Державний рівень організації господарської діяльності та керівництво нею

Хоча всі рівні організації господарської діяльності є необхід­ними, проте останній - державний - має особливе значення, зумов­лене роллю держави в суспільному житті.

Як відомо, однією з основних функцій держави є організація життя в суспільстві з метою забезпечення умов для нормальної його життєдіяльності. Це стосується й сфери господарювання -економічної основи державного суверенітету, надзвичайно склад­ної системи, що вимагає комплексного регулювання з врахуванням

інтересів різних категорій осіб: суб'єктів господарювання, їх об'єд­нань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад, держави, а також міжнародної спільноти (міжнародних організа­цій, до складу яких входить чи має намір увійти Україна). Комп­лексне та збалансоване врахування всіх цих інтересів спроможна забезпечити лише держава, використовуючи відповідні важелі.

Заінтересованість держави в чіткій організації господарського життя зумовлена також наявністю в неї на праві власності значного масиву майна (насамперед, засобів виробництва), що відповідно вимагає від держави як власника забезпечення управління держав­ним сектором економіки. Тому ГК України закріплює положення щодо державної економічної політики та її основних напрямів.

Державна економічна політика - це закріплені у відповідних економіко-правових документах (прогнозах, програмах, законодав­чих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комп­лексне вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і соціальної спрямованості економіки, що ґрунтується на оптимальному узгодженні інтересів суб'єктів господарювання, споживачів, суспільства в цілому та його різних верств. При цьому держава застосовує економічну стра­тегію й економічну тактику.

Економічна стратегія — обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Еконо­мічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 9 ГК України).

Економічна тактика - сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в по­точному періоді розвитку народного господарства (ч. З ст. 9 ГК України).

У ст. 10 ГК закріплені основні напрями економічної політики держави:

структурно-галузева політика: спрямована на здійснення дер­жавою прогресивних змін у структурі народного господарства,

удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продук­ції та зростання рівня життя населення; складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політи­ки, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика: спрямована на створення суб'єктам гос­подарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети струк­турно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відпо­відального використання цих коштів та здійснення контролю за ним (регулюється ГК та законами України: від 18.09.1991 р. «Про інвес­тиційну діяльність», від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»);

амортизаційна політика: спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забез­печення процесу простого відтворення основних виробничих і не­виробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологіч-ній основі (регулюється Законом України від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств»: ст. 8 «Амортизація», ст. 9 «Амортизація витрат, пов'язаних з видобутком корисних копалин»);

політика інституційних перетворень: спрямована на форму­вання раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, за­безпечення на власній основі розвитку різних форм власності і гос­подарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами гос­подарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економіч­них структур (основні акти законодавства, що регулюють пов'язані з приватизацією відносини: Закон України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» (в редакції Закону від 19.02.1997 р.) та від 18.05.2000 р. «Про Державну програму приватизації»);

цінова політика: спрямована на регулювання державою відно­син обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалент­ності в процесі реалізації національного продукту, дотримання не­обхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздріб­них цін (основні положення з цих питань містяться в гл. 21 ГК України та Законі від 03.12.1990 р. «Про ціни і ціноутворення»);

U7S 17

антимонопольно-конкурентна політика: спрямована на ство­рення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущен­ня проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієн­тованої економіки (конкретизується в гл. З ГК України, Законі України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції», Законі від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуре­нції», трьох законах від 22.12.1998 р. щодо захисту вітчизняного товаровиробника: «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»);

бюджетна політика: спрямована на оптимізацію та раціоналі­зацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та за­безпечення соціальної справедливості при перерозподілі національ­ного доходу (основні засади визначаються Бюджетним кодексом України);

податкова політика: спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарю­вання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх дохо­дів (закони України: від 25.06.1991 р. «Про систему оподаткування»; від 22.05.1997 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» та ін.);

грошово-кредитна політика: спрямована на забезпечення народ­ного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, до­сягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і роз­витку економіки (закони України: 07.12.2000 р. «Про банки і бан­ківську діяльність», від 18.06.1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу», від 15.03.2001 р. «Про інститути спільного інвестування (па­йові та корпоративні інвестиційні фонди)», від 12.07.2001 р. «Про фі­нансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»);

валютна політика: спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют,

стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефек­тивне використання (Закон України від 23.09.2003 р. «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», Декрет KM України від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»);

зовнішньоекономічна політика: спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'­єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизня­ного товаровиробника (закони України: від 16.04.1991 р. «Про зов­нішньоекономічну діяльність», від 19.03.1996 р. «Про режим іно­земного інвестування», від 22.12.1998 р. «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», від 22.12.1998 р. «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту», від 22.12.1998 р. «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» та ін.

Також у сфері господарювання держава здійснює екологічну політику (забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов жит­тєдіяльності населення, що регулюється системою екологічного законодавства), та соціальну політику (щодо захисту прав спожи­вачів, найманих працівників, працездатного безробітного населен­ня, непрацездатних громадян тощо). Перший напрям регулюється екологічним та земельним законодавством, другий - системою тру­дового законодавства та законодавства про соціальне забезпечення.

Здійснюючи економічну політику, держава застосовує різні правові форми і засоби.

Правові форми державного керівництва економікою - це врегульовані правом, відмінні за конкретними цілями і способом здійснення види діяльності держави (уповноважених державних органів, а також органів місцевого самоврядування - щодо деле­гованих державою повноважень) у сфері економіки. Розрізняють такі основні правові форми: нормативне регулювання, планування, управління, контроль.

Нормативне регулювання (як правова форма державного ке­рівництва економікою) означає встановлення компетентними ор­ганами держави правил здійснення господарської діяльності. Про­відна роль у цьому належить Верховній Раді України, яка відповід­но до Конституції (статті 92) регулює відносини власності, правові засади підприємництва, конкуренції, здійснює антимонопольне регулювання, в т. ч. визначаючи у формі кодексів (Господарського, Цивільного, Господарського процесуального та ін.), законів:

• правовий статус суб'єктів господарювання;

• правовий режим їх майна;

• порядок укладання господарських договорів і виконання гос­
подарських операцій;

• порядок розгляду господарських спорів;

• механізм захисту прав та законних інтересів учасників гос­
подарського життя.

Господарський кодекс (статті 12-17) визначає основні засоби державного регулювання господарської діяльності: державне за­мовлення і державне завдання; ліцензування, патентування та кво­тування; сертифікацію та стандартизацію; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання податкових, інвес­тиційних та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій).

Закон України від 11.09.2003 р. «Про засади державної регуля­торної політики у сфері господарської діяльності» визначає основ­ні принципи такої політики, в т. ч. збалансоване врахування інте­ресів різних категорій учасників господарських відносин - суб'єк­тів господарювання, громадян, держави (ст. 4), зміст державної регуляторної політики та напрями її забезпечення (статті 5-14), повноваження органів державної влади (в т. ч. спеціально уповно­важених) та місцевого самоврядування щодо здійснення державної регуляторної політики у сфері господарювання (статті 15-40).

Прогнозування та планування (як правова форма державного керівництва економікою) — це визначення за допомогою правових засобів основних напрямів і конкретних результатів діяльності країни, регіонів, галузей народного господарства, окремих суб'єк­тів господарювання. Ця форма державного керівництва економі­кою регулюється Господарським кодексом (ст. 11 «Планування та прогнозування економічного та соціального розвитку») та Законом України від 23.03.2000 р. «Про державне прогнозування та розроб­лення програм економічного та соціального розвитку України».

Відповідно до ст. 1 цього Закону, державним прогнозуванням економічного і соціального розвитку визнається науково обгрун­товане передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і со­ціального розвитку є засобом обгрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої

та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Програмування економічного і соціального розвитку України — це визначення за допомогою правових засобів (у формі правового документа) цілей та пріоритетів економічного і соціального розвит­ку, засобів та шляхів їх досягнення, формування взаємоузгодженої та комплексної системи заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефектив­не розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, до­сягнення стабільного економічного зростання, а також характерис­тика очікуваних результатів в економіці та соціальній сфері.

Розрізняють директивне та індикативне планування. Перше є обов'язковим для всіх тих суб'єктів господарювання, котрим воно адресоване, і за сучасних умов застосовується переважно в держав­ному секторі економіки; друге (індикативне) має рекомендаційний характер, передбачає заходи заохочення для виконавців плану і в такий спосіб орієнтує їх на бажану для держави та суспільства поведінку у сфері господарювання.

Управління (як правова форма державного керівництва еконо­мікою) - означає прийняття компетентним органом юридично зна­чущих рішень для суб'єктів господарювання з оперативних питань господарського життя (здійснення державної реєстрації суб'єктів господарювання, окремих видів договорів та майна; видача ліцен­зій, патентів та інших дозволів; встановлення квот; затвердження стандартів та здійснення сертифікації продукції, робіт, послуг; встановлення лімітів на використання природних ресурсів тощо).

Контроль (як правова форма державного керівництва економі­кою) - це встановлення компетентними органами ступеня відповід­ності фактичних напрямів і результатів діяльності суб'єктів госпо­дарського життя встановленим державою правилам, нормам і нор­мативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб'єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в т. ч. застосування господарсь­ко-правових санкцій. Ця правова форма державного керівництва економікою регулюється Господарським кодексом: ст. 19 визначає основні засади державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, в т. ч. його напрями (сфери):

- збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей
суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю
бухгалтерського обліку та звітності;

- фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та по­
даткових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання

кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

- цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами госпо­
дарювання державних цін на продукцію і послуги;

- монополізму та конкуренції - з питань додержання антимоно­
польно-конкурентного законодавства;

- земельних відносин - за використанням і охороною земель;
водних відносин і лісового господарства - за використанням та
охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

- виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додер­
жанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, сані­
тарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і пра­
вил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення
господарської діяльності;

- споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

- зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної,
економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Ст. 19 ГК України встановлює також гарантії для суб'єктів госпо­дарювання при здійсненні державного контролю та нагляду з боку компетентних органів державної влади та їх посадових осіб, встанов­люючи умови здійснення інспектування та контролю: на підставі зако­ну; в межах компетенції зазначених органів та посадових осіб; неупе­редженість, об'єктивність, оперативність проведення інспектування (перевірок) з дотриманням прав та законних інтересів суб'єктів госпо­дарювання; інформування останніх про результати перевірок (інспек­тування); можливість оскарження суб'єктами господарювання дій та рішень державних органів контролю та нагляду та їх посадових осіб. Основні засади здійснення контролю (в т. ч. уповноважені на це органи) визначаються відповідними законами: від 04.12.1990 р. (в редакції Закону від 24.12.1993 р.) «Про державну податкову служ­бу», від 26.11.1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», від L26.01.1993 р., «Про контрольно-ревізійну службу в Україні», «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від 15.12.1993 p.), від 14.10.1994 р. «Про відповідальність підприємств, установ та органі­зацій за правопорушення у сфері містобудування», від 17.05.2001 р. «Про стандартизацію» та ін. Порядок проведення контролю (в т. ч. перевірок) регулюється підзаконними нормативно-правовими актами, в т. ч. відомчими -тих центральних органів державної влади, до сфери діяльності яких належить управління певною категорією суб'єктів господа­рювання та/або до складу компетенції якого входить контроль і

за дотриманням положень відповідної гілки (інституту) госпо­дарського чи іншого законодавства (наприклад: Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції: затв. розпорядженням АМК Ук­раїни від 25.12.2001 р. № 182-р; Правила проведення перевірок діяльності емітентів та саморегулівних організацій на ринку цін­них паперів: затв. рішення ДКЦПФР від 08.07.2003 р. № 302 та ін.).

Від форм державного керівництва економікою слід відрізняти методи державного керівництва економікою.

Методи державного керівництва економікою - це передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб'єктів гос­подарського життя з метою отримання необхідного для суспільства результату. Розрізняють адміністративні та економічні методи.

Адміністративні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається прямим наказом компетентного органу, що підлягає обов'язковому та однозначному виконанню суб'єктом господарювання. Ці методи мають як пози­тивні сторони (вони є швидкодіючими, тобто необхідний результат досягається через незначний проміжок часу), так і негативні (не враховуються належним чином економічні інтереси виконавців). Прикладом таких методів є: державна реєстрація суб'єктів госпо­дарської діяльності, деяких видів господарських договорів, ліцензу­вання, встановлення податкових ставок та інших платежів тощо).

Економічні методи - це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес виконавців. Останнє обумовлює надійність дії цих методів, що становить їх позитивну якість. Водночас економічні методи мають негативний бік - повільність дії: бажаний для суспільства результат настає через значний проміжок часу.

До економічних методів слід віднести:

• встановлення податкових пільг;

• державне кредитування суб'єктів господарювання;

• надання дотацій;

• застосування господарсько-правових санкцій за порушення
встановленого державою порядку у сфері господарювання.

У сучасних умовах господарювання держава в комплексі засто­совує економічні та адміністративні методи. При цьому доміну­вання тих чи інших методів залежить від стану економіки, надзви­чайних обставин (стихійне лихо, війна тощо), а також завдань, що стоять перед державою щодо вирішення тих чи інших питань суспільного життя.

3. Особливості управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки

В економіці України значна питома вага належить публічним секторам економіки - державному та комунальному. Функціону­вання цих секторів має на меті забезпечення публічних інтересів відповідних категорій - народу України, Української держави, територіальних громад. Відтак основні засади функціонування цих секторів та управління господарською діяльністю їх суб'єктів ви­значаються зазвичай у формі закону: ГК України (статті 22-24, 73-78, 167-172, 183, 191), законів: від 21.05.1997 р. «Про місцеве само­врядування в Україні», від 04.03.1992 р. (в ред. Закону від 19.02.1997 р.) «Про приватизацію державного майна», від 10.04.1992 р. (в ред. За­кону від 14.03.1995 р.) «Про оренду державного і комунального майна, від 22.12.1995 р. «Про поставки продукції для державних потреб», від 24.01.1997 р. «Про державний матеріальний резерв», від 03.03.1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та ко­мунальної власності», від 03.03.1999 р. «Про державне оборонне замовлення», від 06.04.2000 р. «Про перевезення небезпечних ван­тажів», декретів Кабінету Міністрів України: від 15.12.1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», від 31.12.1 992 р. «Про впорядкування діяльності суб'єктів під­приємницької діяльності, створених за участю державних під­приємств» та ін.

Управління господарською діяльністю в державному та кому­нальному секторах економіки, попри їх відмінність, має спільні риси, а саме:

• організаційно-управлінські повноваження здійснюються за
допомогою системи уповноважених органів (відповідно - держав­
них та комунальних);

• суб'єктами господарювання є організації (в т. ч. підприєм­
ства), що функціонують на базі відповідної форми власності (дер­
жавної чи комунальної), а також суб'єкти, у статутному фонді (майні)
яких частка відповідної власності (державної чи комунальної) за­
безпечує вплив відповідно - держави чи територіальної громади на
такого суб'єкта (змішані господарські — зазвичай акціонерні — това­
риства, за переважної участі держави чи територіальної громади);

• зазначені суб'єкти функціонують на базі майна, що закріп­
люється за ними на одному з основних правових титулів - праві
власності (державні, комунальні або змішані акціонерні товарист­
ва), праві господарського відання (державні та комунальні комер-

ційні підприємства), праві оперативного управління (казенні та некомерційні комунальні підприємства);

• можливість встановлення законом особливостей здійснення
конкурентно-антимонопольної політики у сфері державного та
комунального секторів економіки;

• можливість визначення законом особливостей застосування
процедури банкрутства до підприємств цих секторів.

Проте існують і певні відмінності між державним та комуна­льним секторами, зокрема, щодо: органів, які здійснюють орга­нізаційно-управлінські повноваження; компетенції останніх; по­рядку прийняття ними рішень; актів, в яких фіксуються такі рі­шення, та ін.

Тема 5. Господарські правовідносини

1. Поняття, ознаки та види господарських правовідносин.

2. Відмежування господарських відносин від інших видів правовідносин.

3. Методи правового регулювання господарських відносин.

1. Поняття, ознаки та види господарських правовідносин

Сфера господарювання є надзвичайно складною з огляду на різ­номанітність відносин, що виникають між її суб'єктами та іншими учасниками господарського життя. Відносини, що складаються при цьому, попри свою багатоманітність, є господарськими, оскіль­ки їм притаманні спільні специфічні ознаки:

• сфера - економіка (господарювання) різного рівня (держав­
ного, територіального, локального);

• зміст — безпосереднє здійснення господарської діяльності
(виготовлення продукції, виконання робіт, надання послуг) та/або
організація/керівництво такою діяльністю;

• особливий суб'єктний склад (обов'язковим учасником цих
відносин є суб'єкт господарювання - індивідуальний підприємець
або господарська організація; крім того, участь у цих відносинах
також беруть (можуть брати) споживачі, органи державної влади
та органи місцевого самоврядування, наділені господарською ком­
петенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які
виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійсню-

I

ють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (ч. 1 ст. 2 ГК України);

• поєднання майнових та організаційних елементів; так,
створення господарської організації вимагає: 1) сукупності орга­
нізаційних дій засновників у формі укладення засновницького
договору (якщо засновників двоє і більше), скликання та прове­
дення установчих зборів (у передбачених законом випадках),
здійснення державної реєстрації новостворюваної організації,
отримання необхідних ліцензій та інших дозволів; 2) наділення
новостворюваної організації необхідною для започаткування та
здійснення відповідної (окресленої установчими документами з
врахуванням вимог закону) господарської діяльності майновою
базою з визначенням правового титулу майна (право власності,
право господарського відання чи право оперативного управління,
а щодо відокремлених підрозділів - право господарського вико­
ристання із зазначенням конкретних майнових повноважень су­
б'єкта цього права);

• значний ступінь правового регулювання на рівні актів зако­
нодавства в поєднанні з локальним регулюванням, що зумовлено
суспільним значенням сфери господарювання, складністю госпо­
дарських та пов'язаних з ними зв'язків.

На підставі узагальнення вказаних ознак можна дати таке док-тринальне визначення:

Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання що­до безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації/керівництва такою діяльністю, характеризуються особ­ливим суб'єктним складом, а також поєднанням організаційних та майнових елементів.

У Господарському кодексі України знаходимо більш лаконічне визначення, оскільки йдеться про предмет правового регулювання цього кодексу. Згідно із ч. 1 ст. 1 ГК господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення гос­подарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері гос­подарювання.

Різноманітність господарських відносин зумовлює необхідність їх класифікації (поділу на види за різними критеріями) з різних міркувань: нормотворчості (врахування в процесі правового регу­лювання специфіки певних видів господарських відносин), з на­вчальною метою (вивчення характерних ознак певних видів гос-

подарських відносин та пов'язаних з цим особливостей їх право­вого регулювання), для наукових цілей (дослідження певних видів господарських відносин, віднайдення найбільш оптимальних шля­хів їх правового регулювання та подання відповідних рекоменда­цій законодавцеві та практичним працівникам).

Розрізняють доктринальну та легальну класифікації, що здійс­нюються за різними ознаками. Так, відповідно до ч. 4 ст. З ГК господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими.

Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі та організаційно-виробничі здійснюється за критерієм характеру пра­вовідносин. При цьому господарсько-виробничі відносини ч. 5 ст. З ГК визначаються як майнові та інші відносини, що виника­ють між суб'єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг), а організаційно-господарськими є відноси­ни, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. З ГК), в т. ч. щодо державної реєстрації суб'єктів господарювання, ліцензування їхньої діяльно­сті, контролю за дотриманням такими суб'єктами правил у сфері господарювання та ін.

Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських від­носин (ч. 7 ст. З ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії — всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, органами, між організацією в особі органів управ­ління та їх посадових осіб та її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами). Наука господарського права за цією ознакою розрізняє ще один вид господарських відносин - міжгос­подарські або зовнішньогосподарські (виникають між юридично самостійними суб'єктами господарювання).

За взаємним становищем сторін розрізняють такі види госпо­дарських відносин:

• горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні);

• вертикальні (одним із учасників правовідносин виступає орган
господарського керівництва, в т. ч. власник майна іншого учасника).

За галузями економіки і сферами управління, в яких вони виника­ють, виділяють господарські відносини в промисловості, в агропро­мисловому комплексі, в галузі транспорту, в капітальному будівни­цтві, у сфері приватизації державного та комунального майна, у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання тощо.

I

2. Відмежування господарських відносин від інших видів правовідносин

У сфері господарювання можуть виникати й інші відносини, що не мають усіх ознак господарських відносин, а відтак не регу­люються Господарським кодексом та нормами інших нормативно-правових актів господарського законодавства. До таких відносин ст. 4 ГК, зокрема, відносить:

• майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються
Цивільним кодексом України;

• земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо
використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та
об'єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря (регу­
лювання таких відносин здійснюється відповідними кодексами та
законами: земельні — Земельним кодексом від 25.10.2001 p., гірничі —
Кодексом «Про надра» від 27.07.1994 p., лісові - Лісовим кодексом
від 21.01.1994 p., водні- Водним кодексом від 06.06.1995 p., відноси­
ни щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу (за­
конами: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного
середовища», від 03.03.1993 р. «Про тваринний світ», від 09.04.1999 р.
«Про рослинний світ»), територій і об'єктів природно-заповідного
фонду - Законом від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд
України», атмосферного повітря - Законом від 16.10.1992 р. «Про
охорону атмосферного повітря»);

• трудові відносини - Кодексом законів про працю та іншими
актами трудового законодавства;

• фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання, що
виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів
усіх рівнів (їх регулювання здійснюється Бюджетним кодексом від
21.06.2001 р. та низкою законів і підзаконних нормативно-правових
актів);

• адміністративні та інші відносини управління за участю суб'­
єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого
самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарською компетен­
цією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських пов­
новажень щодо суб'єкта господарювання (регулювання таких від­
носин здійснюється Кодексом законів про адміністративні право­
порушення, низкою законів: «Про місцеве самоврядування в Україні»,
«Про міліцію» та ін.).;

Елементи господарських відносин мають місце (або можуть мати місце) в діяльності особистих селянських господарств: остан-

ні виробляють сільськогосподарську продукцію переважно для задоволення особистих потреб членів такого господарства (членів сім'ї), проте у разі реалізації надлишків такої продукції та надання послуг зеленого туризму селянське господарство виступає як су­б'єкт господарювання зі специфічним правовим статусом, що ви­значається спеціальним Законом - «Про особисте селянське госпо­дарство», від 15.05.2003 р.

Суміжними з господарюванням є народні промисли, яким також притаманні риси цієї діяльності - виробництво (зазвичай на професійних засадах) з метою реалізації за плату третім осо­бам предметів художніх промислів, хоча і з відмінними рисами: творчим характером такої діяльності; додатковою метою {збере­ження народних художніх промислів і спадкоємного розвитку традицій народного мистецтва у певній місцевості), особливіс­тю матеріальних благ, що виробляються при цьому, - художні вироби декоративно-вжиткового призначення. Особливість гос­подарської діяльності, пов'язаної з народними промислами, ви­значається Законом України від 21.06.2001 р. «Про народні ху­дожні промисли».

3. Методи правового регулювання господарських відносин

Подвійність природи господарських правовідносин (поєднання в них організаційних та майнових елементів) породжує численні методи правового регулювання, що є особливістю господарського права як галузі права.

Методи правового регулювання господарських відносин - це застосовувані законодавцем способи правового оформлення гос­подарських відносин відповідно до їхніх властивостей і цілей пра­вового регулювання, що відображають взаємне становище сторін, порядок прийняття ними юридично значущих рішень, характер юридичної відповідальності у випадку порушення і способи юри­дичного захисту прав та законних інтересів сторін.

Розрізняють чотири основних методи правового регулювання господарських відносин. До них належать:

Метод приписів, що передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва (власником майна) щодо підпорядкованого йому суб'єкта (рішення власника про створення підприємства чи його реорганізацію, ліквідацію;

видача ліцензії; розміщення державного замовлення на підприєм­ствах, що функціонують на базі державного майна, і підприємствах-монополістах). Застосування цього методу законодавцем відбува­ється у формі імперативних норм (щодо мінімального розміру ста­тутного фонду/капіталу окремих видів господарських товариств, комерційних банків, корпоративних інвестиційних фондів та ін.). джерел формування їх майна, обов'язковості певних фондів чи резервів (або навпаки - забороні їх створювати, як це передбачено ст. 12 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Метод владних приписів передбачає насамперед врахування публічних інтересів (якщо застосовується державою чи територіальною громадою в особі уповноважених органів) власника майна щодо створеного ним підприємства (у формі статуту, що визначає межі використання підприємством майна власника та обов'язки щодо власника).

Метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарю­вання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юри­дично значущі рішення, і обов'язок усіх інших суб'єктів не пере­шкоджати прийняттю та виконанню цих рішень (наприклад, ухва­лення загальними зборами акціонерного товариства рішення про напрями використання прибутку товариства за минулий фінансово-господарський рік).

Метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна із яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається на основі компромісу (укладення господарського договору).

Метод рекомендацій передбачає видання компетентними ор­ганами адресованих суб'єктам господарювання пропозицій (реко­мендацій) щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це - примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, у т. ч. відкритих акціонер­них товариств.

Деякі автори (насамперед, член-кореспондент Академії право­вих наук України Г. Л. Знаменський) вважають, що господарські відносини регулююються за допомогою одного комплексного ме­тоду, що інтегрує усі вищеназвані. Це - метод рівного підпоряд­кування усіх учасників господарських відносин суспільному гос­подарському порядку, що забезпечує оптимальне поєднання при­ватних та публічних інтересів та створює партнерські та добро­порядні відносини у сфері господарювання (Хозяйственное право:

ЗО

Учебник / Под ред. В. К. Мамутова.- К.: Юринком Интер, 2002.-С. 37). Подібна точка зору є спірною. Позиція її опонентів ґрунту­ється на тому, що держава в особі уповноважених органів має осо­бливий статус, зокрема визначає ті правила суспільного господар­ського порядку, яким згодом сама має підпорядковуватися нарівні з іншими учасниками господарського життя. Проте держава (в особі уповноважених органів) не лише встановлює, а й може змі­нювати ці правила, що свідчить про її особливе становище серед учасників господарських правовідносин - як організатора госпо­дарського життя в країні.

Тема 4. | Господарське законодавство

'. Конституційні засади правопорядку у сфері господарювання.

2. Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства.

3. Система господарського законодавства.

4. Господарсько-правові норми: поняття та види.

5. Питання вдосконалення господарського законодавства.

Поиск по сайту: