Загальне поняття управління та його види

Основна теоретико-методологічна проблема управління зводиться до того, що процеси управління властиві лише складним соціальним і несоціальним динамічним системам, іманентним атрибутом яких є самоуправління, тобто здатність до впорядкування системи, приведення її у відповідність до об’єктивної закономірності, що діє у даному середовищі до оптимізації функціонування системи.

Термін “управління” у буквальному розумінні означає діяльність з керівництва чимось. У довідковій літературі є кілька визначень сутності управління. Найчастіше його розуміють, як діяльність, що спрямовує і регулює суспільні відносини; сукупність приладів і механізмів, за допомогою яких приводять в рух машини; підрозділу в системі установи тощо.

Потреба людей у співробітництві, спільній діяльності, спільній праці об’єктивно породжує потребу управління. Водночас ця потреба завжди виникає там, де спостерігаються будь-які варіанти спільної діяльності людей. Управління являє собою засіб забезпечення спільної діяльності, умов її нормального функціонування.

Суспільство в цілому є результатом спільної діяльності людей, їх співробітництва. Більше того, в подібному розумінні суспільство – найвища форма спільної праці людей, а управління - атрибут суспільного життя.[3]

Отже, управління є необхідною умовою розвитку суспільства, спільної праці людей для досягнення певних цілей у відповідних сферах та галузях діяльності.

Ця діяльність здійснюється людьми – суб’єктами управління і може бути охарактеризована як цілеспрямована сукупність дій, що забезпечують погодження і координацію спільної праці з метою досягнення суспільно значущих цілей та вирішення поставлених завдань.

Різноманітність об’єктів управління дає можливість виділити основні його види: технічне, біологічне та соціальне.

Технічне управління пов’язане зі створенням людьми машин і механізмів, а також управління ними з метою полегшення умов праці.

Біологічне управління спрямоване на використання об’єктивних законів природи, що відкриваються біологічними науками для створення нових сортів рослин та порід тварин і т. п.

Соціальному управлінню притаманна соціальна сфера, де управлінські зв’язки реалізуються через відносини людей, що проявляються в організації суспільного життя.1

Як вказує Авер’янов В.Б. – найсуттєвішим, що відрізняє соціальне управління від інших видів управління, є те, що воно здійснюється шляхом впливу на свідомість і волю, а отже, інтерес людини для досягнення поставленої мети. А будь-яка цілепокладаюча діяльність людей пов’язана з реалізацією їх інтересу як усвідомленої потреби, що обумовлена їх матеріальним буттям, об’єктивною соціально-економічною структурою суспільства, тобто соціальна мета є явищем суспільної свідомості як вираження загальних потреб та інтересів соціальних груп. Характер, спрямованість і ступінь впливу на суспільні відносини з боку тих чи інших управлінських поглядів в кінцевому підсумку обумовлені соціально-політичною природою самих соціальних сил. Саме вони й визначають межі поступовості існуючої в тому чи іншому суспільстві системи знань, серед них і управлінських.2

Інші автори теж наголошують на тому, що вольовий характер соціально- управлінських відносин визначається тим що їх учасниками являються люди, які володіють волею та свідомістю. Вказані відносини проходять через їх свідомість, самі являються прямим результатом волі та свідомості людини вони підпадають під вплив з боку людей. Для соціального управління характерно те, що в ролі суб’єкта управління, рівно як і його об’єкта, виступають люди, інакше кажучи, люди керують людьми. Як правило, суб’єкт соціального управління – це відповідний колектив людей, що виступає в ролі державного чи іншого органу, або службова особа. Управлінські відносини, в яких реалізуються функції соціального управління, є одна із форм соціальних відносин. Ними охоплюються зв’язки людей з приводу здійснення цілей та функцій управління.3

Виходячи із цього можна виділити головну основу соціального управління – це те, що воно:

- проявляється через спільну діяльність людей, організує їх для такої діяльності у відповідні колективи та організаційно оформлює;

- виступає в ролі регулятора управлінських взаємовідносин, що виникають між суб’єктом та об’єктом у процесі практичної реалізації функцій соціального управління;

- є владним, оскільки базується на підпорядкуванні волі учасників управлінських відносин – суб’єкт формує та реалізує волю, а об’єкт їй підкоряється;

- має особливий механізм реалізації через організаційно оформлені групи людей, якими виступають органи виконавчої влади (державного управління), органи місцевого самоврядування та об’єднання громадян або уповноважені особи цих організацій.

Отже, соціальне управління має специфічне призначення, особливі форми здійснення та організації суспільних зв’язків. У широкому розумінні, управлінські завдання і функції реалізують всі державні органи, незалежно від їх призначення, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян. У зв’язку з цим прийнято поділяти соціальне управління на громадське, яке здійснюється органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян та іншими недержавними організаціями, та державне, під яким розуміється специфічний вид державної діяльності - виконавча діяльність, функціонування якої пов’язане з формуванням особливої правової галузі – адміністративного права. [4]

Таким чином, управління – це соціальна функція, що виявляється у владно- організуючій діяльності, яка забезпечує узгодженість спільної праці і побуту людей для досягнення суспільно значущих цілей та завдань. В свою чергу, соціальне управління – це свідомий, цілеспрямований, упорядковуючий вплив на людей, на соціальні процеси з урахуванням властивих для данної соціальної системи об’єктивних закономірностей і тенденцій досягнення найоптимальнішого функціонування і розвитку цієї системи та поставлених цілей[5].

Управління існувало певною мірою відтоді, як у людей виникла потреба спільної праці. Коли треба було збирати податки, створювати армію, годувати людей, які виробляли продукти харчування, тоді постала певна форма управлінської діяльності[6].

Управління має стародавнє коріння.

Французький письменник Андре Мальро у своїй бесіді з Джоном Кеннеді (презедентом США 1960 років) запитав: “У 19 сторіччі проблемою європейських держав було протистояння монарха і республіки, але справжньою проблемою було протистояння капіталізму й пролетаріату. У 20 сторіччі – протистояння капіталізму проти пролетаріату. Яка ж справжня проблема сьогодні?”

Президент Кеннеді відповів, що “справжньою проблемою було управління промисловим суспільством – проблема не ідеології, а управління”.

Глен Райт розглядає державне управління у двох контекстах – американському і європейському.

Американський дослідник Вудро Вільсон перший підготував у 1887 році наукову розробку під назвою “Дослідження управління, в якій він писав, що “наука управління - це найпізніший плід того вивчення політичної науки, яке розпочалося 2 тисячі років тому”.

Рішення розмежувати політику й управління мало на меті знайти засади, які допомагали б державним організаціям та службовцям визначити їхні функції та роль.

Вільсон бачив піднесення управлінської професії, покликаної інтересам власників бізнесу. Перед цією професією стояло завдання максимального збільшення прибутків, а також управління людськими й фінансовими ресурсами в найбільш ефективний і продуктивний спосіб.

Державне управління на думку американських вчених:

- це спільне зусилля певної групи в контексті держави;

- охоплює три гілки влади - виконавчу, законодавчу й судову;

- виконує важливу роль у формуванні державної політики;

- істотно різниться від приватного управління;

- тісно пов’язане з численними приватними групами й окремими індивідами в забезпеченні громадських послуг.

Європейський підхід до державного управління виходить з досвіду Німеччини, в якому завдання й обов’язки державного управління випливають з правових норм. Ці норми визначають межі влади, за допомогою якої державне управління здійснює свої обов’язки.

Саме знання закону та застосування правових норм створює основу для ухвалення рішень адміністратором (управлінцем).

Глен Райт відмічає, що там, де є висока політична довіра до інституцій, які ухвалюють рішення (президент, парламент тощо) та високий рівень між- особистісної довіри, там є низька потреба адміністративної влади. У протилежній ситуації – існує висока потреба в адміністративній владі.

Ідеал американської системи управління – це індивідуалізм. Американці хочуть бачити себе людьми, які діють із власної ініціативи і не покладаються на інших.

Вони вважають за краще самим бути собі господарями. Ще один момент – це обмежена держава.. Аксіома полягає в тому, що найменший уряд – це найкращий уряд. Слідуючий аспект – концепція майнових прав. Приватна власність є основою економічної самодостатності. І останнє – основою економічної діяльності є конкуренція, як знаряддя управління, яке використовують для спонукання найманих працівників працювати краще.

Характерною особливістю американської культури управління – це високий рівень контролю, що його здійснює власник над найманим працівником.

Японська система управління характерна своєю особливістю, фундаментальна концепція якої – це ідея пожиттєвого найму.

Працедавець є родиною працівника, він забезпечує соціальну підтримку його у придбанні житла, охороні здоров’я та надає інші вигоди. При цій системі управління іде повільний процес оцінки й просування по службі. Багато японців чекають підвищення по 8 –10 років. Існує тенденція до групових підвищень. Цим забезпечується зведення до мінімуму конфліктів та заздрощів і нікого не турбує затримка підвищення.

Особисті успіхи не заохочуються. Іде піклування про всю групу.

Японські менеджери не дотримуються спеціалізації у своїй кар’єрі.

Базовим рівнем ухвалення рішень і відповідальності є група.

Що таке управління? Це процес чи форма діяльності, яка передбачає керівництво певною групою людей чи спрямування її на досягнення цілей організації.

Для того, щоб організація могла функціонувати і існувати далі, від керівника вимагається три речі (функції):

Підтримання організаційного зв’язку.

Забезпечення здіснення індивідами основних видів діяльності.

Формулювання призначення та мети.

Але більш детально функції управління визначені авторами Рю та Біар у своїй книжці “Менеджмент: теорія та застосування”. Це:

Планування: ухвала того, які цілі слід переслідувати протягом майбутнього відтінку часу і що слід зробити для досягнення цих цілей.

Організація: класифікація видів діяльності, доручення дій і надання повноважень для виконання цих дій.

Комплектація кадрами: визначення необхідних людських ресурсів, набір на роботу; відбір, підготовка і розвиток людських ресурсів.

Мотивація: спрямування людської поведінки до мети.

Контроль: зважування показників і мети, визначення причин відхилень і в разі потреби прийняття заходів для виправлення стану[7].

Поиск по сайту: