ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕКОЛОГІЇ

Стосовно цього питання існує такий розмай думок, що навіть оглянути його в межах однієї праці практично неможливо. Розбіжності в оцінці головного предмета вивчення екології свідчать, з одного боку, про незавершеність процесу формування основних понять в екології, а, з іншого – про нерозуміння специфіки цієї науки. Більшості безплідних дискусій щодо визначення екології як науки можна уникнути, визнавши головним її об’єктом екосистеми різного рівня. Жодна інша наука не вивчає екосистеми як цілісні біокосні утвори, де живі й неживі компоненти утворюють структурно-функційну систему, єдність якої забезпечується певним типом колообігу речовин із використанням зовнішнього джерела енергії, що призводить до створення певної інформаційної структури. Слід відзначити, що окремі питання, які стосуються екосистем, розглядаються багатьма науками. Але в усіх цих випадках вивчаються саме окремі структурні блоки екосистем, а не взаємозв’язки між ними, що й унеможливлює цілісне їх вивчення.

Термін “екологія” (від грецького “ойкос” – будинок, житло, помешкання) запропонував у 1866 р. відомий німецький дослідник Ернст Геккель у праці “Загальна морфологія організмів”. Екологією він називав “загальну науку про стосунки організмів з навколишнім середовищем”. Згідно запропонованої Геккелем ієрархічної класифікації біологічних наук, екологія входила до складу фізіології і навіть іменувалася “фізіологією взаємовідносин”. Варто нагадати, що сам термін “фізіологія” за часів Геккеля сприймалася дещо інакше, ніж зараз: під “фізіологією” розуміли перш за все вивчення динамічних характеристик організму і взагалі його життєдіяльності в найбільш загальному розумінні слова.

Праці Гіппократа, Аристотеля й інших древньогрецьких філософів містять відомості екологічного характеру. Ще на початку 18 століття Антон Ван Левенгук був піонером у вивченні трофічних ланцюгів і регуляції чисельності організмів, а праці англійського ботаніка Ричарда Бредлі свідчать, що їх автор мав чітке уявлення про біологічну продуктивність.

Як самостійна наука екологія виникла на початку 20-го століття, проте її назва “екологія” увійшла до загального лексикону лише в останні десятиліття.

Рух, який можна назвати “загальна стурбованість проблемами довкілля” зненацька розгорнувся з 1968 по 1970 рр. Усі раптом зацікавилися забрудненням середовища.

До 1970 року екологія сприймалася, головним чином, як один із підрозділів біології. З цього часу екологія часто трактується як інтегрована, міждисциплінарна наука.

Останніми роками говорять вже про екологію слова, екологію думки, екологію будь-чого. Таким чином межі науки виявилися розмитими, а предмет розширився до практично повної невизначеності.

Якщо головним предметом екології визнати екосистему, а відтак екологічним вважати будь-яке дослідження, що має з’ясувати роль того чи іншого об’єкта або явища в екосистемі, то відразу припиняються безплідні дискусії про місце екології у системі наук. В усіх інших випадках межі екології лишаються невизначеними, а сама наука сприймається як щось комплексне, міждисциплінарне, тобто може тлумачитися будь-як.

У зв’язку з визначенням головного об’єкту екології зникає і проблема належності її до біологічних наук. Біологія вивчає живу форму руху матерії. Конкретні біологічні дисципліни значну увагу приділяють вивченню взаємозв’язків організмів із навколишнім середовищем. Але в усіх випадках абіотичні компоненти вони розглядають як зовнішні чинники щодо конкретного організму, популяції чи угруповання. Тобто предметом біологічних дисциплін залишається лише жива форма руху матерії. В екології, на відміну від біології, неживі компоненти екосистеми розглядаються як складові системи, тобто вони входять «повноправними» елементами до головного об’єкта екології. Саме тут проходить межа між біологічними й екологічними науками. Саме нерозуміння цього нюансу і породжує безліч дискусій як про предмет екології, так і про її місце в системі наук. А водорозділ між екологією і біологією досить тендітний: як тільки абіотичні компоненти ми включаємо до складу об’єкту, тобто переносимо з розряду “зовнішнє середовище” до розряду “склад системи”, тобто вони стають “повноправними” елементами системи, так відразу екологія виокремлюється з біологічних наук в самостійну.

Таким чином, екологія вивчає структурно-функціональну організацію різноманітних екосистем та процеси, що в них відбуваються з метою прогнозування подальших змін та оптимізації взаємин людини з Природою, що можливо лише на терені гармонізації всіх форм діяльності людини, і є надійною запорукою стабільного розвитку суспільства. І лише за умови усвідомлення себе частиною цього дивовижного розмаїття, а не на засадах постійного протипоставляння людини і природи, що призводить до безглуздих і водночас украй небезпечних спроб “підкорення” природи, наслідком чого є глобальне спотворення колись чарівних осередків життя, а зараз спустошених та занедбаних територій і акваторій, можливе виживання людини як виду.

І ще варто нагадати, що екологію не слід плутати з інвайроментологією (від англійського invironment) – наукою про середовище. Це дійсно, на даному етапі розвитку природничих наук, комплексна наука, що включає всі дисципліни, які торкаються окремих проблем довкілля. Екологія також вирішує багато проблем інвайроментології. Але сюди належать і такі науки, як гідрологія, гідрохімія, геоморфологія, кліматологія, ландшафтознавство тощо.

Визнання екосистеми центральним об’єктом екології вимагає застосування системного підходу і загальної теорії систем як головної методологічної основи вивчення екологічних процесів і явищ.

Часто екологію розуміють як науку про охорону довкілля чи природи. Це також не відповідає дійсності. Звичайно, для розробки заходів щодо охорони певних видів необхідно мати достатньо інформації про їхнє місце і роль у конкретній екосистемі, визначити ємність середовища та лімітуючі їхню чисельність фактори тощо.

Для вжиття заходів щодо зниження рівня забруднення середовища необхідна інформація, які саме забруднення викликають найістотніші негативні зміни в екосистемі, які шляхи їх циркуляції в екосистемі, де і в якій кількості вони накопичуються тощо. З іншого боку необхідна інформація про максимально припустимий рівень даного токсиканта (чи іншого забруднення) в екосистемі, який не викликає ніяких достовірних змін у структурно-функціональній організації екосистем і не має токсичного ефекту (з урахуванням дії інших факторів, явищ синергізму, кумуляції тощо).

Таким чином екологія є науковою основою всієї природоохоронної роботи, а також невід’ємною складовою екологічного менеджменту, екологічного прогнозування, оптимізації тих чи інших форм господарської чи іншої діяльності людини.

Щоб уникнути багатьох безплідних дискусійних питань (з проблем, які давно вже вирішені загальною теорією систем і ретельно розроблені в рамках системного підходу) та зрозуміти конкретні екологічні закономірності через призму загального прояву притаманних будь-яким системам властивостей, спочатку варто розглянути основні поняття системного підходу.

Поиск по сайту: