АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ КРАЇН СВІТУ

Читайте также:
  1. G Дотримуватись законів країни, в якій реалізують бізнес.
  2. I.4. ОСНОВНІ МОДЕЛІ ЗВЕРТАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
  3. II. Організація перевірок органами Держтехногенбезпеки України
  4. IV грvпа - країни. що розвиваються (Більше 150).
  5. IX. Перепишіть і зробіть письмовий переклад українською мовою наступного тексту.
  6. IІІ. Проведення перевірок суб’єктів господарювання та органів влади та інших підконтрольних об’єктів органами Держтехногенбезпеки України
  7. XVIII ст., з одного боку, - століття, в якому Україна втратила політичну автономію, а з іншого, відбувся розквіт української культури, яка йшла в ногу з Європою.
  8. А)Ранній гуманізм в Україні
  9. Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим
  10. Агальна характеристика конституційного права України.
  11. Агропромисловий комплекс та економічна безпека країни
  12. Адміністративні проступки за Кодексом України про адміністративні правопорушення

При туристичній характеристиці будь-якої країни світу неабияке значення має її адміністративно-територіальний устрій. У структурній кваліфікації простору поняття адміністративно-територіальний устрій є одним з найважливіших. Ним позначається система територіальної організації, що вибудовується на основі поділу території держави на складові частини з метою забезпечення чіткої організації органів державної влади та управління на місцях. Необхідність такого поділу зумовлюється віддаленістю певних територій від державного центру, що робить неможливим безпосередню реалізацію функцій і завдань влади на цих територіях і зворотний зв’язок по лінії «влада – громадянин» без відповідних «передавальних» механізмів.

Адміністративні одиниці є складовою частиною державної території, мають територію свого підпорядкування і можуть поділятися на дрібніші адміністративні одиниці, а останні – на ще дрібніші. Так утворюється ієрархія адміністративно-територіальних одиниць, підпорядкована завданням управління територіями. Вона дає змогу вибудувати вертикаль органів державної влади.

Адміністративно-територіальний устрій – важлива складова внутрішньої політики будь-якої держави. Адміністративно-територіальний поділ, політична система, зокрема структура управління і місцевого самоврядування, податкова політика, місцеве законодавство та ін. – головні елементи адміністративно-територіального устрою країни, регіонів і низових одиниць самоврядування, що здійснюють визначальний вплив на всі сторони життя будь-якого територіального утворення.

Успішність внутрішньої адміністративно-територіальної організації держави значною мірою залежить від урахування історичних особливостей території, її рекреаційного потенціалу, наявності сильного економічного центру, зручних комунікацій, культурної інфраструктури та ін. З позицій державного управління ефективність адміністративно-територіального устрою залежить від якості передавальних механізмів по лінії «центр-регіон», від налагодження взаємодії центральних та місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Втім чітких критеріїв адміністративного поділу не існує, здебільшого принципи виокремлення адміністративно-територіальних одиниць є соціально і культурно обумовленими. Ієрархія, територіальна конфігурація, логіка районування доволі часто визначаються політичними потребами держави, геополітичними трансформаціями, зміною політичних засад управління тощо. Це зумовлює різну природу адміністративно-територіальних систем держави світу, що формувалися в ході історичного розвитку. Звідси випливає й те, що в країнах з доволі схожими політичними режимами і приблизно однаковим соціально-економічним рівнем (наприклад, у розвинутих країнах Заходу) утворюються різновекторні моделі адміністративно-територіального управління. У такому випадку основні розбіжності визначаються типом територіальної організації держави. З такої точки зору існують два типи адміністративно-державного управління: унітарний та федеративний.

Унітарна система надає територіям, що входять до її складу досить мало автономії, безпосереднє управління здійснюється зі столиці. Територіальні підрозділи – департаменти у Франції, графства у Швеції – існують переважно з метою адміністративної зручності.

Федеральна система управління складається з одиниць, що вирізняються значно більшим обсягом власних політичних прав (штати в США і Бразилії, кантони в Швейцарії, землі в Німеччині).

Водночас, як справедливо відзначають дослідники, проблема адміністративно-територіального устрою не лише управлінська, а й політична, соціальна, психологічна, екзистенційна.

Використання простору у різних суспільствах і країнах неабиякий цікавий предмет для вивчення. Останнім часом сформувалися нові наукові напрямки, що вивчають зв’язок просторової організації, територіальності, розселення, поведінково-культурних норм – історична суспільна географія, соціальна і поведінкова екологія, геоурбаністика та ін. Їм вдалося значно розширили уявлення про просторову організацію суспільства.

Питання адміністративно-територіального устрою та регіоналізації перестали бути дослідницькою монополією прикладної районістики. Прийшло усвідомлення необхідності розмежування понять регіон як адміністративно-територіальний устрій та регіон як результат історико-культурного розвитку, суб’єкт економічної діяльності й політики. Фактично, в такій площині регіон являє собою узагальнення простору – землі, краю, країни. Це означає, що в ході історичного розвитку на території кожної країни відбувається формування певної соціально-просторової спільності – територіальних суспільних систем, що представлені регіонами різного таксономічного рангу [138].

У межах таких поглядів простір стає предметом вивчення як історично сформоване середовище, що містить у собі регіональність (локальність) як формного його існування. Водночас регіональний простір розглядається не лише як соціальне середовище, що створює матеріально-екзистанційні умови життя, але й як інформаційний та мотиваційний простір, в рамках якого індивіди взаємодіють й інтерпретують події, що відбуваються. Для наукових напрямків, що вивчають простір у такому розумінні, ключовою категорією є «регіональна ідентичність» (або «територіальна ідентичність», «локальна ідентичність»), що виявляється як відчуття належності, прихильності до певної суми норм, цінностей, світоглядних уявлень.

Туристичне вивчення будь-якої країни неможливо без створення її «географічного образу» – зовнішнього сприйняття країни (географічне положення, територія, конфігурація тощо). Так само воно буде незакінченим без розкриття її внутрішнього політичного й культурного «ландшафту», що має відображати не лише адміністративно-територіальний устрій (до якого прив’язана економіка країни), а й регіональні особливості («регіональну ідентичність») в широкому розумінні. Останній фактично бере участь у створенні туристичного образу території країни і передбачає низку характеристик, що визначають особливості того чи іншого регіону. Ступінь його (туристичного образу) достовірності залежить від об’єктивності та комплексності відображення складових регіональної ідентичності того чи іншого регіону з урахуванням множинності внутрішніх кордонів (політичних, культурних, економічних, етнічних, мовних, релігійних тощо).

Спираючись на вищесказане, можна стверджувати, що поняття «регіон» є більш поліфункціональним та багатоскладним, аніж «адміністративно-територіальна одиниця», що фактично є лише одним із його різновидів. У системах управління і в широкому використанні цей термін символізує різні типорозміри територій окремих держав. У країнознавстві, в тому разі й туристичному, розрізняються регіони різних рівнів – від локального і національного до континентального і глобального.

Столиця країни. Індустріальна доба спричинила поляризацію соціально-економічного простору, вплив якого на територіальну структуру суспільства виявився у специфіці відносин між центром та периферією. Під поняттям «центр» розуміється певний адміністративний осередок, місце прийняття рішень, а також генерування соціальних, культурних технологічних та ін. інновацій. В певному розумінні центри виникають у людському середовищі в якості метафоричних потреб. Саме вони є центрами зв’язку, місцями захисту й управління, формують каркас населених територій, надаючи останній певної конфігурації. Важко уявити, щоби заселення та використання простору не супроводжувалося процесом центрування. Можна сказати, що культурне осмислення та утвердження центру є складовою цього процесу.

Відмінності між центром і периферією є джерелом виникнення і відтворення територіальної нерівності, це відносини влади, що потребує певних зусиль щодо утвердження статусу центра. Адже одних географічних чи демографічних особливостей для цього замало. Суперництво за центр більш помітно на рівні великих територіальних утворень – країн та регіонів.

У переважній більшості держав світу роль такого центру виконує столиця, що є центром, насамперед, політичного життя. Зазвичай столиця це – великий мегаполіс, історичний, економічний та культурний центр країни. Втім, для багатьох країн така ситуація не є закономірністю. Скажімо у Канаді такі центри – Тронто і Монреаль, а не столичне місто Оттава, у США – Нью-Йорк та ін. Тобто, є варіанти поліцентричної організації простору та функціонального розподілу центральних місць, про що свідчить наявність у багатьох країнах так званих «ділових», «культурних», «інтелектуальних», «політичних» та ін. столиць.

В туристичному країнознавстві характеристиці столиці та інших центральних міст країни приділяється неабияка, іноді центральна увага. Це пояснюється тим, що зазвичай у світовій практиці центр виконує роль своєрідної «вітрини», символу своєї країни, де концентрується еліта та капітал, відбувається прискорений розвиток порівняно із периферією. У певному розумінні столичне місто є «обличчям» усієї країни, її концентрованим виразом.

У багатьох країнах протягом тривало періоду (або всього) існування держави столиці залишаються в одному місті. Такі столиці умовно називають позиційно стійкими, вони становлять переважну більшість столичних міст світу (70 %). Навіть більшість столиць країн Африки, засновані переважно колонізаторами, після здобуття незалежності залишалися на колишніх місцях. Хоч нові політичні еліти мали б перенести їх від моря у глиб країни. Все це свідчить про високий ступінь інерційності (стійкості) у розміщенні столиць навіть у країнах з нестабільними політичними і соціально-економічними умовами.

Водночас, на політичній карті світу існує чимало країн, де з різних обставин (політичних, стратегічних, економічних та ін.) столиці переносилися з одного міста в інше або ж зводилися заново (див. табл. 3.1). За підрахунками науковців протягом XVII-XVIII століть столиці були перенесені у 69 країнах. Наймобільнішими протягом останніх двох с половиною століть були столиці США (1776-1800 роки), Канади (1841-1866 роки), Індії, Казахстану, Китаю, Кот-д’Івуару, М'янми. Переміщення столиць може бути одноразовим (домінують) або багаторазовим (2-3 і більше: 7 – у Польщі, 11 – у США і 18 – у Китаї).

У цілому, за своїм походженням науковці виокремлюють наступні столиці країн світу:

Ø родові столиці – пов’язані з володінням певною особою (князем, королем, гетьманом тощо) певним населеним пунктом, що через деякий час перетворюються на столицю;

Ø історичні – виникають в якості політичних та адміністративних центрів. У сучасному світі такі столиці є найпоширеними та найстійкішими. Серед них можна назвати: Лондон, Рим, Париж, Київ, Будапешт, Прагу, Стокгольм, Москву та ін.;

Ø ситуативні столиці – виникають при створенні надзвичайної ситуації в країні, яка не дає змоги столичному місту повноцінно виконувати власні функції. Такою ситуацією може бути природна чи антропогенна катастрофа, війна, революція тощо;

Ø штучні столиці – здебільшого виникають як штучно створені колоніальною адміністрацією центри управління;

Ø політичні столиці – створюються з метою розв’язання політичних проблем, що склалися в країні. Здебільшого такі столиці виникають або на межі ворогуючих регіонів, або ж виносяться як форпост в центрі одного з проблемних міць. Найвідомішими політичними столицями є Вашингтон, Оттава, Абуджа, Канберра, Астана, Анкара, Бразилія та ін.

 

Для створення туристичної характеристики країн важливе значення мажуть мати не лише існуючі центри політичного, економічного та культурного тяжіння, а й колишні столиці. Часто такі міста є «свідками» буремних історичних подій, відображають цілі епохи, зберігають пам’ять про видатних діячів країни. Здебільшого це знаходить відображення у відповідному історико-культурному ландшафті – колишніх урядових спорудах, місцях суспільного призначення, особливостях міської архітектури, назвах вулиць тощо. Прикладом цього може бути китайське місто Сіань – колишня столиця Китайської імперії. Нині воно стрімко перетворюється на столицю туристичну, а влада Сіаня докладає усіляких зусиль, щоби місто відтворило втрачену багато століть тому славу. Нині у багатьох країнах світу тур «Китайські столиці» за маршрутом «Пекін – Сіань – Лоян – Пекін» є доволі популярним серед туристів.

Сіань (стародавня назва Чан Ань) знаходиться в Північно-Західному Китаї в долині річки Вей. Історія міста налічує понад 3000 років. Китайські археологи вважають, що сучасне китайське місто Сіань було засноване у II столітті до н.е. Великий перший імператор об'єднаного Китаю Цінь Шіхуанді зробив його столицею нової держави. Звідти він управляв своєю гігантською імперією, процвітання якої безпосередньо залежало від добробуту столиці. Річ у тому, що саме з Сіаня брав свій початок Великий шовковий шлях. Каравани, завантажені якнайтоншим китайським шовком, фарфором або чаєм, відправлялися до Європи через Самарканд і Бухару. Понад тисячу років Сіань залишався столицею Піднебесної імперії. Справжній розквіт Сіань переживає в епоху правління династії Тан у VI-IX століттях н.е. Могутні танські імператори додали місту витонченого блиску, якому заздрили багато могутніх монархів у Європі та Азії. З падінням династії Тан вже у XV столітті Сіань перестає відігравати у житті Китаю важливу столичну роль. Це дозволило місту уникнути багатьох військових руйнувань і зберегти до наших днів велику культурну спадщину. Нині якщо доводиться знімати кіно про давній Пекін, то роблять це саме у Сіані. Справа у тому, що укріплення Сіаня були доволі схожими на укріплення Пекіну – нової столиці Китайської імперії. Правда, пекінські стіни у п'ятдесяті роки XX століття були знесені за непотрібністю, як тоді вважали. На їхньому місці пройшла лінія метро. Нинішня влада дуже шкодує про цей знос. Сіань залишався столицею 13 китайських династій. Тому місто оточене безліччю королівських могил і склепів. В околицях Сіаню знаходиться 73 імператорських некрополя. Деякі з них за розмірами можна порівняти навіть з пірамідами єгипетських фараонів. Гробниці Цяньлінь, де поховані Гао Цзун і Велика імператриця У Дзетан, або мавзолей Чжаолін, де похований засновник династії Тан – Тай Цзун, утворюють дивовижні за складністю комплекси надзвичайних розмірів. Більшість із них донині не досліджено і приховує чимало таємниць. Це стосується і піраміди, де покоїться прах Цинь Шіхуанді, посмертний ескорт якого було знайдено у 1974 році. Простій китайський селянин Ян Чжіфа, копаючи колодязь на своїй ділянці, виявив похоронну теракотову армію першого імператора. Нині на цьому місці виникло ціле музейне місто. «Восьме чудо світу», як відразу нарекли його археологи, привертає тисячі туристів.  

У багатьох країнах рельєфним відображенням основних віх їхнього історично розвитку є зміни не тільки у місцях розташування, а й у назвах столиць. Так, за трьохсотрічну історію столиця Петра Першого декілька разів змінювала свою назву – Санкт-Петербург – Петроград – Ленінград – Санкт-Петербург. Очевидно, що основу цих перейменувань становила не просто «гра слів», а передусім відповідні суспільно-політичні зміни всередині країни. Про те, яке значення має назва і місце розташування столиці свідчить і те, що більшовицька влада у 1917 році не обмежилася простим перейменуванням «колиски» трьох російських революцій. Цього було замало, адже у свідомості революціонерів Петербург до певної міри символізував ненависний режим, розглядався як матеріальне втілення царату.

Використання даних про зміни назв і місць розташування столиць часто дозволяє сформувати більш чітке уявлення про суспільно-політичне та культурне минуле досліджуваної країни. Ілюстрацією цього може бути досвід переміщення столиць у Польщі, Китаї, Казахстані, США, Канаді та багатьох інших країнах.

Польща. У ранньому середньовіччі перенесення столиць були викликані як зовнішньою загрозою з боку німецьких князівств на заході і півночі, так і зміною резиденцій перших польських королів. Тому столиця спочатку кілька разів «стрибала» з міст Великопольщі (Гнєзно, Познань, Плоцьк) в Малопольщу (Краків), поки на тривалий час не залишилася у Кракові, який був віддалений від смуги німецької експансії в Помор'ї і Прибалтиці. У зв'язку із зникненням Тевтонського ордена на півночі, але головним чином через унію з великим князівством Литовським (коли виникла співдружність Польщі і Литви під назвою Річ Посполита), нову столицю перевели на північ, ближче до Литви, до Варшави. Розпад і розділ Речі Посполитої у кінці XVIII століття привели до того, що Польща як держава у 1795 році перестала існувати. Варшава незабаром знов стала столицею Варшавського герцогства, яке підтримував Наполеон. Після поразки останнього це герцогство зникло. Столицею російської частини Польщі була Варшава, німецькій частині – Познань, а австрійської – Краків. При відтворенні польської держави у 1918 році столицею знову стала Варшава і залишалася нею до 1939 року, коли потрапила до рук Німеччини. У 1944 році на східній території країни, куди увійшли радянські війська, в Любліні було створено тимчасову столицю Польської Народної Республіки. Після узяття Варшави у січні 1945 року столиця повернулася в це місто, яке було повністю зруйноване, але відновлене протягом 1946-1956 років. Китай. У стародавньому і середньовічному Китаї столиця країни переносилася багато разів, головним чином через зовнішні загрози або розпад царств. У цей період столиця «блукала» у коридорі на південь від річки Хуанхе – від Сіаня до Лояна і Кайфина. Зовнішня загроза з півночі змусила перенести столицю з Кайфина до Ханчжоу в 1127 році. Захоплення монголами спочатку півночі, а потім і центру Китаю призвело до того, що монголи уперше зробили столицею країни Пекін. Втрата монголами престолу супроводжувалася перенесенням столиці знов на південь, до Нанкіну. Після приходу до влади маньчжурської династії столицю пересунули на північ, до Пекіну, ближче до Маньчжурії. Революція 1911 року означала переорієнтацію на південь, остаточно столицею Китайської Республіки у 1928 році стає Нанкін. Японське захоплення Східного Китаю у 1937 році змусило уряд Китайської Республіки переїхати в безпечну провінцію Сичуань, до міста Чунцін. Після звільнення території від японців у 1945 році столиця повернулася назад у Нанкін. Громадянська війна між Комуністичною партією Китаю і партією Гоміндан закінчилася поразкою останньої. Уряд Китайської Республіки змушений був відступити на о. Тайвань, а китайські комуністи пішли шляхом давніх китайських імператорів північної орієнтації і перенесли столицю подалі від «кубла Гоміндану», знов до Пекіну, в якого вже були столичні традиції. Так столиця Китаю «мігрувала» між Північчю і Півднем, кожного разу показуючи головний геополітичний орієнтир держави.   Казахстан. Столиця Казахської АСРР (автономію у складі РСФРР створено 1920 року) спочатку знаходилася за межами Казахстану, в Оренбурзі. Таке розташування обґрунтовувалося відсутністю великих міст у внутрішній частині території новоствореної республіки. Окрім іншого це було пов’язано й з понад 200-річною відсутністю державності у казахів. Оскільки найбільшим містом з великою чисельністю казахів був Оренбург, він став першою тимчасовою столицею Казахстану. До того ж він знаходився на перетині річки Урал з Ташкентською залізницею. Таке вигідне транспортний-географічне положення столиці давало можливість швидко досягти інших міст західної і південної частин республіки. Втім, анклавне положення столиці мало і свої недоліки, найважливіша з них – сильна віддаленість від решти території. Саме тому 1925 року столицю переносять вглиб території, до місто Ак-Мечеть, яке отримує нову назву – Кзил-Орда («Червона Столиця»). Однак місто було невеликим, не мало достатніх важелів для економічного і соціального тяжіння інших регіонів республіки. Тому вже 1929 року столицю перенесли до міста Вірний, яке було перейменовано на Алма-Ату. Вирішальним чинником для вибору Алма-Ати у якості нової столиці стала її близькість до будівництва залізниці Турксиб, що мала об’єднати великі міста Середньої Азії, Казахстану з півднем Західного Сибіру. До того ж там проходив природний рубіж – передгір'я Алтаю і степу Казахського мілкосопчаника, багато води, що спускається з гір. Всі ці обставини зійшлися у потрібний час і у потрібному місці. І хоча містечко Вірний було невеликим, придбання столичних функцій стимулювало його економічний розвиток. Другим стимулом до економічного зростання стала евакуація сюди у 1941-1942 роках багатьох установ і заводів з Москви та інших та інших міст і республік СРСР. Усе це швидко перетворило провінційне місто на справжню столицю. Протягом 1950-х років освоєння цілинних земель на півночі республіки також сприяло притоку нових інвестицій, передусім до Алма-Ати, яка в умовах централізованої економіки розпоряджалася усіма ресурсами республіки. Вдале економіко-географічне розташування та особливості історичного розвитку забезпечили місту стрімкий розвиток і перетворення на економічну столицю Казахстану. Із набуттям у 1991 році Казахстаном незалежності таке ексцентричне положення столиці стосовно інших територій стало невигідним, що посилювалося втратою економічних і культурних зв’язків із сусідньою Росією та країнами Центральної Азії. До того ж новій політичній еліті необхідно було звільнитися від старої номенклатури. Тому столицю перенесли ближче до центру країни, але не в саме краще її місто. Недоліки мікроклімату (пил, комарі) компенсувало вкрай вигідне економіко-географічне положення. Целінограду (Астани) як центрального транспортного вузла між всіма частинами країни, які дуже віддалені як від її центру, так і від Алма-Ати (особливо Уральськ і Усть-Каменогорськ). Чималі інвестиції, зведення величезних урядових будівель, ділових центрів і готелів у вигляді нового побудованого урядового комплексу, ділових центрів і готелів докорінно змінили обличчя провінційного раніше міста.   США. Першою столицею країни є Філадельфія. Саме тут 1774 року зібрався перший Континентальний конгрес, 1775 року – другий, і 1776 року було прийнято Декларацію Незалежності. З цієї миті місто і стало столицею нової держави – США. Під час війни за незалежність з Британією (Американської революції) столиця країни «подорожувала» за фронтом бойових дій, відступаючи то на захід, то на південь, то на північний схід. Як тільки британські війська наближалися до чергової нової столиці, столицю знов переносили далі від лінії фронту. Так, після поразки Джорджа Вашингтона у битві Брендівайн, коли Конгрес змушений був відступити з Філадельфії, до якої увійшли англійці, столиця три дні знаходилася у Ланкастері (з 27 по 30 вересня 1777 року), а потім була переведена у містечко Йорк. Після відступу англійців Конгрес знов став збиратися у Філадельфії, яка відновилася як столиця країни. Просування британських військ 1783 року супроводжувалося перенесенням місця скликання Конгресу в невелике містечко Прінстон на північний схід від Філадельфії. З червня по листопад 1783 року тут збирався Континентальний конгрес. Потім, коли цей район було зайнято англійцями, наступний Конгрес зібрався значно південніше – у Аннаполісі. Проведення Континентального конгресу 1784 року супроводжувалося переводом його до Трентону, але вже наступного року Конгрес було скликано у найбільшому місті північного Сходу – Нью-Йорку. Виявилось, проте, що він дуже далеко розташований як від Філадельфії, так і від Півдня. У 1790 році тимчасовою столицею знов стала Філадельфія. Спочатку передбачалося побудувати нову столицю в Сент-Круа і Сент-Мері-Ріверс. Але згодом вирішили зупинитися на зручнішому місці – розташувати нову столицю на р. Потомак, яка розділяла північні і південні штати. Ще однією причиною вибору цього місця став будинок Джорджа Вашингтона, який розташовувався неподалік, у Маунт-Верноні. У 1791 році це місце стало називатися містом Вашингтона. Штати Меріленд і Віргінія погодилися поступитися для нової столиці ділянками своєї землі, і нова територія отримала назву «Округ Колумбія» (на честь Христофора Колумба; у той час святкувалося 300-річчя відкриття ним Америки). Планування міста було розроблене французьким архітектором Пьєром Л’анфаном з розрахунку на 800 тис. чол. Спорудження нової столиці імені Джорджа Вашингтона почалося 1793 року із зведення будівлі Капітолію (його завершили тільки 1812 року). Таким чином, нову компромісну столицю США булу збудовано на межі Півночі і Півдня, і 1800 року уряд переїхав до нового міста – Вашингтону. Таке розташування столиці виявилося доволі вдалим. Із того часу столиця США завжди залишалася у Вашингтоні. Канада. Столиця британської колонії Канада переміщувалася декілька разів протягом 1840-1850-х років, мігруючи між англомовним Онтаріо і франкофонським Квебеком. Ані Квебек, ані Торонто не могли бути спільною столицею, оскільки в обох випадках зачіпалися права або французів, або англійців. Після невдалих перенесень британська королева Вікторія наказала зробити столицю прямо на межі. Таким місцем виявилося невелике місто Оттава. Після перенесення сюди урядових установ проблему було вирішено раз і назавжди. Торонто залишився найбільшим англомовним культурним і економічним центром, а Квебек і Монреаль розділили один з одним ці ж функції для франкофонів.  

Свідченням того, що колишні столиці країни можуть бути використані у якості найважливіших туристичних центрів може бути досвід і нашої держави. Як відомо, в Україні, окрім Києва, у різні часи функції столичного центру відігравали Батурин, Глухів, Харків та ін. Нині кожне з цих міст усвідомлено розглядає залишки столичної спадщини у якості відповідного територіального ресурсу, що використовується у тому числі й для залучення туристів. У пропозиції деяких туристичних фірм є навіть спеціальний тур – «Гетьманські столиці». Його маршрут починається в Києві й включає відвідини Чигирина, Батурина і Глухова. У радянські часи славетне минуле цих міст зі зрозумілих причин всіляко замовчувалося. Нині ж колишні гетьманські столиці, за підтримки центральної влади, докладають багато зусиль у справі відновлення історико-культурної спадщини, створення належної туристичної інфраструктури та залучення туристів.

Територія сучасного Батурина та його околиці були заселені ще з доби неоліту. Після перенесення сюди 1669 року козацької столиці на території урочища Цитадель постав гетьманський палац. У ньому керували Дем’ян Многогрішний (1669-1672), Іван Самойлович (1672-1687) та Іван Мазепа (1687-1708). У 1708 році, за наказом російського царя Петра I, Батурин був атакований військами О. Меншикова, які спалили місто і знищили 21 тисячу його захисників та жителів. У 1994 році на базі місцевого краєзнавчого музею тут було створено історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». У його складі – 39 унікальних пам’яток історії, архітектури та природи. У квітні 2004-го на території урочища Цитадель було встановлено пам’ятник жертвам Батуринської трагедії – величезний кам’яний хрест із бронзовою фігурою розіп’ятого Ісуса Христа.  

Як свідчить світова історична практика, перенесення столиць часто було спрямовано до центру держави, і утворення нового адміністративно-політичного центру здійснювалося з метою консолідації країни, встановлення нового соціального порядку і зміцнення політичної та економічної сили держави. Ідеї перенесення столиць, що ініціювалися лідерами держав, вимагали значної політичної волі і мужності, оскільки необхідність таких рішень підтверджувалася лише через тривалий час, тоді як несприйняття сучасників виявлялося відразу.

Слід враховувати, що окремі столичні центри можуть впливати не тільки на життя всередині своєї країни, а й на різні аспекти багатьох інших країн. За ступенем свого впливу на політику, економіку та культуру інших країн можна виокремити глобальні, регіональні та внутрішньонаціональні столичні центри. Глобальні столиці здатні відчутно впливати на існування багатьох країн світу. До числа таких столиць відносять Париж (його вважають надстолицею мешканці майже усіх сусідніх країн і колишніх французьких володінь, за виключенням Німеччини та Великобританії), Берлін (для Данії, Швеції, Чехії, Польщі), Лондон (для Ірландії, колишніх країн домініонів і членів Співдружності), Москву (для багатьох країн СНД). Деякі національні столиці мають сильний вплив на 2-3 сусідні країни (наприклад, Відень на Словаччину і Угорщину; Рига – на Литву й Естонію, Копенгаген – на Ісландію, Швецію і Норвегію) і є, таким чином, регіональними лідерами. І все ж таки вплив переважної більшості столиць країн світу обмежується власною територією, а тому є внутрішньо національним.

З точки зору туристичного країнознавства, столичне місто (та інші «центри») як багаторівнева система комунікацій, що складається із різновекторних просторово-часових характеристик, має велику кількість образних складових, що конструюють його туристичний імідж[139]. Такі складові вбирають та відображають культуру певної країни, їхня мозаїка формує туристичну привабливість міста, що є синонімом його конкурентноздатності, а врешті-решт і частиною ресурсного потенціалу. Водночас, у конструюванні образу міста (країни) беруть участь туристи та приїжджі, які не лише приносять прибуток підприємствам міста, а й виступають носіями інформації про місто, допомагають «нанести його на карту».

Туристична характеристика столиці країни, окрім логічних елементів, має неодмінно містити елементи образного порядку. Причому останні повинні виступати не у якості додатка, а як рівноправна характеристика. Образ столиці та найважливіших «центрів» країни є частиною її загального туристичного образу та іміджу. Іноді образ локального простору столиці виступає навіть центральним стрижнем усієї характеристики країни, що досягається завдяки проекції локального образу на загальний. Так, у суспільній свідомості багатьох іноземних громадян Україна – це, насамперед, Київ, Росія – Москва та ін.

Структура туристичного образу і іміджу столиці має містити не лише артефакти просторового середовища – від пам’ятника до дороговказу, а й саму людину з її діяльністю та мотиваціями – повсякденними практиками, ціннісними орієнтаціями, потребами, образом життя та іншими аспектами. Усталений і зрозумілий імідж столиці та провідних міст країни виступають, зрештою, віддзеркаленням самої країни. Такий імідж позбувається вихідної аморфності й набуває цілком реальних рис.

 

Ключові поняття та терміни: Поняття «географічне положення» країни. Особливості географічного положення в туристичному країнознавстві. Властивості географічного положення.Характеристика фізико-географічного, економіко-географічного, соціально-географічного, політико-географічного, еколого-географічного положення. Використання понять «територія» та «простір» у туристичному країнознавстві. Властивості території. Територія держави. Параметри території: розмір, конфігурація та державні кордони. Територіальна приналежність людини, правовий статус міжнародного туриста. Простір як умова для туристичної діяльності. Характеристика заповідної, рекреаційної, традиційно-етнографічної, сільськогосподарської, промислової та урбанізованої функціональних територіальних зон. Уявлення про адміністративно-територіальний устрій країни, принципи виокремлення адміністративно-територіальних одиниць, типи адміністративно-державного управління. «Регіональний простір» та «регіональна ідентичність» в туристичному країнознавстві. Центрування простору та столичне місто. Класифікація столиць країн світу за своїм походженням. Колишні столиці у туристичній характеристиці країни.

Контрольні запитання

? Дайте визначення поняттю «географічне положення» країни, розкрийте його властивості та особливості використання у туристичному країнознавстві.
? Охарактеризуйте основні концепти географічного положення.
? У чому виявляється специфіка використання понять «територія» та «простір» у туристичному країнознавстві?
? Що розуміється під територією держави?
? Назвіть основні властивості території. Параметри території.
? Розкрийте специфіку простру як умови для туристичної діяльності. Охарактеризуйте шість типів функціональних територіальних зон.
? У чому полягають особливості адміністративно-територіальної організації держав світу?
? Що таке «регіональний простір» та «регіональна ідентичність» в туристичному країнознавстві?
? Чи є відмінності між поняттями «центр» та «столиця»? Які бувають столиці країн світу за своїм походженням?
? ? Яким чином може використовуватися колишня столиця країни у її туристичній характеристиці? Назвіть відомі Вам приклади переносу столиць. Яку роль відіграє столиця у створенні туристичного іміджу країни?  

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.)