Тобто, адміністративне право проявляє себе владно у вигляді приписів, заборон або дозволів

Приписи – це покладення прямого юридичного зобов’язання чинити ті чи інші дії в умовах, які передбачені нормою.

Заборони – це також приписи, але іншого характеру. Це покладання прямих юридичних обов’язків не чинити тих чи інших дій в умовах, передбачених правовою нормою. Наприклад, згідно Закону України “Про правовий статус іноземців” від 04 лютого 1994 р. іноземні громадяни не можуть займатися певною трудовою діяльністю, якщо заняття такою діяльністю пов’язане з належністю до громадянства України.

Дозволи – юридичний дозвіл чинити ті чи інші дії, або утримуватися від їх вчинення за своїм бажанням.

Приписи, заборони і дозволи використовуються для регулювання суспільних відносин не тільки нормами адміністративного права, а також нормами інших галузей права (цивільного, господарського, фінансового, земельного тощо).

Відрізняються вони між собю лише за ступенем практичного використання того чи іншого регулятивного прийому.

Норми адміністративного права здійснюють регулюючий вплив не тільки за допомогою приписів. Нерідко вони використовують заборони і дозволи. У результаті застосування дозвільних засобів, виникають управлінські відносини, в яких сторони рівні, і які характерні для цивільно-правового методу регулювання.

Останнім часом все більшого поширення набуває метод адміністративного договору, який є більш гнучким способом регулювання суспільних відносин. Він має місце тоді, коли органи державної виконавчої влади делегують ряд своїх повноважень органам місцевого самоврядування, або ж коли, наприклад, органи внутрішніх справ беруть під охорону об’єкти державної власності та наділяються за договором правом затримувати працівників, які порушують правила внутрішнього трудового розпорядку або підозрюються у вчиненні розкрадання майна.

Наприклад, згідно Закону України від 19 червня 2003 року “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” фінансові установи створюють відповідні фонди: фонд фінансування будівництва (ФФБ) та фонд операцій з нерухомості (ФОН).

Управитель фонду в особі банка або іншої фінансової установи укладає із забудовником угоду, за якою замовляє забудовнику збудувати об’єкт будівництва, ввести його в експлуатацію та передати об’єкти інвестування установникам фонду у встановлені в угоді строки та на умовах, визначених цим Законом та Правилами фонду.

Обов’язковою умовою укладання угоди між управителем фонду та забудовником має бути укладання забудовником та страховиком договору обов’язкового страхування.

Вказані договори носять як адміністративний так і цивільний характер, основою для їх укладання є,по-перше, адміністративно-правова норма; по-друте, він вступає в силу тільки у тому випадку, якщо буде прийнято відповідний адміністративно-правовий акт; по-третє, якщо дія даної угоди буде визнана недоцільною, вона мо-же бути припинена в адміністративному порядку шляхом видання правового акта, що відміняє попередній. Тобто, договірні відносини передують виникненню "стандартних" адміністративно-правових відносин, а потім ніби опиняються всередині цих адміністративних правовідносин.

Повертаючись до адміністративно-правового методу регулювання управлінських суспільних відносин, зупинимося на деяких його особливостях.

Для вказаного методу адміністративно-правового регулювання найбільш характерними є, по-перше, правові засоби розпорядчого типу, тобто приписи. Своє пряме вираження вони знаходять у тому, що одній стороні регульованих відносин надано певний обсяг юридично-владних повноважень відносно другої сторони. Остання зобов'язана підкоритися приписам, що виходять від носія розпорядчих прав. Такі повноваження не можуть бути в розпорядженні обох сторін — інакше вони перетворилися б на рівноправних суб'єктів.

По-друге, як наслідок першого, адміністративно-правове регулювання передбачає односторонність волевиявлення одного з учасників відносин. Це волевиявлення юридично-владне, тому йому належить вирішальне значення. Волевиявлення однієї сторони не рівнозначне волевиявленню другої. Пояснюється це тим, що юридично-владні приписи віднесені до компетенції відповідних суб'єктів виконавчої влади.

По-третє, в конкретних управлінських відносинах, що регулюються адміністративним правом, найбільш типовим є такий взаємозв'язок між керуючими і керованими: або в керуючої сторони є такі юридично-владні повноваження, яких не має керована сторона (наприклад, громадянин), або обсяг таких повноважень у керуючої сторони більший, ніж у керованої (наприклад, у нижчестоящого органу виконавчої влади). Тобто, складається такий механізм правового регулювання, який не є результатом взаємного (тобто договірного) волевиявлення керуючих і керованих. Така особливість, зокрема, свідчить про те, що адмінстративно-правове регулювання виходить з наявності офіційної державної інстанції, повноважень вирішувати в односторонньому порядку, але відповідно до вимог законів і адміністративно-правових норм, що виникають у рамках регульованих управлінських відносин, питання, незалежно від того, за чиєю ініціативою вони виникають.

По-четверте, владність і односторонність, як найбільш суттєві ознаки адміністративно-правового регулювання, не виключають використання в необхідних випадках дозвільних засобів, у результаті яких можуть виникати управлінські відносини рівності. Але використання дозволів також приписується адміністративно-правовим нормам (наприклад, у вигляді відповідних дозволів).

Таким чином, суть методів адміністративно-правового регулювання суспільних відносин може бути зведена до такого:

а) встановлення певного порядку дій — припис до дій за відповідних умов і належним чином, передбаченим даною адміністративно-правовою нормою. Недотримання такого порядку не викликає за собою юридичних наслідків, на досягнення яких орієнтується норма. Так, Кодексом про адміністративні правопорушення встановлено, що адміністративні стягнення можуть бути накладені (мають бути накладені) не пізніше двох місяців з дня скоєння вчинку. Перевищення цього строку не дозволяє притягувати правопорушника до адміністративної відповідальності;

б) заборона певних дій під страхом застосування відповідних юридичних засобів впливу (наприклад, дисциплінарної або адміністративної відповідальності). Так, заборонено направлення скарг громадян на розгляд тим посадовим особам, чиї дії є предметом скарги; винні посадові особи несуть за порушення даної заборони дисциплінарну відповідальність;

в) надання можливості вибору одного з варіантів належної поведінки, передбачених адміністративно-правовою нормою. Як правило, даний метод розраховано на регулювання поведінки посадових осіб, причому останні не мають права уникати такого вибору. Це варіант дозволу, що дає можливість прояву самостійності при вирішенні, наприклад, питання про застосування до особи, яка скоїла адміністративне правопорушення, того чи іншого заходу адміністративного впливу (стягнення), або вивільнення його від відповідальності;

г) надання можливості діяти (або не діяти) за своїм бажанням, тобто чинити або не чинити передбачені адміністративно-правовою нормою дії у визначених нею умовах. Як правило, це має місце при реалізації суб'єктивних прав. Наприклад, громадянин сам вирішує питания, чи варто оскаржити дії посадової особи, які він оцінює як протиправні. Це м'якший варіант дозволу. У зв'язку з цим треба підкреслити, що фактично дозвільні варіанти керуючого впливу мають усі риси офційного дозволу на вчинення певних дій. Дозвільний метод є найбільш перспективним.

Поиск по сайту: