Система адміністративного права

Становлення адміністративного права на теренах України, як і у світі в цілому, пов’язують з усвідомленням суспільної значущості правової регламентації управління як окремої функції державної влади.

В княжу добу, тобто у часи Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, основним завданням влади було забезпечення зовнішнього і внутрішнього миру, а її функції майже повністю зводилися до військової, судової і фінансової діяльності. Найвідоміша правова пам’ятка того часу – Руська Правда, якщо не рахувати кількох приписів фінансово-правового характеру про розподіл судових та інших зборів, жодним чином не стосувалася відносин управлінського характеру.

Але й існували окремі норми, які регулювали військову організацію, порядок стягнення податків, торгівлю, будівництво шляхів та мостів тощо. Певною мірою їх можна вважати прообразом норм майбутнього адміністративного права.

В литовсько-польську добу з розвитком шляхетської демократії і станово-представницьких установ набула поширення ідея обмеження влади володаря правовими рамками. На українських землях основним джерелом права став Литовський Статут (Статут), що органічно поєднував руські правові традиції із законотворчістю великих князів литовських.

В найбільш досконалій, третій редакції (1588 р.) Статут перетворюється на “кодекс правової держави у феодальному розумінні”. У вступній частині (посвяті правлячому монарху) підканцлер литовський Лєв Сапега, який керував роботою над Статутом, цитує слова Арістотеля: “Де правитель на свій розсуд владу має, там лютий звір панує, а де статут або право гору бере, там сам бог всім володіє”. Принципами Статуту відповідно стають єдність права для всіх, непорушність шляхетських прав, обмеження судової і адміністративної сваволі.

На цьому етапі право ще виступає як єдине ціле, без чіткого поділу на галузі, але вже зароджується тенденція виокремлення інститутів, притаманних адміністративному праву. В Статуті у розділі “Про оборону Земську” виразно простежуються обриси інституту військової служби, передбачено норми про ненадання “урядів” (високих державних посад) простолюдинам, іноземцям та деякі інші вимоги щодо державної служби загалом. Є також окремі норми, що регламентують заняття ремеслом чи торгівлею. Згідно зі Статутом караються штрафом різноманітні правопорушення в галузі охорони природного середовища, хоча ця відповідальність має не тільки публічний (адміністративний), скільки приватний (цивільно-правовий) характер і розрахована предусім на захист майнових інтересів власника відповідної землі, лісу або озера. Другим поширеним джерелом права цього періоду є магдебурзьке феодальне міське право - теж містить низку норм управлінського характеру, що стосується як відносин усередині самоврядної міської громади, так і відносин між громадою та центральною і місцевою адміністрацією.

Деякими нормативно-правовими актами закріплювалися основи державного регулювання сільськогосподарського виробництва (наприклад, “Устава на волоки” 1557 р.), торгівлі, ремісництва тощо.

В період козацько-гетьманської доби, як традиційні джерела права, продовжували діяти Литовський Статут і магдебурзьке право, що лягли в основу решти кодифікаційних проектів, підготовлених в Україні-Гетьманщині. Відповідно законодавче регулювання дістали лише деякі управлінські відносини. Найдосконаліша пам’ятка козацької правової культури “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. містить глави “Про службу військову, про магістрат, суди, посадових осіб, про торги, купецькі контракти тощо”, які переважно включали норми адміністративно-правового характеру.

Наприкінці першої половини XIX ст. завершилось поступове обмеження правової автономії України і перехід її під юрисдикцію московського царя. На українські землі поширилися закони Російської імперії. Магдебурське і Литовський статут припинили свою дію. Водночас на українських землях в Австро-Угорщині внаслідок централізаторської політики теж запанувало загальноімператорське законодавство.

Але хоч і було національне гноблення та інші негативні моменти інтеграція в правові системи Росії і Австрії мала для України і деякі позитивні наслідки. Наприклад, з другої половини XVIII ст. у цих країнах набула розвитку політика освідченого абсолютизму, що передбачала визнання обов’язку монарха дбати про безпеку і добробут своїх підданих в дусі тогочасної доктрини “поліцейської держави”. Проблеми раціональної організації державного управління починають посідати дедалі більше місце в державно-правовій теорії й практиці.

В роки правління Петра I у Росії було здійснено реформу державного апарату, яку закріпили “Статут військовий” 1716 р., “Генеральний регламент”1720 р. та інші акти, що містили переважно адміністративно- правові приписи. За Катерини II з’явився “Статут благочинства, або поліцейський”, що остаточно утвердив наявність у законодавстві нової,цілісної, внутрішньо узгодженої галузі – поліцейського (а пізніше – адіністративного) права. Надалі цей статут, який діяв і на українських землях, трансформувався у “Статут попередження та припинення злочинів”. Він мав три редакції (1842, 1857 та 1876) і був чинний аж до повалення російського самодержавства.

З розвитком буржуазних відносин зазначений статут було доповнено низкою інших актів у сфері внутрішнього управління, що містили законодавчі основи сільськогосподарського і промислового виробництва, транспорту, зв’язку, торгівельної фінансової діяльності, охорони здоров’я, освіти, науки, культури тощо.

Поліцейське законодавство Росії, всупереч поставленій меті загального спокою і добробуту, було реакційне і нерідко відверто спрямовувалося проти будь-яких спроб населення реалізувати вже визначені на той час у цивільному світі демократичні права і свободи. Прикладом закріплення адміністративної сваволі стало “Положення про заходи щодо охорони державного порядку і суспільного спокою” від 14 серпня 1881 р., що дало змогу владі (міністру внутрішніх справ, генерал-губернаторам і губернаторам) для придушення революційного руху застосовувати вислання в адміністративному порядку, забороняти народні, громадські та приватні збори, припиняти навчання в університетах тощо.

Реакційність поліцейського законодавства не було подолано навіть після першої російської революції і викликаної нею загальної лібералізації державного життя на засадах “Маніфесту про вдосконалення державного порядку” від 17 жовтня 1905 р. Після проголошених демократичних свобод настали реакція (1907 – 1914 рр.) і Перша світова війна, що характеризувалися широким розмахом позасудової адміністративної репресії, невиправдано жорстким регулюванням відносин управлінського характеру.

В Австро-Угорщині теж виникло поліцейське (а згодом – адміністративне) право, сфера регулювання якого постійно розширювалася. Серед найважливіших актів австрійського поліцейського законодавства, що діяли на українських землях, варто відзначити декрет Марії-Терезії від 16 грудня 1762 р. про регламентацію мануфактурного виробництва, патенти про розмір панщини і оброку від 6 липня 1771 р. і 13 серпня 1775 р., указ Йосипа II від 4 квітня 1784 р. про обмеження місцевого провінційного самоврядування, конституційний закон від 21 грудня 1867 р. “Про урядово-виконавчу владу”.

В Австро-Угорщині були істотніші революційні зміни ніж в Росії. Вона зовні демонструвала більшу прихильність до конституцоналізму і парламентаризму. В Австрії з 1875 р. почали формуватися засади адміністративної юстиції у вигляді адміністративного суду, до якого можна було подавати скарги на діяльність адміністративних органів. Але все це не змінює загальної оцінки її адміністративного (поліцейського) законодавства як консервативного і реакційного. Адже до самого розпаду в 1918 р. імперія залишалася “поліцейською державою” в найгіршому розумінні цього слова.

Поиск по сайту: