СІМЕЙНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Поняття сімейної політики. Під поняттям «сімейна політика» розумі­ють сукупність правових норм, заходів і засобів, які використовує держава та інші інституції з метою створення відповідних умов для функціону­вання сім'ї, а саме - для її створення, нормального розвитку та реалізації нею усіх суспільно важливих функцій. Термін «сімейна політика» вперше було вжито у 40-х роках минулого століття під час європейської дискусії про формування соціальної політики щодо сім'ї та дітей.

Сімейна політика спрямована, насамперед, на допомогу та за­хист сімей, у яких є діти. Залежно від визначених цілей, її об'єктами можуть бути як усі сім'ї з дітьми, так, зокрема, і визначені категорії сімей (наприклад, малозабезпечені, багатодітні, неповні сім'ї, сім'ї із суспільною патологією).

Роль держави в Європі як при визначенні цілей сімейної політики ЄС, так і в реалізації практичних заходів у цій сфері залишається тра­диційно сильною. Відтак дефініція сім'ї повинна охоплювати все роз­маїття типів, структур, ролей і відносин, які включають щонайменше одну дорослу особу і одну дитину (сімейна пара з дітьми, батьки та діти (конкубінат), один з батьків з дітьми тощо). Загалом сімейна політика стосується усіх сімей держав-членів ЄС. її загальні положення містять також конкретні завдання, пов'язані з наданням допомоги сім'ям, які опинилися у складній життєвій ситуації. Реалізація сімейної політики в окремих державах ЄС характеризується неоднорідністю. Різними є, передусім, розміри допомоги, що надається, та коло її безпосередніх Цільових груп, а відтак, відрізняється процес формування суспільної філософії з питань сім'ї.

Міжнародно-правові основи сімейної політики. У міжнародному праві проблеми, що стосуються розвитку та захисту сім'ї, регулює низка документів:

• документи ООН (наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 p., Декларація прав дитини і Конвенція про права дитини Гене­ральної Асамблеї ООН 1989 p.; Віденська декларація і програма дій, затверджені Всесвітньою конференцією прав людини, 1993 p.; Про­грама дій Міжнародної конференції з питань населення та розвитку, Каїр, 1994 p.; Копенгагенська декларація та програма дій, прийняті на Всесвітній асамблеї суспільного розвитку 1995 p.);

• документи Міжнародної організації праці (наприклад, конвенція № 103 1952 p., яка стосується охорони материнства);

• документи Ради Європи (Конвенція про захист прав людини та основних свобод, 1953 p., Європейська соціальна хартія, 1961 p.).

Держави, у тому числі члени ЄС, які ратифікують ці документи, беруть на себе зобов'язання впроваджувати їх положення у свою вну­трішню правову практику.

Поиск по сайту: