МАТЕРИКИ СВІТУ ТА ЇХНІ РОЗМІРИ

Поряд із поділом Землі на материки за природно-географічним підходом, досить поширеним є її поділ на частини світу. Не зважаючи не те, що кількість частин світу збігається з кількістю материків, принципи їхнього виокремлення відрізняються. Так, якщо в основу поділу Землі на материки покладено здебільшого геолого-географічні принципи, то виокремлення частин світу ґрунтується на історичних чинниках, є історично сформованим і різниться від материкового поділу. Серед частин світу виокремлюють 1) Європу і 2) Азію (на які поділяється єдиний материк Євразія), 3) Америку, (що містить у своєму складі два материки – Північну і Південну Америку), 4) Африку, 5) Австралію і Океанію, 6) Антарктиду. Деякі географи пропонують виокремлювати сьому частину світу – Океанію, що являє унікальне скупчення декількох тисяч островів на акваторії Тихого океану.

Природно-географічний поділ світу є не єдиним критерієм його регіоналізації. Не зважаючи на неабияку строкатість світу, на політичну, економічну, демографічну та культурну неповторність кожної з країн, все ж таки є реальні підстави для групування їх на окремі регіони за декількома спільними характеристиками. Нині обґрунтуванням раціонального поділу світу та його складових на просторово-територіальні частини займається теорія районування або регіоналізації. За словами відомого вітчизняного географа О. Шаблія, нині вона використовується у двох вимірах:

Ø у якості процесу наукового обґрунтування регіону та визначення його просторово-територіальних характеристик;

Ø для позначення реально існуючого поділу суходолу з існуючими на ньому елементами суспільства (або суспільства в цілому), на окремі частини.

Прикладне значення регіонального поділу Землі полягає у розробці програм оптимізації соціально-економічного розвитку, виявленні і відновленні культурних ландшафтів, створенні екологічного каркасу регіону, проведенні оцінки природної і культурної спадщини, розробці концепцій розвитку тощо. Однією з найпоширеніших схем класифікації країн світу є їхній поділ на окремі регіони.

Зазвичай при виділенні тих чи інших регіонів щільно переплітається ціла низка чинників: особливості географічного положення, історико-культурного та економічного розвитку тощо. Так, регіон Латинська Америка є загальною назвою країн, що розташовані у південній частині Північної Америки та Південній Америці, на території Панамського перешийку та островів Вест-Індії. Країни сильно відрізняються за площею – серед них є занадто великі (Бразилія), крупні та середні (Мексика, Аргентина, Перу), невеликі (Гайана, Нікарагуа, Гондурас) і зовсім маленькі (Сен-Вінсент та Гренадіни, Барбадос, Домініка). Основою для виділення цього регіону стали особливості його колонізації. Здебільшого країни Латинської Америки були з XVI по XIX століття колоніями Іспанії та Португалії. Емігранти, що прибували з метрополій на цю територію, приносили з собою мови романської групи (на основі латини). Саме латинська основа романських мов (іспанської, португальської, французької), якими розмовляє переважна більшість місцевого населення, стала похідною назви Латинська Америка. Таким чином, латиноамериканські країни значною мірою об’єднує їхнє колоніальне минуле. Спільне виявляється також і у нинішній економічній залежності від могутнього північного сусіда – США.

Очевидною є спільність країн Близького та Середнього Сходу. По-перше, це цілком визначений регіон з давніми культурними традиціями. По-друге, це ядро арабо-мусульманського світу, збагаченого за рахунок сусідніх ісламізованих народів, в першу чергу іранців і тюрків. По-третє, для переважної більшості країн цієї групи в період колоніалізму була властива лише більша чи менша міра залежності від провідних держав при збереженні формальної політичної незалежності і внутрішнього самоврядування. Окрім того вони створюють певну метатрадицію, що має ще більш певний релігійно-цивілізаційний колір – зелений колір ісламу.

Зауважимо, що при віднесенні певних країн до того чи іншого регіону, як власне і в питанні виокремлення самих регіонів, у науковому середовищі можуть траплятися деякі розбіжності. У даному випадку доречно навести традиційну схему поділу країн світу на окремі регіони, що використовується у вітчизняній науковій традиції. Так, в одному з останніх видань навчального посібника «Економіка зарубіжних країн» київські науковці, економісти Ю.Г. Козак, В.В. Ковалевський та В.М. Осипов серед країн «компактного розташування, що мають спільні риси у природних умовах, особливостях історичного і культурного розвитку», виокремлюють наступні:

Ø Західна Європа, що включає економічно розвинуті країни – Німеччину, Францію, Велику Британію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, Ірландію, Ісландію, Норвегію, Швецію, Данію, Фінляндію, Австрію, Швейцарію, Італію, Іспанію, Грецію, Португалію і декілька невеликих держав. Водночас цей режим, у свою чергу, поділяється на Західну, Північну й Південну Європу.

Ø Центральна Європа включає європейські країни, що входили колись до так званого «соціалістичного табору» за межами колишнього СРСР: Польщу, Чехію, Словаччину, Румунію, Болгарію, Сербію, Чорногорію, Боснію і Герцеговину, Хорватію, Словенію, Македонію, Албанію.

Ø Східна Європа складається з України, Росії, Білорусі, Молдови, Естонії, Латвії і Литви.

Ø Південно-Західна Азія включає Туреччину, Кіпр, Іран, Ірак, Сирію, Ліван, Ізраїль, Саудівську Аравію, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Ємен, Оман, Бахрейн, Афганістан, Грузію, Вірменію, Азербайджан.

Ø Центральна Азія виокремилася на просторі колишніх азіатських республік СРСР: Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, Туркменістану, Таджикистану.

Ø Південну Азію становлять Індія, Пакистан, Непал, Бутан, Бангладеш, Шрі-Ланка, а також декілька дрібних острівних держав.

Ø Далекій Схід представляють Китай, Японія, КНДР, Республіка Корея, Монголія.

Ø Австралія і Океанія – Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея й велика кількість дрібних острівних держав.

Ø Північна Африка об’єднує такі арабські держави: Єгипет, Судан, Лівію, Туніс, Алжир, Марокко, Західну Сахару, Мавританію.

Ø Західна Африка має досить строкатий склад; найбільші країни цього регіону – Малі, Нігер, Чад, Центральноафриканська республіка, Сенегал, Буркіна-Фасо, Гвінея, Гана, Кот-д’Івуар, Сьєрра-Леоне, Тонго, Нігерія, Камерун, Габон, Конго, Демократична республіка Конго (колишній Заїр), Ангола.

Ø Східна Африка: Ефіопія, Ерітрея, Сомалі, Кенія, Уганда, Танзанія, Руанда, Бурунді.

Ø Південна Африка: Замбія, Зімбабве, Мозамбік, Мадагаскар, Малаві, Південно-Африканська Республіка, Ботсвана, Намібія, Лесото.

Ø Північна Америка: США, Канада, Мексика[147].

Ø Латинська Америка, як відзначалося, поєднує країни, більшість з яких була колись у колоніальній залежності від Іспанії: Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай, Чилі, Перу, Болівія, Еквадор, Колумбія, Венесуела, Гайана, Суринам, Французька Гвіана. Окремою підгрупою до цього регіону входить Карибський Басейн, серед найбільших країн якого слід назвати: – Кубу, Гаїті, Ямайку, Домініканську Республіку, Гватемалу, Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Панаму.

Підкреслимо, що пропонована схема виокремлення регіонів світу є однією з найпоширеніших, однак, як відзначалося, не єдиною. Доволі часто, наприклад, можна зустріти виокремлення Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що являє собою величезний простір Східної та Південно-Східної Азії, Австралії і Океанії, східні регіони Росії і країни Північної та Південної Америки, які тяжіють до Тихого океану. Цей регіон визначається прискореними темпами економічного розвитку.

Найзагальнішу класифікацію країн запропоновано ООН. Вона передбачає виокремлення трьох груп країн:

Ø індустріально розвинуті держави;

Ø країни із перехідною економікою;

Ø країни, що розвиваються.

У межах останньої групи виокремлюються дві підгрупи – нові індустріальні країни й найменш розвинуті країни.

За словами О. Шаблія, є сенс розрізняти регіоналізацію на інтегральну та спеціальну. Якщо перша займається обґрунтуванням розподілу земної поверхні на окремі частини з усім їхнім природнім і суспільним змістом, то друга науково обґрунтовує існування, розвиток і взаємодію різних частин (регіонів) у певних сферах життєдіяльності суспільства – політичній, економічні, культурній тощо. Однією зі складових спеціальної регіоналізації є поділ світу на туристичні макрорегіони.

6.2. ОСОБЛИВОСТІ Й ПРИНЦИПИ РАЙОНУВАННЯ СВІТУ В ТУРИЗМІ

Туристичне районування території є неабияким складним і важливим завданням. Регіональний поділ створює можливість найефективно, зокрема з точки зору впливу на природне середовище, використовувати певні території для потреб туризму. Розробка наукових принципів туристичного районування території і подальший їх розвиток дозволяють виявляти нові рекреаційні ресурси та інші передумови для розвитку туризму в ще неосвоєних місцях; виокремлювати і створювати нові туристичні райони різного порядку; правильно визначати їхню туристичну спеціалізацію, переносити досвід розвитку туризму з одних районів в інші з аналогічними умовами; диференціювати розвиток туристичної індустрії відповідно до розмаїття умов туристичних районів; здійснювати ефективне статистичне обчислення міжнародних туристичних потоків, зокрема визначати основні приймаючі та генеруючі потоки туристів країни, пріоритетні регіони, які користуються особливим попитом з боку туристів; крім того створювати довгострокові прогнози стосовно розвитку туризму в тому чи іншому регіоні.

Складність туристичного районування зумовлена глобальністю цього завдання. Адже розподіляється територія всього світу, тобто досить різні та несхожі між собою територіальні утворення. Окрім того районування має охопити й такі території, де туризм практично не розвинений, але для цього є певні умови.

До районоутворюючих чинників у міжнародному туризмі відносять наступні:

Ø основні особливості географічного положення з точки зору туризму (положення по відношенню до туристичних ринків і приймаючих регіонів, положення по відношенню до нестабільних в політичному плані районів і «гарячих точок планети», взаємини з суміжними країнами, а також з тими державами, по території яких проходять використовувані основною масою туристів комунікації, і т. д.);

Ø характер природи, рівень комфортності кліматичних умов, багатство і різноманітність рекреаційних ресурсів, можливість і зручність їхнього використання;

Ø насиченість території природними і культурно-історичними пам'ятками, їхнє взаємосполучення і положення стосовно основних зон і центрів туризму;

Ø ступінь привабливості природних і культурно-історичних пам'яток для основної частини туристів і перспективної клієнтури;

Ø рівень доступності району із точки зору існуючих комунікацій;

Ø часові витрати для прибуття на дану територію і повернення додому;

Ø загальний рівень витрат фінансових коштів туристами для здійснення подорожі;

Ø рівень розвитку туристичної інфраструктури (оснащеність території засобами розміщення, транспортом, засобами зв'язку, підприємствами харчування, торгівлі і т. д.);

Ø рівень сервісу і кваліфікація обслуговуючого туристів персоналу;

Ø ємність території для прийому туристів;

Ø стабільність внутрішньополітичної ситуації;

Ø рівень безпеки для туристів з погляду криміногенної і екологічної ситуації;

Ø рівень загальноекономічного розвитку, забезпеченість трудовими ресурсами, матеріальними засобами і фінансовими можливостями для створення і подальшого розвитку індустрії туризму і гостинності;

Ø територію з погляду її місця на туристичному ринку, тобто обсяг туристичних потоків у даному районі, а також передумови для формування таких потоків в майбутньому;

Ø структуру зарубіжної туристичної клієнтури, що приїжджає в район;

Ø основні особливості туризму в даному районі (ритми сезонності, тривалість, переважаючі види туризму, основні цілі відвідин і т. д.);

Ø відношення властей і місцевих туристичних органів до проблем туризму;

Ø економічну роль туризму для даного району (розмір надходжень до бюджету від туризму, витрати на розвиток туристичної інфраструктури, місце туризму серед інших галузей економіки і взаємозв'язок з цими галузями, вплив туризму на зайнятість місцевого населення, загальний економічний ефект від туризму);

Ø перспективи розвитку туризму в даному районі.

Значення усіх вищевказаних чинників у формуванні туристичних регіонів неоднакове. Здебільшого, вони виявляються у найрізноманітніших комбінаціях. Слід звернути увагу й на те, що районування багатьох країн з погляду внутрішнього туризму зазвичай не збігається з таким у плані міжнародного туризму, оскільки цікавий і доступний для своїх громадян район може бути малоцікавим або труднодоступним для іноземних туристів. Або навпаки, привабливі для міжнародних туристів місця далеко не завжди викликають інтерес у місцевого населення приймаючої сторони унаслідок своєї повсякденності. Отже, необхідно завжди конкретизувати поняття: про який туризм йдеться – внутрішній або міжнародний.

Відповідно до районування UNWTO, усі країни сучасного світу поділяються на п’ять[148] великих туристичних макрорегіонів:

Ø Європейський (країни Західної, Північної, Південної, Центральної і Східної Європи, а також держави Східного Середземномор’я – Ізраїль, Кіпр, Туреччина);

Ø Азіатсько-Тихоокеанський (країни Східної, Південно-Східної та Південної Азії, Австралія і Океанія);

Ø Американський (країни Північної, Південної, Центральної Америки, а також острівні держави і території Карибського басейну);

Ø Африканський (країни Африки, окрім Єгипту та Лівії);

Ø Близькосхідний (країни Західної та Південно-Західної Азії, Єгипет, Лівія).

Пропонуємо розглянути їхні економіко-географічні та цивілізаційні характеристики, а також розвиток туризму по кожному з макрорегіонів у межах наступної частини підручника.

Ключові поняття та терміни: Материки та частини світу. Прикладне значення регіоналізації Землі. Основні регіони сучасного світу: Західна Європа, Центральна Європа, Східна Європа, Південно-Західна Азія, Центральна Азія, Південна Азія, Далекий Схід, Австралія і Океанія, Північна Африка, Західна Африка, Східна Африка, Південна Африка, Північна Америка, Латинська Америка. Районоутворюючі чинники в міжнародному туризмі. Районування світу за UNWTO.

Контрольні запитання

Поиск по сайту: