НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Усім нам випала можливість спостерігати нечувані донині, іноді докорінні, всеохоплюючі трансформації суспільного життя у планетарному масштабі. Глобалізація сучасного світу охопила сьогодні майже усі сфери буття людини: економіку, політику, культуру, соціальні відносини тощо. У тому числі глобалізаційні процеси так або інакше позначилися й на функціонуванні національної держави як основного інституту життєдіяльності людини і суспільства.

Коли виникає й що являє собою національна держава? У свідомості багатьох світ, у якому ми живемо, являє сучасну політичну карту, чітко розмежовану державними кордонами. Саме така карта видається нам звичною. Як звичним видається й те, що кожна людина є громадянином тієї або іншої держави, з відповідними громадянськими правами й обов’язками. Те саме стосується і нашої національної приналежності до певної нації. Втім, так було не завжди. Народження сучасних національних держав є феноменом відносно недавнього минулого.

Передусім зауважимо, що між поняттями «держава» і «країна», що доволі часто використовують як синонімічні, існує суттєва різниця. Так, поняття «держава» означає політичну систему влади, встановлену на певній території, особливого роду організацію. Тоді як поняття «країна» більше відбиває культурні та загальногеографічні (спільність території) сенси. Термін «країна» має також менш офіційне значення. Схожа відмінність існує і в англійській мові у словах «country» (ближче до поняття «країна») і «state» («держава»), хоча у певному контексті вони можуть виступати як взаємопов’язані[1].

Майже до XVIII століття світ не знав національних держав у традиційному розумінні. Не існувало і націй як таких. Тут потрібно також зробити наголос на тому, що поняття «нація» і «етнос» також не тотожні. Етноси виникають ще на зорі людської цивілізації у первісному суспільстві. Вони являли собою стійку сукупність людей зі схожими психофізіологічними ознаками. Основу зазначеної сукупності становили спільність культури і відповідна організація суспільного життя. Нація ж є етапом розвитку етносу, що характеризується масовим становленням автономної особистості, секуляризацією[2] свідомості та культури (домінування секулярних форм свідомості), формуванням громадянського суспільства[3] і національної держави. На етапі становлення нація може асимілювати різні етнічні групи.

Виходячи з цього, можна стверджувати, що первісні держави аж ніяк не були державами національними. Деякі імперії були надто великими, втім вони докорінно відрізнялися від національних держав. У етнічному відношенні їхнє населення було доволі строкатим, і центральним органам управління не так часто вдавалося налагодити дієве управління провінціями. Життя більшості підданих, особливо у віддалених районах, могло суттєво різнитися від життя правителів. Зазвичай, між культурою і мовою основної частини населення і державних чиновників було мало спільного.

Національна держава була невідома й Середньовіччю[4]. (ранньосередньовічні міста-держави не включали усіх представників того чи іншого етносу). Більше того, у середньовічній Європі майже не існувало усталених територіальних меж. За словами відомого французького історика Ф. Броделя, «французької «нації» у ту пору ще не існувало, і провінційна батьківщина заміняла її, вселяючи у душу людини ті почуття, що ми нині назвали б автономістськими». Більшість людей того часу слабко уявляли собі власну територіальну приналежність до певної нації (країни), якій мали слугувати. За умов замкнутості окремих регіонів і відсутності такого «компонента нації», яким є «національна свідомість», – відзначає доктор філософських наук, старший науковий співробітник Інституту соціології РАН І.Г. Яковенко, – окремі етнічні групи могли століттями мешкати під дахом того чи іншого державного утворення.

Типова традиційна (середньовічна) держава легко інтегрувала у собі доволі строкаті етнічні групи. Її підґрунтя становили не етнічні спільноти, а здебільшого місцеві еліти. Існувала чітка система сеньйоріально-васальної залежності. Влада феодального сеньйора закріплювалася урочистим ритуалом, під час якого сюзерен вимовляв клятву захищати свого васала (підданого). У відповідь васал присягав своєму сюзерену. У такий спосіб місцевий феодал набував вірних підданих. Водночас, задля більшої безпеки він і сам міг бути васалом більш заможного владики. Отже, утворювався ланцюг сеньйоріально-васальних стосунків. Ключовою його ланкою був король або інший государ, якому складала присягу на вірність уся верховна знать. Серед найважливіших особливостей феодалізму було те, що статус феодала був міцно пов’язаний з двома іншими суспільними інститутами – землеволодінням і військовою службою. Замість клятви на вірність і зобов’язання служити у війську васал отримував від сеньйора земельну ділянку. Вона мала назву «фєф» або «феод» (звідти й «феодал» і «феодалізм»)[5].

При всій, на перший погляд, благопристойності феодального ладу з його урочистими клятвами і письмовими контрактами, у цій системі існував постійний розбрат. Королям було важко стримувати непокірних магнатів, котрі безроздільно правили своїми вотчинами. За словами А.Я. Гуревича, вони знаходилися у стані «„безперервного бунту” проти королівської влади». Якщо якийсь король прагнув посилити свою владу, заможний феодал часто висловлював своє неприховане невдоволення і непокору. Коли королівська влада була слабкою (наприклад, престол успадковувала дитина), магнати самі затівали приватні конфлікти, воюючи один з одним. Тому у зазначений час Європа здригалася від перманентних військових зіткнень. Кінець Середньовіччя ознаменувало собою низку суспільно-політичних перетворень, передусім було покінчено із традиційними державами, замість яких визначилися нові форми інтеграції – ними стали національні держави.

Дискутуючи з приводу часу появи новочасних національних держав, дослідники називають різні дати (від XVI до XVIII століть), відповідно пов’язують їх становлення з тими чи іншими подіями чи процесами. Серед них якнайчастіше називають капіталізм, пізнє Відродження, Реформацію, Просвітництво тощо. Вважаємо, що у даному випадку оперування якоюсь конкретною датою принципово невірно. Утворення націй і національних держав за своєю природою є складним, суперечливим і довготривалим процесом. Одні елементи виявлялися раніше, інші – пізніше.

Так, важливу роль для формування протонаціональних рухів відіграв протестантизм, оскільки вимагав перекладу біблії на національні мови[6]. Антифеодальний та антицерковний за природою реформаційний рух із середини XVI століття набуває розмаху, доповнюється національно-визвольною боротьбою поневолених народів проти іноземного гноблення. Важливою подією в часи народження національних держав стала Нідерландська революція (1566–1609 рр.) – перша буржуазна та національно-визвольна революція у Європі. Англійська революція (1642–1649 рр.) також дала неабиякий поштовх для подальшої ходи капіталізму, демократичних перетворень та національного самовизначення інших народів Європи. Ідейно-теоретичний та практичний досвід Нідерландської та Англійської революцій неабияк вплинув на національне «пробудження» Європи.

У результаті Тридцятилітньої війни[7] (1618–1648), яку дехто вважає першою світовою війною в історії людства, фактично розпалася Священна Римська імперія германської нації і почався процес формування національних держав. Національні держави, що виникали, затверджували новий принцип кордонів, що відтоді визначалися за природно-географічними й мовними критеріями. Нідерланди, Англія, США, Франція та ін. країни – стали першими національними державами. Вважається, що підписаний після закінчення Тридцятирічної війни Вестфальський мир ознаменував собою початок формування нової політичної системи – системи відносин національних держав як головних суб’єктів влади і регуляторів суспільно-політичних, у тому разі, міжнародних відносин.

У науковій літературі ця система отримала назву «Вестфальської» або «державно-центристської» моделі світу. Її основу становило визнання принципу національного (державного) суверенітету. Іншими словами, за кожною державою встановлювалося право самостійно визначати внутрішнє життя і орієнтири зовнішньої політики. Суверенна національна держава мислилася як така, що має територію, населення, легітимне правління та міжнародне визнання. Вестфальська концепція державного суверенітету запровадила монополію держави на застосування сили всередині своєї країни, поклавши край внутрішньому розбрату. Фактично, відзначає Майкл Білліг, професор соціальних наук університету Лафборо (Велика Британія), закінчувалася епоха «неофіційних війн», відтоді Британія воювала проти Франції, у «світі воюючих націй не було місця графу Йоркському або герцогу Бургундському, котрі вели за собою у бій власні військові загони».

І все ж нації й національні держави у сучасному розумінні є, за словами відомого західного дослідника Ернста Геллнера [8], продуктом модернізації або суспільно-політичного осучаснення суспільства. Власне «модернізація» поняття доволі багатогранне. У даному випадку воно означає процес переходу від традиційного суспільства до індустріального, урбанізацію і розвиток ринкової економіки. Під час модернізації, відзначає політолог В. Ровда, формується «принципово нова соціальна організація суспільства, з’являються нові соціальні верстви». Суспільство стає «менш замкнутим, більш рухливим, мобільним, комунікабельним». Модернізаційні процеси об’єктивно спричиняють процеси національної інтеграції, формування спільноти людей, що отримує назву «нація». Ці національні спільноти характеризуються, за його словами, трьома основними ознаками. По-перше, це спільність культури, що запозичується від етносу, який став основою виникнення нації. По-друге, це фактор політичної волі. Без прагнення до єдності об’єднання нації може не відбутися. Носієм такої волі є, зазвичай, національна інтелігенція, еліта суспільства. Саме їй належить історична місія розробки концепції та обґрунтування необхідності національного єднання. Основою для цього стають події національної історії, спільність культури й мови. У такий спосіб поступово у людей виникає почуття патріотизму, усвідомлення своєї приналежності до певної нації та держави. Об’єктивним підґрунтям інтеграційних процесів є ринкові відносини, що призводять до нівелювання культурних і мовних відмінностей між спорідненими етнічними групами, виникнення літературної мови й єдиної системи національної освіти. Зрештою, у процесі народження нації виникає необхідність у політичному самовизначенні. Найприйнятнішою формою цього самовизначення є національна держава, очолити яку належить представникові власної нації. Це докорінно відрізняється від донаціонального періоду, коли на чолі держави міг постати монарх з династії іншої країни. Із формуванням національних держав важелі влади стали належати представникам нації. Найрельєфніше це виявилося під час Великої французької революції 1789 року, досвід якої у справі національно-державного будівництва виявився прикладом для інших держав.

Всупереч етнічній строкатості населення та великим географічним розмірам країни, революція оголосила Францію «єдиною й неподільною державою». Французька революція продукує думку, згідно з якою нація – поняття політичне. Отже, етнічні відмінності не заслуговують на підтримку й визнання з боку держави. Нефранцузькі мови країни вважалися контрреволюційними і заборонялися відповідними законами. Було розпочато невідомий світовій практиці експеримент – спробу встановити республіку в поліетнічній країні не за федеративним, а за унітарним принципом.

Діячі Французької революції оголосили перемогу загальних принципів – «свободи, рівності й братерства», перемогу розуму над забобонами, просвіти над неуцтвом, народу над деспотизмом. При цьому поняття «народ» мало не абстрактний, а цілком визначений зміст, оскільки його було розташовано у певному просторі – країни Франція. Термін «братерство», що до революції мав чимало сенсів («спільність», «община», «громада»), також набув іншого значення, а саме – відданість нації. Тоді ж націю було вперше визнано як найвищу цінність, а служіння їй – як найпочесніший обов’язок.

У «Декларації прав людини і громадянина» стверджувалося, що «джерелом суверенної влади є нація. Жодні установи, жоден індивід не може мати владу, що не походить явно від нації». Між державою, народом і територією встановлювався невидимий, нерозривний зв’язок. У конституції Франції, також уперше у світовій історії, декларувався принцип «національного суверенітету», останній оголошувався «єдиним, неподільним, невід’ємним та невідчужуваним». Ідеї «національного суверенітету», що продукувала Велика французька революція, разом з іншими ціннісними орієнтирами швидко ширилися і поступово входили у свідомість європейських народів. З того часу почалося народження нової епохи – епохи формування національних держав. А подальші революції, що особливо потрясали європейські країни у середині XIX століття, відкрили шлях до нових суспільно-політичних перетворень у країнах Європи.

Які ж нові форми управління було запроваджено із створенням національних держав? Один з найвідоміших британських соціологів, професор, лорд Ентоні Гідденс, намагаючись відповісти на це питання, відзначає, що національна держава має свій політичний апарат, володіє визнаними суверенними правами у межах означених територіальних кордонів і здатна підтримувати свої прагнення на суверенітет за допомогою військової сили; більшість її громадян відчуває позитивні емоції від усвідомлення приналежності до даної національної єдності.

Фактично національна держава є синонімом держави демократичної, правової, адже її народження знаменує ту стадію політичного розвитку, коли становий принцип організації суспільного життя змінюється на демократичний. Ключовою ознакою національної держави є суверенітет, який є основою існування держави у якості самостійної юридичної одиниці та учасника міжнародних відносин. Важливо підкреслити, що національні держави існують не в ізоляції, а у комплексі інших національних держав, які можуть бути такими незалежно від форм державного правління.

Зазначимо, що в останній третині XIX століття, із оформленням основних державно-правових елементів політичної системи суспільства, встановлюється декілька найважливіших форм державного правління. Ними стають конституційна монархія [9], президентська республіка [10] і парламентська республіка [11].

У цілому, не вдаючись у подробиці, можна погодитися, що нація і національна держава як «фактор новоєвропейської історії» виникають протягом XVII–XVIII століть. Започаткований на північному заході Європи (Голландія, Англія), лаконічно відзначає І.Г. Яковенко, цей процес шириться від точки свого зародження в інші частини світу. На зламі 90-х років XX століття широкою дугою він охопив Південно-Східну і Східну Європу. Із розпадом Югославії, Чехословаччини, Радянського Союзу і народженням низки нових державних утворень, національна держава стає «абсолютно домінуючою формою державності».

З часу виникнення національної держави й донині її роль у суспільстві поступово зростала. Найвиразніше це виявилося вже на зламі XIX–XX століть під час модернізації капіталізму, коли завершується процес його класичного розвитку. Відбувається концентрація, спеціалізація та комбінування виробництва, що спричиняє утворення монополій і посилення втручання держави в економічне життя країни. Це зумовлює перехід від приватного монополістичного до державно-монополістичного капіталу. Тобто держава починає регулювати не окремі процеси, а розвиток економіки в цілому. За таких умов зростає частка державної власності, особливо помітно розширюються сфери її впливу в економіці.

Фактично протягом усього XX століття роль держави продовжувала об’єктивно збільшуватися. Важливою віхою на цьому шляху стала світова економічна криза 1929–1933 років[12], вихід з якої був пов’язаний із посиленням ролі держави у регулюванні соціально-економічних процесів. Хоча ступінь втручання держави у господарське життя у різних країнах був неоднаковим і визначався, окрім іншого, особливостями їхнього історичного розвитку. З того часу дослідники ведуть розмову про народження ринку, що регулюється і є соціально орієнтованим.

Під час Другої світової війни у багатьох країнах відбувається націоналізація різних галузей економіки, що було викликано потребами війни. Ступінь втручання держави у економічні процеси всередині країни на цьому етапі історичного розвитку неабияк збільшується. Ця тенденція набирає таких обертів, що навіть після закінчення військових дій держава продовжує розпоряджатися національним господарством. Неабияка участь держави у регулюванні соціально-економічного життя виглядає логічною і обґрунтовується необхідністю відновлення економіки. І хоч на зламі 1970–1980-х років таку практику було переглянуто і розгорнувся процес роздержавлення й скорочення втручання держави у економічні процеси, сучасна ринкова економіка має відверто соціальне спрямування. Запорукою цього залишається все ще помітна присутність держави у регулюванні економічних відносин.

Сучасні національні держави об’єктивно продовжують втручатися у життя суспільства у багатьох сферах. І в цьому виявляється закономірність історичного розвитку держави як соціально-політичного інституту, що протягом останніх століть невпинно рухався у напрямку надбання правового і соціального спрямування. Досягнення певних громадянських, а особливо політичних прав, як правило, слугувало основою для отримання прав соціальних. Залишаючись основним суб’єктом суспільно-політичних і економічних перетворень, нині перед національною державою постає чимало викликів, які ставлять під сумнів її подальшу долю. Одним із таких викликів є глобалізація, що руйнує звичні уявлення про країни й кордони, загрожує втратою політичної і економічної свободи, національного суверенітету та самобутності.

У чому виявляється та як впливає глобалізація на національну державу? Сьогодні навряд чи можна знайти усталене визначення поняття «глобалізація»[13], серед дослідників не існує єдності щодо розуміння цього терміна, точаться дискусії з приводу часу виникнення глобалізації і особливостей її впливу на сучасність.

Власне сам термін «глобалізація», як стверджують російські соціологи Є.Ф. Макаревич та О.І. Карпухін, уперше було застосовано 1983 року професором Гарвардської школи бізнесу Т. Левіттом для характеристики процесу злиття ринків окремих продуктів, що виготовлялися транснаціональними корпораціями. У наукових дослідженнях першість у використанні цього терміна належить американському соціологу Р. Робертсону, який використав його у назві своєї праці «Обговорюючи глобальність» («Interpreting Globality»). Велику увагу новому терміну приділяли у Гарвардській школі бізнесу, де його головним популяризатором став один з найвідоміших у світі фахівців зі стратегії бізнесу Кенічі Омае, який у 1990 році надрукував книгу «Світ без кордонів».

Широковживаним поняття «глобалізація» стає із 1996 року. Певним сигналом до цього стала 25 сесія Всесвітнього економічного форуму у Давосі, де за пропозицією його засновника і президента К. Шваба основна дискусія розгорнулася навколо проблеми «Глобалізація основних процесів на планеті». З наступного року термін «глобалізація» набуває неабиякої популярності, а глобалізаційні процеси обговорюються науковцями, політиками та засобами масової інформації.

Не дивлячись на різноманітність інтерпретацій глобалізації, все ж таки можна виокремити декілька принципових моментів, що не викликають принципових суперечок. Отже, у найзагальнішому вигляді під глобалізацією слід розуміти історичний процес розширення і ускладнення взаємозв’язків між державами і континентами, наслідком якого є їхня глобальна взаємозалежність (формування єдиного взаємопов’язаного світу). Свій безпосередній прояв глобалізація знаходить у формуванні:

Ø планетарного інформаційного простору;

Ø світового ринку капіталів, товарів і робочої сили;

Ø в інтернаціоналізації проблем безпеки, міжетнічних і міжконфесіональних конфліктів, впливу на навколишнє середовище;

Ø уніфікації культурного простору;

Ø трансформації міжнародних відносин (найвиразніше це демонструє «ерозія» характеристик ключових акторів світової політики, якими є національні держави).

Фактично йдеться про те, що люди перестали жити у відмежованих один від одного просторах. Гроші, різноманітні товари, технології, ідеї, культурні установки та ін., навіть всупереч національним урядам, здатні перетинати будь-які кордони. Це об’єктивно впливає на зміну природи національної держави. Відбувається перерозподіл функцій держави на наднаціональний і субнаціональний рівні, активізуються пошуки моделі державного устрою, а проблеми збереження державного суверенітету (у традиційному розумінні) постають як найактуальніші. Передусім занепокоєння висловлюються з приводу часткової втрати державою економічної самостійності, адже саме у економічній площині глобалізація виявляє себе з найбільшим розмахом.

Як відомо, науково-технічний прогрес значно вплинув на ущільнення географічного простору[14]. Сучасні інформаційні та комунікативні технології створюють віртуальну одночасність подій, що відбуваються у різних закуточках Землі. Тому нині місцевий час у Європі та Африці, в Америці й Австралії втілюється у єдиний «світовий час». Велика Британія і Шрі-Ланка, Гватемала і Австралія, Кенія і Мальта – країни розташовані у різних частинах земної кулі – проживають сьогодні практично в одному часовому вимірі. Внаслідок цього будь-яка місцева чи регіональна подія відразу ж стає надбанням світової історії. Так, падіння курсу акцій на нью-йоркській біржі відразу ж відбивається на біржових торгах у всьому світі. Виникає, як вдало висловився відомий німецький соціолог Ульріх Бек, так званий «глобус компактного часу».

Відповідно, йде мова про формування так званого «глобального ринку», де держава все більше відчуває себе своєрідною «гіперкорпорацією», яка підпорядковується вимогам бізнесу. У цілому, аналітики процесу глобалізації наводять декілька найважливіших аргументів з приводу втрати державою своєї економічної самостійності:

Ø зростання економічних потоків та інтернаціоналізація виробництва значно зміцнюють потугу мультинаціональних фірм, здатних кидати виклик державам і створювати між ними нові форми суперництва в рамках політики залучення капіталу;

Ø національні держави втрачають, таким чином, контроль над головними потоками (торговими, економічними, фінансовими, міграційними), значною мірою звужується їхня свобода дій. Влада держав обмежується не тільки у питаннях економічної політики, але й у сфері національної оборони, освіти та охорони здоров’я[15];

Ø лібералізація фінансових ринків теж підсилює втрату контролю держави: ринки дедалі більше впливають на монетарну політику; фінансові кризи поширюються й загрожують світовим обвалом; держави залишаються безсилими перед вправними спекулянтами[16].

Значною мірою економічний суверенітет держави підривається діяльністю наддержавних і трансдержавних суб’єктів, якими є міжнародні фінансові інститути і транснаціональні корпорації (ТНК). У своєму розпорядженні вони мають ресурси, що значно перевищують можливості багатьох держав.

Свідченням зростання економічної взаємозалежності та часткової втрати економічної самостійності багатьох держав є поява інституцій, яким делеговано право координації фінансових ринків, утвердження стандартів економічної політики, торгових тарифів і митних зборів. Серед таких зазвичай називають Всесвітню торгову організацію, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції і розвитку та ін.

Втіленням глобального ринку виступають ТНК, яких, за деякими даними, нараховується понад 65 тисяч. Вони мають більше 500 тисяч філій у різних країнах світу. Їхні дії можуть визначати ситуацію на світових ринках, динаміку курсів національних валют тощо. Створюючи та скорочуючи робочі місця, вони можуть впливати на соціально-політичну ситуацію всередині країни. Близько 500 ТНК, що становлять ядро світогосподарської системи, мають майже не обмежену владу. Найбільші з них (Microsoft, General Electric, Coca-Cola, AOL Time Warner та ін.) володіють величезними економічними ресурсами, які дають їм перевагу не лише над малими, а й середніми і навіть великими державами. Здійснюючи величезні інвестиції в країни-реципієнти, ТНК вимагають гарантій їх збереження, отже, прагнуть усіма можливими засобами забезпечити політичну стабільність у цих країнах. З цією метою вони вдаються до залучення міжнародних організацій, інформаційного тиску, вживають економічних, а подекуди й силових заходів. Таким чином, вони стають більш впливовими, ніж традиційні держави, чиї можливості чимраз слабшають і відображають неефективність управління усталених державних інституцій.

Найбільшою радикальністю серед прибічників глобалізації вирізняється позиція К. Омае, праця якого «Кінець національної держави» стала свого роду маніфестом підпорядкування державної влади інтересам міжнародного бізнесу. Держава, на думку К. Омае, перетворюється на «ностальгічну фікцію: вона, можливо, й зберігає відомий політичний сенс, втім повністю девальвується з погляду економіки». Відповідно, пропонується відмовитися від «картографічних ілюзій» і змиритися із неминучістю розмивання економічних кордонів під впливом чотирьох факторів, або чотирьох «І»: «Інвестицій», «Індустрії», «Інформаційних технологій» і «Індивідуального споживання» (поняття «індустрія» покликане позначити експансію транснаціональних корпорацій). Мірилом слабкості національної держави К. Омае вважає силу транснаціонального бізнесу.

Звужуючи сферу діяльності національних урядів, глобальний ринок розмиває основи державного суверенітету у політичній площині, що виявляється у зростанні політичної взаємозалежності країн і народів та девальвації права національної держави самостійно вирішувати внутрішні проблеми. Це актуалізує проблему ролі держави у міжнародних відносинах. Адже національні держави вже давно перестали бути єдиними акторами на світовій арені. Починаючи із другої половини XX століття до міжнародних відносин активно залучаються міжнародні організації, транснаціональні корпорації, великі міста, транскордонні регіони, етнічні меншини, професійні асоціації, соціальні рухи, окремі індивіди. Цю конкуренцію, відзначається у колективній монографії французьких соціологів «Метаморфози світу: соціологія глобалізації», добре відчувають національні уряди, які дедалі частіше «помічають власну безсилість над окремими регіонами, народами чи місцевими громадами». З позицій теорії управління, утворюється новий пейзаж політичного простору, де «державний суверенітет поступається місцем вимушеним формам компромісу, а держава втрачає монополію на законне представництво загальних інтересів». За таких умов втрачається частина владного контролю за міжнародним становищем, отже, й можливості відстоювати суверенні права[17].

Значною мірою виникнення нових форм соціальної інтеграції зумовлено тим, що громадянське суспільство перестає розглядати державу у якості головного і незамінного механізму реалізації своїх потреб. Суспільні організації щодалі претендують на головну роль у реалізації інтересів соціальних груп, відсторонюючи державу на другий план[18]. Таким чином, державна влада і державний суверенітет розпорошуються не тільки на міжнародній арені, а й у межах національних суспільств.

Культурна глобалізація постає з технологічної революції і економічної глобалізації. Вона сприяє руйнації національних культур та експансії уніфікованих культурних товарів. Це стає ще одним суттєвим викликом для національної держави, а фактично – загрозою для її існування.

Уживана усюди стандартизована (здебільшого американізована) культура проникає крізь державні кордони, нівелює національні відмінності й створює, за словами російської дослідниці, культуролога В.А. Костіної, авторки книги «Масова культура як феномен постіндустріального суспільства», культуру «гомогенну»[19], «масову», «доступну всім культуру, що претендує на роль універсальної культури епохи глобалізації». Одним із наслідків такої глобалізації є «глобалізація мас», тобто поява людей, що здатні жити, споживати і мислити однотипно.

На цьому тлі неабиякого поширення набули розмови про так звану «макдоналізацію» (відповідно до одноманітних у будь-якій країні ресторанів швидкого харчування) або гомогенізацію культур, що відбувається, як відзначає відомий дослідник, професор К.С. Гаджієв, під прапором «модернізації, європеїзації, а більшою мірою американізації». Як правило, мова йде про «вестернізацію» незахідних суспільств за взірцем сучасних ліберальних демократій західних країн. При цьому ігноруються багатовікові традиції місцевої культури, особливості історичного розвитку, соціально-економічного і політичного устрою, архетипи масової свідомості тощо[20]. Водночас, у вир культурної глобалізації потрапляють не тільки традиційні східні суспільства, а й самі країни Європи, де культурна експансія відбувається завдяки поширенню американського способу і стилю життя. За словами К.С. Гаджієва, поняття «культурне домінування» або «культурна гегемонія» посіли нині «належне місце у геополітичному лексиконі», де «культурна експансія» розглядається у площині «ключових атрибутів імперської влади», одним з найважливіших механізмів реклами і розповсюдження певної філософії життя, що вважається нині запорукою величі держави.

Вплив західної, більшою мірою американської культури, простежується сьогодні майже в усіх закуточках земної кулі. Передусім він ґрунтується на революції у сфері комунікацій, що створила нові можливості для глобалізації культурної сфери як засобу формування глобальної економіки. Саме комунікації, як влучно висловилися Є.Ф. Макаревич та О.І. Карпухін, стали тим «ферментом», що «розщеплює» будь-яке різноманіття культур і образів життя. У науковому середовищі сьогодні неодноразово лунає думка, що «Всесвітнє телебачення», «всесвітнє радіо», «всесвітня павутина» Інтернет, разом зі всесвітньою рекламною модою, являють помітне «всесвітньо-історичне явище», яке сьогодні не можна ігнорувати[21].

Суттєвим чинником девальвації національної культури – цементуючої основи національної держави, В.А. Костіна називає «трансформацію національної специфіки мислення під впливом уніфікованої англійської мови», що виступає основою поширення універсального способу життя й культури. Як відомо, у всьому світі в якості засобу спілкування англійську використовують близько 1,5 млрд. людей, 90 % інформації у всесвітній комп’ютерній мережі зберігається англійською, більшість комп’ютерних програм і інструкцій до них написані англійською, англійська стає мовою світових технічних і наукових періодичних видань, мовою електроніки, медицини і космічних технологій. Трансформуючи та нівелюючи мовне різноманіття, світове англомовне середовище стає, водночас, засобом трансляції американської культури, розмиваючи у такий спосіб культуру національну[22]. Адже саме мова є, за оцінками багатьох фахівців, живильним джерелом національної культури та національної свідомості – стрижнів національної держави.

Розмивання національної культури стає, на думку В.А. Костіної, каталізатором «регіоналізації» країн маже на усій політичній карті світу, що послідовно відбирає у держави монополію на владу. «Сьогодні, – відзначає вона, – триває процес активного відособлення національно-етнічних культур, про що свідчить той факт, що територіальна цілісність і культурна єдність національної держави стикаються з вимогами відокремлення і визнання політичного суверенітету, які висувають місцеві або регіональні представники культурних ідентичностей. Показник цього процесу – наявність і політичний вплив прибічників незалежності у багатьох розвинутих країнах світу». Так, Велика Британія зіштовхнулася із рухом на підтримку незалежності у Шотландії, Північній Ірландії і Уельсі. Схожі рухи мають місце в Італії (Легга Ломбарда), Іспанії (рух басків і каталонців), Канаді (провінція Квебек), Бельгії (між районами, заселеними валлійцями і фламандцями)[23].

Отже, тотальний глобалізаційний наступ продовжує витісняти національну культуру за багатьма напрямками. У всій комплексності (економічному, політичному та культурному вимірах) цей наступ розмиває контури національної держави, трансформуючи старі та продукуючи нові форми суспільно-політичної організації суспільства.

І все ж таки, не зважаючи на те, що проаналізовані тенденції не викликають оптимізму щодо подальшої долі національного суверенітету, існує й чимало скептиків, які вважають глобалізацію, як і її вплив на національну державу, занадто перебільшеним.

Чи означає глобалізація кінець національної держави? Передусім заперечення викликає погляд на глобалізацію як на безальтернативний процес чи, принаймні, домінуючу тенденцію[24]. Існують певні сумніви й з приводу реальності пропонованих прогнозів щодо втрати державного суверенітету, часто-густо вказується на суперечливі глобалізації процеси: подальше культурне та соціально-групове розмаїття, ускладнення і секуляризацію світу, відмирання традиційних і появу нових функцій держави.

Перш за все, відзначимо, що з історичної ретроспективи глобалізація явище не нове. У тій чи іншій формі воно відоме людству із незапам’ятних часів. Як відзначає відомий фахівець у галузі новітньої історії А.І. Уткін, «поступове зближення країн і континентів можна спостерігати протягом усієї історії людства». І у цьому сенсі вся світова історія – це свого роду «сукупність повільних і швидких кроків держав і народів у напрямку глобального зближення». Усі ранні геополітичні утворення (імперії Ксеркса, Дарія, Олександра Македонського, Стародавній Рим, Візантія) – так чи інакше були своєрідним результатом глобалізації. Найрельєфніше глобалізаційні процеси виявилися із часу зародження індустріального суспільства[25], а понад усе у XX столітті із розпадом усіх великих імперій – Російської, Оттоманської, Австро-Угорської, Німецької, пізніше – Британської, а також Радянського Союзу, коли було зруйновано останні кордони для експансії глобального ринку. Отже, нинішній світ є наступником «попередніх глобалізацій». І у цьому сенсі поява міжнародної однорідності також не є чимось новим. Тим більше, що за кожним з етапів глобалізації наступав зворотній рух розриву, наслідком якого іноді ставала конфронтація суспільств.

Економічна взаємозалежність держав так само виникла «не учора» і «не сьогодні». Фінансові ринки, транснаціональні фірми, «інформаційний наступ»[26] було започатковано ще у часи пізнього Середньовіччя (а можливо, і раніше). Вже відтоді вони виявляли свою непокору державі. Тому називати девальвацію економічної функції держави «ерозією національного суверенітету» якщо не хибно, то передчасно. Скоріше за усе, мова повинна йти про зміну деяких функцій держави. Оскільки втрата монополії у реалізації деяких владних функцій не означає втрати державою контролю. Втрачаючи колишні функції регулятора економічного життя, держава зберігає контроль території і населення у тому, що стосується дотримання порядку, непорушності кордонів, паспортного й візового режимів, збору податків тощо. Образно кажучи, із самостійного «гравця» на «економічному полі» держава перетворюється на «арбітра». Вона все частіше відіграє провідну роль у процесі адаптації «національної виробничої системи до вимог міжнародної конкуренції». Відкриваються можливості «оживляти» національну економіку шляхом створення привабливих рамкових угод.

Серед науковців існує думка, що навіть ослаблення присутності держави у регулюванні економічного життя і зниження податкових надходжень є радше свідченням «ослаблення господарчої ролі» й конкурентоспроможності певної держави у «конкретних історичних обставинах», аніж девальвації національного суверенітету як такого.

Дійсно, транснаціональні корпорації, використовуючи переваги глобалізації, успішно конкурують з національними урядами. Втім, навіть найзапекліші прибічники глобалізації усвідомлюють, що як національний, так і транснаціональний капітал потребує використання державних інститутів та норм. Більшість ТНК мають бази у національних економіках багатьох країн, отже, є безпосередньо пов’язаними із внутрішніми умовами національних держав. І яким би не був ступінь впливовості ТНК, вони не в змозі створити всі необхідні їм умови (соціальні, правові, культурні) всередині країни. Більше того, чим глибшою є експансія ТНК у інші суверенні держави, тим сильніше виявляється їхня «залежність» від узгодження умов зацікавлених країн у питаннях про «цілі, норми і принципи управління міжнародним бізнесом».

Не зважаючи на значну кількість міжнародних, міждержавних і неурядових організацій, національна держава продовжує відігравати роль ключової ланки між діючими акторами світової політики. Сучасні національні держави, незалежно від їхньої власної волі, активно долучаються до розв’язання світових глобальних проблем (зміни клімату, боротьба з тероризмом, епідемії, нестача вуглеводнів, продовольча криза тощо). Вирішення багатьох із них можливе лише за активної участі національної держави, яка залишається включеною до всіх рівнів глобального управління (від міжнародного до локально-регіонального). Отже, національна держава не тільки не втрачає свого значення як основного актора міжнародних відносин, а й постає у центрі світових зв’язків. Згідно з такою логікою, вона виступає втіленням відносин між усіма політичними акторами міжнародного співтовариства (ООН і її установами, регіональними союзами, субнаціональними (локальними) органами, ТНК, банками, неурядовими організаціями, етнічними та релігійними групами тощо). За державою залишається й право делегувати частину своїх функцій як міжнародному співтовариству, так і субнаціональним структурам.

Зростаючу останнім часом децентралізацію і делегування владних повноважень усередині країни інститутам громадянського суспільства навряд чи слід розглядати лише у площині втрати державою свого суверенітету. На зламі XX – XXI століть, внаслідок подальшої глобалізації та розвитку комунікативних технологій, відбулася вичерпаність «традиційних форм управління», що ґрунтувалися на «жорсткому адмініструванні, строгій ієрархії, централізації та дотаційних ресурсах». За таких умов виникло поняття «нове управління», що передбачало більш адаптовані моделі поведінки держави: більшу маневреність держави, делегування своєї влади і взаємодію з новими партнерами. Вважається, що це дозволило державі поставити на службу суспільству ресурси і експертизу багатьох політичних і економічних суб’єктів, залучити можливості діючих акторів і реалізувати спільні проекти, поділяючи спільну відповідальність щодо прийняття рішень. Еволюція «держави-опікуна» до «держави-партнера» відкриває, за словами російської дослідниці, соціолога А.І. Мальковської, можливість використання колишньої державної влади і об’єктивно веде владу до дій у відповідності до потреб людей. Зрештою, зазначений процес здійснюється в інтересах кожної конкретної держави, її інституційного середовища і культури.

Останнім часом гомогенізація культурних практик і формування мультикультурної спільності, що начебто підриває основи національної культури, а як наслідок – національної держави, наштовхується на все більше відвертий опір. У багатьох країнах це спричиняє появу консервативно-націоналістичних рухів. Та й самі національні держави докладають сьогодні чимало зусиль, спрямованих на підтримку національної культури[27]. І у цьому ряд дослідників вбачає «функціональну реструктуризацію» держави – послаблення її економічних преференцій і набуття пріоритетності гуманітарних векторів. Враховуючи цей аспект розвитку, зазначає А.С. Гальчинський – професор Українського інституту стратегічних оцінок, можна стверджувати, що «зосередження держави на проблемах нематеріальної сфери – це, скоріше, процес її осучаснення, а не деградації».

Вважається, що масова інтеграція культури у сферу державної діяльності відбулася приблизно наприкінці 1980-х років. Це було зумовлено очевидною недієздатністю подальшого розвитку суспільства на суто економічних і науково-технічних критеріях. Тривале ігнорування історичного і культурного середовища начебто призвело до поширення серед багатьох народів «шаблонних культурних схем епохи глобалізму». Однак сьогодні, в умовах, коли культурна політика перетворилася на складову національної безпеки багатьох розвинутих держав, культура виступає механізмом, що дозволяє запобігати нівелюванню культурної самобутності народів, зберігати власне історичне минуле, традиції, релігійні особливості тощо. Фактично, у багатьох країнах Європи (особливо у Франції, Італії, Німеччині, Австрії та ін.) культура і унікальна спадщина перетворюються на «найважливіше джерело конкурентоспроможності». Не дарма протягом багатьох десятиліть ці країни займають провідні місця у рейтингу туристичної популярності.

Важливо підкреслити, що інформаційні та комунікативні технології (радіо, телебачення, Інтернет, бездротовий зв’язок та ін.), будучи неабиякою силою, що сприяє поширенню масовою культури, уніфікації мислення і життєвих практик, відкривають нечувані можливості до фрагментації і появи нових соціальних, релігійних, політичних, культурних та ін. відмінностей. Особливо помітною стає активізація національно-етнічних спільнот. Серед науковців неодноразово висловлювалася думка про те, що формування «людини безнаціональної»[28] супроводжується процесами відродження «людини етнічної». Отже, у даному випадку виявляється обопільна природа глобалізації, з одного боку – вона уніфікує світ, з іншого – вона ж його і структурує, урізноманітнює, робить дедалі неоднорідним, сприяє ренесансу традиційної народної культури.

Розглядаючи перспективи національної держави, не можна заперечувати, що відбувається системний перегляд її функцій. І природа цих змін зумовлена не тільки процесами глобалізації, а й загальним поступом людства на щабель постіндустріального інформаційного суспільства. Тому, скоріше за все, ми є свідками занепаду не держави як такої, а держави у традиційному розумінні, тобто – народження якісно нової, дотепер не зовсім зрозумілої, держави «нової сучасності».

Спираючись на вищесказане, можемо сказати, що національні держави, незважаючи на відзначену трансформацію власних функцій, залишаються активними акторами міжнародних відносин. Глобалізація в жодному разі не заперечує і не веде до «відмирання» інституту держави. Водночас, вона вимагає від держави нових компетенцій, що диктуються загальними змінами. Вона переводить державу у більш складну систему міжнародних відносин і висуває новий рівень соціально-економічної, політичної та культурної спроможності і відповідальності. Розв’язувати нові проблеми спроможна лише дієздатна і ефективна держава. Іншими словами, національні держави змушені навчитися жити у режимі міжнародної конкурентоспроможності, соціально-економічної ефективності, внутрішньої та зовнішньої безпеки, не втрачаючи при цьому власної унікальності. Одним із дієвих засобів для реалізації зазначених вимог може бути туризм. Втім, яким чином туризм може перетворитися на «панацею» для національної держави, ми поговоримо у наступному розділі, після того як у загальних рисах окреслимо ретроспекцію туризму.

Поиск по сайту: