ТОРГІВЕЛЬНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Поняття та еволюція спільної торгівельної політики ЄС. Згідно з положеннями ст. З Римського договору про створення Європейського Економічного Співтовариства, цілі економічної інтеграції реалізуються шляхом створення митного союзу та запровадження спільної торгівельної політики щодо третіх країн. На це договором відведено дванадцятиріч­ний перехідний період. За півтора роки до закінчення терміну, 1 липня 1968 р. в межах ЄЕС було створено митний союз, тобто скасовано мита у взаємних товарообігах і встановлено спільні тарифи щодо третіх країн. Логічним завершенням побудови митного союзу стало запровадження з 1 січня 1970 р. спільної торгівельної політики. Відтоді торгівельна по­літика щодо третіх країн перестала бути прерогативою національних урядів держав-членів, а почала проводитися на рівні Спільноти.

У Римському договорі немає чіткого визначення торгівельної полі­тики. Його елементи знаходимо у ст. 110-116, а з преамбули випливає, що через реалізацію спільної торгівельної політики країни-учасниці поступово усувають обмеження у цій сфері. У ст. ПО зазначено, що основною метою торгівельної політики Спільноти є її участь у розви­тку світової торгівлі і поступове скасування обмежень міжнародного обміну. Щодо внутрішніх інтересів Спільноти, то торгівельна політика мала на меті сприяти розвитку торгівлі між країнами-членами, налаго­дженню взаємовигідних відносин на глобальному рівні та зміцненню позиції Спільноти на світовому ринку.

Згідно зі ст. 113 Римського договору, спільна торгівельна політика охоплює такі сфери:

• змін митних ставок;

• укладання митних і торгівельних угод;

• діяльності, що спрощує доступ до ринку та заходів з його охорони від демпінгу чи зарубіжних дотацій;

• експортної політики.

Поняття спільної торгівельної політики, як випливає з договору, має загальний, рамковий характер. Сучасні ж форми спільної тор­гівельної політики зі складними процедурами та широким інстру­ментарієм виробилися поступово, в процесі понад двадцятирічної практики її здійснення.

Слід зауважити, що торгівельна політика ЄЕС щодо третіх країн не мала спільного характеру. Окремі держави-члени застосовували інди­відуальні (у деяких випадках аж до 1992 р.) принципи торгівельної по­літики щодо третіх країн. Це були, з одного боку, так звані національні рестрикції (тобто обмеження у торгівлі, які використовувалися ще задовго до утворення ЄЕС), яких зацікавлені держави не хотіли позбуватися після запровадження спільної торгівельної політики. Керівництво Європей­ських Спільнот поступово обмежувало їх застосування. З іншого боку, держави-члени, згідно із ст. 155, в особливих випадках могли вдаватися до індивідуальних заходів у формі торгівельних рестрикцій з метою захисту національних ринків. Однак порядок їх запровадження слід було узгоджу­вати з керівництвом ЄЕС, а критерії прийняття стали значно суворішими. Тому кількість випадків індивідуального застосування торгівельних об­межень окремими державами поступово зменшувалася.

Численні випадки недотримання принципів спільної торгівельної політики призводили до тривалих суперечок щодо компетенції по­між керівними органами ЄЕС та урядами зацікавлених держав-членів. Перенесення повноважень з національного рівня на наднаціональний викликало спротив; уряди позбавлялися можливості індивідуального застосування важливих інструментів охорони ринку, що могло при­звести до порушення економічних інтересів більш або менш впливових суспільних груп. Суперечки, пов'язані з владними повноваженнями, неодноразово розв'язувалися у Трибуналі Справедливості, а рішення Трибуналу вносили необхідні аспекти у формування поняття спільної торгівельної політики. Було прийнято ширшу її інтерпретацію, згідно з якою торгівельна політика, здійснювана Спільнотою, і національна торгівельна політика збігаються за змістом та інструментарієм.

З 1 січня 1993 p., після запровадження Спільного ринку в ЄС, інди­відуальні аспекти торгівельної політики країн-членів втратили актуаль­ність на користь єдиної спільної торгівельної політики Євросоюзу.

Спільна торгівельна політика реалізується Європейською Комісією, яка діє з уповноваження Ради ЄС.

Інструменти спільної торгівельної політики ЄС. Для реалізації завдань у сфері спільної торгівельної політики ЄС використовує низку інструментів, найважливішими серед яких є:

• спільні митні тарифи,

• квоти на імпорт,

• протекціонізм та контроль експорту.

Спільні митні тарифи. Згідно із ст. 9 Римського договору, Спіль­нота функціонує на засадах митного союзу, який охоплює увесь то­варообіг. Митний союз передбачає заборону запровадження мита на експорт-імпорт чи будь-яких оплат, які створюють такий же ефект, між державами-членами, а також упровадження спільних митних тарифів щодо третіх країн.

З моменту завершення створення митного союзу (з середини 1968 р.) мита у Співтоваристві функціонують виключно щодо третіх країн як спільні зовнішні митні тарифи, рішення щодо яких не нале­жать до компетенції національних держав, а приймаються на надна­ціональному рівні.

Спільні зовнішні митні тарифи було визначено як середнє арифме­тичне митних тарифів, які використовуються у чотирьох митних зонах, що входили на той час до складу ЄЕС, тобто ФРН, Франції, Італії та країнах Бенілюксу. Впродовж наступних років митні тарифи підлягали перегляду у бік зменшення як наслідок переговорів у межах ГАТТ.

Спільні митні тарифи ЄС сформовані згідно із засадами Загальної номенклатури (Combined Nomenclature - CN), що складається з 21 розділу, 99 підрозділів і приблизно 9,5 тис. позицій товарів. На базі CN ведеться статистика зовнішньої торгівлі ЄС.

Митні ставки є різними, залежно від напряму імпорту, вони вклю­чають дві категорії ставок: автономні і звичайні. Звичайні ставки застосовуються щодо імпорту з країн-членів, тобто тих, що користу­ються режимом найбільшого сприяння. Принципово вищі автономні ставки стосуються решти країн-нечленів ЄС. Найчастіше у практиці

застосовуються преференційні мита (нижчі, ніж звичайні, включно із нульовими ставками), з огляду на велику кількість країн, пов'язаних преференційними угодами у стосунках з Європейським Союзом.

Митні тарифи в імпорті до ЄС теж неоднакові і залежать від ступеня готовності кінцевого продукту: чим вища стадія готовності продукту до використання, тим вище мито на його імпорт. Це має на меті збільшити митний захист національного виробництва окремих країн (збереження місць праці), яке працює переважно на імпортній сировині, використовує напівфабрикати чи монтажні вузли. Ефективний митний захист зростає із збільшенням різниці між номінальною митною ставкою на готовий ви­ріб і номінальною митною ставкою на сировину, з якої він виготовлений. Така неоднорідність ставок є характерною ознакою митних тарифів у різних країнах світу.

Рівень переважної більшості митних тарифів ЄС є предметом міжнародних переговорів в межах ГАТТ (тепер СОТ) і не може бути збільшеним; така ситуація окреслюється як «пов'язаність» мит.

Кількісні обмеження імпорту (встановлення квот на імпорт). Політика встановлення квот на імпорт зазнала уніфікації та перене­сення з національного щабля на наднаціональний значно пізніше, аніж митна. Це відбулося лише на початку 90-х років у процесі приготувань до створення спільного внутрішнього ринку ЄС. Тоді ж було повністю скасовано кількісні обмеження на імпорт з держав-членів ГАТТ, що не стосувалося однак держав із так званим державним регулюванням торгівлі, незалежно від їх статусу в ГАТТ. Інші квоти використову­валися окремими державами-членами ЄС до кінця 1992 р. і були за­мінені спільними квотами, які стосувалися імпорту до ЄС загалом. Повноваження визначення розмірів квот та їх застосування належать до компетенції Європейської Комісії.

Характер квот, які використовує ЄС, є або автономним, або вста­новленим внаслідок переговорів у межах міжнародних договорів. Ін­шими словами, квоти на імпорт в ЄС поділяються на індивідуальні та глобальні. Традиційно автономні або індивідуальні квоти впроваджені Спільнотою в односторонньому порядку і мають характер кількісних чи якісних квот дозволеного імпорту до ЄС. Закладений обсяг імпорту ділиться_чміж державами згідно з усталеними критеріями. Імпортери зобов'язані отримати ліцензію на ввезення товарів, охоплених кво­туванням. Автономні квоти використовуються Спільнотою досить

рідко, оскільки положення ГАТТ забороняють використання цієї форми обмежень у торгівлі, за винятком випадків, про які йдеться в застереженнях щодо окремих галузей.

Новішою формою кількісного обмеження імпорту є так звані гло­бальні квоти, які встановлюються шляхом переговорів у межах міжна­родних договорів, а не визначаються в односторонньому порядку. Цей різновид квот характеризує допустимий обсяг імпорту, обчислюваний у фізичних одиницях чи одиницях вартості на певний період часу. Найчастіше використовується період одного року.

ЄС застосовує також інші нетарифні засоби регулювання імпорту, до яких можна зарахувати добровільне самообмеження вивезення, яке приймають постачальники з-за кордону. Воно полягає в тому, що держава-експортер «добровільно» зобов'язується дотримуватися в експорті визначених кількісних або якісних квот, звідси і назва цього інструменту торгівельної політики: добровільне обмеження експор­ту - VER (voluntary eksport restraints). «Добровільне» самообмежен­ня експорту постачальником з-за кордону продиктоване бажанням уникнути суворіших рестрикцій з боку імпортера (особливо коли імпортером є ЄС, що охоплює ринки 25 держав) або отримане вна­слідок переговорів замість надання певних вигод у торгівлі. Ще одним нетарифним інструментом торгівельної політики є домовленість про впорядкований маркетинг - ОМА (orderly marketing arrangements). Основною ознакою цих двох інструментів є можливість укладання угоди країни-імпортера з експортером щодо обсягів поставок певного товару на власний ринок та його реклами.

У 80-х - на початку 90-х років XX ст. Європейський Союз у своїй торгівельній політиці досить широко використовував такий інструмент, як VER, зокрема щодо країн Південно-Східної Азії, Японії та країн з державним регулюванням торгівлі. Це стосувалося імпорту так званих вразливих товарів, у виробництві яких Спільнота мала структурні над­лишки, серед іншого: продукції сільського господарства, текстильних виробів, взуття, сталі та сталевих виробів. Найширші можливості для застосування Європейським Союзом кількісних обмежень, отрима­них внаслідок переговорів, відкриває так звана Багатоволоконна угода (Multifibre Arrangement - MFA), на підставі якої Спільнота уклала із своїми головними постачальниками текстилю двосторонні угоди, що стосувалися експортних самообмежень. У результаті Уругвайського

раунду ГАТТ (положення якого були ратифіковані ЄС) запроваджено заборону застосування нових обмежень типу VER. Процес поступо­вого відходу від встановлених раніше обмежень цього типу триватиме до кінця 2004 р.

Антидемпінгова політика. Важливим інструментом торгівельної політики Європейського Союзу є захист ринку від нечесних торгівель-них операцій з боку зарубіжних постачальників, зокрема, від демпінгу. Антидемпінгова політика ЄС відповідає міжнародним стандартам у цій сфері, визначених спочатку в Антидемпінговому кодексі ГАТТ з 1979 р., та Угоди з питань застосування статті VI ГАТТ з 1994 р.

У світлі цих норм демпінг має місце тоді, коли товар продається за кордон за ціною, нижчою від так званої нормальної вартості, при цьому під поняттям нормальної вартості найчастіше розуміють ціну експор­тованого продукту на внутрішньому ринку держави-експортера.

Країни-імпортери мають право захищатися від демпінгу, використо­вуючи антидепінгові засоби, тобто мита і цінові зобов'язання. Існують дві умови використання антидемпінгових засобів:

1. Якщо продукт був ввезений на митну територію держави-ім-портера за демпінговими цінами, тобто наявний факт використання імпортером принципу двох цін: однієї у експорті, іншої - на власному національному ринку.

2. Якщо імпорт завдав шкоду (або загрожує завдати шкоду) розви­ткові економіки країни-імпортера чи Спільноти загалом.

Антидемпінгова процедура в Європейському Союзі є довготрива­лою і складається з кількох етапів.

Етап 1. Європейська Комісія розпочинає антидемпінговий процес за поданням представників галузі, якій загрожує демпінг, за умови, що експерти Комісії визнають доцільність його проведення у дано­му випадку. Про початок антидемпінгового процесу оголошується в «Урядовому щоденнику Європейських Спільнот».

Етап 2. Комісія проводить розслідування у справі демпінгу та ви­значає розміри заподіяної ним шкоди. Воно полягає у верифікації ін­формації, яку надала потерпіла сторона та порівнянні її з інформацією, отриманою від країни-експортера. Метою дослідження є перевірка, чи експорт до ЄС відбувається за демпінговими цінами, а якщо так, то чи цей експорт шкідливий для економіки Спільноти. Розслідування, яке проводить Комісія, складається з двох фаз: попередньої та кінцевої.

Етап 3. У результаті попереднього підтвердження демпінгу і шко­ди, яку він спричинив, Комісія може накласти на імпорт з країни-ви-нуватиці тимчасове мито на термін до 9 місяців. Метою тимчасових антидемпінгових заходів є протидія негативним наслідкам демпінгу ще перед прийняттям кінцевого рішення (у випадку вирішення суперечки на користь відповідача, стягнені кошти повертаються імпортерові).

Етап 4. Якщо кінцеве розслідування підтвердить факт демпінгу і шкоди, Рада ЄС з подання Комісії може накласти кінцеве антидемпін­гове мито. Антидемпінгове мито покликане сприяти вирівнюванню умов конкуренції, але воно не повинно ставати додатковою перешко­дою у торгівлі. Тому розмір мита не може перевищувати межі демпінгу, тобто різниці між нормальною вартістю продукту та його експортною ціною. Альтернативним антидемпінговим засобом є зобов'язання екс­портера дотримуватися визначеного мінімального цінового рівня (так зване цінове зобов'язання). Кінцеві антидемпінгові засоби (мита та цінові зобов'язання) діють упродовж п'яти років, якщо не передба­чено іншого.

Європейський Союз часто вдається до антидемпінгових процедур у своїх торгівельних відносинах з іншими державами. Поряд з США, Канадою та Австралією, ЄС належить до основних суб'єктів цих процедур. У 80-х роках XX ст. Спільнота розпочинала в середньому до 36 процесів щорічно. У 1992-1994 pp. їх було вже 80; у той самий період, для порівняння, США і Австралія - по 100 випадків кожна, а Канада - майже 60. Виступ найбагатших держав світу в ролі осно­вних ініціаторів антидемпінгу можна пояснити прагненням захистити національних виробників від конкуренції, спричиненої дешевшим ім­портом (переважно з Японії та Південно-Східної Азії, а також з країн Центрально-Східної Європи та СНД). Велике значення мають також фінансові можливості перелічених країн (антидемпінгові процедури не є дешевими) і, звичайно, їх значний досвід у сфері антидемпінгу.

Протекціонізм і контроль експорту. Окрім описаних вище ін­струментів захисту ринку, спільна торгівельна політика ЄС включає регулювання експорту, пов'язане з протекціонізмом або контролем експорту.

Ст. 112 Римського договору зобов'язала країн-членів Співтовариства поступово гармонізувати системи підтримки експорту в треті країни з метою уникнення перешкод у функціонуванні конкурентних відносин

між підприємцями Спільноти. Комісія слідкує за дотриманням прин­ципів конкуренції і втручається лише у випадках, коли допомога з боку держави суперечить правилам спільного ринку (ст. 92 договору) або якщо при наданні цієї допомоги спостерігаються зловживання.

Засоби, які підтримують експорт з держав-членів ЄС до третіх країн, належать або до компетенції керівництва Спільноти, або можуть також за­стосовуватися окремими державами, лише за єдиними правилами Союзу і під контролем Комісії. Перший випадок стосується субсидій, які засто­совують при експорті товарів сільського господарства з метою збільшення їх конкуренційності (ціни на ринку сільськогосподарської продукції ЄС є вищими, ніж ціни світового ринку), що є інтегральним елементом спільної сільськогосподарської політики Європейського Союзу.

Другий випадок стосується опосередкованої підтримки експорту через надання субсидій на певні види продукції і спрощення про­цедури отримання експортних кредитів. Субсидіювання державою продукції дає можливість виробникам виготовляти товари з нижчими витратами і здобувати у такий спосіб кращу конкуренційну позицію в експорті. Європейські спільноти призначали продукційні субсидії на виробництво сталі, підтримувалося й регулювалося застосування окремими державами субсидій на підтримку суднобудівної галузі та літакобудування, виробництва зброї та інших товарів. Роль керівництва ЄС полягала в контролі діяльності держав-членів з метою уникнення взаємного надуживання конкурентними можливостями.

Сьогодні субсидіювання продукції обмежується черговою дисци­плінарною угодою у цій сфері (Угода про субсидії та вирівнювальні мита, 1995 p.), підписаною внаслідок Уругвайського раунду ГАТТ, яка вдосконалила та модифікувала положення попереднього Кодексу про субсидії 1980 р. Якщо йдеться про спрощення експортних кредитів, то ЄС є стороною міжнародної угоди Організації економічного спів­робітництва і розвитку (Organization for Economic Cooperation and Development, OECD), яка містить параграф про публічну підтримку експортних кредитів. У зв'язку з реалізацією цієї угоди держави-чле-ни ЄС взаємно інформуються і контролюють свою діяльність у сфері експортних кредитів і кредитних гарантій на форумі OECD.

У межах спільної торгівельної політики Європейський Союз може контролювати експорт. Це стосується нечисленних випадків обме­ження або навіть заборони експорту (ембарго) щодо окремих країн

з політичних причин, наприклад, ембарго на торгівлю із Сербією та Чорногорією у 90-х роках минулого століття, а також контролю екс­порту певних продуктів, найчастіше зі сфери озброєнь, які вважаються стратегічними або небезпечними для здоров'я і навколишнього сере­довища. Як правило, контроль такого експорту випливає із міжнарод­них договорів або конвенцій, наприклад, NATO.

Спільна торгівельна політика Європейського Союзу, хоча й містить багато елементів, які свідчать про її протекціоністський характер, спря­мована водночас на активне укладання торгівельних угод і запрова­дження багатоступеневих систем надання односторонніх торгівельних преференцій третім країнам. Торгівельні преференції були затверджені угодами про створення зон вільної торгівлі, асоціативними угодами та договорами про співпрацю, а також на підставі Системи узагальнених преференцій - GSP (Generalised System of Preferences).

Запитання і завдання:

1. Охарактеризуйте сутність та еволюцію спільної торгівельної політики ЄС.

2. Назвіть основні інструменти торгівельної політики ЄС та дайте коротку характеристику використання спільних зовнішньоторгівель-них тарифів.

3. У чому полягає особливість застосування квот на імпорт про­дукції?

4. У яких випадках застосовується антидемпінгова політика та які основні етапи її реалізації?

5. Охарактеризуйте специфіку використання протекціонізму та контролю експорту у спільній торгівельній політиці ЄС.

Поиск по сайту: