ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ – ОСНОВА КРАЇНОЗНАВЧИХ ЗНАНЬ

Політична карта світу (ПКС) – географічна карта земної кулі, на якій відображено територіально-політичний поділ світу. Складовими ПКС є політичні карти регіонів та політичні карти країн, останні уявляються у якості каркасу ПКС. Основні елементи змісту карти – кордони держав і залежних територій, столиці, великі міста. Іноді на політичній карті відображають шляхи сполучення, кордони автономних утворень у складі держав із федеральним устроєм, столиці та центри одиниць адміністративно-територіального устрою.

Політична карта формує геополітичний образ світу, що допомагає людині усвідомлювати особливості суспільного розвитку. Вона відображає процес політичної організації суспільства у геопросторі та являє собою глобальну геополітичну систему. Уявлення про основні компоненти політичної карти світу є необхідною складовою для розуміння специфіки історично сформованих туристичних регіонів і країн світу. Формування сучасної політичної карти світу – тривалий процес політичної організації суб’єктів міжнародних відносин (передусім держав).

Початок формування політичної карти світу пов’язується зазвичай із виникненням перших держав і міждержавних утворень ( перша половина IV тис. до н.е.). Основні етапи її розвитку співпадають із усталеною у історичній науці періодизацією історичного процесу. Як відомо, зазвичай виокремлюються Стародавній, Середньовічний, Новий та Новітній періоди.

Основні етапи формування політичної карти світу. Передусім відзначимо, щополітична карта світу постійно змінюється у часі. Лише протягом XX століття вона пройшла декілька етапів найпомітніших змін.

Так, на початку століття зміни політичної карти значною мірою були пов'язані із підсумками Першої світової війни (перший етап): зміна кордонів Німеччині, зникнення з політичної карти Австро-Угорщини і утворення Австрії, Угорщини, Чехословаччини, формування Югославії, розширення кордонів Румунії, скорочення території Туреччини та ін. Після Жовтневої революції 1917 року на політичній карті виникли держави нового типу – соціалістичного – СРСР і Монголія (Монгольська Народна Республіка утворилася 1924 року на території Зовнішньої Монголії). Фінляндія, Естонія, Латвія і Литва стали незалежними державами.

Другий етап формування політичної карти припав на 1940–1950-ті роки і був пов'язаний із підсумками Другої світової війни. Його результатом стало утворення світової соціалістичної системи, до якої, окрім СРСР і Монголії, увійшли країни Східної Європи, Східної і Південно-Східної Азії; зміна кордонів деяких європейських країн; початок розпаду колоніальної системи і утворення суверенних держав (в основному в Азії) – Індії, Індонезії, Пакистану та ін.

На третьому етапі, протягом 1960–1980-х років, основні зміни на політичній карті світу були пов'язані зі звільненням багатьох країн від колоніальної залежності. Близько 1/3 усіх сучасних країн світу отримали незалежність саме у зазначений період. Наприклад, 1960-й рік отримав назву «Року Африки», оскільки лише того року майже 20 колишніх колоній в Африці отримали статус суверенних держав. У 1970-ті роки суверенними стали 25 країн, серед яких – Ангола і Мозамбік у Африці, Оман і Бангладеш в Азії, Сурінам у Латинській Америці, Фіджі і острови Соломона в Океанії. Протягом 1980-х років процес деколонізації сповільнився, і лише 7 малих країн стали незалежними. У міжнародних відносинах третій етап характеризувався боротьбою світових систем – соціалізму і капіталізму – та вибором країнами, що звільнилися від колоніальної залежності, шляхів подальшого розвитку. У політико-географічній типології почали виокремлювати так звані країни, що «розвиваються за соціалістичним шляхом».

Четвертий етап розвитку політичної карти припав на 1990-ті роки. Він пов'язаний передусім із крахом світової соціалістичної системи: СРСР розпався на 15 незалежних країн; Чехословаччина розпалася на дві суверенні держави – Чехію і Словаччину; Югославія розпалася на незалежні держави: Словенію, Македонію, Боснію і Герцеговину, Хорватію, Сербію, Чорногорію; Німецька Демократична Республіка об’єдналася у єдину державу із Федеративною Республікою Німеччини (ФРН).

Але соціалістичні країни не зникли з політичної карти світу. Китай, Куба, В'єтнам і Корейська Народно-Демократична Республіка донині вважаються соціалістичними державами, хоч у їхньому економічному і політичному житті спостерігаються доволі неоднозначні зміни.

Протягом 1990-х років об'єднання і утворення нових держав продовжувалося. Так, Йєменська Арабська Республіка і Народно-Демократична Республіка Ємен утворили єдину державу Ємен, отримала незалежність остання колонія Африки – Намібія. Гонконг (Сянган) і Макао (Аомінь) увійшли до складу Китаю як особливі адміністративні утворення.

Розмаїтість країн сучасного світу. У сучасному світі нараховується близько 250 країн (їхній перелік наведено у додатку 1), які відрізняються за багатьма показниками. Залежно від обраного критерію, можна виокремити певні групи країн за місцем у міжнародному поділі праці та міжнародних відносинах, за суспільно-політичним устроєм, за рівнем економічного розвитку, за розміром території, за чисельністю населення, за етнічним і національним складом, за географічним положенням та багатьом іншим показникам. 192 країни (не враховуючи Ватикан) є членами ООН.

Варто відзначити, що нині суб’єктами міжнародних відносин (політичної карти світу) виступають не лише суверенні держави, а й створювані ними міжнародні інституції та несамоврядні території – колонії, заморські департаменти, вільно асоційовані держави та ін. З метою розуміння політичної картини світу специфіку політичної організації суб’єктів міжнародних відносин в загальних рисах відображає державно-політична типологія країн. Зокрема, за різницею у політичній організації геопростору усі країни світу з точки зору міжнародного статусу поділяються на три групи:

Ø Суверенні держави. У XX столітті під впливом національних процесів їхня кількість невпинно зростала.

Ø Несамоврядні території. Близько 40 одиниць ПКС належать до несамоврядних територій. Частина з них офіційно визнана ООН у якості колоній з правом на самовизначення, а частина має спеціальний статус у взаєминах із колишніми метрополіями (державами, що керують ними).

Ø Проблемні території з перехідним або невизнаним міжнародним статусом. Їхня поява спричинена складним перебігом національно-політичних процесів, прагненням до незалежності. Вони являють собою джерело гострих міжнародних проблем. Такі території утворилися й у межах колишнього СРСР, ще на початку 1990-х років самостійність проголосили Нагорний Крабах, Абхазія, Південна Осетія, Придністровська Молдавська Республіка та ін.

Більш докладно особливості політичної організації суспільства у межах певної державної території дозволяє збагнути типологія за різницею у формах державного правління, устрою та політичних режимах.

Форми державного правління поділяються за способом організації влади на монархії та республіки. Протягом тисячоліть панівною формою правління була монархія, що подекуди збереглася й понині. Формальним джерелом влади за монархічного правління виступає одна особа (імператор, король, султан, князь, емір та ін.). Глава держави отримує свою посаду у спадок, незалежно від виборців або представницьких органів влади. Найдавнішим різновидом цієї форми є абсолютна монархія, де влада глави держави практично нічим не обмежена. У початковому вигляді абсолютні монархії виникають у формі східних деспотій наприкінці IV – II тис. до н.е. Абсолютні монархії неодноразово виникли й у найбільших європейських державах. Існують світські та теократичні абсолютні монархії, в останній глава держави одночасно є релігійним главою. Наприклад, у сучасному світі Катар та Оман – світські абсолютні монархії, а Ватикан, Саудівська Аравія, Бруней-Даруссалам – теократичні.

Капіталізація суспільства та буржуазно-демократичні революції спричинили появу нової форми монархії – конституційних монархій – держав, де повноваження монарха обмежені конституцією. Серед конституційних монархій виокремлюються дуалістичні (Йорданія, Кувейт, Марокко), в яких монарх має лише виконавчу владу і лише частково законодавчу, та парламентські. В парламентській монархії повноваження монарха обмежені конституцією, а основні важелі влади зосереджені в руках парламентів і урядів, що мають законодавчі та виконавчі функції відповідно. У більшості парламентських монархій глава держави має лише представницькі функції та лише частково виконавчі. Сучасні парламентські монархії, віддаючи данину політичній традиції і підтримуючи повагу громадян до держави, фактично мало чим відрізняються від республік, що є сьогодні основною формою правління.

За республіканської форми правління джерелом влади є народна більшість. Вищі органи держави обираються на виборній або представницькій основі. Законодавча влада зазвичай належить парламенту, а виконавча уряду. У сучасному світі республіканська форма правління переважає (три чверті всіх держав є республіками). Нині склалися такі різновиди республік:

Президентська. Основні владні повноваження зосереджені в руках президента, який виступає головою держави, уряду, керує внутрішньою і зовнішньою політикою та є верховним головнокомандувачем. Він обирається безпосередньо народом і особисто призначає членів уряду (іноді зі схваленням парламенту), який перед ним звітує. Президентська форма правління передбачає чітке розмежування законодавчої та виконавчої влади, їх значну самостійність. Відношення між парламентом і президентом ґрунтуються на системі стримувань та противаг. Так, парламент може обмежувати діяльність президента за допомогою прийняття законів та бюджету країни, тоді як президент має право скористатися правом вето на рішення парламенту.

Парламентська. Особливістю парламентської республіки є утворення уряду на парламентській основі (парламентською більшістю) і його відповідальність перед парламентом. Хоча керівник уряду й не є офіційним главою держави, фактично він – перша особа в політичній ієрархії. Функції президента значною мірою обмежені, його політичний вплив, як правило, обмежується представницькими функціями. Він обирається або парламентом, або колегією виборців, або безпосередньо народом. Сьогодні парламентські республіки існують в Австрії, Греції, Ізраїлі, Індії, Італії, Німеччині, Туреччині, Швейцарії та в інших країнах.

Змішана республіка. Вона являє третій різновид республіканської форми правління, існує в Австрії, Ірландії, Португалії, Польщі, Фінляндії, Франції, Болгарії та ін. країнах. Змішана республіка передбачає сильну президентську владу, що поєднується з пильним контролем парламенту діяльності уряду. Вона не має стійких типових рис як президентська та парламентська, і в різних країнах тяжіє до однієї з цих форм. Роль президента та парламенту визначаються конкретним розташуванням політичних сил в країні. Змішана республіка передбачає подвійну відповідальність уряду перед парламентом і президентом.

Ідеократичні республіки. Здійснення владних повноважень президентом, урядом, парламентом, як і вся політична система країни, спираються на певну політичну чи релігійну ідеологію. Ключову роль за такої форми республіканського ладу відіграє партія або політичний лідер, які є виразниками певної ідеології. У сучасному світі серед основних ідеократичних республік виокремлюють соціалістичні (Китайська Народна Республіка, Корейська Народна Демократична республіка, В’єтнам, Лаос, Куба) та ісламські (Іран, Пакистан, Афганістан, Судан та ін.) країни. Схематично форми державного правління представлено на рис. 3.1.

Рис. 3.1 – Форми державного правління

Важливою властивістю державного ладу будь-якої країни є форма її державного устрою. Вона характеризує спосіб організації державної влади за територіальною ознакою, що виявляється в статусі частин держави, а також у співвідношенні влади в центрі та на місцях. У загальному вигляді розрізняють такі форми організації держав:

Унітарна держава. В унітарній державі управління централізоване, здійснюється центральною владою й спирається на єдину для всіх адміністративно-територіальних одиниць конституцію. Всі державні органи влади утворюють єдину систему, що діє на основі єдиних правовий норм.

Федерація (союз, об’єднання). Федеративна держава – це союз федеративних одиниць (земель, штатів, республік, провінцій тощо), кожна з яких має власну конституцію, законодавчі, виконавчі та судові органи. Водночас федерація має загальносоюзні органи державної влади, конституцію, закони, що діють на території всієї країни. Таким чином, федерація будується на основі розподілення функцій між її суб’єктами та центром, що зафіксовано в союзній конституції. При цьому одна частина питань життєдіяльності держави знаходиться у компетенції союзних органів, інша – у віданні суб’єктів федерації, а деякі питання підлягають спільному вирішенню. Забезпеченням прав та повноважень суб’єктів федерації контролює незалежний суд і зазвичай двопалатний парламент, верхня палата якого формується з представників суб’єктів федерації. За своїм задумом федеративна держава покликана забезпечити рівноправну взаємодію спільнот, що мають значні етнічні, історико-культурні та інші особливості; оптимізувати виявлення регіональних та інших інтересів; наблизити владу і управління до громадян.

Конфедерація. Суб’єкти конфедерації – постійний союз незалежних держав, об’єднаних з метою досягнення спільних цілей (військових, політичних, соціально-економічних тощо). Її члени повністю зберігають державний суверенітет і віддають до компетенції союзних органів вирішення обмеженого кола проблем, таких як зовнішня політика, оборона країни, грошова система, організація системи транспорту і зв’язку. В певний час конфедераціями були Швейцарія, США, Об’єднана Арабська Республіка. Нині юридично оформлених конфедерацій у світі не існує. Ознаками конфедерації до певної міри володіє Європейський Союз, а також союз Білорусі та Росії. Вважається, що ця форма державного об’єднання доволі нестійка і зазвичай або еволюціонізує у федерацію, або розпадається. В останні роки спроби організації такого державного утворення спостерігаються на території колишнього СРСР, де було створено Співдружність Незалежних Держав. Основні форми державного устрою представлено на рис. 3.2.

Ще одним показником характеристики державного ладу є тип політичного режиму в країні. Політичний режим відображає засоби і методи здійснення владних повноважень, що характеризують відношення між державою і суспільством. В загальному вигляді виокремлюють три основних типи політичних режимів.

Переважна більшість країн політичної карти світу належать до Демократичних держав. Демократичними вважаються режими державної влади, де мають місце виборність та розмежування гілок влади на законодавчу, виконавчу та судову. Демократична держава розвивається на правовій основі, передбачає рівність кожного перед законом та багатопартійну політичну систему.

Авторитарний режим. Передбачає концентрацію влади в руках однієї особи, групи осіб або в одному державному органі, що здійснює контроль над політичним та ідеологічним життям, обмежує соціально-політичні права та свободи громадян.

Тоталітарний режим. Вважається крайньою формою авторитарного і являє собою державно-політичну систему управління, що контролює всі сфери життя суспільства, включаючи особисте життя. В чистому вигляді таких країн сьогодні практично не існує. Основні типи політичних режимів видно з рис. 3.3.

додаткові

Рис. 3.3 – Типи політичних режимів

Авторитарні та тоталітарні режими не сумісні з туризмом, тому міжнародне співтовариство радить туристам утримуватися від відвідання таких країн.

Поиск по сайту: