ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ КРАЇН СВІТУ

При туристичній характеристиці будь-якої країни світу неабияке значення має її адміністративно-територіальний устрій. У структурній кваліфікації простору поняття адміністративно-територіальний устрій є одним з найважливіших. Ним позначається система територіальної організації, що вибудовується на основі поділу території держави на складові частини з метою забезпечення чіткої організації органів державної влади та управління на місцях. Необхідність такого поділу зумовлюється віддаленістю певних територій від державного центру, що робить неможливим безпосередню реалізацію функцій і завдань влади на цих територіях і зворотний зв’язок по лінії «влада – громадянин» без відповідних «передавальних» механізмів.

Адміністративні одиниці є складовою частиною державної території, мають територію свого підпорядкування і можуть поділятися на дрібніші адміністративні одиниці, а останні – на ще дрібніші. Так утворюється ієрархія адміністративно-територіальних одиниць, підпорядкована завданням управління територіями. Вона дає змогу вибудувати вертикаль органів державної влади.

Адміністративно-територіальний устрій – важлива складова внутрішньої політики будь-якої держави. Адміністративно-територіальний поділ, політична система, зокрема структура управління і місцевого самоврядування, податкова політика, місцеве законодавство та ін. – головні елементи адміністративно-територіального устрою країни, регіонів і низових одиниць самоврядування, що здійснюють визначальний вплив на всі сторони життя будь-якого територіального утворення.

Успішність внутрішньої адміністративно-територіальної організації держави значною мірою залежить від урахування історичних особливостей території, її рекреаційного потенціалу, наявності сильного економічного центру, зручних комунікацій, культурної інфраструктури та ін. З позицій державного управління ефективність адміністративно-територіального устрою залежить від якості передавальних механізмів по лінії «центр-регіон», від налагодження взаємодії центральних та місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Втім чітких критеріїв адміністративного поділу не існує, здебільшого принципи виокремлення адміністративно-територіальних одиниць є соціально і культурно обумовленими. Ієрархія, територіальна конфігурація, логіка районування доволі часто визначаються політичними потребами держави, геополітичними трансформаціями, зміною політичних засад управління тощо. Це зумовлює різну природу адміністративно-територіальних систем держави світу, що формувалися в ході історичного розвитку. Звідси випливає й те, що в країнах з доволі схожими політичними режимами і приблизно однаковим соціально-економічним рівнем (наприклад, у розвинутих країнах Заходу) утворюються різновекторні моделі адміністративно-територіального управління. У такому випадку основні розбіжності визначаються типом територіальної організації держави. З такої точки зору існують два типи адміністративно-державного управління: унітарний та федеративний.

Унітарна система надає територіям, що входять до її складу досить мало автономії, безпосереднє управління здійснюється зі столиці. Територіальні підрозділи – департаменти у Франції, графства у Швеції – існують переважно з метою адміністративної зручності.

Федеральна система управління складається з одиниць, що вирізняються значно більшим обсягом власних політичних прав (штати в США і Бразилії, кантони в Швейцарії, землі в Німеччині).

Водночас, як справедливо відзначають дослідники, проблема адміністративно-територіального устрою не лише управлінська, а й політична, соціальна, психологічна, екзистенційна.

Використання простору у різних суспільствах і країнах неабиякий цікавий предмет для вивчення. Останнім часом сформувалися нові наукові напрямки, що вивчають зв’язок просторової організації, територіальності, розселення, поведінково-культурних норм – історична суспільна географія, соціальна і поведінкова екологія, геоурбаністика та ін. Їм вдалося значно розширили уявлення про просторову організацію суспільства.

Питання адміністративно-територіального устрою та регіоналізації перестали бути дослідницькою монополією прикладної районістики. Прийшло усвідомлення необхідності розмежування понять регіон як адміністративно-територіальний устрій та регіон як результат історико-культурного розвитку, суб’єкт економічної діяльності й політики. Фактично, в такій площині регіон являє собою узагальнення простору – землі, краю, країни. Це означає, що в ході історичного розвитку на території кожної країни відбувається формування певної соціально-просторової спільності – територіальних суспільних систем, що представлені регіонами різного таксономічного рангу [138].

У межах таких поглядів простір стає предметом вивчення як історично сформоване середовище, що містить у собі регіональність (локальність) як формного його існування. Водночас регіональний простір розглядається не лише як соціальне середовище, що створює матеріально-екзистанційні умови життя, але й як інформаційний та мотиваційний простір, в рамках якого індивіди взаємодіють й інтерпретують події, що відбуваються. Для наукових напрямків, що вивчають простір у такому розумінні, ключовою категорією є «регіональна ідентичність» (або «територіальна ідентичність», «локальна ідентичність»), що виявляється як відчуття належності, прихильності до певної суми норм, цінностей, світоглядних уявлень.

Туристичне вивчення будь-якої країни неможливо без створення її «географічного образу» – зовнішнього сприйняття країни (географічне положення, територія, конфігурація тощо). Так само воно буде незакінченим без розкриття її внутрішнього політичного й культурного «ландшафту», що має відображати не лише адміністративно-територіальний устрій (до якого прив’язана економіка країни), а й регіональні особливості («регіональну ідентичність») в широкому розумінні. Останній фактично бере участь у створенні туристичного образу території країни і передбачає низку характеристик, що визначають особливості того чи іншого регіону. Ступінь його (туристичного образу) достовірності залежить від об’єктивності та комплексності відображення складових регіональної ідентичності того чи іншого регіону з урахуванням множинності внутрішніх кордонів (політичних, культурних, економічних, етнічних, мовних, релігійних тощо).

Спираючись на вищесказане, можна стверджувати, що поняття «регіон» є більш поліфункціональним та багатоскладним, аніж «адміністративно-територіальна одиниця», що фактично є лише одним із його різновидів. У системах управління і в широкому використанні цей термін символізує різні типорозміри територій окремих держав. У країнознавстві, в тому разі й туристичному, розрізняються регіони різних рівнів – від локального і національного до континентального і глобального.

Столиця країни. Індустріальна доба спричинила поляризацію соціально-економічного простору, вплив якого на територіальну структуру суспільства виявився у специфіці відносин між центром та периферією. Під поняттям «центр» розуміється певний адміністративний осередок, місце прийняття рішень, а також генерування соціальних, культурних технологічних та ін. інновацій. В певному розумінні центри виникають у людському середовищі в якості метафоричних потреб. Саме вони є центрами зв’язку, місцями захисту й управління, формують каркас населених територій, надаючи останній певної конфігурації. Важко уявити, щоби заселення та використання простору не супроводжувалося процесом центрування. Можна сказати, що культурне осмислення та утвердження центру є складовою цього процесу.

Відмінності між центром і периферією є джерелом виникнення і відтворення територіальної нерівності, це відносини влади, що потребує певних зусиль щодо утвердження статусу центра. Адже одних географічних чи демографічних особливостей для цього замало. Суперництво за центр більш помітно на рівні великих територіальних утворень – країн та регіонів.

У переважній більшості держав світу роль такого центру виконує столиця, що є центром, насамперед, політичного життя. Зазвичай столиця це – великий мегаполіс, історичний, економічний та культурний центр країни. Втім, для багатьох країн така ситуація не є закономірністю. Скажімо у Канаді такі центри – Тронто і Монреаль, а не столичне місто Оттава, у США – Нью-Йорк та ін. Тобто, є варіанти поліцентричної організації простору та функціонального розподілу центральних місць, про що свідчить наявність у багатьох країнах так званих «ділових», «культурних», «інтелектуальних», «політичних» та ін. столиць.

В туристичному країнознавстві характеристиці столиці та інших центральних міст країни приділяється неабияка, іноді центральна увага. Це пояснюється тим, що зазвичай у світовій практиці центр виконує роль своєрідної «вітрини», символу своєї країни, де концентрується еліта та капітал, відбувається прискорений розвиток порівняно із периферією. У певному розумінні столичне місто є «обличчям» усієї країни, її концентрованим виразом.

У багатьох країнах протягом тривало періоду (або всього) існування держави столиці залишаються в одному місті. Такі столиці умовно називають позиційно стійкими, вони становлять переважну більшість столичних міст світу (70 %). Навіть більшість столиць країн Африки, засновані переважно колонізаторами, після здобуття незалежності залишалися на колишніх місцях. Хоч нові політичні еліти мали б перенести їх від моря у глиб країни. Все це свідчить про високий ступінь інерційності (стійкості) у розміщенні столиць навіть у країнах з нестабільними політичними і соціально-економічними умовами.

Водночас, на політичній карті світу існує чимало країн, де з різних обставин (політичних, стратегічних, економічних та ін.) столиці переносилися з одного міста в інше або ж зводилися заново (див. табл. 3.1). За підрахунками науковців протягом XVII-XVIII століть столиці були перенесені у 69 країнах. Наймобільнішими протягом останніх двох с половиною століть були столиці США (1776-1800 роки), Канади (1841-1866 роки), Індії, Казахстану, Китаю, Кот-д’Івуару, М'янми. Переміщення столиць може бути одноразовим (домінують) або багаторазовим (2-3 і більше: 7 – у Польщі, 11 – у США і 18 – у Китаї).

У цілому, за своїм походженням науковці виокремлюють наступні столиці країн світу:

Ø родові столиці – пов’язані з володінням певною особою (князем, королем, гетьманом тощо) певним населеним пунктом, що через деякий час перетворюються на столицю;

Ø історичні – виникають в якості політичних та адміністративних центрів. У сучасному світі такі столиці є найпоширеними та найстійкішими. Серед них можна назвати: Лондон, Рим, Париж, Київ, Будапешт, Прагу, Стокгольм, Москву та ін.;

Ø ситуативні столиці – виникають при створенні надзвичайної ситуації в країні, яка не дає змоги столичному місту повноцінно виконувати власні функції. Такою ситуацією може бути природна чи антропогенна катастрофа, війна, революція тощо;

Ø штучні столиці – здебільшого виникають як штучно створені колоніальною адміністрацією центри управління;

Ø політичні столиці – створюються з метою розв’язання політичних проблем, що склалися в країні. Здебільшого такі столиці виникають або на межі ворогуючих регіонів, або ж виносяться як форпост в центрі одного з проблемних міць. Найвідомішими політичними столицями є Вашингтон, Оттава, Абуджа, Канберра, Астана, Анкара, Бразилія та ін.

Для створення туристичної характеристики країн важливе значення мажуть мати не лише існуючі центри політичного, економічного та культурного тяжіння, а й колишні столиці. Часто такі міста є «свідками» буремних історичних подій, відображають цілі епохи, зберігають пам’ять про видатних діячів країни. Здебільшого це знаходить відображення у відповідному історико-культурному ландшафті – колишніх урядових спорудах, місцях суспільного призначення, особливостях міської архітектури, назвах вулиць тощо. Прикладом цього може бути китайське місто Сіань – колишня столиця Китайської імперії. Нині воно стрімко перетворюється на столицю туристичну, а влада Сіаня докладає усіляких зусиль, щоби місто відтворило втрачену багато століть тому славу. Нині у багатьох країнах світу тур «Китайські столиці» за маршрутом «Пекін – Сіань – Лоян – Пекін» є доволі популярним серед туристів.

У багатьох країнах рельєфним відображенням основних віх їхнього історично розвитку є зміни не тільки у місцях розташування, а й у назвах столиць. Так, за трьохсотрічну історію столиця Петра Першого декілька разів змінювала свою назву – Санкт-Петербург – Петроград – Ленінград – Санкт-Петербург. Очевидно, що основу цих перейменувань становила не просто «гра слів», а передусім відповідні суспільно-політичні зміни всередині країни. Про те, яке значення має назва і місце розташування столиці свідчить і те, що більшовицька влада у 1917 році не обмежилася простим перейменуванням «колиски» трьох російських революцій. Цього було замало, адже у свідомості революціонерів Петербург до певної міри символізував ненависний режим, розглядався як матеріальне втілення царату.

Використання даних про зміни назв і місць розташування столиць часто дозволяє сформувати більш чітке уявлення про суспільно-політичне та культурне минуле досліджуваної країни. Ілюстрацією цього може бути досвід переміщення столиць у Польщі, Китаї, Казахстані, США, Канаді та багатьох інших країнах.

Свідченням того, що колишні столиці країни можуть бути використані у якості найважливіших туристичних центрів може бути досвід і нашої держави. Як відомо, в Україні, окрім Києва, у різні часи функції столичного центру відігравали Батурин, Глухів, Харків та ін. Нині кожне з цих міст усвідомлено розглядає залишки столичної спадщини у якості відповідного територіального ресурсу, що використовується у тому числі й для залучення туристів. У пропозиції деяких туристичних фірм є навіть спеціальний тур – «Гетьманські столиці». Його маршрут починається в Києві й включає відвідини Чигирина, Батурина і Глухова. У радянські часи славетне минуле цих міст зі зрозумілих причин всіляко замовчувалося. Нині ж колишні гетьманські столиці, за підтримки центральної влади, докладають багато зусиль у справі відновлення історико-культурної спадщини, створення належної туристичної інфраструктури та залучення туристів.

Як свідчить світова історична практика, перенесення столиць часто було спрямовано до центру держави, і утворення нового адміністративно-політичного центру здійснювалося з метою консолідації країни, встановлення нового соціального порядку і зміцнення політичної та економічної сили держави. Ідеї перенесення столиць, що ініціювалися лідерами держав, вимагали значної політичної волі і мужності, оскільки необхідність таких рішень підтверджувалася лише через тривалий час, тоді як несприйняття сучасників виявлялося відразу.

Слід враховувати, що окремі столичні центри можуть впливати не тільки на життя всередині своєї країни, а й на різні аспекти багатьох інших країн. За ступенем свого впливу на політику, економіку та культуру інших країн можна виокремити глобальні, регіональні та внутрішньонаціональні столичні центри. Глобальні столиці здатні відчутно впливати на існування багатьох країн світу. До числа таких столиць відносять Париж (його вважають надстолицею мешканці майже усіх сусідніх країн і колишніх французьких володінь, за виключенням Німеччини та Великобританії), Берлін (для Данії, Швеції, Чехії, Польщі), Лондон (для Ірландії, колишніх країн домініонів і членів Співдружності), Москву (для багатьох країн СНД). Деякі національні столиці мають сильний вплив на 2-3 сусідні країни (наприклад, Відень на Словаччину і Угорщину; Рига – на Литву й Естонію, Копенгаген – на Ісландію, Швецію і Норвегію) і є, таким чином, регіональними лідерами. І все ж таки вплив переважної більшості столиць країн світу обмежується власною територією, а тому є внутрішньо національним.

З точки зору туристичного країнознавства, столичне місто (та інші «центри») як багаторівнева система комунікацій, що складається із різновекторних просторово-часових характеристик, має велику кількість образних складових, що конструюють його туристичний імідж[139]. Такі складові вбирають та відображають культуру певної країни, їхня мозаїка формує туристичну привабливість міста, що є синонімом його конкурентноздатності, а врешті-решт і частиною ресурсного потенціалу. Водночас, у конструюванні образу міста (країни) беруть участь туристи та приїжджі, які не лише приносять прибуток підприємствам міста, а й виступають носіями інформації про місто, допомагають «нанести його на карту».

Туристична характеристика столиці країни, окрім логічних елементів, має неодмінно містити елементи образного порядку. Причому останні повинні виступати не у якості додатка, а як рівноправна характеристика. Образ столиці та найважливіших «центрів» країни є частиною її загального туристичного образу та іміджу. Іноді образ локального простору столиці виступає навіть центральним стрижнем усієї характеристики країни, що досягається завдяки проекції локального образу на загальний. Так, у суспільній свідомості багатьох іноземних громадян Україна – це, насамперед, Київ, Росія – Москва та ін.

Структура туристичного образу і іміджу столиці має містити не лише артефакти просторового середовища – від пам’ятника до дороговказу, а й саму людину з її діяльністю та мотиваціями – повсякденними практиками, ціннісними орієнтаціями, потребами, образом життя та іншими аспектами. Усталений і зрозумілий імідж столиці та провідних міст країни виступають, зрештою, віддзеркаленням самої країни. Такий імідж позбувається вихідної аморфності й набуває цілком реальних рис.

Ключові поняття та терміни: Поняття «географічне положення» країни. Особливості географічного положення в туристичному країнознавстві. Властивості географічного положення.Характеристика фізико-географічного, економіко-географічного, соціально-географічного, політико-географічного, еколого-географічного положення. Використання понять «територія» та «простір» у туристичному країнознавстві. Властивості території. Територія держави. Параметри території: розмір, конфігурація та державні кордони. Територіальна приналежність людини, правовий статус міжнародного туриста. Простір як умова для туристичної діяльності. Характеристика заповідної, рекреаційної, традиційно-етнографічної, сільськогосподарської, промислової та урбанізованої функціональних територіальних зон. Уявлення про адміністративно-територіальний устрій країни, принципи виокремлення адміністративно-територіальних одиниць, типи адміністративно-державного управління. «Регіональний простір» та «регіональна ідентичність» в туристичному країнознавстві. Центрування простору та столичне місто. Класифікація столиць країн світу за своїм походженням. Колишні столиці у туристичній характеристиці країни.

Контрольні запитання

Поиск по сайту: