Пароль i вiдгук

Нас висаджують бiля iконної крамнички при монастирi. Образки святої Катерини та Неопалимої Купини недешевi, але грiє думка про те, що українськi грошi пiдуть на пiдтримку славетної православної обителi.

Наступна зупинка за кiлька хвилин — остання. Група неохоче вибирається з автобуса, нагадуючи якийсь мандрiвний цирк. Надворi зовсiм не тепло (ми на висотi близько 1500 метрiв), проймає вiтерець, тому хтось загорнувся у готельну ковдру, а хтось накрутив на голову придбану тут же арабську хустину. Доповнює екiпiровку згадана коробка iз «сухпаєм». Туристи ще схожi на пiнгвiнiв, що чалапають iз «Київськими» тортиками й лiхтариками в руках, тобто крильцях. Утiм, не всi. Є й «вiдверто» вiруючi люди, що рвуться у гори i не дуже зважають на кумедне товариство.

Невдовзi дiстаємося кафешки, що вiдiграє роль перевального пункту, i пiсля дозаправки гарячою кавою виходимо на старт. Бiля мурiв монастиря, якi в темрявi виглядають iще неприступнiшими, гiд до ранку передає нас iз рук у руки бедуїнському парубковi Алi.

У нашi соннi голови намагаються втовкмачити одне: запам’ятайте пароль i вiдгук, iнакше загубитеся серед натовпу туристiв. «Алла-дин!» — вигукує гiд (це пароль i назва групи). «Айва!» — хором, як у дитсадочку, вiдповiдаємо ми. Треба сказати, вожатий не дав нам рушити з мiсця, доки не домiгся дзвiнкого звучання.

Уздовж шляху майже до самої вершини стоять... нi, не мертвi з косами, а бедуїни зi своїми «кораблями пустелi». «Кораблi» дуже худi, тонконогi й ретельно декорованi. Конкуренцiя! Бедуїни закликають: «Верблюд! Верблюд! Камель!».

Iснують два основнi маршрути на вершину: один — довгий i вiдносно положистий, iнший — короткий i стрiмкий. Ми обираємо перший, вливаємось у караван туристiв i беремо непоганий темп. Рештки сну давно вiдлетiли — вiтерець занадто свiжий, а вiд швидкої ходи починає калатати серце. Специфiчний запах супроводжуватиме до самого верху — це сумiш глиняного пилу, який здiймають тисячi нiг i копит, та «викиди» верблюжого транспорту.

Excelsior, або «Все выше, и выше, и выше…»

Не минає й пiвгодини, як бiльшiсть групи розпорошується десь у темрявi позаду. В полi зору — лише двiйко знайомих, провiдник Алi та наш оператор Хiш’ям, який знiмає екскурсiю на вiдео (пiзнiше запропонують купити фiльм).

Мозок фiксує сюрреалiстичнiсть ситуацiї, але на рiвнi емоцiй — лише захват. Почуття загострилися, напевно, через темряву. Лiхтарикiв майже не вмикаємо: свiтять повний мiсяць i зiрки, повiтря прозоре. Силуети найближчих вершин чiтко окресленi. Видно також, чому стежина з обох бокiв обкладена великими каменюками — подекуди схил одразу ж обривається.

Через пiвтори години пiдйом крутiшає. Що вище пiдiймаємося, то бiльше зустрiчаємо тих, хто «здався» i пнеться на верблюда. Зi «скакунами», до речi, не так легко розминутися на вузьких дiлянках, але до того, що тебе постiйно обганяють височеннi тварюки, швидко звикаєш.

Зупинилися на хвильку, щоб вiдчути масштаб фантастичного видовища. Весь звивчастий серпантин дороги — суцiльний ланцюжок вогникiв, який розчиняється у темрявi десь далеко внизу. Бiля нас безперервно матерiалiзуються й знов зникають химерно вбранi пiшохiдцi та вершники.

На шляху є шiсть опорних пунктiв цивiлiзацiї — торговi точки з кока-колою та iншими товарами першої необхiдностi. Чомусь цi освiтленi халабуди виглядають чудернацько у горах, особливо здалеку. Зате за ними можна вирахувати, чи багато ще йти.

Уже добряче втомившись, нарештi дiстаємося так званих сходiв, найважчого вiдрiзка пiдйому. Верблюди стрибати з брили на брилу не можуть, тому всi без винятку туристи мусять долати сходи самотужки. Кмiтливi араби й тут пропонують свою допомогу — тепер як «буксири». Важкувато дається останнiй ривок — а хто казав, що буде легко? Наївно очiкувати, що на прощу шлях може бути легкий i необтяжливий. Спостерiгаю за польською бабцею, яка йде з останнiх сил, спираючись на цiпок... Справдi, не «вiбрами» (гiрськi черевики) важливi, а сила духу.

«В небi свiтанку всi барви...»

Пiдйом, що тривав близько трьох годин, позаду. Останнiй, шостий осередок цивiлiзацiї у виглядi кiлькох халабуд пропонує, крiм гарячих напоїв, ковдри й килими напрокат. I тi мають чималий попит! Змерзлi туристи розсаджуються на скелях, загорнувшись, хто у що змiг, i нагадуючи напиндючених горобцiв. Ми з Хiш’ямом беремо з них приклад, влаштувавшись на скелi за три кроки вiд стометрового урвища.

Ми на вершинi священної гори Мойсея (арабською — Джебель-Муса), 2285 метрiв над рiвнем моря. Три з половиною тисячолiття тому тут спiлкувався Господь iз пророком Мойсеєм. Читаємо у Старому Завiтi: «I промовив Господь до Мойсея: «Напиши собi слова, бо згiдно iз цими словами склав Я Завiт iз тобою та з Iзраїлем. I був вiн там з Господом сорок день i сорок ночей, хлiба не їв i води не пив; i написав на таблицях слова Завiту, Десять Заповiдей. I сталося, коли сходив Мойсей iз гори Синай, а обидвi таблицi свiдоцтва в Мойсеєвiй руцi при сходi його з гори, що Мойсей не знав, що лице його стало променiти, бо Бог говорив з ним». (Книга Виходу, 34:29).

Скiльки часу минуло вiдтодi... Змiнилося все, але не цi суворi гори, не людськi пристрастi й не Десять Заповiдей.

Усi довкола мерзнуть i нетерпляче чекають, коли ж настануть тi 05:50. Аж ось починається дiйство. Спочатку небо рожевiє, потiм свiтлiшає, а за кiлька хвилин розвиднюється. Люди тiшаться, бо нарештi перестали почуватися загубленими в темрявi. Та це ще не все. Лише тепер над нерiвним краєм гiрського хребта на сходi з’являється верхнiй краєчок червоного сонця... Всi завмерли — воно наче вагається... I ось свiтило, як м’ячик, вискакує з-за гiр. Йому щиро усмiхаються i радiють, мов тi звiрятка в казочцi Чуковського про вкрадене сонце. Поступово яскравi променi висвiтлюють грандiозну панораму Синаю: на 360 градусiв — лише гори, гори до самого обрiю...

Однак довго насолоджуватись краєвидами не вдається — час iти донизу. Вертаємося вже iншим шляхом — здається, саме його називають дорогою Мойсея i саме вона насправдi призначена для прощi. «Стежина» з 3700 гранiтних сходинок веде вiд монастиря ущелиною круто вгору, крiзь двi мурованi арки — нижнi «Ворота сповiдi» i «Ворота вiри». Там «правильний» паломник скине взуття, як колись Мойсей перед Богом, i босим подолає решту пiдйому. Ми ж дорогою Мойсея, навпаки, спускаємося, та й це дуже нелегко. Сходинки крутi, їх так багато... Пiд кiнець колiна тремтять вiд напруги. Але ось у долинi вже видно твердиню православ’я.

Поиск по сайту: