих працівників на власників певної частки майна підприємства.

Технологічну і територіальну цілісність мають так звані материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості, підприємства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії.

Дочірне підприємство (компанія) – юридично самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій.

Асоційоване підприємство є формально самостійним, але в силу різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпорядкуватися її стратегічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не користується юридичною і господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Середні підприємства займають проміжне становище між великими і малими.

З-поміж суб’єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні) підприємства, що становлять основу малого бізнесу. До них належать суб’єкти господарювання з кількістю працівників:

- у промисловості та будівництві – до 200 осіб;

- в інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб;

- науці й науковому обслуговуванні – до 100 осіб;

- галузях невиробничої сфери – до 25 осіб;

- роздрібній торгівлі – до 15 осіб.

Окрім того, віднедавна офіційно заведено називати мікропідприємствами суб’єктів малого підприємництва із середньообліковою кількістю працюючих до 10 осіб та обсягом виручки від продажу продукції (надання послуг) до 250 тис. грн за рік.

Класифікація на належність підприємств (фірм) за галузево-функціональним видом діяльності здебільшого є зрозумілою із самої назви окремих їхніх груп (видів). Пояснення потребують лише лізингові підприємства. У світовій економіці під такою назвою фігурують міжнародні орендні фірми-продуценти, які за відповідну плату здають в оренду товари споживчого призначення, обчислювальну техніку, різноманітне технологічне устаткування, транспортні засоби тощо.

Підприємства з метою поліпшення організаційних умов господарювання можуть створювати будь-які об'єднання чи входити до діючих.

В Україні відповідно до чинного законодавства підприємства можуть об'єднува­тись в:

асоціації – договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-якого з її учасників;

корпорації – договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

консорціуми – тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

концерни – статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців;

інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.

У багатьох країнах з кінця XIX ст. виникали і подекуди існують такі форми господарських об'єднань, як:

картель – об'єднання самостійних підприємств заради встановлення єдиних цін. розподілу ринків збуту. Кожне підприємство має угоду щодо своєї частки в загально­му обсязі виробництва тощо;

синдикат – об'єднання підприємств, які зберігають свою юридичну і виробничу самостійність, проте об'єднують свою комерційну діяльність, мають єдині маркетингові служби, що займаються збутом продукції;

трест – господарські об'єднання, в яких повністю встановлена єдина система менеджменту виробництва, маркетингу, фінансів тощо.

Господарські форми об'єднань підприємств спроможні призвести до виникнення монополізму в економіці. Запобіганню цьому служить антимонопольна політика держави.

Поиск по сайту: