Міжнародно-правова база політики прав людини в Європі

Права людини є одним з найважливіших інститутів права будь-якої сучасної держави. Права людини є правами індивідуальними, які як беззастережні права або норми знайшли своє місце у народних консти­туціях і в договорах міжнародного права. Охоплюють вони права, які стосуються особистої та політичної свободи, а також основні суспільні та економічні права. Після Другої світової війни були створені системи охорони прав людини з різною силою обов'язку дотримання. Активна політика у сфері прав людини є одним з головних завдань держави, особливо в традиції європейсько-атлантичного конституціоналізму. Держави, які є членами Організації Об'єднаних Націй, задекларува­ли 1945 р. свою мету - «вшанування прав людини та підтримання і зміцнення основних свобод усіх, без огляду на расу, стать, мову чи релігійне визнання» (Карта Об'єднаних Народів, ст. 1, п.З). Ухвалена 1948 р. Загальна декларація прав людини і зобов'язуючі від 1976 р. Міжнародні пакти, що стосуються економічних, суспільних і культур­них прав, а також громадянських і політичних прав, є основою роботи комісії з Прав людини Організації Об'єднаних Націй (1946 p.).

Становлення принципу загальної поваги до прав людини і основних свобод усіх як одного з міжнародно-правових принципів відбувалося в повоєнний період і безпосередньо пов'язане із прийняттям Статуту ООН, хоча саме поняття прав людини з'явилося у політико-правовій термінології ще наприкінці XVIII ст. і пов'язане з епохою буржуазних революцій.

У преамбулі Статуту члени ООН підтвердили «віру в основні права людини... і рівноправність чоловіків та жінок». Важливе значення має ст. 55, згідно з якою «Організація Об'єднаних Націй сприяє:

а) підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення в умовах економічного і соціального прогресу і розвитку;

б) загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх».

Ст. 56 передбачає, що «всі члени Організації зобов'язуються при­ймати спільні та самостійні дії у співробітництві із Організацією для досягнення цілей, вказаних у ст. 55».

Неважко зауважити, що зобов'язання держав визначені тут у досить загальній формі, тому з моменту прийняття Статуту і до тепер держави намагаються конкретизувати нормативний зміст принципу загальної поваги прав людини. Найбільш універсально та повно зроблено це у Загальній декларації прав людини 1948 р. і двох пактах, прийнятих 1966 р.: Міжнародному пакті про громадські та політичні права і Між­народному паті про економічні, соціальні та культурні права.

Аналіз численних міжнародних документів з прав людини показує, що у сучасному міжнародному праві існує універсальна норма, згідно з якою держави зобов'язані поважати і дотримуватися прав людини і основних свобод для всіх, без огляду на расу, стать, мову та релігійну приналежність. Це зобов'язання має загальний характер і означає, що права і свободи людини підлягають дотриманню у всіх державах та діють по відношенню до всіх осіб без будь-якої дискримінації. При цьому метою міжнародного співробітництва у цій галузі є не уніфіка­ція національних законодавств, а розробка стандартів (моделей), які служать для держав своєрідною точкою відліку для випрацювання власного національного законодавства.

Отже, безпосередня регламентація та захист прав і свобод людини є внутрішньою справою кожної держави. Міжнародні норми у галузі прав людини переважно не можуть бути застосовані безпосередньо

на території держави і вимагають від держави певних кроків по їх імплементації. Положення, наприклад, пактів про права людини прямо вимагають від держави прийняття заходів, в тому числі законодавчих, по забезпеченню індивідам прав, передбачених пактами.

Як правило, міжнародні документи не визначають, яким чином дер­жава буде виконувати взяті на себе зобов'язання. Водночас, стандарти поведінки, які містяться в міжнародних документах, певною мірою об­межують свободу поведінки держав у сфері національного законодавства. Більше того, аналіз розвитку нормативного змісту принципу загальної поваги прав людини показує, що індивід поступово стає безпосереднім суб'єктом міжнародного права. Ідеться передусім про грубі і масові по­рушення прав людини, коли внутрішньополітична ситуація, яка склалася у певній державі, дає підстави твердити про «систематичні, перевірені, грубі порушення прав людини і основних свобод» (резолюція ЕКОСОС 1503 від 27 травня 1970 p.); такі явища, як геноцид, апартеїд, расова дис­кримінація тощо, кваліфіковані міжнародним співтовариством як між­народні злочини і тому не можуть розглядатися як справи, що стосуються внутрішніх компетенцій держави.

Сучасне міжнародне право заохочує індивіда активніше брати участь у боротьбі за дотримання міжнародних стандартів у сфері прав людини. Наприклад, Заключний документ Віденської зустрічі держав-членів ОБСЄ рекомендує державам «поважати право своїх громадян самостійно чи спільно з іншими вносити активний вклад у розвиток та захист прав людини і основних свобод»; передбачає «право осіб спо­стерігати за здійсненням та сприяти виконанню положень документів ОБСЄ та приєднуватись до інших з цією метою».

Документ Копенгагенської ради ОБСЄ зобов'язує державу «за­безпечувати окремим особам» право на асоціацію, включно з правом створювати, приєднуватись і ефективно брати участь у діяльності неурядових організацій, які намагаються підтримувати та захищати права людини й основні свободи, включаючи профспілки і групи спо­стереження за дотриманням прав людини».

Європейська конвенція прав людини. У межах Ради Європи дер­жави Західної Європи виступили з ініціативою утворення на основі Європейської конвенції з охорони прав людини і основних свобод наддержавної системи охорони прав людини. На відміну від скодифі-кованих прав Конвенції, права, визначені 1965 р. в Суспільній карті

Ради Європи, не підлягають оскарженню. Перших вісімнадцять статей Конвенції гарантують найважливіші права людини й основні свободи, наприклад, право на життя, заборону тортур і нелюдського ставлен­ня, правосуддя. В додаткових протоколах ці статті були розширені та конкретизовані. Конвенція передбачає наступні засоби охорони та контролю гарантованих прав:

а) індивідуальна скарга з метою перевірки порушень, вчинених державою;

б) скарга держави;

в) заклик Генерального Секретаря Ради Європи до держав-учасниць Конвенції дати пояснення, яким чином їх внутрішнє право гарантує результативне застосування положень Конвенції.

Скарги надходять до Європейської комісії з прав людини, яка скла­дається з представників держав-учасниць Конвенції. Комісія складає рапорт, який для прийняття рішення, надсилається до Ради Міністрів або Європейського трибуналу з прав людини у Страсбурзі, якщо держава, на яку подана скарга, підлягає його юрисдикції. Рішення є обов'язковим для всіх держав, які підписали додатковий протокол про визнання рішень Ради Міністрів або Трибуналу.

Усі члени Європейського Союзу є учасниками Конвенції і тому повинні дотримуватись її положень. Окрім того, деякі з них при­єдналися до міжнародних конвенцій, наприклад, Конвенції ООН. У переговорах на тему громадянства Європейського Союзу і конституції ЄЄ систематично порушується питання прийняття каталогу основних прав, включно з правами суспільними (у сфері суспільної політики); розглядається також питання приєднання Європейського Союзу до Конвенції. У преамбулі Угоди про ЄС, яка була наново сформульована після Амстердама, держави-члени підтверджують свою підтримку за­сад свободи, демократії, вшанування прав людини і основних свобод та правосуддя, включно із Європейською суспільною та союзною картою основних соціальних прав, ЄС дотримується основних прав у дусі Конвенції і згідно ст. F Угоди про Європейський Союз підтри­мує їх засобами, необхідними для досягнення цілей Конвенції. Після ратифікації Амстердамської угоди, згідно з новою ст. F1 Угоди про Європейський Союз, ЄС матиме можливість припинити права член­ства держави, яка належить до ЄС, якщо ця держава систематично і глибоко порушує прийняте положення. Спільна зовнішня політика і

політика безпеки Євросоюзу (ст. J1, положення 2 Угоди про ЄС) також повинна сприяти розвитку і дотриманню цих положень. Ще однією засадою політики прав людини ЄС є передусім Спільна декларація Європейського Парламенту (ЄП), Ради Європейського Союзу (РЄС) і Європейської Комісії з дотримання прав людини і основних свобод (1977 p.), а також Спільна декларація проти расизму і національної ворожнечі (1986 p.). Європейський трибунал керується у прийнятті своїх рішень критеріями, згідно з якими має намір гарантувати охорону прав людини на рівні Європейського Союзу.

Однак найважливішою наддержавною правовою інституцією, яка служить забезпеченню прав людини в Європі, залишається вже зга­дана конвенція Ради Європи. Доповнюючи її, Європейська рамкова конвенція з питань охорони національних меншин набула чинності у листопаді 1997 р. Окрім того, все більшого значення для політики прав людини у цілій Європі набувають також норми та інструменти процесу захисту прав людини (ОБСЄ). У 1989 р. у Відні країни ОБСЄ (тоді ця організація ще називалася КБСЄ) встановили триступеневий механізм перевірки договорів ОБСЄ, пов'язаних із правами людини. Цей механізм охоплює обов'язок інформування, білатеральні зустрічі з метою з'ясування та розв'язання проблем, а також право держав-членів на представлення проблем, пов'язаних з правами людини на конференціях ОБСЄ. В центрі уваги перебуваються інформативність і прозорість, які, однак, у внутрішньодержавних конфліктах є засобами малоефективними.

Поиск по сайту: