ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО МАКРОРЕГІОНУ

Фізико-географічні характеристики. Європа займає західну частину материка Євразії. І хоча Європа не континент, а лише західна частина найбільшого материка Землі, її зазвичай розглядають окремо. Це пов’язано з історичними, культурними та економічними особливостями, а також неабиякою роллю Європейського регіону в історії сучасної цивілізації.

Площа території Європи дорівнює 10,8 млн. км², кордон з Азією пролягає по східному підніжжю Уралу, річках Ельба, Кума, Манич, Каспійським, Азовським, Чорним морям.

Більша частина Європи – це рівнинна або горбкувата місцевість. Найбільш великі рівнини – Східноєвропейська, Середньоєвропейська, Середньо- та Нижньодунайські, Паризький басейн. Гори займають 17% території. Основні гірські системи – Альпи, Карпати, Апенніни, Піренеї, частина Кавказу.

На більшій частині Європи клімат помірний. На заході він океанічний, на сході – континентальний. На північних островах клімат субарктичний і арктичний, в південній Європі – середньоземноморський. Значна частина Північної Європи вкрита сучасними льодовиками. На багатьох островах в Ісландії, на Шпицбергені, Новій Землі є покривне заледеніння, у Альпах – гірське.

Історико-культурні особливості макрорегіону. Нині, як справедливо відзначають дослідники, Європа є «хартлендом» – серцевиною землі у переважній частині західного світу. Витоки історичного піднесення та основи європейської цивілізації зводяться до часів Античності, епохи Відродження та Великих географічних відкриттів. Втім стародавні Греція та Рим – це ще не європейська цивілізація. Європейська цивілізація, як влучно зазначає Т.В. Орлова, складається лише після того, як три системоутворюючі процеси – християнство, феодалізація та етнополітична консолідація народів Європи – досягли певної зрілості. З того часу зародилася нова цивілізація, що протистояла арабо-мусульманському світові та більш віддаленим спільнотам. Початковою точкою ґенези європейської культурно-історичної спільності вважається час оформлення територіально-політичного ядра цивілізації – епоха Карла Великого (742–814 роки), завоювання якого спричинили утворення величезної імперії.

Серед принципів, що успадкувала Європа (і Захід в цілому) від античного світу, науковці виокремлюють: структурований характер приватновласницьких взаємовідносин, домінування товарного виробництва, відсутність централізованої влади, наявність демократичного самоврядування спільнот. З часом ці принципи було перетворено на структуру, відому сьогодні як «громадянське суспільство». Разом з цим суспільством виникли і розвивалися відповідні соціальні інститути: демократія, особисті права і свободи, повага гідності громадянина та самоповага особистості, а також умови для розвитку внутрішнього потенціалу, індивідуальної енергії та ініціативи.

В епоху Великих географічних відкриттів та в епоху Відродження Європа стрімко виривається вперед і через деякий час стає лідером світового розвитку. Під час епохальних географічних відкриттів європейські мореплавці, значною мірою розширивши географічний горизонт, несли свої цінності, традиції, звичаї, знаряддя, образ життя та ін. в Африку, Азію, Америку. Так було покладено кінець ізольованості цивілізацій і культур та розпочався тривалий період європейського проникнення у неєвропейський світ, світ домінованого Європою (а з часом і Північною Америкою).

Історичний розвиток Європи засвідчив, що головну роль має не кількість населення, розміри територій та ресурсів, а чинники нематеріального порядку. Як відомо, саме в Європі було створено своєрідну систему конкурентних відносин, що протидіяла монополії влади. Утворилися відносно незалежні джерела влади: церкви, феодали, університети, купецькі гільдії. Загалом для Європи був властивий дуалізм світської та церковної влади, що мало позитивну роль в історії її розвитку. Вважається, що життєздатність Європи була зумовлена наступними факторами: розділенням інститутів влади і громадянського суспільства зі збереженням автономії індивіда, балансом цих трьох сил, а також вірою в прогрес.

Протягом п’яти століть Європа створювала своє «чудо» і визначала напрямки світової історії, шляхи і засоби розвитку, втягуючи в орбіту свого впливу нові регіони, країни та народи. Європа дала сучасному світові передову наукову думку та ідеї гуманізму, великі географічні відкриття, що стали початком об’єднання всієї ойкумени в єдине ціле, ринкову економіку, інститути представницької демократії, традиції права, відокремлену від церкви світську державу та багато іншого.

Іншими словами, Європа – «вогнище» західної цивілізації, звідси західна цивілізація розповсюджувалася на інші континенти. Англійці, французи, іспанці, голландці та ін. народи, заселивши гігантські простори так званих «вільних» земель Північної та Південної Америки, Австралії та Південної Африки, поклали початок формування нових націй і національних держав європейського зразка.

Нині в Європі нараховується близько 40 суверенних держав. Більшість з них мають невеликі розміри. Одинадцять країн Європи – Люксембург, Мальта, Бельгія, Нідерланди, Данія, Швейцарія, Словаччина, Словенія, Македонія, Албанія, Естонія – мають площу менше 50 тис. км². І лише площа Франції та Іспанії перевищує 500 тис. км².

Демографічні характеристики. Займаючи невелику частину Землі (4% суші), Європа є одним з найнаселеніших і урбанізованих регіонів світу, тут мешкає понад 729 млн. чол. (11% світового населення, 2008 рік). У країнах Європейського Союзу (далі ЄС) частка міського населення коливається від 63-68% (Південна Європа) до 74-92% в так званому «ядрі» (ФРН, Франція, Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Австрія, Ірландія) ЄС. Тільки у XX столітті площа міських ландшафтів збільшилася у 10 разів.

Лише у межах ЄС нараховується 36 міст-мільйонерів (з них 14 столиць), а у Центральній і Східній Європі – ще шість міст-столиць. Деякі з європейських столиць є центрами міжнародного життя. У Парижі, Лондоні, Женеві, Брюсселі, Відні, Мадриді розташовано штаб-квартири провідних міжнародних організацій світу. Такі міста, як Брюссель, Страсбург та Люксембург, є столицями ЄС, саме тут знаходяться його керівні установи.

Втім, ані міста мільйонери, ані агломерації, де мешкає 75% мешканців усієї Європи, не є втіленням європейської урбанізації. Ним став так званий «Європейський мегаполіс», що являє собою гігантське скупчення міст від Манчестера та Великого Лондона на крайньому північному заході Європи крізь голландський Ранстадт (буквально – «кільцеве місто», що містить фактично з’єднані Амстердам – Гаагу і європорт №1 – Роттердам) і далі крізь Рур і Франкфурт у ФРН, Париж у Франції майже до Мілана на півдні. Завдяки вигнутій з північно-заходу, а потім південно-заходу формі, цей мегаполіс називають «бананом».

Етнічна та релігійна картина Європи доволі строката. Більшість населення розмовляє мовами індоєвропейської сім’ї – германської групи, романської. Панівна релігія – християнство. Католицизм переважає в Італії, Іспанії, Португалії, Франції. Протестантизм – в Норвегії, Швеції, Данії, Ісландії, Фінляндії, Швейцарії, більшій частині Німеччини та Великій Британії. Православ’я поширено здебільшого на сході та південному сході Європи (Греція, Сербія, Болгарія, Румунія, Росія та ін.).

Економіка. У сучасному світі Європа виокремлюється низкою ключових позицій в економіці, науково-технічним і культурним потенціалом, концентрацією індустрії, високорозвиненою інфраструктурою тощо.

В галузевій структурі економіки доля сфери послуг (зокрема туристичних) складає 70% від ВВП. На долю Європи припадає близько 1/3 світової промислової продукції. Прискореними темпами відбувається розвиток атомної енергетики, нафтогазового комплексу, автомобільної, авіаційно-космічної та електротехнічної промисловості, роботобудівництво, електроніка, легка та харчова галузі. За ступенем комп’ютеризації Європа посідає 2 місце у світі.

В економічному розвитку провідна роль належить Європейському союзу (European Union – EU): Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Естонія, Латвія, Литва, Мальта, Болгарія, Румунія. Інтеграція країн Західної Європи починалася колись із шести країн, а нині у Європейському Союзі (ЄС) їх нараховується 27, не враховуючи держави, які утворили із ЄС Європейський економічний простір.

Це регіональне утворення втілює сьогодні вищу стадію інтеграційних процесів. ЄС вдалося досягнути неабиякої лібералізації торгівлі, забезпечити вільний рух факторів виробництва та суттєвого виробничого кооперування. Економічна інтеграція у ЄС супроводжується також політичною інтеграцією: утворено спільний парламент, ретельно узгоджується зовнішня політика країн-членів таким чином, що вони виступають як єдина держава. Вважається, що в ЄС сильно розвинута система наднаціональних органів керування економікою і політикою. Це стосується й туризму. Нині є чимало підстав стверджувати, що інтеграційні процеси будуть поглиблюватися й надалі, на основі чого неодноразово висловлювалася думка, що Європейський Союз може перетворитися на таку спільноту, що буде нагадувати єдину державу на зразок Сполучених Штатів Європи. Думається, є сенс розглянути особливості реалізації політики ЄС в галузі туризму більш докладно.

Особливості туристичної політики ЄС. Поряд з національними програмами регіонального розвитку туризму велику роль в останні роки відіграє політика територіального регулювання на наднаціональному рівні, що особливо актуально для країн Європейського Союзу. Основними структурами, що координують дану політику, є: Відділ туризму Генерального управління з питань підприємництва Європейської комісії, Комітет транспорту і туризму Європейського парламенту та Рада ЄС у форматі засідань з питань конкуренції (внутрішній ринок, дослідження та туризм). Важливе значення для розвитку політики у сфері туризму має Європейська комісія. У її складі функціонує Відділ туризму при Генеральному управлінні з питань підприємництва та працює Комісар з питань промисловості та підприємництва, який відповідає за сферу туризму.

За словами львівської дослідниці О. Краєвської, метою політки у сфері туризму є зближення законів, підзаконних актів та адміністративних розпоряджень країн-членів, що стосуються туризму та пов’язаних із ним сфер діяльності ЄС. Вона ґрунтується на моделі «координації політки та узгодження контрольних показників», яка в оновленому ЄС вважається найперспективнішою. Оскільки її метою, відзначає О. Краєвська, є не «ліквідація і повна заміна національних політичних систем», а обмін досвідом і сприяння поширенню прикладів найкращої практики серед держав-членів, збереження культурної та історичної спадщини, є підстави сподіватися, що в майбутньому саме цей метод формування політики «стане типовим для ЄС як альтернатива формальному перенесенню повноважень з національного рівня на рівень ЄС».

Однак ЄС, активно координуючи туристичну діяльність, не втручається в політику кожної з країн-учасниць, адаптовану до відповідних специфічних умов, що важливо для України, яка мусить віднайти саме своє місце в європейській спільноті. Особливістю європейської регіональної політики є орієнтація на пріоритетну роль у вирішенні питань економічного розвитку окремих регіонів (виділених за спеціальною методикою) перед національними державами[149]. Держави – члени ЄС втілюють власну туристичну політику, що становить основу загальноєвропейської туристичної політики.

Як правило, у розвинутих європейських державах питаннями розвитку туризму займаються на рівні певного багатогалузевого міністерства у межах відповідного галузевого підрозділу. При цьому підрозділ даного міністерства, що відповідає за розвиток туризму в країні, здійснює свою діяльність у двох напрямах: вирішує або регламентує загальні питання державного регулювання (розробка нормативно-правової бази, координація діяльності регіональної представницької й виконавчої влади, міжнародне співробітництво на міждержавному рівні, збирання й обробка статистичної інформації тощо) та спрямовує й координує маркетингову діяльність (участь у виставках і міжнародних об’єднаннях у туристичній сфері, управління туристичними представництвами своєї країни за кордоном тощо). Така модель участі держави в розвитку індустрії туризму отримала умовну назву «європейської». Зважаючи на європейський вектор розвитку України, багатьом вона уявляється найприйнятнішою для нашої держави[150].

Слід зауважити, що центральна державна туристична адміністрація в розвинених європейських країнах працює у тісній взаємодії з місцевою владою й приватним бізнесом. Така схема роботи виявилася досить продуктивною з погляду знаходження форм конструктивного співробітництва й взаємодії адміністративних органів різних рівнів державного та регіонального управління, а також для залучення фінансових коштів приватного сектора з метою виконання відповідних державних завдань. Наслідком такої політики стала поява змішаних за формою власності (державно-приватних) інститутів у сфері регулювання туристичної діяльності.

Як правило, з підвищенням значення туризму в економіці країни збільшується й участь держави в регулюванні туристичної галузі через міністерство з відповідними повноваженнями або за допомогою участі в різних міжнародних організаціях. Державні дотації для суб’єктів туристичної діяльності в країнах ЄС проявляються у різних формах. Серед основних видів державних інвестицій виокремлюють: зниження ціни інвестицій в туристичні проекти, що включає позики за вигідними процентними ставками (уряд відшкодовує різницю між фіксованою процентною ставкою й ринковою), продаж, оренду землі або інфраструктури за ціною нижче ринкової, податкові пільги, захист від подвійного оподатковування за допомогою укладання угод з іншими країнами, зниження мита, прямі субсидії або надання гарантій на інвестиції з метою залучення іноземних інвесторів.

Рис. 7.1 – Види державних інвестицій країн ЄС для суб’єктів

Поиск по сайту: