Історія становлення та правова база освітньої політики ЄС

У Договорі про створення Європейського економічного співтова­риства, підписаному в Римі 25 березня 1957 р., не було порушено питань освіти і культури; він визначав лише засади спільного ринку. Лише ст. 118 і 128 Римського договору окреслювали дії, що сто­сувалися професійної освіти і підвищення кваліфікації. Водночас було вирішено, що з цією метою влада Європейської спільноти діятиме у тісній співпраці з країнами-членами і з урахуванням громадської думки. Планувалися також спільні консультації для обговорення тих внутрішніх проблем окремих країн у цій сфері, які цікавитимуть міжнародні організації. Вирішено також, що загальні засади втілення в життя спільної політики країн-членів ЄЕС у сфе­рі професійної освіти будуть окреслюватися найвищим органом -Європейською Радою. Особливе зацікавлення освітою було викли­кане економічними потребами - рушійною силою інтеграційних процесів у багатьох інших сферах. Однак освіту Римський договір не розглядав як пріоритетний напрям, зокрема такий, як сільське господарство, фінанси чи митна політика.

Показовим щодо цього був 1963 p., коли попри спроби запроваджен­ня спільної політики у професійну підготовку гармонізувати дії шести країн-членів ЄЕС все ж не вдалося. Головною причиною цього був ви­разний сцротив більшості країн уніфікації такого чуттєвого інструмен­ту впливу на громадян, яким є система освіти. Особливо побоюються обмежень суверенності країни у сфері соціальної політики.

Питання освіти знову стало предметом полеміки у зв'язку з пере­говорами членів Спільноти у справі вільного пересування людей, по­слуг і капіталу. Ст. 48 частини III Римського договору санкціонувала працевлаштування в державах-членах ЄЕС осіб з інших держав-членів ЄЕС на правах, які діють у країні, що приймає, для власних громадян. Додатково ст. 49 передбачала часткове скасування правової та адмі­ністративної практики, яка забороняла працевлаштування країнам, пов'язаним договором. Одним з бар'єрів був брак спільної освітньої політики, а в її межах - спільної професійної підготовки. Водночас стало очевидним, що професійна підготовка спирається на загальній освіті, а це знову залежить від структури та організації освітніх систем, взаємного визнання кваліфікацій і дипломів.

Суперечки і дискусії на цю тему призвели в листопаді 1971 р. до першої зустрічі міністрів освіти. Як наслідок, 1973 р. був опубліко­ваний рапорт Г. Жанне «У напрямі європейської освітньої політики». Він, щоправда, не змінив юридичного статусу освіти у Спільноті, але привернув увагу до того, що освіта - це специфічна галузь суспільної політики, яка вимагає окремих рішень і розпоряджень. Це підтвердила також 1974 р. Рада ЄС на спеціальному засіданні міністрів освіти, яка видала розпорядження про збереження у кожній з країн-членів її влас­ної структури освіти, методів і програм навчання, освітніх традицій.

6 липня 1974 р. відбулася зустріч, на якій було створено Комітет у справах освіти і визначено напрями розвитку освіти:

• заохочення до європейського вибору в освіті,

• вивчення мов,

• навчальні обміни,

• взаємне визнання ступенів і дипломів,

• співпраця у сфері освіти.

1975 р. створений Європейський центр розвитку професійної під­готовки.

Після цього Рада міністрів видала ще низку подібних документів:

• директива на тему освіти дітей емігрантів (25.07.1977);

• загальні положення підготовки молоді до професійної роботи після закінчення школи (15.01.1980 і 12.07.1982);

• положення політики професійної освіти в 80-х pp. (11.07.1983);

• рішення, пов'язані з упровадженням у школах нових інформацій­них технологій (02.06.1983 і 19.09.1983);

• програму, яка егалітаризує шанси дівчат у школі (03.06.1985);

• резолюції про європейський вимір освіти (24.05.1988);

• положення освіти про здоров'я (23.11.1988).

Усі 12 держав були готові до проведення реформ у таких галузях, як внутрішній ринок, технологічна співпраця, валюта, охорона навколиш­нього середовища, співпраця в сфері зовнішньої політики і політики безпеки. Проте щодо освітнього союзу застереження висловили Данія, Греція, Ірландія і Великобританія.

Ситуація повторилася 1986 р. при підписанні Єдиного європей­ського акту. В ньому теж не знайшлося місця питанням освіти та освітньої політики. Проте було звернено увагу на наукові досліджен­ня і технологічний розвиток як на галузі, безпосередньо пов'язані з економічним розвитком. У ст. 130 F Єдиного європейського акту Спільнота підтримала діяльність дослідницьких осередків, включно з дослідженнями, які проводили вищі навчальні заклади.

У 80-х роках Європарламент прийняв сім актів, які стосувалися освіти:

• 16 вересня 1980 р. - програму EURYDICE, пов'язану з впрова­дженням операційної освітньої інформаційної мережі Співтова­риств;

• 28 лютого 1984 р. - програму ESPRIT, пов'язану із дослідженнями і розвитком у галузі інформатики;

• 28 липня 1986 р. - програму СОМЕТТ, метою якої було полег­шення налагодження співпраці між університетами і різного роду установами в галузі спеціальної професійної освіти;

• 24 травня 1988 р. - програму «Молодь для Європи», опрацьовану з метою організації обміну шкільної та університетської молоді країн Європи;

• 2 січня 1989 р. - програму LINGUA, що популяризувала вивчення іноземних мов серед учителів і учнів.

У рапорті Комісії 1988 р. «Освіта в Європейській спільноті. 1989-1992 роки» вперше сформульовано спільні освітні цілі країн-членів і запропоновано напрями навчально-виховної діяльності:

• зміцнення серед молоді почуття європейської єдності;

• підготовка до участі в побудові і в суспільно-економічному роз­витку Спільноти, а також усвідомлення потреб існування цього організму;

• поширення знань про історію, культуру, економіку і суспільне життя в країнах-членах.

У наступному документі - комюніке від 2 червня 1989 р. - Комісія підкреслила необхідність збереження і поваги різнорідності та багат­ства освітніх традицій держав-членів ЄС, рекомендуючи водночас відмовитися від упровадження єдиної системи освіти у всіх країнах.

Маастрихтський договір 1993 р. був переломним у галузі освітньої політики на європейському рівні. Ст. 149 і 150 цього договору при­свячені освіті та виробничій практиці. В ст. 149, зокрема, йдеться про те, що суспільство повинно підвищувати якість освіти, «підтримуючи співпрацю між країнами-членами... повністю визначаючи за країна-ми-учасницями відповідальність за зміст навчання та організацію освітньої системи, їх культурне та лінгвістичне розмаїття».

Європейський Союз не виробив спільної політики щодо освіти. Його початковою метою є заоохотити до співпраці в сфері освіти.

Ст. 150 Договору зосереджена на виробничій практиці, даючи можливість Союзу «підтримувати та доповнювати дії країн-членів». Завдання ЄС в цьому напрямі:

• полегшити пристосування до індустріальних змін, зокрема через професійну підготовку та перепідготовку;

• покращити початкову і подальшу професійну підготовку для по­легшення професійної інтеграції та реінтеграції на ринку праці;

• полегшити доступ до професійної підготовки та підтримати мо­більність інструкторів і тренерів, особливо молодих;

• стимулювати співпрацю з навчання між освітніми та навчальними закладами і фірмами;

• розвивати обмін інформацією та досвідом.

У жодному з секторів Європейський Союз не уповноважений узго­джувати законодавство держав-учасниць; положення щодо освіти є виключно прерогативою національних урядів.

Після Маастрихтського договору було видано велику кількість важливих документів, пов'язаних з політикою освіти. Першою була Зелена книга 1993 р. про європейський вимір в освіті, яка заохочує країни-учасниці розглянути майбутні напрями освітньої політики на європейському рівні і як ця політика повинна співіснувати з національ­ними освітніми політиками. Дискусія, викликана Маастрихтським до­говором і Зеленою книгою, спричинила вихід у світ в листопаді 1995 р.

Білої книги про навчання та викладання. Зелена книга: освіта - на­вчання - викладання; перешкоди в транснаціональній мобільності, яку прийняла Єврокомісія наступного року, визнала існування труднощів у втіленні ідей в життя. Подальша дискусія з приводу освітньої політики завершилася прийняттям 1997 р. двох важливих документів: «Навчан­ня в інформаційному суспільстві - план дій Європейської освітньої ініціативи, 1996-1998» та «До Європи знань». Амстердамський до­говір наголошував на важливості європейського громадянства, яке є очевидною передумовою для освіти. Ця тема була розвинена у виданні «Навчання для активного громадянства в Європейському Союзі».

У вересні 2000 р. видано документ «Глобалізація освіти і навчан­ня», підготовлений Комітетом з освіти і культури. Наступного року Єврокомісія прийняла Меморандум про навчання впродовж усього життя, яким розпочала процес консультацій по всій Європі з метою визначення когерентних стратегій та практичних шляхів стимулювання навчання для всіх протягом усього життя. Результати консультацій були покладені в основу плану дій, опублікованого 21 листопада 2001 р. під назвою «Комюніке з реалізації європейського простору довго­тривалого навчання». Прийняття цього документа сприяє втіленню визначеної Лісабонською конвенцією стратегічної мети, щоб Європа стала найбільш конкурентноспроможним, найдинамічнішим (осно­ваним на знаннях) суспільством у світі. 14 лютого 2002 р. Освітня рада Обговорювала можливість створення Європейського простору довготривалого навчання, відзначивши досягнення на цьому шляху Великобританії і Скандинавських країн.

21 листопада 2001 р. опублікована Біла книга європейської молодіж­ної політики «Новий стимул для молоді», головною темою якої стала мо­лодіжна співпраця. Біла книга окреслює два напрями: перший охоплює відкриті методи координації, які включають тісніші взаємовідносини між Європейським та національними парламентами, а другий -молодіжне питання в інших політичних сферах.

У травні 2002 р. Освітня рада визначила чотири головні пріоритети Білої книги:

• заохочення участі молоді в житті суспільства, зокрема в процесах прийняття рішень,

• покращення існуючого молодіжного сервісу,

• заохочення волонтерської діяльності,

• сприяння кращому розумінню молоді.

Іншими подібними документами були «План дій розвитку мобіль­ності» (грудень 2000 р.), «План дій е-навчання» (травень 2001 р.) та «План дій розвитку навчання і мобільності» (січень 2002 p.).

Програмою, яка поєднує всі заходи, спрямовані на підтримку про­фесійної освіти, співпраці вищих шкіл і сектора економіки у підготовці кадрів і підвищення професійної кваліфікації, а також поєднує проекти з вивчення мов у системі професійної освіти, є програма «Леонардо да Вінчі».

План розвитку освітньої галузі країн-членів ЄС. У січні 2001 р. Єврокомісія на підставі звітів країн-учасниць опублікувала Рапорт про конкретні завдання системи освіти. В березні цей рапорт затвердила Стокгольмська європейська рада, яка вимагала детальної розробки програми. Десятирічний план (до 2010 р.) розвитку європейської освіти ухвалений в лютому 2002 р. на зібранні Освітньої ради. План передбачає поліпшення якості та ефективності системи освіти, по­легшення доступу до освіти для кожного та створення освітньої бази для зовнішнього світу. Його основними завданнями є:

• країни Європейського Союзу повинні мати найвищий показник в освіті та навчанні;

• система освіти і навчання в Європі повинна бути взаємопов'язана на стільки, щоб дозволити громадянам вільно пересуватися і отри­мувати краще;

• слід зробити можливим застосування освіти будь-де в Європей­ському Союзі, незалежно від того, де вона одержана;

• європейці будь-якого віку повинні мати доступ до тривалого на­вчання.

Відносини ЄС з іншими країнами та регіонами в освітній галузі. Положення Маастрихтського договору заохочують ЄС розвивати співпрацю з країнами-нечленами ЄС та міжнародними організаціями (зокрема, Радою Європи). Таким чином, програми поширюються не тільки на інші європейські країни, а й на інші країни та регіони світу, включаючи Азію, латинську Америку, Пів­нічну Америку, Африку, Карибські та Тихоатлантичні острови. В 1995 р. в Турині засновано Європейський навчальний фонд, завдан-

ням якого є сприяння процесам реформування професійної освіти та навчання в країнах-партнерах. Участь у програмі Темпус і ТАСІС можуть брати країни Південно-Східної Європи, Балкан та Східної Європи. Програма Темпус заснована 1990 р.

Молодіжна політика Європейського Союзу. Законодавчі договори ЄЕС не містили початково жодних рекомендацій, які б стосувалися спільної молодіжної політики.

Молодіжна політика стала складовою Маастрихтського договору. В ст. 126 підтримка молодіжного обміну та обміну викладацько-педа­гогічними кадрами виокремлюється як завдання ЄС.

У межах програми «Молодь для Європи III», яка реалізовувалася в 1995-1999 pp., підтримувалася робота з молоддю і молодіжний об­мін в Європі. З неї в основному користала молодь з неблагополучних сімей, яка не мала можливостей навчатися, працювати чи брати участь у міжнародних обмінах. За період реалізації програми було видано 126 млн. ЕКЮ. Передбачалося, що завдяки цим засобам протягом п'яти років у запланованих заходах візьме участь близько 400 тис. молодих людей.

Молодь є не лише адресатом політики Співтовариства, а й сама пробує її активно творити. Починаючи з 1978 р. на європейському рівні існує молодіжний форум, який об'єднує молодіжні ради з ме­тою активізувати участь молодого покоління в формуванні обрисів майбутньої Європи. В 1996 р. Форум європейської молоді об'єднався з двома іншими організаціями, які функціонували на європейському рівні: Радою європейських національних молодіжних комітетів і Євро­пейським координаційним бюро міжнародних молодіжних організацій, створивши Європейський форум молоді.

Запитання і завдання

1. Якими є основні завдання молодіжної політики ЄС?

2. На що спрямована молодіжна політика ЄС?

3. Що таке Європейський молодіжний форум?

4. Які освітні програми підтримує Європейська Комісія?

Поиск по сайту: