ЛІНГВІСТИЧНА КАРТА СВІТУ

Мова є одним з найважливіших каналів комунікацій, вона здана відобразити усю сукупність знань і уявлень людини про світ. У сучасному туризмі, що, як зазначалося у попередньому розділі, характеризується неабияким комунікативним потенціалом, мовні відмінності народів і країн світу підкреслюють індивідуальну етнічну своєрідність місцевих спільнот. У мові відображається не тільки реальний навколишній світ і умови життя народу, але і його суспільна свідомість, менталітет, національний характер, образ життя, традиції, звичаї, мораль, система цінностей, світовідчуття, бачення світу. Вона зберігає культурні цінності – у лексиці, граматиці, ідіоматиці, прислів’ях, приказках, фольклорі, художній літературі, в письмі й усному мовленні. Як зауважив відомий французький етнолог і антрополог Клод Леві-Строс, «мова є одночасно і продукт культури, і її важлива частина, і умова існування культури. Більше того, мова – специфічний спосіб існування культури, чинник формування культурних кодів».

За оцінками експертів, мовне розмаїття людства сягає 4-5 тисяч мов, що слугує важливою запорукою поліфонії культурного життя на Землі. Висвітлення мовних відмінностей населення країни обов’язково входить до загальної характеристики її туристичних умов.

Мовний склад (структура) населення відображає розподілення населення окремих районів, країн, континентів і світу в цілому за різними мовними показниками (рідна мова, розмовна мова), за поєднанням цих показників один з одним, а також з ознаками етнічної (національної) приналежності. На основі мови проводиться лінгвістична класифікація народів за мовними сім’ями і групами, в основу виокремлення яких покладено мовну спорідненість.

Процес формування мовних сімей був щільно пов’язаний із розселенням людства по земній кулі. Схожі мови зустрічаються зазвичай у сусідніх народів, які об’єднані спільним походженням або тривалим спільним життям у межах одного регіону. Наприклад, латина Стародавнього Риму стала основою групи романських мов (від лат. – «romanus» – «римський»): іспанської, румунської, французької, італійської, португальської, молдовської. Це пов’язано із тим, що саме на ці землі розповсюджувалась колись влада Римської імперії. Цю групу мов також називають латинською – від назви італійських племен (латини), які заселяли сучасний Лаціо – область у центральній Італії. Водночас, у деяких випадках схожі мови зустрічаються й у народів, які мешкають на доволі значній відстані один від одного (наприклад, в угорців і мансі, якутів і азербайджанців), що пояснюється або спільним генетичним корінням, або проживанням у далекому минулому на спільних територіях.

Усі мови народів світу більшістю лінгвістів групуються у такі мовні сім’ї: індоєвропейську, афроазійську, картвельську, північнокавказьку, дравидську, уральську, ескімосо-алеутську, алтайську, чукотсько-камчатську, нігеро-кордофанську, ніло-сахарську, койсанську, сіно-тибетську, австроазійську, паратайську, австронезійську, андаманську, групу папуаських сімей, австралійську і групу індіанських сімей. Такі мови, як юкагірська, корейська, японська, нівхська, кетська, баскська, айнська, вважаються ізольованими, вони не входять до жодної з лінгвістичних сімей. Майже половина людства розмовляє мовами індоєвропейської сім’ї. Приклад структури індоєвропейської сім’ї:

Мова як віддзеркалення культури країни. Характеризуючи мову як компонент культури країни потрібно розуміти, що мова відображає історичну долю народу, його успіхи й поразки, сумніви та сподівання і навіть особливості географічного розташування[124]. Мова, без сумніву, є скарбницею культури будь-якого народу, саме вона, як відзначає російська дослідниця Ю. Чернявська, містить певні «культурні моделі», що відображають «квінтесенцію культурного світогляду даного народу і його глибинної ментальності». У мові закодована доволі своєрідна національно-культурна інформація, що дається носіям даної мови і відповідної культури підсвідомо і інтуїтивно.

У праці Ю. Чернявської «Народная культура и национальные традиции» наведено чимало прикладів, що переконливо свідчать про те, що мова є найважливішим маркером етнічної відмінності народу. Коли, наприклад, ми говоримо «мацун», «кисляк», «простокваша», «айран», то під усіма цими поняттями розуміємо майже одне й те ж саме – кисломолочний продукт, однак кожен з них неодмінно асоціюємо з певною етнічною культурою (хоч ці терміни вже є розповсюдженими й у міжетнічному середовищі). У тому випадку, коли міжетнічною є сама мова (як, наприклад, німецька у якості мови німців, австрійців, частини швейцарців), вона підлягає маркуванню засобами орфографії, оформленням літер, використанням діалектизмів – з тією ж метою, – сприйняття її як «своєї», наділеної своєрідною етнічною специфікою. Це пов’язано зі своєрідною символічною функцією мови, що слугує важливим чинником об’єднання народу.

Розбіжності між мовами, зумовлені розбіжностями культур, понад усе помітні в лексиці та фразеології. Так, у мовах різних народів переважає різна лексика: юридична – в англійській, філософська – в німецькій, понад трьохсот найменувань кольору має японська мова. Усе це безпосередньо стосується національного характеру і буття народів. Словникові особливості багато у чому відображають особливості культури, а також ознаки місцевості, клімату, занять і орієнтацій етносів. Майже хрестоматійним є приклад з багатьма синонімами слова «білий» для позначення різних відтінків і видів снігу в мові ескімосів. Або наявність багатьох позначень для слова «верблюд» в арабській мові (окремі найменування для втомленого верблюда, вагітної верблюдиці та ін.).

Доволі цікавий приклад в цьому сенсі наводить С.Г. Тер-Мінасова з російською мовою, де з цілком зрозумілих причин є й «пурга», і «метель», і «буран», і «снежная буря», і «вьюга», і «поземка», і все це пов’язано зі снігом і зимою, тоді як у англійській це різноманіття виявляється лише словом «snowstorm», якого цілком достатньо для пояснення усіх проблем, пов’язаних зі снігом в англомовному світі.

Наступний приклад такого роду – численні найменування певного виду горіхів у мові хінді. Це стає зрозумілішим, коли дізнаємося про плоди арекової пальми (areca catechu) – твердих горішків «супарі» – у загальній культурі і субкультурах Індостанського півострову. Індія споживає понад 200 тис. тон таких горіхів щороку: арекові пальми ростуть в теплому кліматі, передусім уздовж Аравійського півострову, в Конкані. Плоди збирають недозрілими, зрілими і перезрілими, їх висушують на сонці, у тіні або на вітрі, відварюють у молоці, воді або підсмажують на маслі інших горіхів – зміна технології неодмінно спричиняє зміну смакових властивостей, а кожен новий варіант має власну назву. Серед індуських ритуалів – регулярних, календарних, екстраординарних – не існує такого, де можна було б обійтися без плодів арекової пальми.

Наявність слів, зумовлених розбіжностями в культурі, характерна для будь-якої мови чи діалекту. Це так звані «екзотизми» або «етнографізми» (сквайр, крикет, шилінг (англ.); ікебана, сакура (яп.); кишлак, арик, дехканин (сер.-аз.)), які підкреслюють автентичність культури і завжди привертають увагу туристів.

В цілому, нинішній рівень туристичної активності людства вимагає неабиякої поінформованості про мовно-культурну специфіку інших країн як з боку організаторів туризму, так і самих туристів. Це продиктовано не тільки просвітницькими міркуваннями, а й суто технічними моментами, пов’язаними зі здійсненням подорожі. В туризмі відомо чимало прикладів, коли незнання деяких особливостей мовно-культурного середовища інших країн призводить до багатьох непорозумінь та навіть міжетнічних зіткнень.

Приступаючи до характеристики мови як умови розвитку туризму, слід звертати увагу на такі загальні питання: скільки мов у країні? Які це мови, який їхній статус? Якщо у країні декілька мов, то після загальної довідки дається характеристика головної або головних мов. Ще одним важливим моментом є визначення функцій, що виконує мова у державі та суспільстві: чи є мова домінуючого етносу державною або мовою міжетнічного спілкування? Чи збігається вона з мовою міжнародного спілкування?

Характеризуючи мову країни, потрібно враховувати, що вербальна (словесна) система мови всюди має етноцентричне спрямування, тобто орієнтована на певний етнос. Так, наприклад, в Індії, бажаючи висловити жінці комплімент, її можуть порівняти з коровою, а її ходу із ходою слона; у Японії жінку часто порівнюють зі змією, в Татарії і Башкирії – з п’явками.

Крім того, у всіх мовах існують суто етнічні контекстуальні моменти, пов’язані із фоновим спілкуванням і лакунами. Фоновим зветься спілкування, де визначальну роль відіграє підтекст, який передбачає, що співрозмовники належать до одного етносу і розуміють цей підтекст без слів.

Лакуни – свого роду «білі плями» на семантичній поверхні мови, тобто відсутність слів для тих значень, які є в іншій мові, але яких не існує в даній. Так, в англійській мові існує декілька слів, пов’язаних із професією адвоката: «barrister», «counsel», «counselor», «advocate», «lawyer», «attorney» і т.п. В українській мові усі ці назви, що різняться для англійців за певною специфікою професії, – адвокат з громадянських справ, адвокат з карних справ і т.д. – замінені спільним найменуванням. Цей факт дає реальну можливість судити про те, у якій із цих двох країн система права є більш розвинутою. Не рідко лакуни стають причиною небажаних курйозів, особливо при перекладі текстів.

Розбіжності в культурі етносів виявляється і у тому, що слова з одним і тим же значенням можуть різнитися у відтінках схвалення чи осуду. Наприклад, для фіна слово «болото» має позитивний сенс: це щось гарне, що віками зберігає речі. Водночас, для угорця болото має ще більш негативний сенс, чим для українця: якщо в українській мові болото є символом застою, рутини, то в угорській – гнилості й тління.

Потрібно враховувати, що саме культурні традиції народу визначають дозволені і заборонені теми розмов, а також її темп, гучність, гостроту, міру мовної тактовності. Останній надається чимраз більшої уваги. Нині політична коректність мови виявляється у прагненні віднайти нові способи мовного виявлення замість тих, що зачіпають почуття людини і гідності індивідуума, обмежують його людські права звичною мовною безтактністю і прямолінійністю стосовно расової і статевої приналежності, віку, стану здоров’я, соціального статусу, зовнішнього вигляду та ін. Цей рух було започатковано африканськими користувачами англійської мови, які обурилися негативними конотаціями метафорики слова «black» (чорний). Він був підхоплений феміністським рухом, що боровся за права жінок і охопив різні сфери суспільного життя. Особливою політкоректністю вирізняються США, де мовна тактовність доходить до крайнощів і стає приводом для насмішок[125]. Втім, цю обставину потрібно неодмінно враховувати при висвітленні туристичних умов країни.

Доволі специфічним є й корейський мовний етикет, де розрізняється сім ступенів ввічливої мови: шаноблива, поважна, властива для жіночої мови, чемна, інтимна, фамільярна і поблажлива.

Окрім вербальної культури спілкування, де інформація про значення реалій і намірів передається крізь слова і речення, неабияку роль у комунікаціях людей відграють невербальні форми спілкування. Найважливішими з них є жести, міміка й поза. Усі форми невербального спілкування – наочний вияв думки, часто це відбувається на рівні емоцій і не завжди контролюється розумом. Це вияв мови почуттів, настрою під час мовлення. Саме тому, що форми невербального спілкування мають рефлекторну природу, вони також неповторні і специфічні у різних етносів, у різних культурах.

Особливого значення невербальним формам спілкування надається під час міжкультурної комунікації, де співрозмовники звертають увагу не стільки на мову, скільки на поведінку комунікатора. Кожен жест, погляд аналізується й оцінюється з точки зору власних установок і стереотипів. При цьому, як правило, не враховується, що співрозмовник може мати власну систему жестикуляції, що часто призводить до непорозуміння, а іноді й конфлікту.

Так, наприклад, різні етнічні групи по-різному використовують погляд під час спілкування. Фахівці-етнографи, які займалися вивченням цього питання розподіляють людські цивілізації на «контактні» і «безконтактні». В «контактних» культурах погляд під час спілкування має велике функціональне значення. При цьому представники «контактних» культур при розмові знаходяться на ближчій відстані і частіше торкаються один одного. До таких етнічних спільнот відносять арабів, латиноамериканців, народів півдня Європи. До «неконтактних» відносять індійців, пакистанців, японців, північних корейців.

Неабияке значення, особливо за відсутності мовного розуміння, мають також міміка і жести. Сукупність міміки і жестів фактично визначає особливості характерного етнічного невербального спілкування. Один і той самий жест може бути зовсім по-іншому сприйнятий представниками різних народів. Наприклад, жест запрошення у японців виглядає як слов’янський жест прощання. Вказівний жест японця означає жебрацтво у США. Саме це слугує причиною скарг американців у японських готелях, хоч тільки японські портьє не беруть «чайових». А болгари зовсім інакше, чим більшість інших народів, кивають при вимові «так» і «ні».

Той, хто уперше потрапляє в англомовний світ, відверто дивується з приводу того, що люди завжди, всюди і усім посміхаються. У західному світі взагалі й в англомовному особливо усмішка – це ознака культури (в етнографічному сенсі слова), це традиція, звичай. Усміхнутися, щоби продемонструвати, що у Вас не має агресивних намірів, Ви не збираєтеся грабувати і вбивати. Це засіб формальної демонстрації навколишнім своєї приналежності до даної культури, до даного суспільства. Спосіб доволі незвичний, особливо для тих культур, у яких усмішка – це вияв природної щирої прихильності, симпатії, гарного ставлення.

Висвітлюючи туристичні умови тієї чи іншої країни характеристика мовно-культурних відмінностей етнічного середовища має посідати належне місце, це дозволить досягнути успіху в міжкультурному діалозі потенційних туристів.

Насамкінець відзначимо, що мова є також одним з найважливіших компонентів так званої етнічної (національної) картини світу. Однак це не означає, що людина знаходиться в «полоні» у мови. Картина світу, що конструюється за допомогою рідної мови не є перешкодою для іншого бачення світу. Ця здатність людини бачити світ очима іншої культури стає важливим підґрунтям для міжкультурної комунікації, що активно продукується сучасним туризмом.

Поиск по сайту: