ЕТАПИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

Європейська ідея після Другої світової війни. Друга світова ві­йна, яка закінчилася у Європі перемогою союзників над нацистською Німеччиною, залишила Європу зруйнованою і знекровленою. Справ­жніми переможцями у цій війні виявилися США і СРСР, які за дуже короткий час встановили у світі своє панування. Саме тоді концепції європейської єдності, які проголошувалися віддавна, почали виразно окреслюватися у західній частині континенту, що було викликано між­народно-політичними обставинами, а також необхідністю вирішення проблем повоєнного періоду, пов'язаних з відбудовою занепалої еко­номіки. Розпочався пошук таких форм співпраці, які б забезпечували тривалий мир, запобігали проявам і наслідкам агресивного націоналіз­му, передусім фашизму. Тоді побутував вислів: «Об'єднана Європа -клітка для німецького тигра». У прагнення об'єднатись був ще один не менш важливий мотив - це була також спроба в такий спосіб проти­стояти впливам соціалістичного табору на міжнародній арені.

Ідея європейської єдності знайшла широкий відгук і підтримку. Відновились та отримали новий імпульс передвоєнні організації, то­вариства і рухи, які висловлювалися за європейське об'єднання. До їх складу входили видатні політики, економісти, вчені, діячі культури -еліта європейських країн. Отримавши широку громадську підтримку, ці рухи формували сприятливий для впровадження в життя своїх ідей клімат. Але вони не були одностайними у своїх програмах, по-різному бачили європейську інтеграцію.

Вінстон Черчілль, який відіграв значну роль у боротьбі проти на­цизму як прем'єр-міністр Великобританії, 19 жовтня 1946 р. виголосив

свою знамениту промову в університеті Цюриха, в якій закликав до створення Сполучених Штатів Європи. Ефект цього звернення був сенсаційним: воно прозвучало як відповідь на прагнення народів Єв­ропи до мирного співжиття, вселяло надію на майбутнє, стало першим кроком на шляху до примирення.

У 1949 р. завдяки активізації діяльності європейських рухів була створена перша європейська інституція - Рада Європи. Однак, ця між­урядова організація виявилася обмеженою в політичному плані і не мала жодної компетенції в економічних та військових питаннях.

Найбільшої популярності в політичній практиці набули ідеї фран­цузького економіста Жана Моне, який, ґрунтуючись на концепції європейських функціоналістів, що виступали за повільну побудову федерації, пропонував розпочати від інтеграції і встановлення над­державної влади у вузькому секторі економіки. Загалом для свого часу ідея була сміливою та революційною і своїм успіхом багато в чому завдячувала тій переконаності, з якою Жан Моне відстоював цей проект. Тодішній міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман, народжений у французькій Лотарингії, а тому краще, ніж будь-хто інший, знайомий з наслідками ворожнечі Франції та Німеччини, за­цікавився ідеєю Жана Моне і зумів зробити наступний вирішальний крок на шляху до єдиної Європи.

9 травня 1950 р. Роберт Шуман, виступаючи від імені французького уряду, запропонував об'єднати видобуток та продукцію вугілля і сталі, а також створити європейську організацію, яка б об'єднала Францію та Німеччину, була б відкрита для вступу до неї інших європейських країн і мала б єдиний керівний орган.

Крім Вищого керівного органу Договір про створення ЄСВС передбачав також створення Ради міністрів, Суду і Парламентської асамблеї. В межах нової структури рішення передбачалося приймати також Радою, яка складалася з міністрів, що представляли уряди дер-жав-учасниць. Суд повинен був розглядати позови між вищим керівним органом, з одного боку, та урядами і громадянами держав-учасниць, з іншого. Парламентська асамблея була позбавлена законодавчих по­вноважень. ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург швидко підтримали запропонований план.

Однак, яким би великим не було економічне значення цієї події для Європи, її політична значущість була незрівнянно більшою. Було

закладено перший камінь у фундамент європейської інтеграції. Впер­ше за всю історію до національних урядів було скероване звернення делегувати частину їхнього суверенітету, хоч і в чітко обмеженій галузі, вищому керівному органу, який складався б з вибраних ними представників, але мав незалежні від урядів повноваження приймати рішення з метою захисту інтересів держав-учасниць.

Договір про створення ЄСВС, підписаний 18 квітня 1951р. у Парижі на 50 років, набув чинності 25 липня 1952р.

Створення цього товариства мало велике значення для міжнародної політики. Вперше було об'єднано два сектори економіки, які відігра­вали вирішальну роль у відбудові і модернізації економіки. Інтеграція передбачала створення спільного ринку вугілля та сталі, ліквідацію між країнами-учасницями бар'єрів для вільного пересування товарів, капіталу, робочої сили, дотримання спільних засад конкуренції.

Невдовзі з'явились ініціативи поширити інтеграцію на військову і політичну сфери. 27 травня 1952 р. представники країн-членів ЄСВС підписали договір про створення Європейського оборонного співтова­риства. У такий спосіб набував реальних контурів задум Рене Рлевена, прем'єр-міністра Франції, який прагнув створити єдину європейську армію на чолі з Міністерством оборони Європи.

10 вересня 1952 р. на першому засіданні Ради ЄСВС шість міні­стрів іноземних справ розробили «Проект створення Європейського політичного співтовариства». Ця нова інституційна структура повинна була відповідати за політику у вугільній і сталеварній галузях, а також у сфері оборони та зовнішньої політики держав-членів.

Країни-учасниці, боячись втратити свій суверенітет у цих сферах, не дійшли згоди. Не мали позитивних наслідків переговори між мі­ністрами іноземних справ країн-учасниць, а в серпні 1954 р. спроба схвалити створення Європейського оборонного співтовариства була відхилена Національними Зборами Франції. Роботу над проектом Європейського політичного співтовариства було припинено. Це на довгі роки призупинило процес політичної та воєнної європейської інтеграції.

Відхилення Францією створення ЄОС викликало невдоволення її союзників, спонукало їх до дій і призвело врешті-решт до заснування 1954 р. Західноєвропейського Союзу, який повинен був забезпечити «колективний захист» країн-учасниць (Франції, Бельгії, Нідерландів,

Люксембургу, Німеччини, Великобританії, Італії), шляхом координації їх оборонної політики. Західноєвропейські держави підписали також Північноатлантичний пакт, який оформив створення військово-по­літичного альянсу НАТО. Його метою стало протистояння воєнній загрозі з боку «східного блоку».

Створення нових об'єднань. У другій половині 50-х років у меж­ах ЄСВС зросло зацікавлення поширенням інтеграції на інші сфери економіки. На це було декілька причин. По-перше, значно зріс еконо­мічний потенціал ЄСВС і скоротилася дистанція між США та Європою у відповідних сферах. Водночас кожна з країн зіштовхувалась у своєму розвитку з різними бар'єрами, яких самостійно подолати не могла. Прагнення до розширення інтеграції диктувалося не лише економіч­ними, а й політичними інтересами, передусім намаганням створити економічно та політично сильне угруповання, яке б зміцнило позиції всіх країн-учасниць і могло протистояти США та СРСР.

Ініціатива поширення інтеграції на інші сфери економіки належала країнам Бенілюксу. її підтримали інші країни-учасниці ЄСВС. Справа була завершена підписанням 25 березня 1957 р. в Римі двох договорів про заснування Європейської комісії з питань атомної енергії (Євро-атом) та Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Римські трактати почали діяти з 1 січня 1958 р. і не були обмежені в часі.

Основною метою Євроатому стало створення умов для швидко­го розвитку атомної енергетики в країнах Європи. ЄЕС, на відміну від Євроатому, не було інтеграційним об'єднанням певного сектору економіки. В його компетенцію входила інтеграція більшості сфер економіки. Перед ЄЕС стояли наступні завдання: гармонійний розви­ток економіки, більша стабільність, швидие підвищення рівня життя і щільніші зв'язки між країнами. Згідно з Римським договором про створення ЄЕС, завдання у сфері інтеграції мали впроваджуватись поетапно. Спочатку планувалось укласти митний союз (1968), про­водити спільну сільськогосподарську (1962-1968), а також торгівельну (1970) політику, здійснити низку заходів, спрямованих на забезпечення вільного руху капіталів, послуг та робочої сили.

Активізація процесу економічної інтеграції наприкінці 50-х років спричинилась до розходження між країнами ЄСВС і Великобританією. Ці суперечності були настільки сильними, що призвели до створення

альтернативної європейської асоціації вільної торгівлі (1960), яка мала на меті відміну внутрішніх митних тарифів на промислові товари. Од­нак, не змогла скласти серйозну конкуренцію Співтовариствам.

Співпраця Великобританії та ЄЕС ускладнювалась також політикою прем'єр-міністра Франції Шарля де Голля. Метою своєї діяльності гене­рал де Голль обрав національне відродження Франції,, а тому противився намаганням США впливати на європейські процеси. Така політика про­ектувалась на стратегічного партнера США у Європі Великобританію. Де Голль двічі накладав вето на заяву про вступ Великобританії до ЕЄС. 1963 р. де Голль також проголосив відмову Франції брати участь у бага­тосторонніх силах НАТО. Тільки відставка Ш. де Голля у квітні 1969 р. дозволила повернутися до цього питання.

Гаазький саміт, який відбувся 1-2 грудня 1969 p., надав нового імпульсу європейській інтеграції. На ньому були прийняті рішення щодо розширення співтовариства на північ Європи, створення еко­номічного і валютного союзу, а також реформи інституційної бази. Було вирішено провести вибори у Європарламент і розширити його повноваження. 30 червня 1970 р. Данія, Ірландія, Норвегія та Велико­британія розпочали переговори про вступ до ЄЕС. Вони завершилися підписанням договору про приєднання 22 січня 1972 р. Палата пред­ставників Великої Британії 20 жовтня 1971 р. підтримала вступ країни у ЄЕС. Референдуми в Ірландії і Данії підтвердили згоду більшості громадян на приєднання до ЄЕС. Громадяни Норвегії відхили ініці­ативу членства.

Інтеграційні тенденції у 60-80-х роках. На рубежі 50-60-х років європейська інтеграція охопила переважно ринкову сферу й елементи регулювання сільського господарства, що стало кроком до реалізації мети Римських договорів заснування Спільного ринку, який мав стати фундаментом єдиного економічного простору. Головним досягненням стало запровадження спільного митного тарифу і створення Митного союзу, який став основою наступної інтеграції ЄЕС. Водночас була забезпечена лібералізація пересування працівників, а також свобода підприємництва, надання послугу сфері промисловості та торгівлі. У цей період керівництво ЄЕС вжило рішучих заходів щодо організації спільного сільськогосподарського ринку, установило засади механіз­мів фінансування Спільної сільськогосподарської політики. У 1967 р.

відбулося злиття керівних інститутів ЄСВС, Євроатому і ЄЕС у єдину Раду міністрів, Комісію, Парламент і Суд, які створили єдину інсти-туційну систему Європейських співтовариств.

ЄЕС задекларувало активізацію процесів економічної, грошово-кредитної і політичної інтеграції Західної Європи. Однак, внаслідок господарчої рецесії у 70-х роках інтеграційні процеси сповільнились. Криза, яка позначилася на економіках країн-членів ЄЕС, зіштовхнула інтереси самого співтовариства і його держав. Водночас загострилися проблеми інституційної структури ЄЕС. За роки, що минули, Євро­пейська комісія втратила частину свого політичного авторитету. Ді­яльність Ради міністрів, центрального інституту у прийнятті рішень також часто була неефективною.

За цих умов ЄЕС довелось передусім зосередити зусилля на збере­женні досягнутого рівня інтеграції, пошуків можливостей підвищення його ефективності.

Нова проблема виникла навколо переговорів з приводу вступу південних країн Європи. Виразний спротив країн-членів, зокрема Франції, відтермінував їх прийняття. Противники прийняття нових членів, окрім позитивних моментів розширення спільного ринку і зміцнення позиції ЄЕС на світовій арені, цілком закономірно перед­бачали за ним нові витрати на проведення реформ в АПК, кошти структурного фонду, зміни політики в інших сферах. Вже вкотре перед ЄЕС постала проблема ефективності прийняття рішень. Однак розширення відбулося. Воно стало можливим лише після процесів демократизації у державах Півдня Європи. Греція вступила до ЄЕС 1 січня 1981 р. після повалення воєнного режиму. Через кілька років, а саме 29 березня 1985 р. Іспанія та Португалія підписали договори про приєднання, які набули чинності 1 січня 1986 р. Друга хвиля роз­ширення ЄЕС викликала зміщення акцентів європейської інтеграції на країни Середземномор'я. Незважаючи на істотні проблеми, розвиток інтеграційних процесів не припинився, хоча й помітно загальмувався. Вдалося започаткувати співпрацю країн ЄЕС у нових сферах, зокрема, у соціальній та науково-дослідницькій, у сфері регіонального розви­тку. До найбільших досягнень слід віднести: створення об'єднання Європейської політичної співпраці (ЄПС - система спільних дій урядів країн-учасниць ЄЕС у сфері закордонних справ, яка функціонувала поза ЄЕС, а також створення Європейської валютної системи (1979),

що діяла в межах ЄЕС, проведення загальних прямих виборів до Єв­ропейського Парламенту.

ЄПС виникла 1970 p., коли міністри закордонних справ країн, які входили до ЄЕС, узгодили засади, обсяг і методи співпраці. Згодом цю сферу розширено і конкретизовано, а також впроваджено структурні зміни. До найважливіших належить створення Європейської Ради (1974), що складалась з керівників країн та урядів, а також міністрів закордонних справ. Цей орган став провідним у політичній співпраці, а також головним позастатутним директивним органом ЄЕС, який приймав рішення щодо напрямів її розвитку. ЄПС стала важливим підґрунтям формування політичного зрізу майбутнього Європейського Союзу.

Європейська валютна система створена 1979 р. з метою стабілізації валютних курсів країн ЄЕС. Одним з інструментів цієї системи стала європейська валютна одиниця ЕКЮ, вартість якої складалася з вартості валют країн-членів ЄЕС в пропорціях, які відповідають їхньому еко­номічному потенціалу - так званий кошик валют. Спочатку до цього кошика входило дев'ять валют, а у 80-ті роки туди ввійшли грецька, іспанська та португальська валюти. Валютні курси повинні були ста­білізуватися під впливом економічного зростання країн ЄЕС. Перед­бачалися також заходи, спрямовані на зниження рівня інфляції.

У 70-х роках в Західній Європі розгорнулися дебати щодо необ­хідності реформування ЄЕС у контексті розширення і поглиблення інтеграції. Вони відбувалися під гаслом заснування Європейського Союзу. Це пов'язувалось із деклараціями і заявами керівників країн і урядів співтовариства, які, починаючи з 1972 p., висловлювали ба­жання реформувати стосунки між ними. Однак ця ідея не мала чіткого окреслення й існувала у формі різних проектів та ініціатив. Переважно поняття союзу пов'язувалося з вищим етапом інтеграції, який би по­лягав у поглибленні економічної інтеграції (економічний і валютний союз), а також поширенні її на інші сфери, зокрема на політичну (на­приклад, спільну закордонну політику).

У 80-ті роки уряди не виявили одностайності стосовно перебудови взаємних стосунків. Водночас вони були готові реформувати їх, щоб у майбутньому полегшити заснування такого союзу. Окрім цього, до ре­форм змушували передусім недоліки в функціонуванні ЄЕС, слабкість європейської політичної співпраці. Не останню роль тут відігравали

також економічні проблеми, спричинені промисловим спадом. Ана­ліз інтеграційних процесів у Європі початку 80-х років свідчить про наявність як успіхів, так і прорахунків. ЄЕС пройшло довгий шлях, перш ніж досягло основних свобод, передбачених Римськими дого­ворами. Були ліквідовані перепони на шляху забезпечення вільного пересування, введений єдиний митний тариф стосовно третіх країн. Особливістю спільного ринку стали узгоджені закони з ліквідації тор-гівельних бар'єрів і обмежень на пересування робочої сили.

У компетенцію і під контроль співтовариства були передані важ­ливі політичні питання, що відіграло важливу роль у поліпшенні економічного благоустрою і демократичної стабільності у Західній Європі. Поряд із спільним ринком була успішно розроблена і введена в дію зовнішньоторговельна політика. Міжнародні угоди та угоди про асоційоване членство надали ЄЕС міжнародної ваги.

Однак, економічно-валютний союз так і не був створений, існу­вали митні формальності, різні ставки податків, низка обмежень, які гальмували свободу пересування. Помітно похитнулися позиції ЄЕС на світовому ринку. Безробіття, яке зростало швидкими темпами, змушувало замислитися над підвищенням ефективності функціону­вання європейської економіки. Будь-яка дія чи захід, не передбачені Римськими договорами, створювали інтеграційні проблеми, вимагали нової координації дій членів співтовариства. Шанси на подолання цих труднощів, особливо на поліпшення кон'юнктури і міжнародної конку-рентноспроможності фірм, створювали лише поглиблення інтеграції, удосконалення концепцій спільного ринку.

З метою обговорення всіх перелічених вище проблем та здійснення реформ зібралася міжнародна конференція. Наслідком обговорення стала міжнародна угода під назвою Єдиний європейський акт, під­писана 17 лютого 1986 р. в Люксембурзі дев'ятьма країнами-членами ЄЕС та 28 лютого рештою країн у Гаазі. Ця угода набула чинності 1 липня 1987 р.

Єдиний Європейський Акт продовжив і зміцнив європейську полі­тичну співпрацю, а також узаконив діяльність її керівного органу - Єв­ропейської Ради, створивши юридичні підстави для її функціонування. Цей документ спричинився до подальшого розвитку і реалізації ідеї Євросоюзу, визнавши його створення метою інтеграційної співпраці країн-учасниць ЄЕС.

Його ратифікація (1987) стала новим етапом розвитку Співто­вариств і стимулом для розширення повноважень комунітарних інститутів ЄЕС, які сприяли процесу передачі країнами-членами окремих повноважень у сферу їх діяльності і поширення на них юрисдикції Співтовариств, підвищило його роль у системі між­народних відносин.

Головні рішення, що увійшли до договору, стосувались ЄЕС, по­літичної співпраці, а також ЄС. У рішеннях, пов'язаних з ЄЕС, на пер­ший план висуваються постанови у справі спільного ринку (в договорі він називався внутрішнім ринком), який повинен бути створений до 1 грудня 1992 р. Крім того, перед ЄЕС ставилося завдання обмежити диспропорції у розвитку на території співтовариства. Компетенції Спів­товариства було також поширено на нові сфери, наприклад, охорону навколишнього середовища, введення інституційних змін.

Договір про Європейський Союз. Із прийняттям Єдиного євро­пейського акту дискусії на тему створення союзу не припинилися. Навпаки, предметом великого зацікавлення незабаром стали концепції створення економічного і валютного союзів. Перспектива досить швид­кого створення спільного ринку вимагала переходу до вищої форми інтеграції. Вже 1989 р. Європейська Рада прийняла план поетапного створення економічного і валютного союзів, починаючи з липня 1990 p., відомий як звіт спеціального комітету на чолі з тогочасним голо­вою Комісії ЄЕС Жаком Делором. Однак його реалізація вимагала ревізії Римських договорів. Економічний і валютний союз повинен був охопити, крім досягнень попередніх етапів інтеграції (митний союз, спільний ринок), координацію національних економічних політик та створення валютного союзу, тобто запровадження єдиної валюти, яка після перехідного періоду стане єдиним платіжним засобом. Емісією нової валюти, а також монетарною політикою займалися б наддержав­ні органи, незалежні від країн. Планувалось створення європейської системи центральних банків.

На початку 90-х років зміцніли прагнення створення політичного союзу. Країнам-членам Європейського Союзу йшлося насамперед про співпрацю і її розширення у справах зовнішньої політики: тільки в такому випадку голос Європи міг бути почутим у світі і вона мо­гла б ефективніше впливати на перебіг міжнародних справ. Іншою

площиною дискусії про політичний союз стала внутрішня політика. Процес творення внутрішнього ринку і проекти ліквідації прикордон­ного контролю свідчили про те, що співпраця країн в цій площині є доконечною, а особливо в подоланні злочинності. Справу, початок якій покладено у 80-х роках, належало розвинути, надати їй юридичні підстави і врегулювати.

Дискусії у справі економічного, валютного і політичного союзів то­чилися у 1990-1991 pp. Договір про Європейський Союз був підписаний 7 лютого 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди). Через труднощі, пов'язані з його ратифікацією, він набув чинності лише 1 листопада 1993 р.

Маастрихтський договір передбачав створення Європейського Союзу на базі Європейських співтовариств, доповнених новими політиками й формами співробітництва, введених цим Договором. Цей документ не відмінив і не замінив інші установчі договори. Він створив нову структуру - Європейський Союз і водночас вніс зміни й доповнення в Паризький договір 1951 p., а також в обидва Римські договори 1957 р. Договір про ЄЕС змінився настільки суттєво, що назва Європейське економічне співтовариство була замінена на Євро­пейське співтовариство, що засвідчувало поширення завдань і сфери діяльності Співтовариства.

Велика кількість змін визначила і значні розміри документу, який складається з семи розділів. У першому викладені загальні принципи, у другому - положення, які вносять зміни в Договір про ЄЕС з ме­тою утворення Європейського Союзу, у третьому - містяться зміни в Договорі про ЄСВС, у четвертому - зміни в Договорі про Євроатом, у п'ятому - положення про спільну політику у сфері юстиції та вну­трішніх справ, сьомий - заключні положення. Цей договір поєднав і модернізував попередні установчі договори і став новим етапом ще тіснішого союзу між народами Європи.

Зміст Маастрихтського Договору зводиться до наступного:

• поглиблення і розширення сфери діяльності Співтовариства;

• модифікація інституційної системи: надання більших повноважень Європарламенту, вдосконалення процесу прийняття рішень;

• заснування економічного і валютного союзу, а також введення єдиної валюти в межах ЄЕ; його виконання передбачалося здій­снити в три етапи, зміст яких відрізнявся від передбачених у плані Делора;

• формування юридичних засад і процедур в галузі спільної зо­внішньої політики і політики безпеки;

• положення про співробітництво у сфері юстиції і внутрішніх справ;

• зміцнення інституту громадянства ЄС.

Отже, Маастрихтський договір створив інституційні й право­ві передумови для зміцнення єдності в межах інтеграційних про­цесів.

Маастрихтським договором засновано Європейський Союз, який спирався на три Європейські співтовариства, що становили першу його опору, і був збагачений двома формами міжнародної співпраці, тобто співпраці у сфері зовнішньої політики і політики безпеки (друга опора ЄС), а також співпраці у сфері правосуддя та внутрішніх справ (третя опора ЄС).

Європейські співтовариства далі функціонували в юридичному полі ЄС згідно зі статутами, змодифікованими і доповненими Маа­стрихтським договором. Найважливіші зміни внесено до договору про створення ЄЕС, насамперед:

• змінено назву ЄЕС на ЄС, оскільки його компетенції виходили далеко за економічні межі; межі інтеграції були значно розширені. Наприклад, на питання, пов'язані зі спільними діями у справах охорони здоров'я, охорони прав споживачів, туризму, європей­ського громадянства, культури;

• закладено юридичні підстави для формування економічного і валютного союзу, який визнаний за основну мету ЄС;

• запроваджено зміни в керівних органах ЄЕС. Маастрихтський саміт також підняв на якісно новий рівень

проблеми зовнішньої і оборонної політики у Європі. Керівники урядів домовилися про проведення спільної зовнішньої політики і політики безпеки. На підставі одностайного рішення, прийнятого Радою ЄЕС, послідовні дії можуть бути схвалені кваліфікованою більшістю. Вперше за весь час свого існування Європейське спів­товариство відійшло від принципу одностайності у питаннях зо­внішньої та оборонної політики. Маастрихтський саміт прийняв рішення про введення єдиного громадянства і розширення повно­важень Парламенту.

Реформування Євросоюзу. Маастрихтським договором інтегра­ційний процес не завершився. Це був тільки ще один етап його фор­мування. Оскільки остаточно зміст і форму Європейського Союзу не вдалося визначити, у березні 1996 р. в Турині зібралась конференція, яка зайнялась його реформуванням і закінчилась у червні 1997 р. в Амстердамі.

Проект Договору, підготованого під час роботи Міжурядової кон­ференції і схвалений під час сесії Європейської Ради в Амстердамі, 2 жовтня 1997 р. затверджений главами держав та урядів країн-членів ЄС. Його повна назва - «Амстердамський договір про зміну догово­ру про Європейський ооюз, договорів, які засновували європейські співтовариства та пов'язаних з ними актів». Основні положення Ам­стердамського договору стосуються:

• посилення захисту прав і свобод людини;

• розширення сфери соціальної політики ЄС;

• розвитку інституту європейського громадянства;

• внесення поправок в інституційну систему Євросоюзу;

• розширення сфери прийняття рішень у Раді ЄС кваліфікованою більшістю та голови Комісії;

• відкритості у процесі прийняття рішень у ЄС;

• зміцнення механізму спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС;

• перетворення зони ЄС в зону свободи, безпеки й справедливості, де забезпечено вільне пересування осіб.

Цей документ затвердив та інтегрував Шенгенські угоди (1997) у правову систему Євросоюзу.

Амстердамський договір набув чинності 1 травня 1999 р. після його ратифікації країнами-членами ЄС.

Водночас, значення Амстердамського договору оцінюється критично, оскільки, загалом мети досягнути не вдалося, зокрема, щодо зміни кількіс­ного складу деяких керівних органів, удосконалення процесу прийняття рішень тощо. Саме вони мали підготувати правовий ґрунт для прийняття нових членів з країн Центральної та Східної Європи. Задекларовано тіль­ки впровадження дрібних змін. Ґрунтовну реформу було відкладено.

Певного поступу досягнуто в інших напрямах, таких як пожвавлен­ня співпраці щодо охорони прав людини, а також у справі подолання безробіття та інші.

Країни-учасниці ЄС постановили протягом п'яти років заверши­ти формування вільного простору для пересування осіб, тобто зняти остаточно контроль на внутрішніх кордонах ЄС, за винятком Велико­британії, Ірландії, частково Данії. Узгоджено також питання реформи співпраці у сфері зовнішньої політики і безпеки, що повинно забез­печити більшу досконалість та єдність дій.

Результати конференції викладено у формі договору, підписаного 2 жовтня 1997 р. в Амстердамі (т. зв. Амстердамський договір), який набув чинності після ратифікації всіма членами ЄС.

Рішення про довгоочікувану інституційну реформу було прийнято у Кьольні на засіданні Європейської Ради у червні 1999 р. Міжурядова конференція, скликана на початку 2000 р. окреслила питання, які за­лишались невизначеними в Амстердамі. Вони стосувались:

• складу і чисельності Європейської Комісії;

• корекції позицій по голосуванню в Раді ЄС;

• активнішого застосування принципу кваліфікованої більшості. Реформи, необхідні для ефективного функціонування ЄС після його

майбутнього розширення, були остаточно узгоджені у Ніцці в грудні 2000 р. Рішення Європейської Ради передбачали низку заходів, спря­мованих на виконання трьох перелічених вище завдань. Ніццька угода, підписана 26 лютого 2001 p., набуде чинності після ратифікації усіма країнами-членами.

Перспективи зростаючої різнорідності Євросоюзу потребують вирішення найважливішого питання - питання його дієвості. Адже він вже об'єднує 25 держав із загальною чисельністю населення 500 млн. чол. Як можна об'єднати у співтовариство настільки відмінні політично, економічно і культурно держави?

Ґрунтовне вивчення процесу об'єднання Європи і сучасного стану справ засвідчує, що запорукою успіху є диференціація, тобто різні орга­нізаційні форми і склад членів, неодночасність проведення реформ.

При такій кількості держав та населення стало неможливим при­значати представників кожної країни до складу комісії, дотримуватися принципів ротації на головування. Адже просте дотримання принципу ваги і кількості голосів, необхідних для схвалення рішення більшіс­тю, призведе до переваги більших держав над невеликими. Тому ЄС треба підняти інтеграційний процес на вищий рівень і з диференці­ацією його поглиблення у різних напрямах, оптимізувати структуру

прийняття рішень, що дасть змогу забезпечити стабільність у Європі і допоможе країнам Центрально-Східної Європи прискорити еконо­мічне зростання.

Запитання і завдання:

1. Назвіть етапи європейської інтеграції.

2. Вкажіть роки заснування Європейського співтовариства вугілля та сталі, Євроатому та Європейського економічного співтовариства.

3. Окресліть зміст та значення Спільного європейського акту.

4. Маастрихтський договір (1992) - важливий крок у європейському інтеграційному процесі.

5. У чому полягають сучасні проблеми інтеграції в Європі?

Поиск по сайту: