Поняття та концепція прав людини у міжнародних відносинах

Однією з невід'ємних складових життя як міжнародної спільноти, так і кожного політично організованого суспільства виступають права лю­дини. Поняття прав людини міцно вкоренилося у політико-правове і навіть побутове спілкування, стало звичним для вживання у програм­них документах різноманітних суб'єктів політичної діяльності.

«Права людини» - це словосполучення, що увійшло у мовний лексикон лише після Другої світової війни, ознаменувавши народження сучасної концепції прав людини, яка прийшла на зміну доктрині природного права. Головним чинником формування цієї концепції виявилося становлення нового міжнародного правопорядку, запровадженого ООН: саме з діяль­ністю цієї організації пов'язані документи, які згодом були покладені у фундамент міжнародної нормативної системи прав людини.

Одна міжнародна сучасна концепція прав людини не з'явилася та й не могла з'явитися на, так би мовити, порожньому місці. Найперші документи, в яких були закріплені права людини, були результатом внутрішньодержавної, а не міжнародної правотворчості. Тому вида­ється доцільним проаналізувати спільні та відмінні ознаки класичної доктрини природних прав і сучасної концепції прав людини - це дасть змогу з'ясувати, наскільки сучасна концепція прав людини виступає своєрідною ланкою в ланцюзі еволюції зазначеної доктрини, і водно­час, - в тому її новизна.

Поняття прав людини як окрема категорія з'явилося лише в епоху Просвіти (XVIII ст.), хоча окремі положення, дотичні до ідеї прав

людини, можна віднайти у творах більш ранньої епохи зокрема в де­яких країнах Європи було ухвалено декілька хартій, що кодифікували свободи людини: Magna Charta Liberatum 1215р., данська Erik Kippings Handraestimung 1282 p. Ці документи не стільки проголошували пра­ва людини, які можна було відстоювати за певних обставин, скільки визначали межі втручання державної влади у життєдіяльність певної кількісно обмеженої групи осіб; відтак вони ще не містили всеосяж­ної філософської концепції свободи - концепції, в якій права людини виступали б як самостійне правове начало, а не лише критерій визна­чення легітимності державної влади.

Основні характеристики сучасної концепції прав людини, відо­бражені у рішеннях міжнародних судових органів, передусім - Євро­пейського Суду з прав людини. Цю концепцію деякі автори називають «соціально конструйованою доктриною» прав людини.

Концепція ґрунтується на положеннях: а) соціальної зумовленості зміс­ту прав людини, тобто їхньої залежності від рівня та характеру розвитку суспшьства, який визначається, з одного (внутрішнього) боку, діалекти­кою взаємодії людини та суспшьства, а з іншого (зовнішнього), - взаємо­дією конкретного політично організованого суспільства із міжнародним співтовариством, ступенем залучення цього суспільства до глобальних процесів, б) історичного характеру зумовленості як змісту, так і номенкла­тури прав людини, яких до певного часу взагалі не існувало, модифікації із плином часу змісту чи обсягу прав людини.

«Генна спадковість» класичної доктрини прав найяскравіше вияв­ляється в особистих і політичних правах і свободах: вони без істотних змін «перекочували» у новітню (соціально конструйовану) доктрину прав. Однак й у цьому аспекті слід висловити певні зауваження. Осно­вною засадою концепції природних прав людини слугує положення про автономію індивіда: тобто вважалося, що політичні та особисті права і свободи визначають ту сферу буття індивіда, в яку не допус­кається втручання жодних інших суб'єктів, насамперед держави та суспільства. А відтак обов'язки усіх, хто, умовно кажучи, протистоїть індивіду, зводяться до негативних: утримуватися від вчинення таких дій, які б посягали на цю окреслену сферу автономії індивіда. Сучасна ж концепція прав людини робить вже дещо інші акценти, відображає дещо інші тенденції щодо цих «випробуваних часом» прав людини: як демонструє практика міжнародних органів контролю за дотриманням

прав людини, покладання на державу обов'язку просто не втручатися у здійснення прав особистого та політичного характеру у деяких випад­ках ще не є достатньою гарантією того, що вони не будуть порушені: як зазначає Європейський Суд з прав людини, за певних умов держава повинна вжити заходів задля забезпечення цих прав.

Ще одним моментом, який виявляє еволюційність сучасної док­трини, виступає практика термінологічного позначення відповідних правових можливостей людини.

У текстах міжнародних актів і сучасних конституцій деяких країн словосполучення «права і свободи» людини часто вживається: напри­клад, у нормах Міжнародного білю про права, у назві Конвенції про захист прав та основних свобод людини, у відповідних положеннях Конституції України, Польщі, Франції, Росії, ФРН. Термін «свобода» з'явився у внутрішньо-державних документах на позначення право­вих можливостей людини раніше, аніж термін «право». Цікаво, що перший термін вживається і у нормативних документах українського державного будівництва XVII - XVIII ст., зокрема у Березневих статтях та Конституції прав та вольностей Війська Запорізького 1710 р.

Поиск по сайту: