ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ КРАЇНОЗНАВЧИХ ЗНАНЬ ТА ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ КРАЇНОЗНАВСТВА

За своїм походженням туристичне країнознавство – це складова, структурний елемент комплексного географічного країнознавства і географічної науки. Як правило, країнознавство визначається як традиційна географічна дисципліна, що займається комплексним вивченням країн та регіонів, передовсім систематизацією даних щодо їх природи, населення, господарства, культури та суспільно-політичного ладу.

Безсумнівно, країнознавство було і залишається класичною географічною спеціалізацією. Хоч потрібно відзначити, що тривалий час підготовка фахівців з країнознавства не велася. Частково це було пов’язано із невизначеністю його статусу і предметної галузі. Вихідна міждисциплінарна спрямованість країнознавства не «вписувалася» в усталений дисциплінарний образ науки, що продукував погляд на науку здебільшого як на сукупність дисциплін. Цінності науки індустріальної епохи, серед яких виокремлюють вузьку спеціалізацію, конкретність, закритість, монологічність та ін., не сприймали відрефлектованих міждисциплінарних практик дослідження, а тому аж ніяк не сприяли інституціоналізації країнознавства як самостійної галузі досліджень і навчального предмета. І все ж таки, не зважаючи на відсутність фахової підготовки, у науковому середовищі існували як фахівці з країнознавства, так і країнознавчі дослідження. Подібного роду явища у науковому житті XX століття поставили питання про специфіку різних рівнів науки, було висунуто тезу про те, що дисциплінарний рівень не є універсальним. У соціології науки неодноразово висловлювалася думка, що одиницею аналізу все частіше стає так звана «наукова молекула» (невелика група вчених).

Водночас, практично домінуючим залишається погляд, згідно з яким «дисциплінарне» сприйняття науки обумовлюється як потребами соціальної організації, так і інтелектуальної точності розділення знання на окремі частини, коли виникає потреба окреслити основну сферу компетенції вченого, каталогізувати книги, підготувати навчальні програми, організувати дієздатні та компетентні підрозділи викладачів.

Реальність нинішньої освітньої і наукової практики, що утворилася навколо країнознавства, свідчить про докорінні зрушення у науковому статусі країнознавства, яке вже давно перетнуло межі «суто географічної дисципліни». Свідченням цього є поява спеціалізації країнознавство на факультетах міжнародних відносин, іноземних мов, міжнародного туризму, історичних, економічних та інших факультетах. Чимраз збільшується і перелік навчальних дисциплін країнознавчого спрямування. Історичне, політологічне, економічне, культурне, лінгвістичне, туристичне та інші «країнознавства» постали у межах комплексного країнознавства і стали виявом зростаючої потреби на країнознавчу складову підготовки фахівців для різних галузей діяльності.

Формування туристичного країнознавства слід розглядати у контексті інституціоналізації самого комплексного країнознавства, що відбувалося під впливом різних чинників, у тому числі під впливом диференціації наукового знання. Процес інституціоналізації комплексного країнознавства відбувався у декілька етапів, кожен з яких відрізнявся розумінням змісту, функцій та методології країнознавчих досліджень.

Стихійно-описовий період. У певному розумінні країнознавство відносно давня «наука». Зрозуміло, що певні уявлення про ті чи інші країни існували в багатьох народів починаючи зі стародавніх часів, що було зумовлено, головним чином, практичними потребами. Здавна країнознавство мало універсальну спрямованість. Так, докладні історико- та географо-країнознавчі описи зустрічаються вже у працях античних авторів – Геродота, Птолемея, Страбона, Фукідіта та ін. Неабиякого практичного значення набуло країнознавство у епоху Великих географічних відкриттів.

Період формування основ класичного країнознавства (XVII – перша половина XIX століття). На період XVII–XVIII століть як часу оформлення емпіричного природознавства в Європі, коли спостерігається швидке зростання і диференціація науки нового періоду, дослідники відносять появу наукових дисциплін. У той час наукова дисципліна виявляє високу ефективність як одиниця організації науки.

Зазначена диференціація спостерігається і в географії. У XVII столітті нідерландським географом Бернардом Вареном (Вареніус) було запропоновано поділ географії на загальну та регіональну. Остання фактично означала «народження» «класичного країнознавства», оскільки передбачала багаторівневе дослідження особливостей різних країн світу.

Водночас, у деяких університетах Німеччини набуває розповсюдження так зване «описове державознавство», де увага акцентувалася на вивченні території, населення, державного устрою, економіки, армії тощо.

Період «університетського країнознавства». Дисциплінарна структура науки остаточно оформлюється у специфічних умовах так званої «університетської науки», де праця дослідника невід’ємна від праці викладача, а наукові дослідження виявляються епіфеноменом викладання. Система освіти, у якій на перше місце висунуто дисциплінуючі механізми та норми, продукує специфічні форми організації знання.

З середини XIX століття у Німеччині зароджується так звана «антропогеографічна країнознавча школа», одним з засновників якої був професор Лейпцизького університету Фрідрих Вільгельм Ратцель. Представники цієї школи досягли значних успіхів у створенні синтетичних країнознавчих описів. Один з основних принципів атропогеографії полягав у абсолютизації впливу природи на формування культури і соціально-політичних відносин[64]. При цьому в центрі уваги представників цієї школи завжди перебувала людина, а точніше людина в умовах певного географічного середовища та його вплив на формування соціальних інституцій і образ життя людей.

Водночас, наприкінці XIX – на початку XX століть доволі популярними стають ідеї французької школи країнознавства, одним з засновків якої і найвідоміших представників був Відаль де ла Бланш. У свій час він захопився ідеями Ф. Ратцеля і створив на їх основі свою наукову школу, що також мала антропологічно-орієнтоване спрямування. Однак, Відаль де ла Бланш розкритикував деякі ключові положення німецької школи. Якщо серцевину концепції Ф.Ратцеля складали різні категорії простору, то у центрі уваги Відаль де ла Бланша постала людина. Звідси випливала і рельєфно виражена гуманістична спрямованість творів представників цієї школи. І все ж таки, французька школа мала й суттєві недоліки. Головним чином вони виявлялися у відсутності чітких дослідницьких програм. Значна увага приділялася вишуканим літературним побудовам, що продукувалися з метою створення яскравих вражень про певну місцевість. З цією ж метою в одному тематичному ряді розглядалися не завжди сумісні країнознавчі характеристики.

Антропогеографічний напрямок у країнознавстві культивувався і у дореволюційній Росії. Серед найвідоміших представників цієї школи слід назвати прізвища професорів Московського університету Д.М. Анучіна, А.А. Крубера та Л.Д. Синицького. Втім за радянських часів, починаючи з 1930-х років, прибічників антропогеографічних поглядів було критиковано. У вульгаризованій інтерпретації владних кіл антропогеографія зводилася лише до геополітики[65] та відповідних праць німецьких авторів. Натомість провідне місце посіли проблеми економічної географії, де людина виступала переважно у ролі виробничої сили або як споживач.

Слід звернути увагу на те, що у Російській імперії країнознавчий напрямок у географічній науці зазвичай був одним з провідних. Досить продуктивною у цьому сенсі виявилася діяльність Російського географічного товариства, що проголошувало дослідження закордонних країн у якості першочергових наукових завдань. Неабиякий внесок у розвиток географії та країнознавства був зроблений головою Російського географічного товариства П.П. Семеновим-Тян-Шанським, професорами Московського університету Д.М. Анучіним, Л.С. Бергом, М.М. Пржевальським, П.К.Козловим та ін. Зауважимо, що країнознавчі студії були поширеними не тільки у Російській імперії, а й за радянських часів, чому сприяли неосяжні простори цих геополітичних утворень. Усвідомлення завдань всебічного вивчення держави існувало і у владних колах, тому країнознавчому напрямку надавалася всіляка підтримка як з боку царського, так і з боку радянського урядів. Хоч не рідко це продукувало здебільшого практичне, іноді утилітарне, спрямування країнознавчих досліджень.

У період між двома світовими війнами відбувається формування українського «національного країнознавства» та утверджується так званий «економіко-географічний напрямок», що стає, так би мовити, «офіційним».

У міжвоєнний період в Україні формується національне крає- та країнознавство. В різний час питаннями краєзнавчої та країнознавчої теорії займалися такі відомі українські вчені, як П. Тутковський, С.Л. Рудницький, К.Г. Воблий, В. Кубійович, А.С. Синявський та ін. Їхні наукові студії були спрямовані на широкий крає- та країнознавчий аналіз території, її природниче та економіко-географічне вивчення. І все ж таки особливої виразності їм надавала гуманістична спрямованість, дослідження і висвітлення певних географічних одиниць у соціокультурному та «ландшафтно-естетичному вимірі», що ґрунтувалися на «гуманітарно-забарвленому аналізі географічних образів»».

На особливу увагу заслуговує науковий доробок одного з фундаторів української географії – Степана Рудницького. Його праці[66], як відзначають українські науковці С. Іщук та О. Гладкий, були просякнуті «провідними гуманістичними думками про роль та функції географії в культурологічному та народознавчому аспектах як провідної області людського знання і культури, як чинника формування духовності українського народу». Присвятивши усе життя утвердженню національної української ідеї, С. Рудницький наповнював її змістом усі свої географічні твори, «пов’язуючи тим самим гносеологічний та гуманістичний (культурологічний) зміст науки». Вважається, що погляди С. Рудницького як гуманіста знайшли прояв у розвитку вчення про «антропогеографію» як науку, що «досліджує причинні зв’язки людини до всіх головних географічних явищ: твердої поверхні, вод, атмосфери, підсоння (клімату), рослинного і тваринного світу».

Без перебільшення можна стверджувати, що праці С. Рудницького заклали підвалини української національної географії і картографії, вивівши її на європейський рівень. Завдяки цьому вченому Україну чи не вперше було представлено у картографічних працях як цілісну просторову одиницю. Більшовицька влада високо «оцінила» діяльність вченого, у 1933 році його було заарештовано за звинувачення у приналежності до контрреволюційної організації, а у 1937 році розстріляно[67]. Створений ним у Харкові Інститут географії і картографії було ліквідовано.

«Продовжувачем справи» С. Рудницького став академік Володимир Кубійович. Суть географічної науки, зі слів цитованих вже С. Іщука та О. Гладкого, він вбачав в «описі окремих земель та їх частин як з природничої, так і з економічної точок зору». Хоч головною країною його вивчення була Україна. За В. Кубійовичем, географічна наука передбачає аналіз «природних феноменів, промисловості, сільського господарства, лісового господарства, транспорту, торгівлі, людності і селищ людських». Будучи, передусім, талановитим картографом, В. Кубійович активно працював над створенням окремих карт українських земель. У 1937 році у Львові зусиллями багатьох учених – членів Наукового товариства імені Т. Шевченка під керівництвом В. Кубійовича виходить «Атлас українських і сумежних країв», а 1938 року – «Атлас українських і суміжних земель». Зміст цих видань відбивав «єдність географічних досліджень природничого та суспільного напрямків», їхній розвиток на «національному ґрунті» та «піднесення національної ідеї українства».

Науково-організаційна діяльність та праці С. Рудницького і В. Кубійовича стали гідним внеском у наукове обґрунтування географічних аспектів української державності, у них знайшли відображення ідеї соборності й цілісності України у її етнічних межах, необхідність створення суверенної національної держави. За словами О. Шаблія, вони завершували собою не лише процес інтенсивного становлення географії України як окремої наукової дисципліни, але й «короткотерміновий процес становлення української національної антропогеографії загалом». Зі встановлення радянської влади у Західній Україні, що відбулося внаслідок радянсько-німецької окупації Польщі у 1939 році, діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка було заборонено. Розпочати свою роботу товариство зможе лише 1947 року у Мюнхені по закінченні Другої світової війни.

Водночас, у радянському країнознавстві починаючи із 1920-х років поступово утверджується так званий «економіко-географічний напрямок». Дискусія з приводу наукових засад розвитку країнознавства, що відбулася на зламі 1920–1930-х років, закінчилася перемогою районного напрямку. Найбільш відомим його представником вважається Микола Баранський. У центрі його методологічних побудов постала проблема районування. Фактично це відповідало й змісту впроваджуваної у той час державної програми економічного районування країни.

Складену М.М. Баранським програму-схему дослідження держпланівских областей СРСР було екстрапольовано і на країнознавчі дослідження. Її основні дослідницькі прийоми тривалий час використовувалися у радянському країнознавстві, а сам М.М. Баранський вважається одним з теоретиків радянської економічної географії та країнознавства.

Схема М. Баранського й донині застосовується у наукових дослідженнях і навчальному процесі. Вона складається з наступних елементів:

Ø Територія. Оцінка геопростору країни та її території як «узагальненого ресурсу». Оцінка географічного положення території та його різновидів.

Ø Природа та природні ресурси країни. Особливості природокористування.

Ø Історико-географічний нарис господарського розвитку (або заселення і господарського розвитку) території країни.

Ø Народонаселення країни й основні риси його розміщення.

Ø Культура й основні етнокультурні особливості і проблеми народонаселення.

Ø Господарство країни й закономірності розміщення окремих галузей господарства.

Ø Райони. Економічні райони країни та їхні типи.

На переконання М.М. Баранського, основу країнознавства мав становити дослідницький синтез, що поєднував би у собі різноманітні характеристики країни. Іншими словами, М.М. Баранський акцентував увагу на проблемі комплексності у країнознавстві. Він вважав, що для виконання такого роду досліджень недостатньо базової освіти з фізичної чи економічної географії. М.М. Баранський переконував у необхідності підготовки окремих фахівців-країнознавців з широким горизонтом наукового світогляду, які б мали поглиблені знання з етнографії, історії, державознавства тощо.

Починаючи з 1930-х років вивчення «соціокультурних ландшафтів» все більше відходить у минуле. На перший план висуваються проблеми дослідження економічного середовища районів, країн та регіонів. Згодом і сам М.М. Баранський, згадуючи цей період, відзначав, що людина фактично випала з дослідницького об’єктива географа.

«Залізна завіса» та біполярний розвиток світу позначилися й на дослідницьких підходах країнознавства. Зокрема, утворилися соціалістичний та капіталістичний напрямки у країнознавстві. У провідних вищих навчальних закладах Радянського Союзу країнознавча підготовка здійснювалася за типами країн, регіонами та субрегіонами й передбачала неабияку політико-ідеологічну складову.

Незважаючи на це, із другої половини XX століття у середовищі так би мовити «академічного країнознавства» відбувається неабияка теоретична рефлексія. Зокрема, розвивається категоріальний апарат країнознавства, пропонуються численні методики дослідження країн та регіонів. І все ж таки, попри значні теоретико-методологічні напрацювання, й донині не існує загальновизнаного розуміння змісту країнознавства як наукової дисципліни. Серед великої кількості визначень, найпоширенішими вважаються наступні:

Ø країнознавство – це наука, що вивчає конкретні території або країни;

Ø країнознавство – це «лабораторія» для перевірки теорій і закономірностей, що продукує загальна географія;

Ø країнознавство – це наука, що вивчає повний комплекс географічних явищ лише на певній території;

Ø країнознавство – наука інтегруючого спрямування;

Ø країнознавство – це організаційна форма об’єднання різносторонньої інформації про певний район, країну або регіон;

Ø країнознавство – це дисципліни у системі географічних наук, що займається комплексним вивченням материків, країн, великих районів.

Очевидно, що основу цих розходжень становить проблема наукового статусу країнознавства, тобто чи є воно власне наукою, чи тільки «організаційною формою» певного знання, так би мовити «лабораторію» для перевірки постулатів, які генерує загальна географія. Зазначена проблема не є властивою суто для країнознавства, вона постає і в інших науках. Особливого загострення вона набула ще у XIX – на початку XX століть із поділом усіх наук на так звані «номотетичні» (такі, що вивчають закони природи) та «ідеографічні» (описові, індивідуалізуючі).

Згідно з сучасними наукознавчими уявленнями у науці в органічній єдності діють відносно відокремлені програми – дослідницька (аналітичного спрямування) і колекторська (синтетичного спрямування). І якщо наявність дослідницької програми не викликає сумнівів, оскільки саму науку ототожнюють із дослідженням, генеруванням нового знання та наукових законів, то колекторська програма, яка є основною в країнознавстві, неодноразово викликала нарікання з боку науковців. Здебільшого вони пов’язані із тим, що програма-колектор, яка є провідною у країнознавстві, забезпечує лише так би мовити «колекціонування» або «складування» знання по окремих полицях, відтак, на перший погляд, аж ніяк не може претендувати на науковий статус.

Логіка подібних міркувань є частково справедливою. У чистому вигляді колекторська програма навряд чи може бути розглянута як науковий норматив. І все ж таки, не зважаючи на здебільшого описову, «колекціонуючу» природу країнознавства, воно об’єктивно не може обмежуватися простим описом свого матеріалу. Як тільки ця дисципліна претендує на науковість, вона має вивчати системні зв’язки у досліджуваних явищах, виявляти їхні детермінанти, використовувати загальні поняття, які організують її матеріал. Іншими словами, використовувати елементи генералізації, коли внаслідок «колекціонування» окремих знань відбувається їхній перехід у якісно нову площину, де дослідник отримує знання нового типу. Виходячи із цього можна зробити висновок, що за своїми результатами ступінь науковості країнознавчих знань цілком відповідає іншим дисциплінам географічного спрямування і не викликає сумнівів.

Підкреслимо, що перехід країнознавчих досліджень у так би мовити «генералізуючу» площину шляхом якнайпростішого сумування даних окремих наук є принципово неможливим. Країна, як відзначає професор М.С. Мироненко, є одним з географічних таксонів, що має таку загадкову властивість, як «просторова організованість, притому в її «відносно закінченому вигляді». У даному випадку під просторовою організованістю розуміється особливий полігенетичний тип цілісності, реконструкція якого якраз і дозволяє отримати те якісно нове знання, що може бути втіленим у цілісному «образі країни».

Об’єкт вивчення комплексного країнознавства – країна, є специфічним територіальним утворенням, універсальним за своїм змістом, вона об’єднує різні за походженням складові, що утворюють природно-історико-соціально-територіальний комплекс. Підкреслимо, що саме територія, що постає у якості своєрідного «скелета», на який нанизується усе інше – природа, населення, історія, господарство та ін., стверджує географічний характер країнознавчих знань. Втім, не вичерпує їх[68]. Окрім знань про просторово-територіальну організацію країни, комплексне країнознавство включає знання з історії, населення, господарства, духовної і матеріальної культури тощо. Відповідно, серед основних так би мовити «напрямків» або дисциплін, які утворилися навколо сучасного комплексного країнознавства, постають: географічне країнознавство, економічне країнознавство, історичне країнознавство, політологічне країнознавство, лінгвістичне країнознавство, культурне країнознавство, туристичне країнознавство (рис. 2.1) та ін.

Рис. 2.1 – Дисциплінарна структура комплексного країнознавства