ЗАСАДИ СУБСИДІАРНОСТІ ТА ЕЛАСТИЧНОСТІ

Дебати і дискусії щодо інтеграційних процесів неодмінно стосу­ються проблеми суверенності країн-членів Європейського Союзу. Суспільства країн-учасниць ЄС хвилює, чи суверенному способові існування держави нічого не загрожує. Існує думка, що інтеграція неодмінно обмежує суверенність держави, що наддержавна Європа поглинає національні держави, а втрата суверенності є тією ціною, яку повинні заплатити держави за економічні здобутки. Важливо з'ясувати, чи це насправді так.

Отже, суверенність - істотний і невід'ємний атрибут держави. Саме суверенність вирізняє державу серед інших політично-територіаль­них одиниць. Державами є тільки суверенні територіально-політичні одиниці. Не існує держав несуверенних чи з частковою суверенністю. Пригадаємо, наприклад, німецькі федеративні землі чи американські штати, області в Україні чи залежні території. Суверенність визначає статус країни в міжнародному оточенні. Це означає, що держава - це окрема і незалежна геополітична одиниця. Держава відповідає за все, що відбувається на її території, а також незалежно і самостійно пред­ставляє і реалізує свої інтереси на міжнародній арені.

Всупереч передбаченням прихильників ідеї федерації, ЄС поки ще не набув нового політичного значення, поки що не став федерацією, яка складається вже з 25 союзних країн, а залишається об'єднанням країн, які не позбавлені атрибутів суверенності. Це неважко довести, якщо розглядати функціонування ЄС у політичній площині. Згідно з

другим і третім розділами договору про Європейський Союз, у цих справах ЄС поки що не має самостійних повноважень. Країни-учасниці не передали їх органам управління жодних владних повноважень. В цьому випадку їхні органи ЄС є передусім своєрідним форумом між­народної співпраці, наприклад обміну інформацією, консультацій, на-працювання компромісів, прийняття спільних рішень і представництва ЄС у світовій спільноті. Кожна держава має право вето (принцип одно­стайності), що є найкращою запорукою самостійності.

Інша ситуація з Європейськими співтовариствами, які становлять першу «опору» ЄС. Саме у його межах проводиться політика, що має наддержавний характер, тобто його керівні органи володіють самостій­ними повноваженнями із законодавчими, виконавчими і контрольними функціями. Країни-учасниці ЄС делегували їм свої компетенції у цих ділянках. Згідно з нормами міжнародного життя, суверенна держава сама може визначати собі нові межі компетенції і свободи, розширюва­ти або звужувати їх. Делегування своїх компетенцій якійсь організації свідчить, що країна не в стані самостійно розв'язувати їх, а тому ви­рішує діяти спільно, творячи нові структури.

Влада ЄС діє, на наддержавному рівні тільки за згодою держав, згідно з установчими договорами. Сфера її компетенції чітко окреслена державами, ЄС позбавлений прара самостійно її розширювати. Якщо керівні органи Союзу виходять за повноваження, окреслені догово­рами, вони можуть бути оскаржені Європейським Судом. Крім того, різні органи країн-учасниць слідкують, щоб дії та юридичні документи ЄС реалізовувалися у межах наданих їм прав. У прийнятті рішень ЄС беруть участь представники всіх країн через консультації, дискусії.

Суперечки тривають з приводу того, яку частку державних компетен­цій слід передати ЄС і як її використовувати. Багато років ЄС загалом та Європейську Комісію зокрема критикують за перевищення повноважень. Наприклад, німецькі федеральні землі звинувачували ЄС за втручання у справи, які федеральна конституція залишає у їх компетенції.

Негативні настрої зросли під час підготовки і ратифікації Маа­стрихтського договору, згідно з яким планувалося розширити компе­тенцію ЄС у розв'язанні економічних, соціальних і культурних про­блем, ввести громадянство ЄС, поглибити наддержавну структуру і валютний союз. Ці проекти розглядалися як посягання на суверенність і національні інтереси держав. Наприклад, громадська думка Велико-

британії відверто противилася розбудові наддержавної структури ЄС. Тому треба було вирішити подвійне завдання: з одного боку, розвивати і поглиблювати інтеграцію, а з іншого, - забезпечити якнайбільшу свободу країнам. Це можливо лише на засадах субсидіарності, прин­ципу, який слугує бар'єром перед втручанням Союзу у справи, які можуть вирішити уряди країн-учасниць. Водночас, він не перешкоджає функціонуванню ЄС тоді, коли це необхідно для реалізації спільних завдань. Засада субсидіарності, запозичена із католицького канонічного права, покликана забезпечити такий механізм прийняття рішень, який дає змогу постійно контролювати доцільність дій Співтовариства на національному, регіональному та місцевому рівнях. Інакше кажучи, це принцип, згідно з яким будь-які заходи, за винятком тих, що належать виключно до компетенції Європейського Союзу, проводяться тільки за умови, що вони ефективніші, ніж самостійні дії держав-членів. Засада субсидіарності передбачає, що будь-які заходи ЄС не виходитимуть за межі, необхідні для виконання завдання Договору про Європейський Союз.

Тлумачення цієї засади (ст. 5 Договору про ЄС) вперше було зро­блено на засіданні Європейської Ради в Едінбурзі у грудні 1992 р. Щороку Європейська Комісія звітує перед Європейським Парламен­том та Європейською Радою про застосування засади субсидіарності документом під назвою «Вдосконалення процесу законотворення». Прийняття цього принципу полегшило прийняття договору про ЄС, однак не розв'язало всіх проблем із розподілом компетенцій. Вели­кобританія, за згоди інших держав, не взяла деяких зобов'язань: від­мовилася долучитися до валютного союзу, обмежено бере участь у співпраці, регламентованій другим і третім розділами договору про Європейський Союз.

Через негативні наслідки референдуму з приводу ратифікації Ма­астрихтського договору, Данія змушена була проводити повторний переговорний процес. Під час другого референдуму данці прийняли нові засади, за якими Данія, як і Великобританія та Ірландія, братиме участь у ЄС. У деяких інших країнах ратифікаційні дебати в парла­ментах також показали, що розширення наддержавної інтеграції не має великої підтримки у суспільстві.

Отже, країни ЄС не втрачають суверенності і не відмовляються від неї, а на підставі суверенного рішення обмежують власну можливість

самостійної діяльності і погоджуються з рішеннями європейських ке­рівних органів. Поки країни-учасниці самі роблять такий вибір, доти зберігається їх суверенність. Натомість керівні органи ЄС мають окрес­лену владу, визначену волею держав, а процес прийняття рішень пере­буває під їх контролем. Завдяки принципові субсидіарності змінюється філософія інтеграції. У багатьох сферах Європейський Союз діє тільки шануючи національну ідентичність держав, їх традиції і законодавство. І нарешті, кожна держава в будь-який момент може вийти зі складу ЄС. Це право випливає також із самої природи суверенності держав, а не з Договору про ЄС, у якому про це нічого не сказано.

Ще одна проблема, яка турбує громадян ЄС - це т. зв. дефіцит демократії. Керівні органи Союзу часто критикують за те, що вони недостатньо демократичні. Тут йдеться про значні обмеження повно­важень парламентів національних держав без зростання повноважень Європейського Парламенту. Натомість більше компетенцій отримують Європейська Комісія і Європейська Рада, тобто управлінці.

Ця проблема, як і низка інших, про які йшлося вище, виникла під час ратифікації Маастрихтського договору, який передбачав розширення повноважень європейських наддержавних інститутів. Розв'язання питання дефіциту демократії лежить у сфері європейської інтеграції, залежно від того, яка модель ЄС буде збудована - федерація чи союз національних держав. Якщо у майбутньому це буде федерація, то треба розширювати компетенції Європейського Парламенту, розвивати фе­номен європейського громадянства. Якщо ж ЄС повинен залишатися союзом держав, то його опорою повинні бути державні парламенти. Жодний із цих шляхів не отримав відчутної переваги, але сучасні про­цеси засвідчують присутність певних елементів федерації.

У договорі про ЄС зроблено спробу розв'язати проблему дефіциту демократії. По-перше, прийнято рішення залучити державні парламен­ти до функціонування ЄС. По-друге, розширено компетенції Європей­ського Парламенту, хоча не настільки, як би цього хотіли прихильники федеральної моделі Європи. Парламент отримав право схвалення дея­ких юридичних документів разом із Радою ЄС, а також затвердження нового складу комісії. По-третє, запроваджене громадянство ЄС, що повинно забезпечити кращий зв'язок громадян із Європейським Со­юзом. Нарешті, створено Комітет регіонів, який повинен захищати їх інтереси. Останнім кроком стало введення принципу субсидіарності,

завдання якого - створити механізм прийняття найвигідніших для громадян рішень.

Найреальніший шлях забезпечити легітимність дій ЄС - контроль за ним національними парламентами. Не існує також жодних пере­шкод для найширших консультацій парламентів із зацікавленими соціальними групами у справі юридичних документів, які приймає ЄС. В такий спосіб проблема демократії в ЄС є розв'язаною на рівні держав. Ще одним чинником, який забезпечує демократичні процеси, повинна стати прозорість функціонування управлінських структур ЄС, що сприятиме зміцненню зв'язків між ними та громадянами.

Наступним важливим і дискусійним питанням, пов'язаним з член­ством держав у ЄС, є національна ідентичність. Договір з повагою ставиться до історії, культури і традицій народів, їх національної іден­тичності і регіонального розмаїття. Водночас він наближає до створен­ня нової європейської ідентичності шляхом введення європейського громадянства, ліквідації кордонів між державами, існування свободи пересування, оселення, працевлаштування та інвестицій.

Чи існує загроза втрати самоідентичності народів у ЄС? Насправді там спостерігаються протилежні процеси: піклування про національ­ні культури і традиції, їх збереження. Наведемо для прикладу, фран­цузький закон 1994 р. про охорону французької мови або ухвали ЄС про повагу до національної ідентичності. На території ЄС існують національні рухи басків і каталонців у Іспанії, гострі стосунки між фламандцями і валлійцями у Бельгії, багато інших міжетнічних про­блем. У цій частині Європи ще трапляються вияви войовничого наці­оналізму. Отже, країни ЄС ще далекі від постнаціональної ери. Варто додати, що умовою вступу до ЄС є відповідний рівень гарантування прав національних меншин. Усвідомлення себе італійцем, ірландцем чи данцем і ототожнення з власним народом не повинно виключати почуття приналежності до ЄС та володіння його громадянством.

Громадянство ЄС є тільки доповненням до громадянства власної країни. Воно не ліквідовує і не замінює його. Громадянство ЄС також не має нічого спільного з національною ідентичністю, оскільки не має зв'язку з етнічними, культурними чи специфічними ознаками та цін­ностями територіальних спільнот. Громадян ЄС ідентифікує і пов'язує перелік спільних прав і обов'язків, передбачених Європейським пра­вом, які мають економічний та суспільно-політичний характер. Іншими

словами, спільною основою європейського громадянства для громадян всіх держав ЄС є права та обов'язки, які не мають нічого спільного з етнічною спільністю.

Громадянство ЄС може сприяти творенню європейської ідентич­ності, але не через нівелювання старої національної ідентичності. Тут швидше за все йдеться про створення додаткової площини іденти­фікації та солідарності людей. Можна припустити, що європейська ідентичність буде позитивно впливати на національну свідомість. її розвиток може обмежувати негативні прояви націоналізму та мобі­лізувати народи до спільного вирішення проблем. Не слід очікувати, що національна ідентичність і культура, які утверджувалися протягом віків, «розчиняться» в наднаціональній Європі. Можна стверджувати, що в умовах чесної конкуренції і прозорості кордонів почуття націо­нальної гідності зміцниться. Культурна і національна різноманітність Європи є цінністю, а не вадою. Нація та народ залишаються єдиними спільнотами, з якими будуть себе ідентифікувати люди. Це, звичайно, не означає, що європейська ідентичність не має права на існування, але вона не замінить національної ідентичності.

Тво^ння європейської ідентичності відбуватиметься шляхом ство­рення додаткової площини для спільності людей, а не через руйнування національної. Єднанню повинні служити спільні цінності, які об'єднують держави Європейського Союзу: мир, демократія, охорона прав і свобод людини, верховенство права, добробут і міжнародна солідарність.

Інтеграція завжди була засобом реалізації тих національних інте­ресів держав, яких не можна відстояти самостійною політикою і за допомогою власних засобів. Інструментальний характер інтеграції та європейської співпраці особливо помітний, коли справа стосується захисту політичних інтересів держав-учасниць ЄС.

Одним із мотивів інтеграційних процесів була проблема європей­ської безпеки, прагнення шляхом компромісу і переговорів розв'язати існуючі конфлікти. Не останню роль тут відіграла зовнішня загроза з боку країн соціалістичного табору.

Участь у ЄС позитивно впливає на образ кожної окремої країни-учасниці на міжнародній арені. Це стосується країн з колишніми авто­ритарними режимами, середніх і малих країн, які мають однакові права з великими та економічно розвиненими державами. Зокрема інтеграція стала засобом реабілітації та нейтралізації Німеччини.

Додаткові можливості в досягненні політичних цілей у стосунках з третіми країнами і міжнародними організаціями відкриваються перед державами у межах спільної зовнішньої політики та політики безпеки, яка повинна стати головною метою політичного союзу. ЄС стає щораз більшим і складнішим організмом, у якому дедалі складніше буде робити наступні кроки, спрямовані на поглиблен­ня інтеграції, досягати одностайності та абсолютного порозуміння країн-учасниць. Тут спостерігаються два протилежні напрями-праг-нення до пришвидшення інтеграційних процесів і, навпаки, воля деяких країн до неучасті в окреслених сферах спільної політики або бажання вийти з них взагалі.

Основою цих процесів є кілька теоретичних концепцій, які станов­лять наукове підґрунтя засади еластичності. Теоретичну дискусію на цю тему започаткували прихильники «концепції ступеневої інтегра­ції», згідно з якою за спільно визначеної та єдиної мети деякі країни-учасниці можуть швидше реалізувати свої прагнення до інтеграції. Країни, що не дозріли до цього, або з якихось причин зараз не хочуть долучитись до цього процесу, можуть зробити це дещо пізніше.

Ще однією моделлю, яка широко обговорювалася, є концепція «європейського ядра». Вона спирається на тезу, що швидший поступ роблять одні і ті ж країни. Центральне ядро творять німці і французи, які найчастіше разом з країнами Бенілюксу та італійцями виступають рушійною силою інтеграції. Коли поділ Європи на ворогуючі табори перестав існувати, концепція «європейського ядра» розвинулася у «Єв­ропу концентричних кіл». Навколо ЄС як центру сильно зінтегрованої Європи групуються країни Європейського товариства вільної торгівлі, країни Центрально-Східної Європи, а також члени Організації з питань безпеки та співробітництва в Європі.

Спільною для всіх цих концепцій є орієнтація на ЄС як центр ін­теграції, а також збереження монолітності його інституцій та право­вого поля. Часова градація процесу поглиблення інтеграції стала б доцільною після приєднання до ЄС нових членів, для яких одночасне приєднання до всіх вимог є неможливим, зокрема це стосується менш розвинених країн Центрально-Схіної Європи. Головним недоліком застосування засад еластичності є те, що їх наслідки можуть бути чимось на зразок членства другої категорії щодо решти країн, а, отже, утворюватиметься прірва між ядром та іншими членами об'єднання.

Ідеєю інших теорій, таких як «концепція диференційованої інте­грації», «Європи змінної геометрії», є також сильно зінтегроване ядро, навколо якого формуються функціонально здиференційовані кола. Іншою концепцією подібного плану є британська модель «відкритих партнерських договорів», або «авангарду Європи». Найбільша небез­пека згаданих проектів криється в надмірній диференціації інтеграції і пов'язаних із цим розпорошенням об'єднання та зменшенням його прозорості. У процесі європейської інтеграції вже немало зроблено для втілення засади еластичності. Перехідний період як форма часової градації успішно застосовується ще з часу Римських договорів. Своє­рідна форма еластичності застосована в конструкції економічного та валютного союзів, яка полягає у застосуванні диференціації у терміні та способі їх реалізації. Скажімо, Великобританія та Данія мають без­термінове право на приєднання до валютного союзу.

З метою реалізації соціальної політики, документи ЄС уповно­важують країн-членів вживати заходів у межах спільних інституцій і процедур, які однак не стосуються Великобританії. Прикладами за­стосування засади еластичності є реалізація другого (спільна зовнішня політика та політика безпеки) та третього (спільна політика у сфері правосуддя та внутрішніх справ) розділів Договору про ЄС. Таким прикладом є Шенгенський договір (1995 р.), за яким лише 5 країн ви­рішило долучитися до спеціальної умови про ліквідацію внутрішніх кордонів і розвиток співпраці у відповідних сферах політики. З часом їх кількість зросла.

Амстердамський договір узаконив можливості застосування засади «еластичності». Відповідно до нього, країни-члени ЄС можуть вико­ристовувати засаду еластичності, якщо вона служить основній меті ЄС; не порушує монолітності його інституційних меж; застосовується як необхідний засіб; стосується більшості країн-членів ЄС; не пору­шує правового поля ЄС; використання цієї засади є можливе для всіх країн-учасниць, які виконують відповідні умови і підпорядковуються відповідному регулюванню.

Усі країни-члени ЄС можуть брати участь у засіданнях Ради ЄС, на яких розглядається застосування засади «еластичності». Рішення ж приймають тільки зацікавлені країни-учасниці на підставі кваліфі­кованої більшості голосів, згідно з пропорцією, визначеною у ст. 148 Договору про ЄС. Пропозицію вносить Європейська Комісія після

схвалення Європейським Парламентом. Кожна країна-член ЄС має право застосувати право вето щодо застосування засади еластичності. Адміністративні витрати щодо впровадження засади еластичності несе ЄС, кошти реалізації - країни-учасниці.

Щоб сприяти інтересам країн-членів, що прагнуть швидше, ніж інші пройти шлях до інтеграції, у майбутньому диференціація інтеграції буде виконуватися не тільки на підставі союзного правового регулю­вання, а й поза договорами та інституціями ЄС. Застосування різних форм еластичності може прискорити процес інтеграції. Однак, цей принцип не можна вважати рятівним, бо існує небезпека, що надмір­не його застосування могло б у перспективі призвести до можливого нівелювання юридичного доробку ЄС.

Запитання і завдання:

1. Перелічіть переваги та недоліки членства в Європейському Со­юзі.

2. Чи суверенність та національні інтереси держави-члена ЄС пере­бувають під загрозою?

3. Прокоментуйте тезу «дефіцит демократії» в ЄС.

4. Окресліть механізми реалізації принципів субсидіарності та еластичності.

1.10. ТРАНСКОРДОННЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В СУЧАСНІЙ ЄВРОПІ. ЗНАЧЕННЯ ЄВРОРЕГІОНІВ

Поняття й сутність транскордонного співробітництва. Дефіні­ція єврорегіону. Одним з важливих чинників розвитку інтеграцій­них процесів у Європі є міжнародна співпраця, яка існує в різних формах і на багатьох рівнях:

• центральному - міждержавна співпраця, яку здійснюють цен­тральні інституції держави;

• регіональному - співпраця регіональних органів влади різних держав;

• локальному ~ співпраця органів місцевого самоврядування окре­мих країн.

На найнижчому та середньому рівнях дві основні форми міжнарод­ної співпраці можна окреслити за допомогою понять «транскордонне співробітництво» та «міжрегіональна співпраця». Суть першого з них полягає у співробітництві між регіональними та місцевими органами влади, які розташовані на території прилеглих держав. Термін «між­регіональна співпраця», натомість, окреслює контакти між регіональ­ними та місцевими органами влади різних держав, які не обов'язково межують між собою. В літературі часто вживається також поняття «прикордонне», «єврорегіональне» співробітництво. Ці категорії ма­ють багато спільного, але для кожного з них характерна своя специфіка. Спробуємо з'ясувати їх сутність та особливості.

Якщо термін «прикордонне співробітництво» частіше вживається для позначення прикордонного економічного співробітництва територій двох сусідніх держав, то поняття «транскордонне співробітництво» («trans» в

перекладі означає «пере» і власне передає переміщення, перенесення), включаючи економічне співробітництво, є значно ширшим.

Прикордонне співробітництво трансформується у транскордонне тоді, коли контакти місцевих спільнот підкріплені співпрацею органів місцевого самоврядування. Так, у «Європейській хартії прикордонних і транскордонних регіонів» транскордонне співробітництво визначаєть­ся як добросусідська співпраця суміжних прикордонних територій або співпраця органів влади регіонального і локального рівнів, організацій чи інституцій, які репрезентують прикордонні території

Транскордонне співробітництво охоплює різноманітні за формою і змістом стосунки між суміжними територіями держав-сусідів. Вони є проявом міжнародних відносин на регіональному та локальному рів­нях. Розширення і вдосконалення транскордонних зв'язків є важливим фактором розвитку міждержавних відносин, економічного зростання і соціальної стабілізації прикордонних територій, яким властива низка політичних, соціальних, культурних, економічних, військових, еколо­гічних проблем периферійних регіонів.

Транскордонне співробітництво - специфічна сфера політичної, зовнішньоекономічної, екологічної, культурно-освітньої та інших видів діяльності, яка здійснюється на регіональному рівні. Таке спів­робітництво охоплює всі перелічені форми діяльності і спрямоване на якомога активніше їх використання. Воно має і низку особливостей, що визначені наявністю кордону та необхідністю його облаштування, спільним використанням природних ресурсів і спільним вирішенням проблем екологічної безпеки, активнішим спілкуванням населення су­сідніх держав та особистими зв'язками людей, вищим навантаженням на інфраструктуру (дороги, зв'язок, сфера обслуговування тощо).

Згідно з положеннями «Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або органами влади» (від 21 травня 1980 p.), транскордонне співробітни­цтво полягає у «будь-яких спільних діях, спрямованих на посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними гро­мадами або органами влади, які перебувають під юрисдикцією двох і більше договірних сторін, та укладання з цією метою необхідних угод або домовленостей».

Транскордонне співробітництво здійснюється в межах компетенції територіальних громад або органів влади, визначеної внутрішнім зако-

нодавством. Транскордонне співробітництво певною мірою спрямова­не на подолання негативних наслідків існування кордонів і розв'язання низки проблем, що виникають на прикордонних територіях через їх розташування на окраїнах національних держав, а також покликане поліпшувати умови життя населення в цих регіонах.

Отже, транскордонне співробітництво - це процес, за допомогою якого суміжні регіони, або місцеві органи влади на території по різні боки кордону об 'єднують свої зусилля з метою спільного розв 'язання проблем.

З цієї дефініції можна виокремити дві основні ознаки, які характе­ризують це співробітництво:

• сусідськість контактів, тобто співробітництво стосується при­кордонних територій держав-сусідів;

• регіональний або локальний рівень співпраці.

Важливо, щоб об'єднання прикордонних територій відбувалося за ініціативою «низів» - лідерів місцевих органів самоврядування. Цьому має сприяти низка факторів. По-перше, спільна історія. Як наслідок -подібна транспортна і торговельно-економічна інфраструктура, міцні соціокультурні контакти, схожа ментальність населення. По-друге, збіг інтересів у сферах безпеки, зовнішньої політики, економіки (підвищення темпів соціально-економічного розвитку прикордоння, яке, перебуваю­чи на периферії, традиційно є менш розвиненим, порівняно з центром), культури. По-третє, необхідність вирішення спільних проблем територій: упорядкування прикордонної інфраструктури, боротьба з нелегальною міграцією, контрабандою зброї та наркотиків, захист довкілля, запобі ган-ня стихійним лихам, розв'язання міжнаціональних конфліктів.

Відтак, основними передумовами розвитку транскордонного спів­робітництва є:

• історичні передумови (національні кордони держав розділили іс­торичні спільноти, райони їх проживання та етнічні групи, але не спричинили їх зникнення. Історичні підстави підсилюються схо­жістю географічних і структурних умов територій, які ініціюють транскордонне співробітництво);

• політичні передумови (транскордонне співробітництво є для дер­жав Європи важливою складовою процесу європейської політичної інтеграції. Це насамперед пов'язано зі зміною поняття кордону та зменшенням ефекту бар'єру державних кордонів);

• економічні передумови (необхідність економічної активізації при­кордонних регіонів і отримання економічної вигоди від цього -найважливіша підстава транскордонного співробітництва);

• соціологічні (суспільні) передумови (основною суспільною метою співпраці є налагодження позитивних відносин між людьми, з ура­хуванням культурних відмінностей прикордонних регіонів).

Транскордонне співробітництво відображає динаміку міждержав­них стосунків: від найнижчого рівня - епізодичних прикордонних контактів, до найвищого - прикордонної інтеграції.

Прикордонна інтеграція - це тісні міжнародні зв'язки, особливо економічні, між суб'єктами (переважно юридичними) прикордон­них територій, що регулюються системою правових угод тривалого характеру. Рівень прикордонної інтеграції відповідає стану взаємо­залежності соціально-економічних систем прикордонних територій держав, що в підсумку визначається рівнями міжнародного поділу та інтеграції праці.

«Транскордонне співробітництво» є ширшим поняттям, ніж «єврорегіональна співпраця» (для її реалізації не є необхідними спільні структури по обидва боки кордону). Поняття транскордон­ного співробітництва включає в себе насамперед функціональний елемент; акцент робиться на його предметі та завданнях. Понят­тя єврорегіональної співпраці, яке поєднує в собі різні елементи транскордонного співробітництва, є тим самим однією з головних форм реалізації останнього. Транскордонне співробітництво набу­ває ознак співпраці в межах єврорегіонів з моменту встановлення постійних інституційних форм співіснування. Поняття єврорегі­ональної співпраці підкреслює значення структурного елемента, зосереджуючи увагу на проблемі її інституційно-правових меж (див. рис. 1).

Єврорегіональну співпрацю можна окреслити як особливу форму транскордонного співробітництва, що відрізняється вищим рівнем інституціоналізації структур співробітництва.

Вищий рівень інституціоналізації структур співпраці на практиці відображається в заснуванні різноманітних об'єднань, рад єврорегіонів, секретаріатів, робочих груп, адміністративних комітетів тощо, а також в особистих зв'язках із спеціалізованими місцевими і міжнародними органами координації транскордонного співробітництва.

Характерні ознаки: Is 'прилеглість (сусідство) теренів; (з 'регіональний чи локальний характер;

Єврорегіональна співпраця

Характерна ознака -

інституціоналізація

структур співробітництва

Рис. 1. Співвідношення понять «міжнародне співробітництво» - «транскор­донне співробітництво» - «єврорегіональна співпраця».

Визначаючи простір єврорегіональної співпраці, важливо з'ясувати суть наступних понять:

• прикордонна територія;

• прикордонний район;

• транскордонна територія, пограниччя;

• регіон;

• транскордонний регіон;

• єврорегіон.

Прикордонна територія держави визначається загалом як розташо­вана вздовж кордону держави смуга (прилегла територія), шириною до 100 км.

Прикордонний район держави визначається відповідно до існуючих адміністративних критеріїв. Наприклад, у Польщі - це район двох ґмін або одного повіту. За іншими джерелами, це район уздовж кордону шириною 20-30 км.

Транскордонна територія і пограниччя - досить близькі за зна­ченням поняття.Транскордонна територія - територія по різні боки кордону двох держав. Для них це периферійна зона (в географічному значенні). Такі землі іноді називають пограниччям, під яким часто розуміють особливу в етнічному і культурному відношенні терито-

рію, розташовану на теренах сусідніх держав. Подібне трактування пограниччя робить його в суспільному, економічному і культурному сенсі зоною стику, що вказує, з одного боку, на окремішність двох територій, а з іншого, - на їх взаємні впливи (взаємопроникнення) внаслідок різноманітних транскордонних контактів. Проникнення ро­бить пограниччя перехідним простором, фундаментом для подальшої інтеграційної діяльності.

У поняття «регіон» дослідники часто вкладають різні значення. У деяких державах традиційно його розуміють як виокремлений однорід­ний простір, який відрізняється від прилеглих теренів природними чи набутими ознаками. У ще ширшому значенні регіон - це відносно од­норідний простір, виділений на підставі визначених критеріїв (ознак). Залежно від обраної ознаки або сукупності ознак можна говорити про історичні, кліматичні, демографічні, екологічні, економічні, адміні­стративні, політичні й інші регіони. В європейській термінологій і при визначенні регіонів ЄС підкреслюється одночасно кілька ознак: регіон -це найменша одиниця адміністративного поділу країни з виборною владою, правовою суб'єктністю і власним бюджетом.

Прикордонний регіон - це регіон, розташований по один бік кор­дону, або регіон, одна з меж якого утворює кордон держави. Подібне твердження знаходимо у «Практичному посібнику транскордонної співпраці»: прикордонний регіон - це регіон чи субрегіон, що приля­гає до кордону держави і його місцева влада одночасно є регіональною владою.

Транскордонний регіон - це регіон, розміщений по обидва боки кордону, тобто ознака регіональної делімітації території має транс­кордонний характер. Транскордонні регіони в Європі вирізняються широким спектром ознак: від просторового та демографічного плану (наприклад, густоти населення) до рівня суспільно-економічного роз­витку тощо. їх можна класифікувати за багатьма критеріями. Характер таких критеріїв часто визначають конкретні проблеми транскордонних регіонів, а також різні перешкоди, що утруднюють реалізацію співп­раці у їх межах.

До важливих критеріїв визначення транскордонних регіонів від­носять насамперед:

• рівень однорідності регіону (географічної, економічної, культурної спільності, розвиток регіонального ідентичності тощо);

• відсутність або низьку формалізацію державного кордону;

• рівень розвитку і статус регіону;

• розміщення регіону щодо кордонів ЄС;

• існування співпраці над кордонами та рівень інституціоналізації структур такої співпраці

З урахуванням аспекту географічної однорідності (фізико-геогра­фічних параметрів) транскордонний регіон є територією по обидва боки державного кордону, яка з географічної точки зору становить певну цілісність (гори, низовини тощо).

Транскордонні регіони, розміщені вздовж наземних кордонів, мають вищий рівень однорідності, ніж регіони вздовж морських кордонів. До останніх належать, наприклад, «Сардинія (Італія) - Корсика (Фран­ція)», «Норд-Пас-де Кальяс (Франція) - Кент (Великобританія)», або «Уельс (Великобританія) - Ірландія». Прикладом врахування ширших ознак однорідності є дефініція транскордонного регіону як території по обидва боки кордону, що складає однорідний комплекс теренів, які виявляють спільні ознаки, а населення яких має спільні культурні традиції і бажання співпрацювати для прискорення культурного і сус­пільно-економічного розвитку. Слід підкреслити важливість наявності таких ознак для перспективи розвитку понадкордонної співпраці на даних територіях. Деякі транскордонні регіони мають високорозвинене почуття спільної ідентичності або регіональної свідомості, де співпра­ця виступає як природний процес. Таке відчуття ідентичності можуть викликати спільні історичні, культурні, мовні корені (наприклад, Пів­нічна Португалія - Галіція в Іспанії, дунайсько-німецьке пограниччя, Ірландія - Північна Ірландія, Трієст (Італія) - Словенія, Хорватія), а також економічна комплементарність, спричинена існуванням спільно­го ринку праці в транскордонному регіоні, тісних зв'язків економічного характеру між його містами та селами. Звичайно, існують регіони, в яких ця спільна ідентичність відсутня або дуже слабка через різні іс­торичні, культурні або економічні причини (наприклад, частина іспано-португальського пограниччя, грецько-балканські кордони), а також з огляду на географічні чинники, такі як море чи гірські пасма.

Відсутність або низька формалізація державного кордону - ще один критерій визначення транскордонних регіонів. Ця ознака характерна для транскордонних регіонів на території ЄС, однак щодо країн Цен­тральної та Східної Європи вона стане реальною тільки в майбутньому,

після вступу окремих держав до складу ЄС. І це вже недавно стало реальністю для десяти нових членів Євросоюзу.

Третім критерієм є рівень розвитку і статус транскордонного регіону, який безпосередньо пов'язаний і випливає зі структурної політики ЄС та дає змогу виокремити низку регіонів від найменш розвинених (сільських периферійних районів і територій із занепадом промисловості), до най­більш економічно розвинених транскордонних регіонів.

Четвертим критерієм є розташування регіону щодо кордонів ЄС. За цим критерієм розрізняють регіони, розташовані вздовж внутрішніх кордонів ЄС (італо-швейцарське, німецько-швейцарське, австрійсько-італійське, скандинавське пограниччя), вздовж зовнішніх кордонів ЄС (грецько-балканське, польсько-українське, словацько-українське), а також поза кордонами Союзу.

Останній критерій катетеризації - існування надкордонної співпраці та рівень інституціоналізації структур такої співпраці - пов'язаний з виникненням різних транскордонних структур, форма яких визнача­ється багатьма чинниками. До позитивних можна зарахувати існування загального зобов'язання партнерів щодо проведення співпраці, яке ви­значено в рамкових угодах або програмах фінансування, що сприяють розвитку понадкордонного співробітництва. До негативних чинників належать обмеження, накладені органами місцевої і регіональної вла­ди, що спричинені відмінностями у національному законодавстві й різницею у компетенціях органів місцевого самоврядування та рівнях адміністрації у сусідніх державах. На основі деяких транскордонних структур утворюються нові організації (нові юридичні особи). Існують також структури типу ad hoc, які не мають правового статусу.

Найважливішим для нас є з'ясування змісту поняття «єврорегіон». Для визначення «єврорегіону» суттєве значення мають критерії фор­малізації структур транскордонного співробітництва і згадані вище ознаки співробітництва транскордонного регіону. Ці критерії можна розділити на дві групи. Відповідно у першій з них основний акцент робиться на «транскордонному характері зв'язків й інституцій». Від­так, єврорегіон - це:

• інституціоналізований формальний зв'язок між державними або місцевими адміністративними органами, або неформальний зв'язок, утворений професійними об'єднаннями, неурядовими організаціями для вивчення співпраці прикордонних регіонів;

• формалізована структура транскордонного співробітництва між регіональними або місцевими органами влади з можливою участю економічних партнерів;

• договір між сусідніми прикордонними регіонами про налагоджен­ня та розвиток транскордонного співробітництва;

• місцева інституціоналізація транскордонного співробітництва з певним визнанням національних кордонів і зобов'язуючих прав держав-учасниць даного регіону;

• надкордонна структура, що охоплює адміністративні відносини окремих районів, які входять в єврорегіон з метою розвитку співп­раці між ними;

• надкордонна організація, створена для співпраці окремих регіо­нів, необхідність якої викликана подібними проблемами, тісними стосунками і готовністю до кооперації окремих місцевих органів та інституцій.

За цими визначеннями єврорегіони є правовими суб'єктами, які ставлять перед собою багато завдань у сфері співпраці й володіють широкими можливостями для їх реалізації.

В іншій групі критеріїв при визначенні поняття «євроререгіон» акцент робиться на «транскордонному характері простору». Звідси, єврорегіоном є:

• територія, через яку проходить хоча б один національний кордон і яка в сумі творить щонайменше два суспільно-політичні регіони з поліцентричним способом інтеграції;

• територія, яка належить до прикордонних регіонів двох чи більше дер­жав, що є членами визначених структур понадкордонної співпраці.

• обмежена (обконтурена) географічна територія, яка складається із прикордонних адміністративно-територіальних одиниць євро­пейських держав, що добровільно погодилися на співпрацю, під­писавши відповідний договір;

• географічно обмежена частина прикордонної території, що фор­мується з декількох адміністративно-територіальних одиниць по обидва боки кордону й утворює деяку відносну цілісність на осно­ві загальних інтересів і взаємної участі суміжних країн у сферах економіки, політики, екології, культури, освіти тощо;

• район добровільної прикордонної співпраці у господарській, культурній та інших сферах між двома чи більше державами і їх

місцевими владами і географічно обмежена територія, що скла­дається з частин територій національних держав, які погодилися на таку співпрацю Порівнюючи обидві групи визначень, можна твердити, що євроре­гіон - це особлива форма транскордонного регіону, яка визначається найвищим рівнем інституціоналізації структур транскордонного співробітництва. А згідно з більш широкою дефініцією, єврореґіон -це форма транскордонного співробітницва між територіальними громадами або місцевими органами влади прикордонних регіонів двох і більше сусідніх держав, спрямованого на координацію вза­ємних зусиль і здійснення узгоджених заходів для вирішення спільних проблему різних сферах життєдіяльності відповідно до національних законодавств і норм міжнародного права.

Термін «єврорегіон» не має офіційного характеру в тому сенсі, що він не відрізняється від термінів «транскордонне співробітництво» чи «транскордонний регіон» в офіційних документах ЄС і більшості міжнародних угод стосовно регіонів, які беруть участь у понадкор-донному співробітництві.

Міжнародна нормативно-правова база транскордонного спів­робітництва. Сьогодні в Європі накопичено багатий досвід міжре­гіональної співпраці, основні положення якого свідчать, що регіони відіграють значну роль у формуванні політики загальноєвропейських інтересів, посідають активну позицію щодо повноправного включен­ня їх у процес прийняття рішень. Міжнародно-правове регулювання транскордонних відносин базується на системі міжнародних угод і договорів. Відповідно до завдань, що вирішуються в межах транскор­донного співробітництва, а також суб'єктів, що вступають у міжнародні відносини, можна визначити рівні правового регулювання:

• міжнародний,

• міждержавний,

• регіональний,

• локальний.

Суб'єктами, що займаються проблематикою прикордонного й транс­кордонного співробітництва на міжнародному рівні, є насамперед Рада Європи, її органи, Комісія ЄС, Європейський інвестиційний банк та ін. Мета їх діяльності - проведення єдиної політики у транскордонному

■ співробітництві з урахуванням загальноєвропейських інтересів і шля­хом розробки спільних правил, записаних у міжнародних конвенціях і угодах, до яких приєднуються окремі держави.

Наприклад, в Європі діє 106-та Мадридська конвенція загальних принципів транскордонного співробітництва. Для всіх європейських прикордонних територій базовими є положення, викладені в Європей­ській хартії територіального устрою, Основних положеннях політики розвитку європейського простору та ін.

Водночас прийнято і вже діє низка міжнародних конвенцій у сфері охорони навколишнього середовища: Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті, Конвенція про транскордонне забрудення повітря на великі віддалі, Конвенція з охо­рони та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер, Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій та ін.

На міждержавному рівні кожна суверенна держава в межах між­народних угод і конвенцій розробляє концепцію транскордонного співробітництва, виходячи з власних національних інтересів і стратегії зовнішньоекономічної політики.

На регіональному рівні основними суб'єктами вирішення проблем транскордонного співробітництва є органи самоврядування і місцевої державної адміністрації двох і більше сусідніх держав. Укладаючи між собою регіональні угоди, вони можуть створити сприятливі умови для використання всіх потенційних можливостей прискорення соціально-економічного розвитку своїх територій.

На локальному рівні вирішуються конкретні завдання, які можуть бути реалізовані окремими суб'єктами відповідно до їхніх власних інтересів і згідно з укладеними контрактами. Таке співробітництво за сприятливих умов швидко розвивається і дає відчутні результати.

Єврорегіональна співпраця є важливим інструментом налагодження в Європі нових міжнародних і міжрегіональних стосунків. Підставою нової правової інфраструктури двосторонніх стосунків слугують бага­тосторонні угоди (міжнародні), в яких однією з найважливіших засад є нав'язування і розвиток різних форм транскордонного співробіт­ництва. Особливе значення для визначення загальних правових меж транскордонного співробітництва в прикордонних регіонах окремих держав мають угоди, прийняті міжнародними інституціями. До таких угод належать:

• Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітни­цтво між територіальними общинами або органами влади 1980 p., яку коротко називають Мадридська конвенція, та Додаткові про­токоли до неї;

• Європейська хартія прикордонних і транскордонних регіонів 1981р.;

• Європейська хартія територіального самоврядування 1985 p.;

• Європейська хартія регіонального самоврядування 1997 р.

Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітни­цтво між територіальними общинами або органами влади. Ухва­ли багатьох міжнародних конференцій 1972-1980 pp., присвячених транскордонному співробітництву, уможливили у першій половині 1980 р. опрацювання Європейської рамкової конвенції про транскор­донне співробітництво між територіальними общинами або органами влади та підписання її у Мадриді 21-23 травня 1980 р.

Метою конвенції була підтримка та полегшення укладання транс­кордонних угод між місцевими та регіональними органами влади в межах їхньої компетенції. В цих угодах може йтись про розвиток те­риторій, захист навколишнього середовища, регіональний розвиток, взаємну допомогу в надзвичайних ситуаціях тощо, а також про засну­вання транскордонних об'єднань місцевих органів влади. Як видно вже зі ст. 1, «кожна Договірна сторона забов'язується підтримувати та заохочувати транскордонне співробітництво між територіальними общинами або органами влади, які перебувають під її юрисдикцією...». Відповідно до Конвенції, сторони-учасниці відшуковують шляхи для подолання перешкод на шляху до транскордонного співробітництва та створюють на національному рівні відповідні умови органам влади, задіяним у такому міжнародному співробітництві.

Додаток до конвенції містить низку зразків угод і договорів, на­приклад, «Типову міждержавну угоду про розвиток транскордонного співробітництва» чи «Рамкову угоду про створення органів транскор­донного співробітництва між місцевими органами влади». Ці матеріали покликані допомогти як державам, так і місцевим, і регіональним ор­ганам влади започаткувати транскордонне співробітництво відповідно до їх потреб і правових систем.

Вихідними засадами укладання транскордонних угод на базі Рам­кової конвенції є такі положення:

• місцева влада має право розвивати міжрегіональні зв'язки і віль­но висувати власні ініціативи з проблем прикордонного співро­бітництва (за винятком тих, що безпосередньо потрапляють під юрисдикцію держави, тобто в тих випадках, коли регіональні органи влади не посягають на компетенцію центральних органів влади);

• широкі повноваження регіональних органів влади щодо права на ініціювання спільних заходів на прикордонних територіях випливають з надання місцевим спільнотам субсидіарної юрис­дикції в межах процесу розвитку виключно міжтериторіальних контактів;

• рамковий характер конвенції дає змогу уникнути вузьких крите­ріїв визначення терміна «сусідство». Рамкова угода передбачає, що транскордонне співробітництво відкрите для всіх місцевих спільнот, які досягай домовленостей про розвиток транскордон­ного співробітництва;

• у межах подібних домовленостей чітко визначається розподіл від­повідальності, а саме визнається, що конкретна місцева спільнота повинна сама відповідати за свої зобов'язання перед місцевою спільнотою іншої країни. Тобто йдеться про зобов'язання субре-гіональних спільнот, які не впливають негативно на міжнародні зобов'язання держави.

Додатковий протокол до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або органами влади. 9 листопада 1995 р. в Страсбурзі було відкрито для підписання Додатковий протокол до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями. Протокол має на меті посилити Рамкову конвенцію, чітко визначаючи право територіальних общин за певних умов укладати угоди про транскордонне співробітництво, визначаючи чинність для національного законодавства актів і рішень, які ухвалюються в рамках угод про транскордонне співробітництво, а також визначаючи правову дієздатність органів, які створюються згідно з такими угодами.

Другий протокол до Європейської рамкової конвенції про транс­кордонне співробітництво між: територіальними общинами або органами влади. 5 травня 1998 р. було відкрито для підписання Дру­гий протокол до Європейської рамкової конвенції про транскордонне

співробітництво між територіальними общинами або органами влади. Протокол покликаний встановити правові рамки для взаємовідносин між територіальними общинами або властями двох та більше Дого­вірних сторін, які відрізняються від взаємовідносин транскордонного співробітництва органів влади, що розташовані поблизу одна від одної, через надання можливості укладати угоди про співробітництво з тери­торіальними общинами або органами влади інших держав, «які не є сусідами, але з якими існують спільні інтереси». Такі взаємовідносини визначаються як «міжтериторіальне співробітництво». Відповідно до Другого протоколу, територіальні общини або органи влади наділяють­ся правом бути залученими до міжтериторіальної діяльності й укладати міжтериторіальні угоди відповідно до власних повноважень, згідно з визначеними процедурами та національним законодавством.

Європейська хартія прикордонних і транскордонних регіонів 1981 р. Європейська хартія прикордонних і транскордонних регіонів, прийнята РЄ 15 жовтня 1985 р. в Еурегіо на пограниччі Німеччини і Голландії, є свого роду кодексом транскордонного співробітництва. Нова версія хартії опрацьована 1 грудня 1995 р. в Щецині, у єврорегіоні «Поме­ранія». Хартія є комплексним документом, який:

1. Належить до найважливіших документів і постанов РЄ і ЄЄ.

2. Уточнює наміри і п'ять груп головних цілей, які повинні братися до уваги у процесі розвитку прикордонних і транскордонних регіонів. Вони зводяться до:

• зміни характеру кордонів і подолання державних обмежень, які стосуються непроникності кордонів;

• зміцнення господарських і суспільно-політичних умов;

• перетворення децентралізованих районів на рушійну силу транс­кордонної співпраці;

• полегшення реалізації європейської політики просторового гос­подарювання;

• ліквідації перешкод, економічних та інфраструктурних нерівно­стей.

3. Включає синтез минулого європейського досвіду, намірів і можливих напрямів спільної діяльності в межах транскордонних територій.

4. Представляє обсяг і рівень вартих вирішення проблем на по­граниччі держав.

5. Характеризує методи розв'язання проблем, інтенсифікації розвитку і подолання характерних для периферійних територій

труднощів.

6. Формулює такі постулати, як побудова підстав взаємної довіри і співпраці з найближчими сусідами, а також найважливіші ре­комендації щодо європейських інституцій і організацій, вимагає підвищення ефективності співпраці між ними.

У хартії також викладено найважливіші заходи щодо інфраструк­тури, економічної та регіональної політики, охорони навколишнього середовища, прикордонного руху пасажирів, спонсорування транскор­донного співробітництва в галузі культури, удосконалення механізмів консультацій, координування планування і статистики, організаційних, правових і фінансових заходів. Характеризуючи історію та політичні аспекти транскордонного співробітництва, підкреслюється роль такої співпраці в об'єднаній Європі, а саме необхідність подолання госпо­дарських, культурних, мовних й інших бар'єрів. Прикордонні регіо­ни мають функціонувати як «платформа» і «крок» до європейської єдності, виробляючи тривалі підстави взаємної довіри і поширюючи відомості про найближчих сусідів.

Європейська хартія територіального самоврядування 1985 р. У рамках європейських правових стандартів, які сприяють розвитку транскордонного співробітництва, - окрім Мадридської конвенції та Європейської хартії прикордонних і транскордонних регіонів -важливу роль відіграє Європейська хартія територіального само­врядування, прийнята РЄ в Страсбурзі 15 жовтня 1985 р. Завдяки цій хартії ідея місцевої автономії була включена до міжнародного права. Хартія є збіркою постанов і гарантій, які стосуються статусу і розвитку місцевого самоврядування. Держава, яка ратифікує хартію, повинна поважати загальні засади місцевої демократії, а заразом і право на об'єднання місцевих общин в міжнародних угодах про транскордон­не співробітництво. Завдяки узгодженню основних правових рішень, які стосуються територіального самоврядування, хартія уможливила прискорення процесу децентралізації держав. До 1997 р. хартію ра­тифікувала 21 з 39 держав-членів РЄ.

Європейська хартія регіонального самоврядування 1997 р. Єв­ропейська хартія регіонального самоврядування була прийнята в червні 1997 р. внаслідок трирічних дебатів Конгресу місцевих і

регіональних влад Європи. 11 положень про транскордонне спів­робітництво на рівні регіону відповідають положенням Європей­ської хартії територіального самоврядування на місцевому рівні. У вступі документа регіон визначається як елемент держави, що віддзеркалює європейську диференціацію і сприяє збагаченню власної культури.

Усі ці документи становлять загальні правові засади співробітни­цтва місцевих (регіональних) властей по різні боки кордонів у Європі і є своєрідним дороговказом для нових держав-членів у процесі їхніх реформ.

Основні принципи та форми транскордонного співробітництва і його вплив на інтеграційні процеси в Європі. В останні деся­тиріччя в Європі спостерігається згортання кордонів держав-членів всередині Європейського Союзу і перенесення національних кор­донів на зовнішній кордон ЄС, розширення складу держав-членів ЄС, змагання за розширення та розвиток культурних, політичних та економічних контактів з третіми державами, що знаходяться за зо­внішніми кордонами Євросоюзу. Тому актуальним для всієї Європи є зменшення ізольованості прикордонних регіонів. Як підкреслюється в Європейській хартії прикордонних і транскордонних регіонів, «готов­ність громадян, органів місцевої і регіональної влади прикордонних регіонів до спільного пошуку можливостей розв'язання прикордонних проблем не таїть в собі наміру ліквідувати незалежності національних держав. Єдиним прагненням є подолання «рубців історії», створення можливостей для кращої співпраці населення прикордонних регіонів у всіх сферах життя».

Широке і послідовне впровадження ідей регіоналізації та розвитку транскордонного співробітництва відповідає меті Європейського Со­юзу, договорам про партнерство, укладеним з державами Центральної та Східної Європи, частина з яких вже стала його новими членами, а також цілям Ради Європи.

Транскордонне співробітництво набуває різних форм: в урядових комісіях, комісіях планування, а також в єврорегіонах. Відбувається це як на підставі вироблених домовленостей, так і за їх відсутності. Транскордонні структури при цьому можуть бути сформовані в про­цесі регіональних виборів.

Для ефективного розв'язання проблем транскордонного співробіт­ництва потрібно краще планувати, координувати та інтенсифікувати роботу регіональних і місцевих структур. Тому важливого значення набуває співпраця на регіональному рівні, укладання угод між безпо­середніми партнерами, сусідніми адміністративними одиницями двох держав. Для цього обов'язковими є:

• впровадження через національні парламенти і владу в політичну практику постанов, прийнятих на європейському рівні;

• вагомий внесок усіх органів влади європейського та національного рівнів у розв'язання прикордонних проблем і прийняття з цією метою відповідних постанов;

• представлення ідей, що виникли на локальному та регіональному рівнях, на європейських форумах;

• створення умов для їх безпосереднього представлення в межах структур Ради Європи та Європейського Союзу;

• підписання на міжнародному рівні необхідних умов, що регулю­ють публічно-правові основи транскордонного співробітництва на регіональному та локальному рівнях.

У транскордонному співробітництві важливим є застосування принципів партнерства, субсидіарності і доповнюваності одночасно на європейському, національному, регіональному та місцевому рівнях.

Партнерство визначається як тісне співробітництво по лінії комісії спільноти - компетентні органи (національні, регіональні, локальні), що представляють країну. Партнерство включає підготовку, фінансу­вання, реалізацію й оцінку заходів спільноти. Сенс партнерства по­лягає в тому, що різні економічні агенти, орієнтуючись у своїх діях на офіційні стратегії і програми, досягають загальних цілей як один партнер. Разом з тим партнерство не виключає децентралізації спіль­них дій. Децентралізація в регулюванні діяльності окремих регіонів дає змогу краще враховувати реальні економічні умови кожного району, що створює умови для застосування принципу субсидіарності.

Субсидіарність означає перенесення компетенції на рівень, здатний забезпечити найбільш ефективне вирішення проблем, як правило, на рівень їх виникнення. Реалізація принципу субсидіарності означає ви­знання пріоритету меншої, раніше створеної і ближчої до особистості спільноти порівняно зі спільнотою великою або спільнотою вищого рівня. Вперше принцип субсидіарності був визначений у ст. 4 Європей-

ської хартії про місцеве самоврядування. Регіоналісти й політологи ви­значають субсидіарність як принципово нове політико-правове явище, яке характеризує принципи взаємин наднаціональних, національних і регіональних структур.

Доповнюваність передбачає спільне фінансування заходів і про­ектів

Отже, держави, що укладають міжнародні угоди про співробітни­цтво прикордонних регіонів, беруть на себе такі зобов'язання: визна­ють, що прикордонні спільноти наділені повноваженнями (в межах внутрішньодержавних законодавчих систем) самостійно регулювати свою діяльність; що в разі необхідності повноважні органи прикор­донних регіонів мають право укладати законні домовленості з при­кордонними спільнотами, розташованими на території іншої держави, яка підписала відповідний договір.

Одним з важливих підходів до реалізації транскордонного співро­бітництва є взаємна поінформованість і, за необхідністю, узгодження планів розвитку сусідніх прикордонних територій. Наприклад, узго­джують потужності митних переходів, графіки їхнього введення в дію. Взаємна поінформованість необхідна при реалізації великих інвести­ційних проектів, оскільки це зменшить кількість конфліктних ситуацій на кордонах. В Європі використовують так званий проблемний каталог регіонів, що визначає усі недоліки і проблеми окремих регіонів, які вимагають першочергового розв'язання.

В Європі також проводиться політика стандартизації європей­ського просторового благоустрою. Розроблені «Європейська хартія територіального устрою», «Європа 2010», «Європейська концепція просторового укладу» та ін.

Просторове господарювання в прикордонних регіонах опирається як на основні ідеї просторового розвитку, так і на засоби його реалізації в національних державах по обидва боки кордону. Транскордонне спів­робітництво слід розвивати, враховуючи низку вимог і пропозицій:

• у прикордонних регіонах потрібно створювати передумови рівно­значних, хоча і не ідентичних життєвих умов для мешканців;

• при формуванні просторових структур слід враховувати природні умови, потреби довкілля, інфраструктурні, економічні, соціальні та культурні вимоги, що існують у прикордонних регіонах, щоб ці струк­тури якнайповніше служили гарманійному розвиткові суспільства;

• просторові структури на прикордонних територіях мають бути пристосовані до рамкових умов політики просторового благо­устрою даної держави та усієї Європи;

• політика просторового благоустрою держав-членів Ради Європи і Європейського Союзу повинна приділяти багато уваги транс­кордонній співпраці в межах європейського та національного розвитку.

Для розвитку об'єктів господарювання та узгодження їхніх інте­ресів з інтересами регіону і держави необхідно дотримуватись ціліс­ного підходу до прикордонного територіального розвитку на основі принципів, закладених в ідеологію політики «Європа без кордонів», який покликаний:

• враховувати всі відомі громадські, господарські, зовнішньополі­тичні позиції;

• зберігати багатогранність регіонів, протидіючи кожній спробі їх уніфікації;

• на основі субсидій і партнерства посилювати регіональну по­інформованість;

• зміцнювати регіональну і громадську ідентичну свідомість на­селення.

Підписання угоди про міжрегіональне, в тому числі транскордонне співробітництво реалізується за такою найпростішою схемою:

• створюється спільна комісія з представників усіх сторін, що ви­значає основні напрями співробітництва на довгостроковий період та на термін до одного року;

• в разі необхідності за окремими напрямами співпраці створюються робочі групи з фахівців.

У своїй роботі спільна комісія і робочі групи можуть користува­тися послугами експертів-консультантів. У цьому випадку виникає проблема додаткових коштів (хоча в місцевих бюджетах багатьох європейських держав передбачені кошти на міжрегіональну співпра­цю). Це було однією з причин організації різноманітних міжнародних формувань - об'єднань, асоціацій, фондів тощо, котрі, своєю чергою, формували так звані єврорегіони.

Створення єврорегіонів як форм міжрегіонального співробітництва в різноманітних сферах суспільного життя - ефективний крок до єв­ропейської інтеграції. Єврорегіони - одна з основних організаційних

форм транскордонних відносин, де в межах своєї компетенції та за згодою центральних державних органів (на базі спеціальних розши­рених повноважень на міжнародне співробітництво) місцеві органи влади мають можливість розробляти спеціальні комплексні програми економічної, культурної, гуманітарної взаємодії, реалізувати конкретні транскордонні економічні проекти, вирішувати проблеми зайнятості, інфраструктури, екології.

Основними завданнями єврорегіонів є:

• полегшення та спрощення механізмів співробітництва терито­ріальних співтовариств та органів місцевого самоврядування, державних органы;

• організація взаємного обміну досвідом та інформацією про плану­вання та результати спільних проектів із урахуванням специфіки прикордонного співробітництва;

• обмін інформацією про планування та результати здійснення регіональних проектів;

• дослідження, формулювання та представлення прикордонних регіональних проектів згідно з принципом субсидіарності;

• надання своїм членам консультативних послуг;

• сприяння обміну співробітниками адміністративного управління та підвищення їх кваліфікації у сфері прикордонного співробіт­ництва;

• організація роботи, спрямованої на зміцнення у свідомості насе­лення, що проживає на прикордонних територіях, переконання у необхідності прикордонного співробітництва і формування євро­пейської самосвідомості, укріплення солідарності європейських націй;

• культурний обмін, а також турбота та збереження спільної куль­турної спадщини.

Джерела фінансування єврорегіональної співпраці визначаються статутами єврорегіонів. Згідно з угодами про співпрацю, члени єв-рорегіону зобов'язані діяти спільно у вирішенні питання величини і форм фінансування. Кошти збираються на окремих рахунках і мають такі джерела надходження:

• членські внески учасників єврорегіону;

• внески сторін, які підтримують діяльність єврорегіону;

• дарування;

• дотації адміністративних одиниць вищого рівня, включно з цент­ральними і регіональними надходженнями (наприклад, при сплаті членських внесків до АЄПР);

• кошти з різних програм ЄС, зокрема регіональної програми PHARE («INTERREG 1» -1990-94 pp., «INTERREG 2» -1995-99 pp. «CBC -Cross Border Cooperation» - 1995-99 pp., «Credo» та ін.), а також різних фондів (наприклад, Фонд Розвитку Карпатського Регіону, Фонд ім.Конрада Аденауера чи Фонд ім.Фрідріха Еберта);

• інші джерела фінансування.

Доходи, що надходять від членських внесків, дають можливість утримувати структури єврорегіональної співпраці (комунальні об'єднання і союзи, секретаріати і робочі групи). Використову­ються ці кошти на спільні цілі згідно з положеннями підписаних угод між членами єврорегіону.

Зародження єврорегіонів відбулося в перші повоєнні роки з іні­ціативи місцевих органів влади на прикордонних територіях Італії та Австрії. Перший єврорегіон «Базилієнсис» утворено 1963 р. за участю сусідніх прикордонних районів Німеччини, Франції та Швейцарії, а відтак до його складу ввійшли французький Ельзас, німецький Баден і швейцарська територія навколо Базеля Своєрід­ними рушіями зміцнення регіоналізму в Європі та створення різного роду міжтериторіальних об'єднань виступають регіони Німеччи­ни. Особливою активністю відзначається земля Північний Райн-Вестфалія, регіональні і місцеві органи влади якої давно осягнули перспективи співробітництва прикордонних регіонів. Формування міжтериторіальних спільнот уздовж кордонів цієї землі з Бельгією і Нідерландами розпочалося ще в 1958-1978 pp. У результаті було створено чотири єврорегіони - «Центр-Гронау», «Райн-Вааль», «Райн-Маас-Норд», «Маас-Райн».

В останні три десятиріччя спостерігається динамічне зростання кількості подібних транскордонних об'єднань. Нині на території За­хідної Європи їх функціонує понад 50. Зауважимо, що деякі джерела наводять дані про значно більшу кількість подібних утворень. Такі розбіжності пов'язані з тим, що не кожна міжрегіональна спільнота прикордонних областей фіксує в своїх статутних документах назву «єв­рорегіон», що, в принципі, не змінює суті такої взаємодії. Велика кіль­кість єврорегіонів діє також у Центрально-Східній Європі. Наприклад,

Республіка Польща бере активну участь у роботі 16 єврорегіональних утворень. На кордонах України, натомість, функціонує лише чотири єврорегіони - «Карпати» (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія), «Буг» (Польща, Білорусь), «Нижній Дунай» (Румунія, Молдова) та «Верхній Прут» (Румунія, Молдова).

Поиск по сайту: