ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Право Європейського Союзу - це система правових норм, які регулюють широкий спектр відносин в рамках Європейського Союзу. Сформоване в ході складного багатоетапного процесу, воно являє со­бою новий правопорядок sui generis відмінний як від національного, так і від міжнародного права.

Право Європейського Союзу виникло і сформувалось у другій половині XX ст. Перші норми права Європейського Союзу, за своєю природою міжнародно-правові норми, були закріплені в Договорі про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) 1951 p., та в Римських договорах 1957 р. про створення Європейського Еко­номічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатома).

Створене з метою забезпечення функціонування Європейських співтовариств, право ЄС відіграло значну роль у забезпеченні євро­пейської інтеграції.

Враховуючи те, що засновниками Європейських співтовариств були переважно держави континентальної системи права (Франція, Італія, Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), воно зазна­ло, незважаючи на визнання в якості джерел права рішень Суду Європейських співтовариств, впливу французької системи права. Це, зокрема, відобразилось в структурі і організації діяльності Суду Європейських співтовариств. Саме завдяки діяльності Суду ЄС, компетенція ЄС поширилась на все ширші сфери співробіт­ництва. Починаючи з середини XX ст. і до сьогодні право Євро­пейського Союзу перетворилося на динамічну, гнучку правовову

систему, яка досить ефективно забезпечує подальший розвиток євроінтеграційних процесів.

У літературі немає єдиної думки щодо назви предмету регулювання. Для позначення комплексу норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються в рамках європейських інтеграційних об'єднань деякі науковці вживають терміни «європейське право», «право Європейсько­го Союзу», «право Європейських співтовариств».

Без сумніву, необхідно розмежовувати поняття «право Європей­ського Союзу» та «Європейське право», оскільки останній термін є значно ширшим і може охоплювати правові системии держав-членів та міжнародно-правові акти, прийняті в рамках Ради Європи.

Не можна вважати ідентичними і терміни «право Європейського Союзу» і «право Європейських співтовариств». У зв'язку з цим, слід нагадати концепцію про три складові, три «опори» Європейського Союзу, першою з яких і є власне Європейські співтовариства (ЄС, ЄОВС і Євроатом). Норми, які діють в рамках цієї першої «опори» за природою, юридичним значенням суттєво відрізняються від норм, які застосовують у межах другої і третьої опор, і відповідно можна вести мову про відмінність «права Європейського Союзу» і «права Європейських співтовариств». У цьому разі в сферах спільної зовніш­ньої політики і політики безпеки і співробітництва поліцій і судів у кримінальних справах (2 і 3 опори Європейського Союзу) можна стверджувати про типово міжнародно-правове регулювання відносин держав-членів Європейського Союзу, що і становить власне «союзне» право у вузькому розумінні.

Аналізуючи тенденції розвитку права ЄС, можна помітити, що від­бувається процес поширення спеціальних принципів права Європей­ських співтовариств (права першої опори ЄС) на союзне право (право другої і третьої опор) т. зв. тенденція «комунітаризації» права Євро­пейського Союзу. Це, зокрема засвідчує введення Амстердамським договором 1997р. у правопорядок ЄС Шенгенських домовленостей. Однак все-таки право Європейського Союзу завдяки передусім своєму міжнародно-правовому походженню, зберігає досить широку сферу міжнародно-правового регулювання і застосування відповідних меха­нізмів у відносинах між державами-членами. Про це свідчить і надання Угоді про Конституцію для Європи (незважаючи на те, що за змістом він нагадує конституцію держави) форми міжнародного договору.

Праву ЄС притаманний особливий, зумовлений специфікою ЄС, характерний лише для нього метод правового регулювання, який визначається особливостями сфери його дії, в основі якого лежить наднаціональне начало, особлива компетенція органів ЄС, особливі форми і методи правотворчості.

Вирішальну роль в нормотворчій діяльності відіграє насамперед Рада Міністрів ЄС. Створений як консультативний орган, Європарла-мент і надалі приймає неосновну участь у нормотворчій діяльності.

Широкими законодавчими повноваженнями володіє Комісія, яка традиційно ініціює прийняття тога чи іншого правового акта.

Заслуговує на увагу і факт надання особливої уваги якості право­вих актів (вимоги щодо нормативних актів закріплено в Декларації про якість підготовки проектів законодавчих актів Співтовариств, яка додається до Амстердамського договору). Так, правові акти, що приймаються в рамках Європейського Союзу не повинні бути занад­то громіздкими, повинні мати чіткі однозначні формулювання, що виключатиме при застосуванні неоднозначне трактування положень передбачених ними, і що особливо важливо, якщо ці акти формулюють права і обов'язки для фізичних чи юридичних осіб, вони повинні бути написані доступною мовою.

Формально, будучи правом особливої міжнародної організації, право ЄС поширює свою дію на фізичних і юридичних осіб, має осо­бливу систему забезпечення. Згідно ст. 220 Договору про Європейський Союз, володіючи доволі широкою компетенцією (суміщає функції кон­ституційного, адміністративного, міжнародного, а також суду загальної юрисдикції), Суд Європейських співтовариств «забезпечує дотримання права ЄС при тлумаченні та застосуванні цього Договору».

Правовою основою діяльності Суду Європейських співтовариств, Суду першої інстанції є установчі договори Європейських співтова­риств і Союзу, Статут Суду ЄС, що додається до Договору про Європей­ський Союз, Процесуальний регламент Суду ЄС від 19 червня 1991р. (зі змінами і доповненнями), Рішення Ради ЄС про створення Суду першої інстанції, Процесуальний регламент Суду першої інстанції.

З позовами до Суду ЄС вправі звертатись як держави-члени, інсти­тути ЄС, так і фізичні та юридичні особи. На відміну від традиційних судових органів міжнародних організацій, зверненню до Суду ЄС не повинно передувати вичерпання усіх необхідних національних засобів

судового захисту. Згідно ст.173 Римського договору, право звернення до Суду мають «держави-члени Європейського Союзу, Рада, Комісія, а також будь-які фізичні чи юридичні особи, права та законні інтереси яких порушені рішеннями, що прийняті персонально щодо цих осіб, або прийняті в формі рішення чи регламенту, адресованого іншій осо­бі, яке безпосередньо і персонально їх стосується».

Рішення Суду є остаточними і оскарженню не підлягають. Стаття 234 Договору про ЄС наділяє Суд юрисдикцією по прийняттю рішень в преюдиційному порядку з питань: «тлумачення права ЄС, дій та тлу­мачення актів, що приймаються інститутами Співтовариства і Єдиним Центральним Банком, тлумачення статутів організацій, створюваних на основі акта Ради, якщо це передбачено зазначеними статутами».

Якщо необхідність тлумачення виникне перед будь-яким судом дер-жави-члена, зазначений національний судовий орган вправі звернутись в будь-який час до Суду ЄС. Якщо подібне питання виникне в ході розгляду справи судовою інстанцією держави-члена, рішення якої відповідно до національного права не підлягає оскарженню, звернення цієї судової інстанції до Суду Європейських Співтовариств є обов'язковим.

У своїй правозастосовчій діяльності Суд Європейських співтова­риств використовує практично усі традиційні способи тлумачення, починаючи від текстуального, системного (у своїх висновках Суд нео­дноразово наголошував на необхідності тлумачення статті, що підлягає застосуванню в контексті норм установчих договорів) і закінчуючи телеологічним. Як приклад застосування цього способу тлумачення можна навести рішення Суду ЄС у справі CILFIT, в якому Суд зазна­чає, що: «будь-яке положення права Співтовариства має бути визна­чено у своєму контексті і витлумачено з огляду на положення права Співтовариства в цілому, з урахуванням його цілей і стану змін з того часу, з якого це положення застосовується. (Справа 283/83, CILFIT v Italian Ministry of Health (1982) ECR 3415.

Судова система ЄС грунтується на принципах, закріплених Конвен­цією про захист прав людини і основних свобод 1950р., гарантуючи право на справедливий публічний розгляд справи в розумний строк незалежним і безстороннім судом, створеним на основі закону (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод).

Більше того, ч. З ст. 36 Договору про Конституцію для Європи передбачає, що «європейські закони заздалегідь визначають загальні

правила та основні принципи для механізмів здійснення державами-членами контролю за виконавчими актами Союзу».

Як зазначалось, право ЄС носить комплексний характер. Створене з метою забезпечення життєдіяльності такої унікальної міжнародної організації як Європейський Союз, право ЄС містить поняття, оперує категоріями, термінами, які вживаються вперше, лише в правововій системі Європейського Союзу, і не мають подібних аналогів, зокрема в правовій системі України. Так в п. 19 рішення Суду ЄС у справі №283/81 зазначено: «право Співтовариства використовує терміноло­гію, яка притаманна тільки йому», «правові концепції не обов'язково мають мати однакове значення в праві Співтовариства і законодав­стві різних держав-членів Співтовариства. Наприклад, термін «acquis communautaire»- може бути дослівно перекладений як «загальне над­бання», «доробок Співтовариства» і включає комплекс норм первин­ного, вторинного права ЄС, принципи права ЄС, міжнародні договори укладені ЄС, рішення Суду Європейських співтовариств, і.т.д., тобто сукупність принципів та норм сформованих в рамках Європейського Союзу.

Як зазначено в пунктах 18 та 20 рішення Суду ЄС у справі №283/81 «кожне положення права Співтовариства повинно читатись в своєму контексті і тлумачитись у світлі положень права Співтовариства в ціло­му, з врахуванням його цілей та стадій розвитку на день застосування вказаного положення».

Як і чинні установчі акти, ч. З ст. 28 Договору про Конституцію для Європи передбачає надання Судом на звернення Судів держав-членів попередніх висновків з питань тлумачення права Союзу або дії актів, ухвалених інститутами Європейського Союзу.

Система права ЄС - внутрішня структура права ЄС, особливості функціонування якої обумовлюються насамперед особливою право­вою природою Європейського Союзу.

В залежності від сфери правового регулювання, виділяють такі галузі права ЄС як: інституційне право ЄС, торгове та комерційне право ЄС, корпоративне право ЄС, право інтелектуальної власності ЄС, екологічне право ЄС, банківське право ЄС, конкурентне право ЄС, митне право ЄС, соціальне право ЄС, транспортне право ЄС, аграрне право ЄС, фінансове правоЄС, право зовнішніх зносин ЄС та ін.

На етапі становлення перебувають такі галузі права як конститу­ційне право ЄС, бюджетне право ЄС, адміністративне право ЄС.

Традиційний поділ галузей права на матеріальні та процесуальні, має дещо інше значення в праві Європейського Союзу. Наприклад, норми «Процесуального регламенту Суду Європейських співтова­риств» відносяться до джерел інституційного права, в той час як Регламент «Про процедури банкрутства» слід відносити до джерел матеріального права.

Поряд з матеріальними нормами, право Європейського Союзу міс­тить значну кількість процесуальних норм, норм, присвячених регу­люванню і охороні інтелектуальної власності, ринку цінних паперів, інвестиційній і банківській діяльності, інституту банкрутства.

Джерела права ЄС - форми зовнішнього виразу норм права Єв­ропейського Союзу. Вони характеризуються відсутністю формально закріпленої ієрархії, що пояснюється як неможливістю чіткого відне­сення права ЄС до права міжнародної організації чи національного права, так і різнорідністю правових систем держав-членів ЄС, осо­бливістю правової природи Співтовариств. Установчі договори ЄС являють собою т. зв. конституцію ЄС, ядро правової системи ЄС. Як зазначено в рішенні Суду ЄС щодо одного з установчих актів (Case 294/ 83 Les Verts v. European Parlament [1986] ECR 1339), «Договір про Європейське економічне співтовариство», хоча й укладений в формі міжнародного договору - і це стосується усіх установчих актів (т.зв. актів первинного права), тим не менше він являє собою конституційну хартію Співтовариства, заснованого на засадах права».

Традиційним є поділ джерел права на первинне, вторинне та су­провідне.

До джерел первинного права відносять установчі договори ЄС, що містять норми, які визначають будову, правовий статус, особливості організації, завдання і цілі, принципи функціонування ЄС, структуру і компетенцію органів ЄС, порядок і види рішень, які ними приймаються в тій чи іншій сфері, форми і методи їх діяльності.

До установчих договорів відносять: Договір про заснування Євро­пейського об'єднання вугілля і сталі 1951р., Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії 1957р., Договір про створення Європейського економічного співтовариства 1957р., Договір

про злиття 1969р., Бюджетний договір 1979р., Єдиний Європейський акт 1986р., Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір) 1992р., Амстердамський договір 1997р., Ніццький договір 2001р., до­говори про приєднання держав-членів.

Договір про Європейський Союз 1992р. відіграв особливу роль у розвитку і забезпеченні інтеграційних процесів в Європі, оскільки заснувавши Європейський Союз, вніс значні зміни в регулювання спільної зовнішньої політики і політики безпеки, співробітництва в сфері правосуддя і внутрішніх справ. Нововведення в сфері зовнішньої політики і політики безпеки відобразили намір держав будувати свої відносини на ще більш високому рівні інтеграції.

Наступну групу джерел права ЄС становлять акти вторинного права (т. зв. «похідне законодавство») - правові акти, які приймаються орга­нами ЄС в межах їх компетенції на виконання положень установчих договорів. Вони доповнюють, деталізують положення закріплені уста­новчими договорами. Саме ця, доволі об'ємна група джерел права ЄС в сукупності з рішеннями Суду ЄС безпосередньо сприяє розширенню сфер компетенції Співтовариств, забезпечуючи постійний розвиток права Співтовариств.

Перелік актів вторинного права Європейського Союзу містить стаття 249 Договору про Європейський Союз. Так, згідно ч. 1 ст. 249 Договору про ЄС, Європейський Парламент спільно з Європейською Радою, Рада ЄС і Комісія приймають регламенти, директиви і рішення, дають рекомендації або висновки.

Регламент є актом загального права. Він обов'язковий в усіх його складових частинах і підлягає прямому застосуванню в усіх державах-членах. За механізмом дії регламент відповідає закону в національ­ному праві, оскільки не вимагається його ратифікація національними органами держав-членів. Незважаючи на загальність сформульованих в ньому положень, він підлягає обов'язковому застосуванню держа­вами-членами.

Директива обов'язкова для кожної держави-члена, якій вона адре­сована, в тому, що стосується очікуваного результату, зберігаючи за національними органами свободу вибору форм і засобів її виконання. Національні владні органи зобов'язані імплементувати директиву в терміни, визначені директивою. Директива набирає чинності з момен­ту завершення тепміна, передбаченого для її імплементації. Держава,

якій адресована директива, самостійно обирає способи і методи її імплементації в національне право.

Стаття 226 Договору про Європейський Союз передбачає відпові­дальність держави за неімплементацію директив. Так, якщо на думку Комісії ЄС одна з держав-членів ухиляється від виконання будь-яких зобов'язань, покладених на неї цим Договором, вона приймає моти­вований висновок з цього приводу, попередньо надавши можливість зацікавленій державі надати свої пояснення.

Якщо держава-член, про яку йде мова, залишить зазначений моти­вований висновок Комісії без уваги протягом терміну, встановленого Комісією, вона (Комісія) може звернутись в Суд ЄС.

Рішення є обов'язковим в усіх його складових частинах для тих, кому воно адресоване. Рішення носить індивідуальний характер, оскільки адресовано конкретним органам, фізичним, юридичним особам чи гру­пам осіб. На підставі ст. 211 Договору про ЄС, Комісія виносить рекомен­дації або висновки з питань, пов'язаних з цим Договором.

Рамкові рішення - акти застосування права, обов'язкові для держав-членів в тому, що стосується результату, якого слід досягти, але залишають за національними органами влади вибір форм і методів. Як і директиви, рамкові рішення приймаються з метою гармонізації права в рамках тре­тьої опори ЄС - співробітництво поліцій і судових органів.

Рішення Суду ЄС є важливим джерелом права ЄС. Завдяки Суду ЄС утверджується розуміння права Європейського Союзу, як незалежної правової системи, яка є складовою частиною національних систем всіх держав-членів.

Рішення Суду ЄС поряд з актами первинного та вторинного пра­ва, міжнародними договорами, принципами права ЄС являють собою джерела права Європейського Союзу. Безперечно найширшим обсягом повноважень Суд ЄС володіє в рамках першої опори. Все виразніше спостерігається тенденція до розширення повноважень Суду, поширен­ня юрисдикції Суду на другу і третю опори, що безумовно переконливо свідчить про ту виключну роль, яка надається Суду ЄС.

Авторитет Суду обумовлює і юридична обов'язковість прийнятих ним рішень. Вони є остаточними і оскарженню не підлягають. Рішен­ня Суду ЄС, як і рішення Ради або Комісії підлягають примусовому виконанню. Процесуальний порядок примусового виконання регулю­ється процесуальними нормами тієї держави, на території якого воно

виконується. При цьому примусове виконання може бути призупинено лише рішенням Суду ЄС.

На відміну від існуючих актів ЄС, ст. 32 Договору про Конституцію для Європи містить статтю під назвою «Правові акти Союзу», в якій визначено дещо інший перелік актів, що можуть прийматись ЄС, це: європейські закони, європейські рамкові закони, європейські регла­менти, європейські рішення, рекомендації та висновки.

Європейський закон - це законодавчий акт загального користування. Він є обов'язковим у всій своїй цілісності і має пряме застосування у всіх державах-членах.

Європейський рамковий закон - це законодавчий акт, обов'язковий для держав-членів, яким його адресовано, щодо результатів, які мають бути досягнуті, однак залишає національній владі повну свободу ви­бору форми та засобів досягнення цих результатів.

Європейський регламент - це акт загального користування, що не має характеру закону; він спрямований на виконання законодавчих актів та окремих положень Конституції. Він може бути обов'язковим у всій своїй цілісності та мати пряме застосування у всіх державах-членах, яким його адресовано, щодо результатів, які мають бути до­сягнуті, однак залишати національній владі повну свободу вибору форм та засобів для досягнення цих результатів.

Європейське рішення - це акт, що не має характеру закону і є обов'язковим у своїй цілісності. Якщо рішення зазначає кому його адресовано, то воно є обов'язковм лише для цих осіб.

Європейські регламенти або європейські рішення Рада Міністрів ЄС або Європейська Рада, а також Центральний Банк ухвалюють у випадках, чітко визначених Конституцією.

Рекомендації та висновки інституцій ЄС не мають обов'язкової юридичної сили.

Частиною 2 цієї ж статті встановлено обмеження щодо видів актів, які вправі ухвалювати Європейський Парламент та Рада Міністрів, так «при розгляді пропозицій щодо законодавчих актів, Європейський Парламент та Рада Міністрів утримуються від ухвалення у відповідній сфері правових актів, які не передбачені цією статтею.

Як і раніше, правові акти (в майбутньому європейські закони та єв­ропейські рамкові закони) ухвалюються, на основі пропозицій Комісії, спільно Європейським Парламентом та Радою Міністрів ЄС.

Що стосується актів застосування права, то ст. 36 Договору про Конституцію для Європи зобов'язує держав-членів «ухвалювати усі засоби національного права, необхідні для виконання юридично обов'язкових актів Союзу». Частиною 3 цієї ж статті встановлено додаткові гарантії здійснення державами-членами контролю за виконавчими актами Союзу. Так, «європейські закони заздалегідь визначають загальні правила та основні принципи для механізмів здійснення державами-членами контролю за виконавчими актами Союзу».

Принципи права ЄС, як основоположні засади функціонування правової системи ЄС, поряд з актами первинного права виступають важливими системоутворюючими факторами, забезпечуючи стабіль­ність і розвиток права Співтовариств.

Принципи права ЄС отримали закріплення насамперед в установчих договорах та рішеннях Суду ЄС. Визначають його зміст та обумов­люються особливістю завдань правового регулювання, носять загаль-носистемний характер, мають порівняно з іншими нормами вищу юридичну силу. В залежності від сфери дії можуть мати загальний (поширюють свою дію на всі сфери компетенції ЄС) чи спеціальний характер. Як зазначено в п. 27 рішення по справі № С-46/93 і С^8/93 (Brasserie du Pecheur SA v. Germany and R. v. Secretary of State for Transport, ex party Factortame (Factortame ЦІ) (1996) ECR 1-1029; R. v. Secretary of State for Transport, ex parte Factortame Ltd. (Factortame III) (1996) ECR-I-1029, Суд ЄС виносячи рішення на основі ст. 164 Договору про ЄС відповідно до загальноприйнятих способів тлума­чення керується основоположними принципами правової системи Співтовариства, і де це необхідно, загальними принципами правових систем держав-членів.

Виділяють загальні та спеціальні принципи права ЄС. Так Суд ЄС неодноразово вказував на те, що розглядаючи справи він керується загальновизнаними принципами права, такими як принцип недис-кримінації, принцип пропорційності та іншими.

Згідно зі ст. 6 Договору про Європейський Союз, «Союз заснований на принципах свободи, демократії, поваги прав людини і основних свобод, а також принципах правової держави, принципах, які є за­гальними для всіх держав-членів Європейського Союзу».

До загальних принципів відносять принцип верховенства права Європейського Союзу. Його зміст полягає в тому, що право Співтова­риства має вищу юридичну силу щодо національного права держав-членів. Це зумовлено об'єктивними потребами забезпечення євроін-теграції, однак міра наднаціональності не повинна виходити за межі інтересів забезпеченя державного суверенітету держав-членів».

Договір про Конституцію для Європи безпосередньо закріплює цей принцип в ст. 10 проголошуючи, що «конституційні та правові акти, ухвалені інститутами Союзу згідно з наданими їм повноваженнями, мають першість над правом держав-членів».

Держави-члени вживають усіх можливих заходів, загальних або спеціальних, для забезпечення виконання зобов'язань, що випливають з Конституції чи актів інституцій Союзу.

«Відповідно до принципу верховенства права ЄС взаємозв'язок між положеннями Договору (йдеться про Договір про Європейський Союз) і прямо застосовуваними нормами інститутів Співтовариства, з однієї сторони, і положеннями національного права держав-членів Співтовариства - з другої, є таким, що ці положення і акти своїм на­бранням чинності не тільки автоматично роблять незастосовуваним будь-яке положення національного права, що їм суперечить, а також -оскільки вони є невід'ємною частиною правопорядку держав-членів і володіють верховенством на території кожної держави-члена - членів Співтовариства - роблять неможливим прийняття національних зако­нодавчих актів в тій мірі, в якій вони несумісні з положеннями права Співтовариства.

З викладеного випливає, що кожний національний суд, діючи в рамках своєї юрисдикції, зобов'язаний застосовувати право Спів­товариства в повному об'ємі і захищати права, якими воно наділяє фізичних осіб, відмовляючи в застосуванні будь-якого положення, як існуючого, так і майбутнього національного законодавства, яке може суперечити нормі права Співтовариства.

Зміст принципу верховенства права ЄС полягає не тільки в забо­роні застосування державою-членом, її органами національних норм права, які суперечать праву ЄС, але й в існуванні імперативного зо­бов'язання у держав-членів щодо прийняття власних нормативних актів спрямованих на виконання положень установчих договорів, а в зв'язку з цим - забезпечення ефективності дії права ЄС.

Принцип законності як невід'ємний елемент функціонування право­вої держави, отримав закріплення в ст. 6 Договору про Європейський Союз: «Союз заснований на принципах свободи, демократії, поваги прав людини і основних свобод, а також верховенства права - прин­ципах, загальних для держав-членів. Меті забезпечення принципу законності слугує і ст. 253 Договору про ЄС: «регламенти, рішення і директиви, прийняті спільно Європейським парламентом і Радою, а відповідно і зазначені акти, які прийняті Радою або Комісією, повинні бути мотивовані».

Стосовно принципу прямої дії права ЄС, то пряме застосування права ЄС означає згідно п.14 рішення Суду ЄС по справі № 106/77 Фінінсова адміністрація Італії проти компанії «Сімменталь СПА», від 09.03.1978р., що норми права Співтовариства повинні застосовуватися в повному об'ємі і однаково в усіх державах-членах з дати набрання ними чинності і до тих пір, поки вони залишаються чинними. Ці норми є безпосереднім джерелом прав і обов'язків для усіх, на кого вони поширюються, чи то держави-члени Співтовариства, чи то при­ватні особи, які є сторонами правовідносин, що регулюються правом Співтовариства.

Набрання чинності правовими актами Співтовариства не обумов­люється необхідністю їх ратифікації чи необхідністю застосування інших процедур державами-членами.

Національний суд, покликаний в рамках своєї юрисдикції засто­совувати положення законодавства Співтовариства, зобов'язаний по­вністю слідувати цим положенням, відмовляючись в разі необхідності від застосування будь-якого положення національного законодавства, яке йому суперечить, навіть якщо воно було прийнято пізніше. В Суду ЄС немає необхідності вимагати чи чекати попереднього анулювання таких положень законодавчими чи іншими конституційними заходами держав-членів.

Важливе місце в системів принципів права ЄС займає і принцип поваги прав людини та основних свобод. Союз поважає права люди­ни, як вони гарантовані Європейською конвенцію про захист прав людини та основних свобод, підписаною 4 листопада 1950 р. в Римі, і як вони випливають із загальних конституційних традицій держав-членів, в якості загальних принципів права Співтовариств. Саме Суд Європейських співтовариств вперше у своєму рішенні сформулював

положення про те, що особисті права і свободи, у тому вигляді, в якому вони закріплені в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод, утворюють осовоположний принцип права ЄС.

Упорядники Договору про Конституцію для Європи підкреслили, що Союз прагне приєднання до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. (ч.2 ст. 7 Договору).

У Преамбулі до Договору про Конституцію для Європи наголошу­ється, що Союз базується на «неподільних і універсальних цінностях людської гідності, свободи, рівності і солідарності». Союз ґрунтуєть­ся на таких цінностях як верховенство права, рівність, повага прав людини (ст. 2). Союз визнає права, свободи та принципи, визначені Хартією основних прав, що складають частину II Конституції (ст. 7 Договору).

З принципом поваги прав людини тісно пов'язаний і принцип пра­вової визначеності. Його зміст полягає в тому, що кожна особа вправі розраховувати на настання наслідків, передбачених правовою нормою. З зазначеного принципу випливють такі процесуальні принципи як: неможливість притягнення особи до відповідальності і призначення покарання двічі за одне і теж діяння, застосування закону, який діяв на момент вчинення діяння, неможливість застосування нормативного акта, зміст якого не було офіційно доведено до відома фізичних чи юридичних осіб.

У справі 11/70 Internationale Handelgesellschaft GmbH v. Einfuhr-und Vorratsstelle fur Getreide und Futtermittel (1970) ECR 1125. Суд Європейських Співтовариств наголосив на тому, що «неухильне до­тримання фундаментальних прав людини становить невід'ємну час­тину загальних принципів, які захищаються правом Європейських співтовариств.»

Принцип інтеграції норм права Європейського Союзу в національні правові системи держав-членів Європейського Союзу врегульований у рішенні по справі 28/67 Firma Molkerei-Zentrale Westfalen/Lippe GmBH v. Hauptzollampt Paderbom, в якому Суд ЄС відзначив, що положення права Співтовариств проникають у внутрішній національний право­порядок без необхідності прийняття будь-яких мір національного характеру.

Як зазначено в доданій до Маастрихтського договору Декларації про застосування правових актів Співтовариства, принцип інтеграції

полягає в тому, «щоб заходи, що приймаються різними державами-членами, забезпечували застосування законодавства Співтовариства з тією ж ефективністю і суворістю, з якою застосовуються їх націо­нальні закони».

Якою б досконалою не була та чи інша система права, її ефективність значною мірою обумовлюється наявністю надійних засобів її захисту. Ефективне функціонування права ЄС повною мірою забезпечується су­довою системою ЄС, яку утворюють Суд Європейських співтовариств, Суд першої інстанції, національні суди держав-членів. Так, в одному з рішень Суду ЄС йдеться про те, що будь-яке положення національної правової системи, будь-яка законодавча, адміністративна чи судова практика, які можуть зашкодити ефективності права Співтовариства шляхом позбавлення національного суду, який володіє юрисдикцією застосовувати таке право, повноважень вчиняти все необхідне на мо­мент його застосування для усунення національних законодавчих по­ложень, здатний зашкодити застосуванню норм права Співтовариства в повному об'ємі і силі, є несумісними з вимогами, які утворюють зміст права Співтовариств. Згідно принципу юридичної захищеності права ЄС, національні судові органи зобов'язані забезпечити застосування права ЄС і захист прав, наданих фізичним особам.

Активним захисником, гарантом дотримання норм права Європей­ського Союзу виступає Комісія ЄС, як орган уповноважений пред­ставляти ЄС. Будь-який позов, що подається проти Співтовариства у випадку вчинення правопорушення будь-яким з інститутів, повинен бути поданий саме проти Комісії, незалежно від того, дії або безді­яльність якого саме інституту спричинили делікт.

Договір про ЄС містить чітку заборону дискримінації фізичних чи юридичних осіб внаслідок їх громадянства чи реєстрації. Згідно ст. 7 Договору про ЄС в рамках застосування Договору і без шкоди для деяких спеціальних положень, які він передбачає, забороняється будь-яка дискримінація внаслідок національної приналежності. Згідно з частиною 2 ст. З Договору про ЄС, «уся діяльність Співтоварства має на меті заборону нерівності і сприяти рівноправності між чоловіками та жінками.

Правовою підставою позадоговірної відповідальності Співтовари­ства за шкоду, завдану його інститутами або його службовцями під час виконання своїх обов'язків є ст. 215 Договру про ЄС. Як зазначено в

п. 29 рішення у справі № С-46/93 і С-48/93 (Brasserie du Pecheur SA v. Germany and R. v. Secretary of State for Transport, ex party Factortame (Factortame III) (1996) ECR 1-1029, принцип позадоговірної відпові­дальності за завдану шкоду притаманний багатьом правовим системам. Так, по справі С-6&9/90, Francovich and Bonifaci v. Italy (1991) ECR 1-5357, принцип відповідальності держави-члена за збитки та шкоду, завдану громадянам в результаті порушення права Співтовариства є невід'ємною частиною системи Договору, а отже і правової системи Співтовариства в цілому. Зазначене свідчить про те, що принципи права ЄС будучи його важливими джерелами містяться як в актах первинного права, так і в рішеннях Суду ЄС.

Принцип субсидіарності і пропорційності. Протокол про за­стосування принципів субсидіарності і пропорційності міститься у Додатку до Договору про Конституцію для Європи. Закріплений у п. 2 ст. 5 Договору про ЄС, принцип субсидіарності передбачає на­явність відповідності застосованих засобів очікуваному результату. У сферах, що не належать до виключної компетенції Співтовариства, право Співтовариства буде застосовуватись згідно з принципом суб­сидіарності лише у тих випадках, якщо те чи інше питання не може бути ефективно вирішене державою-членом. У зв'язку з цим, воно буде ефективно вирішене у рамках Співтовариства.

Отже, праву Європейського Союзу як особливій правовій системі притаманні особливі джерела, форми і методи правотворчості (біль­ша частина правових норм носить характер «рамкового» формату), функціонування в якості джерел права рішень і висновків Суду ЄС. Суб'єктами права ЄС виступають крім держав-членів, фізичні та юри­дичні особи. Найбільш розвинутими є ті галузі права, які визначають основи економічного співробітництва між державами-членами.

Внаслідок триваючого процесу розширення ЄС, характерним є по­стійне збільшення обсягу законодавства ЄС та розширення предмета регулювання.

Право ЄС являє собою новий правопорядок, інтегрований з наці­ональним порядком держав-членів, в якому обмежуються суверенні права держав-членів ЄС в певних сферах, повноправними суб'єктами якого, крім держав-членів, є індивіди.

Запитання та завдання:

1. Назвіть види джерел права Європейського Союзу.

2. У чому полягає зміст принципу субсидіарності права Європей ського Союзу?

3. Яке значення установчих договорів Європейського Союзу в сис темі джерел права ЄС?

4. Яка структура права Європейського Союзу?

5. Які риси притаманні праву ЄС як правовій системі sui generis?

6. Які форми захисту права ЄС?

7. Які тенденції розвитку права ЄС в умовах його розширення?

Поиск по сайту: